— Як життє, мала, — нагорі, у брунатній, завішаній панчохами мансарді, де ночують танцівниці, — як дивишся на те, аби підчепити вгодованого нафтовика? — Виникла незначна мовна проблема, і вона думає, буцімто має якимось своїм місцем причепитися до тлустого чоловіка, що стікає сирою нафтою, і під таким кутом секс їй навряд чи сподобається, але невдовзі це питання вирішується, і вона вже сповнена запалу так розвіятися з дядьком, аби він забув про свій телетайп на досить довгий проміжок часу, поки Слотроп зв’язуватиметься з Лондоном і робитиме запит про «Imipolex G». Таки-так, вона не раз зауважувала капітана Баунса серед своїх щонічних залицяльників, зокрема, помічала блискучу штукенцію, яку бачив і Слотроп: золоте бензольне кільце з вигнутим хрестом всередині — відзнака «IG Farben» за Визначний Внесок у Дослідження Синтетичних Матеріалів, Баунс отримав цю нагороду ще 32-го. Промисловий зв’язок, про який свідчить ця штукенція, і справді дрімав у закамарках Слотропового розуму, коли постало питання про Передавач Ракетного Наведення, і частково надихнув на теперішній телетайпний підступ. Кому знати ліпше, як не конторі на кшталт «Shell», космополітичній, без симпатій до певної сторони у війні, без якогось конкретного обличчя або спадщини: знай, качає собі з глобального пласту, що залягає глибше за інші, звідки тягнуться всі видимі нитки корпоративного володіння.
Гаразд. Сьогодні забава на Cap, chez[271] Рауля де ля Перлімпінпіна, молодого пришелепкуватого спадкоємця лімозького феєрверкового магната Жоржа «Пудри» де ля Перлімпінпіна — якщо тільки слово «забава» доречне, аби описати те, що безупинно триває з часу визволення цього шматка Франції. Слотропові дозволено — під звичайним наглядом — заходити до Рауля будь-якої пори. Там збирається юрмище легковажних ледацюг — стікаються з усіх закутків Союзницької Європи, пов’язані якоюсь мережею родинних стосунків, полюванням за спідницями та спільною історією участі в інших таких забавах, складність яких Слотропові так і не вдалося осягнути. Тут і там виринають обличчя давніх знайомих, американців з Гарварда або із ВГСЕС, їхніх імен він уже й не пам’ятає — вони примари, може, випадково, а може…
Саме на цю забаву Мішель і спокусила Гіларі Баунса, туди і Слотроп збирається, щойно з дзижчанням надійшла відповідь із Лондона, відкритим текстом через машинку Баунса, який саме зараз наводить на себе красу. Прочитає пізніше. Мугикаючи:
і вбравшись у зелений французький костюм огидного фасону у непомітну фіолетову клітинку з широкою квітчастою краваткою, виграною у «червоне й чорне», в біло-брунатні туфлі з накладками для гольфу, у білих шкарпетках, Слотроп завершує образ опівнічно-синім капелюхом із заломленими крисами — і все, його вже нема, поцокотів підборами у фоє Казино «Герман Ґерінґ», красень та й годі. Коли він виходить, жилавий цивільний, замаскований під апаша (як його міг собі уявити працівник Таємної Служби), відривається від пройми під’їзду і звивистою темною дорогою їде за Слотроповим таксі на забаву до Рауля.
Виявляється, якийсь веселун вкинув у голландський соус сто грамів гашишу. Звістка поширилася серед гостей, і броколі просто змели. Печеня холоне на буфетних стійках на всю довжину зали, третина товариства вже куняє — переважно на підлозі, і якщо хочеш потрапити туди, де щось відбувається, доводиться прокладати шлях поміж тілами.
А що відбувається — геть незрозуміло. У садах звичні компанії, обговорюють якісь свої справи — сьогодні геть без видовищ. Гомосексуальний трикутник докотився до пощипувань і взаємних докорів, тож двері в туалет заблоковані. Прогулюються парочки, молоді офіцери блюють надворі у цинії. Переважають дівчата — з оксамитовими бантами, з мусліновими рукавами, недогодовані, широкоплечі, із завивкою, говорять пів дюжиною мов, одні смагляві від тутешнього сонця, інші бліді, як Намісниці Смерті, ті, що зі східніших околиць Війни. Пристрасні шмаркачі із блискучим, немов лаковані туфлі, волоссям безперестану метушаться в погоні за дамами, старші ж світять лисинами і воліють стояти й чекати, докладаючи хіба мінімальних зусиль, витріщаються і роззявляють рота по всіх залах, поки говорять про справи. Один куток салону окупував танцювальний оркестр, і зовсім виснажений естрадний співак із хвилястим волоссям і дуже червоними очима співає
Мелодія дуже саксофонна і якась ніби парк-лейнова[274], просто ідеальна для деяких психічних станів. Слотроп бачить Гіларі Баунса, очевидну жертву галюциногенного голландського соусу, він куняє на велетенському пуфі з Мішель, яка, своєю чергою, останні дві-три години погладжує на грудях його брязкальце від «IG Farben». Слотроп махає рукою, але ніхто з них того не бачить.
Наркомани з пияками без комплексів пхаються до буфету і кухонь, нишпорять у коморах, вилизують денця сковорідок. Віддалік іде гурт голих купальників, спускаються сходами до моря. Господар — Рауль — чалапає у десятигалоновому капелюсі, у сорочці а-ля Том Мікс[275] із шестизарядним револьвером на поясі та першероном на поводку. На бухарському килимі кінь залишає по собі лайно, перепадає і розкиданим по долівці випадковим лежням. Усе безформне, розфокусоване, аж поки оркестр не заходжується грати щось саркастично-духове, і тут з’являється найпаскудніший тип, якого Слотроп коли-небудь бачив поза фільмом про Франкештейна, — у білому костюмі фасону «зут[276]» з напрасованими складками на штанях, з довгим золотим ланцюжком для ключів, що виграє блискучими петлями, поки його власник перетинає залу, кидаючи сердиті погляди на всіх і кожного, наче квапиться, але не поспішає, оглядаючи обличчя і тіла, голова хитається з боку на бік, методично, дещо зловісно. Нарешті зупиняється біля Слотропа, що майстрячить собі «ширлі темпл[277]».
— Ти. — Палець, завбільшки з кукурудзяний качан, за якийсь дюйм від Слотропового носа.
— Таки-так, — Слотроп впускає на килим мараскинову вишеньку, а тоді роздушує її, коли робить крок назад. — Саме я. Аякже. А що таке? Будь-що.
— Ходімо. — Вони виходять із зали й прямують до евкаліптового гаю, де знаний марсельський рабовласник Жан-Клод Ґонґ вербує білих рабів.
— Агов, ти, — горланить він у гущавінь, — хочеш стати білою рабинею, га?
— Трясця, ні, — долинає відповідь невидимої дівчини, — хочу зеленою!
— Кольору фуксії! — репетує хтось з оливкового дерева.
— Кіноварною!
— Ліпше займуся наркотою, — вирішує Жан-Клод.
— Глянь, — Слотропів приятель дістає конверт із цупкого паперу, що, як бачить навіть у сутінках Слотроп, напханий армійськими грошима із жовтою печаткою[278].
— Потримай у себе, поки не попрошу віддати. Здається, Італо дістанеться сюди раніше за Тамару, але я не впевнений, хто саме з них…
— Такими темпами Тамара буде тут ще до вечора, — перебиває Слотроп голосом Ґраучо Маркса.
— Не намагайся підірвати мою віру в тебе, — радить Опецькуватий. — Ти той, хто мені потрібен.
— Аякже, — Слотроп запихає конверт у внутрішню кишеню. — Слухай, а де ти дістав такий костюмчик?
— У тебе який розмір?
— 42, середній.
— Матимеш такий самий, — і, сказавши це, зникає всередині.
— Та-а ланцюжок крутезний теж! — гукає Слотроп навздогін. Що воно за мара? Швендяє, розпитує. Чолов’яга виявляється Блоджеттом Воксвінґом, відомим утікачем з паризької «Caserne Mortier[279]», найгіршої буцегарні на всьому європейську театрі воєнних дій. Спеціалізувався Воксвінґ на підробці різноманітних документів: пайкових карток у гарнізонній крамниці, паспортів, Soldbücher[280], побічна спеціалізація — торгівля армійським залізяччям. Значиться у самоволці з часу боїв за Клин, тож йому світить вишка, але він усе одно вечорами заходить на територію американських військових баз подивитися у їдальні кіно, звісно, якщо це вестерни, надто вже йому подобається те лайно, коли на чужій землі у металічному гучномовці над сотнями ярдів бочок з-під пального і вантажівок стукотять копита, тож серденько у нього тріпоче, наче під вітерцем, він ганяє своїх зв’язкових за розкладом сеансів по всій окупаційній зоні, а одного разу, розповідають, поцупив генеральський джип, аби тільки доїхати до Пуатьє і подивитися на старого доброго Боба Стіла чи Джоні Мека Брауна. Його фотографія могла висіти в усіх караулках і закарбувалася в мізках тисяч військових поліцейських, але «Повернення Джека Слейда[281]» він бачив двадцять сім разів.
Сьогоднішній сюжет — типова романтична інтрига Другої світової війни, черговий вечір у Рауля, що включає очікування партії опію, яку Тамара використовує під гарантію позики Італо, який, своєю чергою, винен Воксвінґові за танк «Шерман», який його друг Теофіл намагається нелегально переправити до Палестини, але має назбирати кілька тисяч фунтів для хабарів по обидва боки кордону, тож змушений заставити танк, аби взяти позику в Тамари, яка для оплати використовує частину позики Італо. Тим часом оборудка з опієм, схоже, зривається, бо від посередника вже кілька тижнів нема жодної звістки, нічого не чути і про гроші, які Тамара заплатила йому авансом, отримавши їх від Рауля де ля Перлімпінпіна через Воксвінґа, на якого Рауль тепер тисне, бо Італо, вирішивши, що танк уже належить Тамарі, заявився минулої ночі й сховав його десь у Невідомому Місці як погашення позики, тож Рауль тепер панікує. Якось так.
Кормі Слотропа роблять непристойні пропозиції двоє гомосексуалістів, що билися в туалеті. Баунса і Мішель ніде не видно, так само як і Воксвінґа. Рауль вкрай поважно бесідує зі своїм конем. Слотроп влаштовується біля дівчини у довоєнній сукні від «Ворта» і з обличчям тенніелівської Аліси[282] — таке ж чоло, ніс, волосся, — аж тут знадвору долинає пекельний гуркіт, гарчання, тріск дерева, перелякані дівчата вибігають з евкаліптового гаю і тікають до будинку, а за ними у мертвотно-бліде світло вихоплюється не що інше, як «Шерман»! фари горять, наче баньки Кінґ-Конґа, траки розкидають траву й уламки плитняку, він маневрує і зупиняється. Його 75-міліметрова гармата розвертається, аж поки не втуплюється крізь засклені двері просто в залу.
— Антуане! — молода дамочка витріщається на велетенське дуло, — заради Бога Святого, тільки не тепер… — Розчахується люк, і Тамара — здогадується Слотроп — хіба танк тепер має бути не в Італо? — а-а — з вереском вискакує звідти, лає на чім світ стоїть Рауля, Воксвінґа, Теофіла та посередника в опійній оборудці.
— А тепер, — репетує вона, — ви всі у мене на мушці! Лише один coup de foudre[283]! — Люк падає — о, Боже, — чути, як подаються 3-дюймові снаряди. Дівчата із вереском кидаються до виходу. Наркомани озираються, кліпають очима, усміхаються, кожен по-своєму кажучи «так». Рауль пробує видертися на коня і дати драла, але пролітає повз сідло й зісковзує з другого боку, падає у чан з чорноринковим «Джелл-О» з малиновим смаком і збитими вершками.
— Ой, ні… — Слотроп саме надумав підбігти до танка з флангу, аж тут ЙЙЙБЛАААНННҐҐҐ! гармата бахкає неймовірно гучно, полум’я б’є у залу на три фути, ударна хвиля вганяє барабанні перетинки в самісінький мозок і жбурляє присутніх на стіни.
[271] У будинку (фр.) (прим. пер.).
[274] Одна з вулиць у центрі Лондона.
[275] Американський актор, зірка вестернів.
[276] Модний у 1940-1950-х роках костюм із високою талією, широкими холошами штанів та довгим приталеним піджаком.
[277] Безалкогольний напій на основі імбирного елю.
[278] Тимчасові гроші, випущені американською армією для розрахунків в окупаційній зоні.
[279] Обштукатурена казарма (спотвор. фр.) (прим. пер.).
[280] Солдатські книжки (нім.) (прим. пер.).
[281] Слід зауважити, що цей фільм вийшов 1955 року, чого Пінчон не міг не знати.
[282] Джон Тенніел — автор класичних ілюстрацій до перших видань «Аліси» Люїса Керрола.
[283] Удар блискавки (фр.). Також вислів означає «кохання з першого погляду» (прим. пер.).