Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Американізм.

— Ви мій перший знайомий американець.

— Гм-м. Вибиралися через Арнгем, правда?

— Ого, а ви у темі. — Її голос застерігає, що йому не варто йти в тому напрямку. Слотроп зітхає, постукує нігтем по келиху. У темній кімнаті, з паралізованим і занімілим морем за спиною, він намагається співати:

Усвідомлюючи, чого від неї сподіваються, вона з порожнім обличчям чекає, поки він доспіває, м’які однооктавні ноти язичкових ще якусь мить гудуть у повітрі, відтак простягає руку, пригортається до нього, а він повільно схиляється до її губ, пір’їни ковзають, рукави загортаються, її голі руки, помережані місячним сяйвом, охоплюють і гладять його спину, її липкий язик неспокійний, як нічний метелик, його руки шарудять по блискітках… відтак її груди притискаються до нього, бо руки і передпліччя відступають, складаються за спиною, а пальці намацують блискавку, щоб із дзижчанням опустити її вздовж хребта…

Шкіра Катьє біліша за біле плаття, з якого вона постає. Заново народжена… з вікна він майже бачить те місце, де з-під каміння виповз морський диявол. Іде на пальчиках, мов балерина, довга хвиля стегон, Слотроп розстібає ремінь, ґудзики, шнурівки, стрибає то на одній, то на другій нозі, отакої-отакої, а місячне сяйво лишень вибілює спину, до того ж є і темна, її потаємна сторона, він уже не бачить її обличчя, на яке накочується страхітлива, тваринна переміна, охоплює нижню частину обличчя, чорні зіниці збільшуються, аж поки не заповнюють усе око, білки зникають — і залишається тільки хижий червоний відблиск, коли в очі вдаряє світло, вже й не знати, світло то чи…

Вона потопає у глибокому ліжку, тягне його за собою, вниз, в атласну ангельську і квіткову вишивку, одразу розвертається і приймає його ерекцію витягнутим камертоном, єдине тремтіння, на яке настроєна вся ніч… коли вони трахаються, вона здригається, кремово-блакитне нічне тіло вібрує під ним, всі звуки приглушені, очі півмісяцем за золотими віями, гагатові сережки, довгі, восьмигранні, літають безгучно, б’ються об щоки, чорна снігова крупа, його обличчя над нею залишається незворушним, зосередженим на процесі — заради неї? а чи настроєне на Слотропське Стикування, на яке вони її налаштували — вона його розпалить, на неї навалиться не пластикова оболонка… її дихання стає хрипкішим, долає звуковий бар’єр… думає, що от-от кінчить, він запускає руку у її волосся, намагається підняти голову, дуже хоче бачити її обличчя: раптом починається боротьба, несамовита і справжня — вона не видає свого обличчя — і тут, не знати чому, вона таки починає кінчати, а разом з нею і Слотроп.

З якихось причин вона, одвіку несміяна, стала верхівкою кулі сміху, що підноситься звідкись із глибин. Перегодом, уже засинаючи, вона прошепоче:

— Сміюся, — знову сміючись.

Він захоче сказати: «Це ж треба, Вони вам це дозволили», але знову ж таки, може, й не дозволили. Але Катьє вже заснула, та і його очі злипаються.

Як у ракети на дистанційному керуванні, клапани якої відкриваються і закриваються у визначений час, Слотроп, сягнувши певної глибини сну, перестає дихати носом і переходить на ротове дихання. Невдовзі це перетворюється на хропіння, од якого, бувало, деренчали подвійні шибки, хиталися віконниці, із несамовитим брязкотом гойдалися люстри, так, на-спра-а-вді… Катьє одразу ж прокидається і гамселить його подушкою по голові.

— Не хропи.

— Гм-м.

— Я сторожко сплю. Тільки захропи — матимеш ось цим, — і махає подушкою.

Ніяких жартів, так усе і йде: захропів — отримав подушкою, прокинувся, сказав «гм-м», знову заснув, і так мало не до самого ранку.

— Ану, — нарешті, — перестань.

— Ти ротом дихаєш! — верещить вона. Він хапає подушку і замахується. Вона пригинається, перекочується, падає на підлогу, завдає відволікаючого удару своєю подушкою і задкує до буфета з випивкою. Він не розуміє, що у Катьє на думці, аж поки та не кидає подушку і не бере пляшку содової води.

Це що таке? Пляшка содової? Що за чортівня? Яку ще бутафорію Вони задумали, які ще американські рефлекси їм потрібні? А де бананові тістечка із заварним кремом, га?

Він помахує обома подушками і спостерігає за нею.

— Ще тільки крок, — хихоче вона. Слотроп пірнає і гепає її подушкою по задниці, після чого вона, певна річ, поливає його содовою з пляшки. Подушка тріснула на мармуровому стегні, місячне світло в кімнаті задихається в пуху та пір’ї, а згодом і в густій мжичці від фонтанів содової. Слотроп намагається відібрати пляшку. Дівчина слизька, вивертається, ховається за кріслом. Слотроп дістає з буфета карафку із бренді, відкорковує і метає розляписті, прозорі бурштинові кулі через всю кімнату — крізь два потоки місячного світла — на шию, груди з темними навершями, на боки.

— Придурок, — знову поливає його содовою. Віхола пір’я прилипає до їхніх тіл, а вони гасають одне за одним по спальні, її плямиста постать весь час відступає, в такому світлі і зблизька не завжди роздивишся. Слотроп раз за разом налітає на меблі.

— Хлопче, гляди, потрапиш ти мені до рук! — відчиняє двері до вітальні, забігає, з грюкотом захраскує двері, Слотроп з розгону влітає у них, відскакує, бурчить «трясця», відчиняє двері і бачить, як вона вимахує перед ним великою червоною тиковою скатертиною.

— Це що? — цікавиться Слотроп.

— Чари! — кричить вона і накидає на нього обрус, брижасті складки миттю розкриваються у повітрі, наче тріщини у червоному кристалі.

— Уважно дивись і побачиш, як зникне американський лейтенант.

— Годі дуркувати, — Слотроп молотить руками, хоче виборсатися назовні. — І як мені дивитися, коли я всередині. — Ніяк не може знайти краю і вже починає трохи панікувати.

— А в тому й суть, — раптом усередині, поряд з ним, губи на його сосках, руки куйовдять волосся на потилиці, повільно тягне його на килим з довгим ворсом. — Моя ти маленька синичко.

— А де ти його бачила, га[241]? Пам’ятаєш, як він лягає у ліжко з-з-з отим козлом?

— І не питай… — Цього разу це благопристойний швидкий перепих, обоє заспані, вкриті липким пір’ям… кінчають, лежать поруч одне з одним, надто розслаблені, щоб рухатися, м-м, тикова тканина і довгий ворс, дуже затишно і червоно, як в утробі… Згорнувся калачиком, захопивши її ступні своїми, прутень угніздився у теплій западині між її сідницями, чесно намагається дихати носом, і вони дрімають.

Слотроп прокидається від вранішнього середземноморського світла, воно проникає крізь пальмове листя за вікном, крізь червону скатертину, птахи, десь нагорі дзюрчить вода. Якусь хвилю лежить, прокидаючись, ніякого тобі похмілля, досі у безслотропному багаторазовому циклі відбуття та повернення. Катьє лежить м’яка і тепла, її S до його S, починає ворушитися.

[241] Йдеться про комедійний вестерн «Му little chickadee» 1940 року.