Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Із сусідньої кімнати знайомо дзенькає пряжка армійського ременя.

— Здається, — миттю здогадується Слотроп, — хтось вивертає кишені моїх штанів. — Поряд із головою лопотять по килиму ноги. Слотроп чує, як у кишенях дзенькає його дріб’язок. — Злодюга! — репетує він, Катьє прокидається, обертається до нього і стискає в обіймах. Тепер Слотроп знаходить край, якого не вдалося відшукати вночі, прожогом вискакує з-під обруса саме вчасно, аби побачити, як велика нога в черевику двох барв — кави й індиго — щезає за дверима. Мчить до спальні і бачить, що вкрали геть усе, що мав на собі, навіть черевики й труси.

— Мій одяг! — він біжить назад повз Катьє, що постає з-під тику і намагається схопити його за ногу. Слотроп розчиняє двері навстіж, вибігає у коридор, згадує, що голий, помічає візок із білизною і хапає пурпурове простирадло, обмотується ним, наче тогою. Зі сходів долинає здушений смішок і гуп-гуп каучукових підошов.

— Ага! — вигукує Слотроп і кидається коридором навздогін. Слизьке простирадло не тримається, лопоче, зісковзує, плутається між ногами. Через дві сходинки нагору, а там інший коридор, так само порожній. Куди всі пощезли?

Віддалік з-за рогу вигулькує маленька голова, потім висовується маленька рука і показує Слотропу маленького середнього пальця. За якусь секунду до нього долинає неприємний сміх, і Слотроп кидається вже туди. Чує, як хтось іде сходами вниз. Величезний Пурпуровий Повітряний Змій шугає, лаючись, три сходові марші вниз на невеличку терасу лишень для того, щоб побачити, як хтось переплигує через камінну балюстраду і зникає у кроні товстого дерева, що росте звідкись ізнизу.

— Попався! — кричить Слотроп.

Треба тільки видертися на дерево, а далі буде легко, як по драбині. Коли Слотроп опиняється на дереві, серед колючого яскравого листя, то бачить тільки ближчі гілки. Дерево продовжує погойдуватися, і він собі гадає, що злодій десь недалечко, тому вперто дереться вище, чіпляється і рветься простирадло, у шкіру впинаються голки, дряпає кора. Ногам також боляче. Ось він уже засапався, конус зеленого світла поступово звужується, стає яскравішим. Ближче до верхівки Слотроп помічає щось дуже схоже на пропил, але не зупиняється подумати, що це може означати, аж поки не вилазить на самісінький вершечок і, обхопивши стовбур, не починає розгойдуватися, милуючись чудовим видом на затоку і мис, мальовничо-блакитне море, як на картинці, білі баранці на воді, десь на горизонті вже збирається буря, далеко внизу рухаються маківки людських голів. Ого! Чує, як десь нижче починає тріщати стовбур, відчуває тремтіння тонкої гілки, на якій умостився.

Ну от, маєш… От вилупок. Він ліз по дереву не нагору, а донизу! Тепер стоїть собі й шкіриться! Видно, знали, що Слотроп полізе догори, а не вниз — точно розраховували на той триклятий американський рефлекс, бо покидьок, якого хочуть упіймати, завжди лізе нагору — а чого? майже перепиляли стовбур, та-а тепер до того…

Вони? Вони?

— Ну, — розмірковує Слотроп, — ліпше я, ех… — Цієї миті верхівка дерева тріщить і падає зі страшенної сили шурхотом і свистом, у коловерті голок і темного гілля, які шмагають його тисячами дрібних гострих друзок, Слотроп летить униз, перескакує з гілляки на гілляку, намагаючись втримати пурпурове простирадло над головою, немов парашут. О-о-х. Тш-ш-ш. Десь на півдорозі до землі, десь так на рівні тераси, він мимохіть зиркає донизу і бачить там старших офіцерів у мундирах, гладких дам у білих батистових сукнях і прикрашених квітами капелюшках. Вони грають у крокет. Скидається на те, що Слотроп має десь посеред них і приземлитися. Заплющує очі й намагається уявити тропічний острів, надійно захищене приміщення, де такого просто не може бути. Розплющує очі саме тієї миті, коли гупає на землю. У цілковитій тиші, ще не відчувши болю, чує гучне «хрясь» дерева об дерево. Яскраво-жовта смугаста куля котиться за дюйм від Слотропового носа за межі поля зору, а потім, уже за мить, — вибух привітань, дами у захваті, до нього наближаються чиїсь кроки. Здається, ох-х-х, лишень трохи потягнув спину, але ворушитися чомусь не має жодного бажання. Враз небо затягується обличчями якогось Генерала і Тедді Блоута, що згори із цікавістю на нього витріщаються.

— Це Слотроп, — каже Блоут, — і вдягнений він у пурпурове простирадло.

— Це що, хлопче, — цікавиться Генерал, — якась костюмована вистава? — Підходить двійко дам, променисто посміхаються до нього або, радше, все ж таки крізь нього.

— А з ким це ви розмовляєте, Генерале?

— Та тут якийсь паскудник у тозі, — відповідає Генерал, — лежить межи мною і наступними ворітцями.

— О, Ровено, як незвично, — обертається до супутниці, — а ти бачиш «якогось паскудника у тозі»?

— Хай Бог милує, звісно, ні, Джуел, — відповідає життєрадісна Ровена. — Видно, Генерал трохи підхмелений. — Дами починають хихотіти.

— Якби Генерал усі рішення схвалював у такому стані, — Джуел хапає ротом повітря, віддихуючись, — тоді у нас на Стренді квашеною капустою б торгували! — Обидві аж підвискують, заходяться сміхом дуже голосно і неприємно довго.

— А ти була б Брунгільда, — обличчя обох уже наливаються рожевим, — а не… не Джуел! — Щосили хапаються одна за одну. Слотроп люто дивиться на цю сцену зі спектаклю, в якому бере участь трупа у повному складі та ще й десятки статистів.

— Ну-у-у, розумієте, хтось поцупив увесь мій одяг, а я саме йшов скаржитись адміністрації…

— І вирішили накинути на себе пурпурове простирадло, а тоді видертися на дерево, — киває Генерал. — Ну… гадаю, ми вам чимсь підсобимо. Блоуте, у вас наче такий самий розмір, чи не так?

— О, — крокетний молоток на плечі, стоїть у позі, немов на рекламі Кілґора або Кертіса[242], дурнувато всміхається до Слотропа, — так, у мене десь там є ще один мундир. Ходімо, Слотропе, ти ж у порядку? Ніби нічого не зламав.

— Яаґґгг. — Загорнувшись у подерте простирадло, поставлений на ноги турботливими крокетистами, Слотроп шкутильгає за Блоутом з трав’яного майданчика до Казино. Спочатку навідуються до Слотропового номера. Там прибрано, порожньо, все готове до заселення нових пожильців.

— Оце так… — рвучко висуває порожні шухляди, лункі, наче барабани: зник увесь його одяг, геть до останнього клаптя, вкупі з гавайською сорочкою. Що за херня! Постогнуючи, нишпорить у столі. Порожньо. І у шафах порожньо. Папери на відпустку, посвідчення особи — вимели все дочиста. Спину судомить від болю.

— А це що таке? — знову йде перевіряти номер на дверях, уже для годиться. Він знає. Найбільше його турбує Гоґанова сорочка.

— Та спершу вдягни щось пристойніше, — голос Блоута сповнюється відразою шкільного директора. Ввалюються двоє молодших офіцерів, ледве пруть свої валізи. Гальмують, витріщаються на Слотропа.

— Друзяко, ти не на тому театрі воєнних дій, — вигукує один із них.

— Май повагу, — регоче другий, — це ж Лоуренс Аравійський!

— Курва, — каже Слотроп. Не годен навіть руку звести, не то що замахнутися. Йдуть до Блоутового номера, добирають однострій.

— Чуєш, — спадає Слотропові на думку, — а де цей Макер-Маффік із самого рання вештається?

— Знати не знаю, серйозно. Кудись подався зі своєю дівулею. Чи дівулями. А ти де був?

[242] Лондонські кравці.