Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Га? — озивається Осбі.

Пірат у роздумах і сумнівах, от воно як. Пригадує, що Катьє тепер уникає будь-яких спогадів про будиночок у лісі. Вона лиш зазирнула — й одразу назад, але кришталеві шибки істини заломлювали все нею сказане — часто до сліз, — і він не розуміє, про що йдеться, і вже геть не тямить щодо променистого кришталю. Ну правда, чому вона пішла з Schußstelle 3? Ніхто не каже. Та час від часу гравцям — у розпал гри, під час паузи чи кризи — нагадують, як то воно, зрештою, грати по-справжньому, — і вони після цього вже не зможуть продовжувати в тому ж дусі… Тут не треба нічого раптового, ефектного — бо можна й м’яко, — і, незалежно від рахунку, кількості глядачів, їхнього загального бажання, накладених ними чи їхніми Лігами штрафів, гравець, отямившись, можливо, пружним кроком молодого одинака, як у самої Катьє, повівши, як вона, плечима, скаже «до сраки» і вийде з гри, раз і назавжди…

— Гаразд, — продовжує він на самоті. Осбі зник за мрійливою посмішкою наркомана, мережить слідами зріло-жіночу снігову шкіру Альп у кутку, лиш він і крижаний пік над ним, і синя ніч… — отже, це вада характеру, примха. Як із тою клятою «мендосою». — У Фірмі, знаєте, всі інші носять «стени». «Мендоса» втроє важча, ніхто останнім часом навіть близько не бачив 7-міліметрових куль до мексиканського «маузера», навіть на Портобелло-роуд[149]: їй бракує шляхетної Простоти Саморобки і скорострільності, але Пірат її все одно любить (така у наші дні любов), — бачиш, вся суть в обміні, нє? — ностальгія за прямою тягою «льюїса», можливість зняти за секунду ствол (коли-небудь пробували так зробити зі «стеном»?) і двосторонній бойок на випадок поломки… — Невже мене зупинить зайва вага? Це моя примха, я до ваги байдужий, інакше я б не витягнув сюди дівчинку.

— Ви за мене не відповідаєте. — Статуя кольору вина, оксамит façonné[150] від шиї до зап’ясть і щиколоток, і як давно, панове, вона стежить із тіні?

— Ну, — Пірат смиренно, — взагалі-то відповідаю, знаєте-но.

— Щаслива парочка! — несподівано рикає Осбі, беручи нову дрібку чогось схожого на мускатний горіх, очі його закочуються до білків кольору зменшеної гори. Чхає на всю кухню, його вражає, що ці двоє в нього в одному полі зору. Піратове лице сутеніє від збентеження, а в Катьє не змінюється, наполовину освітлене сяйвом із сусідньої кімнати, наполовину в синюватих тінях.

— То було вас кинути? — І коли вона стискає губи, нетерпляче: — А чи гадаєте, що тут хтось був зобов’язаний вас витягати?

— Ні. — Тепер дійшло. Пірат спитав лишень тому, що почав підозрювати — непевно — скільки завгодно Когось Тут. А для Катьє обов’язок сьогодні є, а завтра нема. Її застаріла невигойна слабкість — бажання долати моря, з’єднувати країни, між котрими неможливий ніякий обмінний курс. Її пращури співали середньоголландською:

про любов, несумірну із золотом, золотим телям і навіть, як у цьому випадку, із золотою свинею. Та до середини XVII сторіччя золотих кнурів уже не лишилося, лишень зі смертної плоті, як у Франса ван дер Ґроова, ще одного пращура, який вирушив на Маврикій із повним трюмом отаких живих кнурів і витратив тринадцять літ, тягаючи ебеновими лісами свою haakbus[152], вештаючись болотами і потоками лави, методично винищуючи місцевих додо із незрозумілих навіть для самого себе причин, а голландські свині розправлялися з яйцями та пташенятами. Франс ретельно цілиться в додо-батьків з десяти чи двадцяти метрів, ствол на гаку, поволі тисне на гачок, око сфокусоване на линялій потворі, а поруч у ґнотовому замку, просочений вином, затиснутий щелепами серпентину[153], опускається червоний цвіт, його жар вже у нього на щоці, «моє власне маленьке світило, — писав він додому старшому братові Гендріку, — повелитель мого Знака…», відкривається запальний порох, захищений од вітру іншою рукою, — раптовий спалах вогню на поличці крізь запальний отвір, і грім пострілу відлунює від стрімких скель, віддача б’є прикладом у плече (шкіра спершу злазить, потім пухирі, а після першого літа роговіє). І дурна незграбна птаха, не здатна ані літати, ані бодай прудко бігати — що вона взагалі вміє? — негодна навіть зауважити свого вбивцю, розірвана, хлюпає кров’ю, хрипко здихає…

Удома брат проглянув листи, дуже крихкі, деякі у плямах морської солі чи вицвілі, за багато років, доставлені всі одразу, мало що зрозумів, хотілося лишень посидіти, ну, як зазвичай, в саду й теплиці з тюльпанами (найбільше тогочасне божевілля), особливо з одним різновидом, названим на честь нинішньої коханої: криваво-червоним, тонко татуйованим фіолетом… «У всіх прибулих тепер новий snaphaan[154]… але я тримаюся свого громіздкого старого ґнотового… я ж заслуговую на громіздку зброю для такої незграбної дичини, правда?» Проте Франс не роз’яснює, що тримало його серед зимових циклонів, змушуючи забивати у дуло свинцеві кулі з пижами зі старих мундирів, його, обпаленого сонцем, бородатого й брудного, — якщо лиш не дощило або він не опинявся у нагір’ях, де кратери згаслих вулканів збирали небесно-блакитні чаші дощів для офіри.

Він залишав додо гнити, не міг змусити себе їсти це м’ясо. Зазвичай він полював сам-один, але по кількох місяцях самотність починала даватися взнаки, змінювалося навіть його сприйняття — частокіл гір у сяйві дня горів неймовірним шафраном, стікав пасмами індиго, небо перетворювалося на оранжерею, острів став його тюльпаноманією[155]. Безсонними ночами він чув голоси, південні зірки, надто великі для сузір’їв, мерехтіли над мордами фантастичних істот, не схожих на додо, — промовляли сонними голосами, поодинці, парами, хором. Ритм і тембр співу були голландськими, їхнього значення він не вловлював, хіба іноді здавалося, що голоси застерігають… докоряють, гніваються, що він не може зрозуміти. Якось він просидів цілісінький день, вдивляючись у біле яйце додо на зарослому травою пагорбі. До місця його полювання свиням не дістатися. Він чекав шкрябання, першого удару дзьоба в шкаралупу: появу. Шнур затиснуто зубами сталевої змійки, він готовий спалахнути, перетворити порох на постріл і знищити народжене, яйце світла перетворити на яйце пітьми у найпершу мить свідомості пташеняти, вологого пуху, розкошланого південно-східними пасатами… Щогодини поправляв приціл, дивлячись уздовж дула. Тоді він, либонь, і усвідомив, якщо усвідомив, звичайно, що зброя утворює вісь, таку ж, як земна, між ним і жертвою, ще цілою, у яйці, з родовим ланцюжком, який неможливо порвати довше, ніж на цей спалах світла. Отак вони й сиділи — мовчазне яйце і схиблений голландець, та ще рушничний гак, який назавше з’єднав їх ланкою у якійсь рамці, ось вони, блискучо-непорушні, як у Вермеєра. Рухалося лиш сонце: від точки зеніту донизу і нарешті за шпичасті гори до Індійського океану, до чорноти ночі. Яйце було непорушним, шкаралупа цілою. Треба було тут-таки його розтрощити — він розумів, що пташеня вилупиться ще до світанку. Та колесо обернулося. Він звівся на ноги, суглоби тріщали від болю, голова стугоніла від наказів сновидців — дудніли, накладалися, усі термінові, — і зашкутильгав далі, звично закинувши рушницю на праве плече.

Коли він, самотній, опинявся у подібних ситуаціях, то зазвичай повертався до поселення і приєднувався до мисливців. Їх усіх охоплювала п’яна студентська істерія, під час нічних гулянок вони стріляли навмання — у верхівки дерев, хмари, кажанів-демонів, вереску яких людина не могла почути. Пасати тягли у гори, остуджуючи їхній нічний піт, небо наполовину залите кармазином вулкана, під ногами щось гарчить настільки нечутно низько, наскільки нечутно високо звучать голоси кажанів, а люди метушаться десь посередині спектру, у пастці власних голосів і слів.

Ця знавісніла юрба складалася із невдах, які вважали себе обраним Богом народом. Колонія, їхній задум, гинула, як ті ебенові дерева, від яких вони очищали острів, як ті бідолашні істоти, яких вони зживали зі світу. До 1681 року Didus ineptus[156] зникне, до 1710-го те саме станеться з останнім переселенцем на Маврикій. Тутешній виправі судилося протриматися приблизно одне людське життя.

Дехто гадав, що в цьому був свій сенс. Люди бачили кульгавих птахів, створених так недолуго, що в цьому вбачалося втручання Диявола, настільки потворних, що вони наче свідчили проти Божого творіння. Чи був Маврикій першим струмінцем отрути, який просочився крізь рятівну греблю? Християни мали його заткнути — або згинути у водах другого Потопу, цього разу насланого не Богом, а його Ворогом. Сам акт заряджання мушкетів для цих людей втілював благочестя із його близьким для них символізмом.

Але ж якщо вони, обранці, прийшли на Маврикій, то чому були обрані й для поразки і забуття? Що це — вибір чи недогляд? Хто вони — Обранці чи Претеріти, приречені, як і додо?

Франс не знав, що, за винятком кількох особин на острові Реюньйон, то були єдині додо у Світобудові, і він брав участь у винищенні цілого племені. Та з часом масштаби і безжальність полювання до нього доходили і тривожили душу. Він писав: «Якби цей вид не був таким потворним, його можна було б вигідно розводити для нащадків. Я не маю до них ненависті, як дехто з наших мисливців. Але що тепер вгамує цю бійню? Запізно… Може, миліший для ока дзьоб, повноцінне пір’я, здатність літати — хоч недовго… але такий уже задум Творця. Якби ми знайшли на острові дикунів, цей птах здавався б нам чимось на кшталт північноамериканської дикої індички. На жаль, трагедія додо в тому, що вони — панівна форма життя на Маврикії, але говорити не можуть».

Отак усе і сталося. Якщо не годен говорити, отже, жодного шансу на те, що дебелі й біляві загарбники називали Спасінням. Але Франс у світанкові години, страшенно самотній, нарешті мимоволі засвідчив диво: Дар Мовлення… Навернення Додо. Вони вишикувалися на березі перед осяйним профілем рифу на воді, тож його ревіння було єдиним голосом ранку, бо вулкани спали, вітер стих, осінній схід сонця їх осяває, наче вкриває склом… вони зійшли із гнізд своїх і сідал, прийшли від струмків, що вириваються із пащ лавових тунелів, від острівців, прибитих до північного узбережжя, мов водорості, від стрімких водоспадів і виснажених дощових лісів, де іржею вкриті леза сокир і де гниють, порипуючи на вітрі, недбало склепані водостічні жолоби, від вологих ранків у тіні пагорбів, незграбні прочани перевальцем придибали на це зібрання — по благословення, аби їх не обійшли ним… «Бо оскільки вони є творінням Божим і володіють даром розуму, визнаючи, що лишень Його Словом життя вічне здобудеться…» В очах додо блищать сльози щастя. Усі вони тепер брати — вони й люди, які раніше полювали на них, вони браття у Христі, у дитяті, і додо мріють про те, щоб сидіти біля нього, гніздитися в його яслах, гарненько уклавши пір’ячко, цілісіньку ніч вдивлятися у його личко…

Така вона, європейська пригода у чистому вигляді. Навіщо були потрібні всі ці вбивчі моря, гангренозні зими і голодні весни, безглузде переслідування невірних, ночі боротьби проти Звіра, коли піт перетворюється на кригу, а сльози на бліді сніжинки, як не заради таких митей: крихітні неофіти струменіють з поля зору, такі благі, довірливі — хіба ж заклякне пташиний зоб від страху, невже пролунає малодушний крик під нашим лезом, таким необхідним? Благословенні, тепер вони годуватимуть нас, благословенні їхні останки та послід стануть добривом для наших нив. Ми сказали їм про «Спасіння»? Ми мали на увазі поселення назавжди у Місті? Життя вічне? Відновлений рай земний, буцімто їхній острів, яким він був, таким його їм і повернуть? Можливо. Ми повсякчас думаємо про братів наших менших, згаданих у наших благословеннях. Справді, якщо вони рятують нас на цім світі від голоду, то на тім, у царстві Христовому, наше спасіння має нерозривно перебувати з нами, інакше додо лишаться тим, чим бачаться в ілюзорному світлі цього світу — лише здобиччю. Господь не може бути аж настільки жорстоким.

Франс схильний вважати обидві версії, себто чудо й полювання, яке тривало так довго, що й не згадаєш скільки, справді однаково ймовірними. Хай там як, але рід додо кінець кінцем згасає. А от віра… він здатен вірити лишень в одну сталеву реальність зброї, яку має при собі.

— Він знав, що snaphaan важив би менше, його спусковий гачок, кремінь і сталь давали б менше осічок, — та haakbus будила у ньому ностальгію… що там зайва вага, то була його примха…

Пірат і Осбі Філ спираються на поруччя край даху, за звивистою рікою розкішний захід сонця, обабіч неї, величної змії, в’юняться юрмища фабрик, жител, парків, імлисті шпилі й фронтони, розпечені небеса таврують милі глибоких вулиць, дахів, неспокійну хвилясту Темзу плямами вогненної вохри, аби нагадати прийшлому про його смертну минущість, запечатати чи спустошити двері й вікна в його полі зору, що вишукує бодай якесь товариство, слівце чи два на вулиці, перш ніж піднятися у мильну задуху найманої кімнатки, до квадратів коралового заходу на підлозі, — старожитнє світло, захоплене собою, паливо для дозованого зимового всеспалення, далекі обриси у струмінцях і полотнищах диму, а тепер досконалі попелясті руїни самих себе, на мить торкнуті сонцем ближні вікна не віддзеркалюють, сповнені такого ж спустошливого сяйва, напружене згасання без натяку на повернення, світло роз’їдає казенні машини на узбіччях, вкриває полудою останні обличчя, що квапляться на морозі повз крамниці, ніби нарешті завила гучна сирена, світло вистуджує неходжені канали безліку вулиць, сповнюється лондонськими шпаками — ті мільйонами збираються біля потьмянілих кам’яних постаментів, на спорожнілих майданах, у колосальному спільному сні. На екранах радарів вони літають колами, концентричними колами. Радіолокаторники називають їх «ангелами».

— Він тебе переслідує, — Осбі затягується мухоморовою цигаркою.

— Так, — Пірат нипає краями садка на даху, роздратований призахідним сонцем, — але в це я хочу вірити в останню чергу, бо решта вже зовсім…

— То що ти про неї думаєш?

— Гадаю, кому-небудь вона та знадобиться, — таке він вирішив учора на вокзалі Черинґ-Крос, коли вона від’їжджала до «Білої візитації». — Несподіваний для когось дивіденд.

— Знаєш, що вони собі намислили?

Що вони мудрують із величезним восьминогом, більш нічого. Але тут, у Лондоні, ніхто нічого не знає напевне. Навіть у «Білій візитації» бозна-чому раптово знявся страшенний переполох і біганина. Майрон Ґрантон поглядає на Роджера Мехіко геть не по-приятельському. Зуав повернувся до себе в частину, до Північної Африки, знову під лотаринзький хрест[157], усе, що німці можуть розцінити в його чорноті як зловісне, записано на плівку, видурено чи витиснуто з нього не кимось, а Ґергардтом фон Ґьоллем, колись близьким приятелем Ланґа, Пабста, Любича[158], та й нині їм рівним, а нещодавно сам фон Ґьолль вплутався у справи численних урядів у вигнанні, курси валют, формування та розформування неймовірної мережі ринкових операцій, що виникають і зникають по всьому сплюндрованому війною континенту, навіть коли від сюрчання свистків пожежників гороїжаться вулиці, вогняні бурі пожирають у небесній височині весь кисень, а клієнти душаться, як блощиці від «Фліту»… але комерція не позбавила фон Ґьолля Чуйки — нині він ще чутливіший, ніж зазвичай. У цих його перших зафільмованих епізодах чорношкірий походжає в мундирі SS[159] серед макетів ракет і Meillerwagen[160], зроблених із дранки та полотна (їх завше фотографують крізь сосни і сніг, здалеку, аби не видати англійського походження, а решта з правдоподібно наваксованими обличчями залучені на день, уся команда зібралася задля розваги, містери Пойнтсмен, Мехіко, Едвін Трікл і Ролло Ґроуст, нейрохірург-стажер із ГАД Аарон Траустер, усі грають чорних ракетників вигаданого Шварцкомандо, навіть Майрон Ґрантон у ролі без слів, нечітка пляма у масовці, як і всі вони. Хронометраж фільму три хвилини 25 секунд, у ньому дванадцять планів. Плівку зістарять, підсадять на неї грибок, феротипізують[161], перевезуть до Голландії, щоб вона стала частиною «залишків» фальшивого стартового ракетного майданчика у Rijkswijksche Bosch. Голландський рух опору відтак влаштує «наліт», здійме галас, лишить по собі сліди шин і купу сміття, аби позначити квапливу втечу. Нутрощі армійської вантажівки випалять «коктейлями Молотова», і в попелі, серед обвугленого дрантя, оплавлених і закіптюжених пляшок джину відшукають фрагменти ретельно підроблених документів Шварцкомандо і котушку з плівкою, на якій придатними для перегляду будуть лишень три хвилини та 25 секунд. Незворушний фон Ґьолль проголошує це своїм найбільшим шедевром.

«І справді, судячи з розвитку подальших подій, — пише відомий кінокритик Мітчел Пріттіплейс, — важко сперечатися з його оцінкою, хоча цілком з інших причин, ніж міг передбачити або вигадати сам фон Ґьолль».

У «Білій візитації», з огляду на куце фінансування, є тільки один кінопроєктор. Щодня, близько полудня, коли люди з «Операції “Чорне крило”» намилуються липовими африканськими ракетними військами, приходить Веблі Сільвернейл — віднести проєктор обшарпаними коридорами у крило ГАД, у задню кімнату, де у своєму резервуарі набурмосився і стікає слизом восьминіг Григорій. В інших кімнатах виють собаки, пронизливо гавкають від болю, скавулять, випрошують подразник, якого нема і ніколи вже не буде, а надворі завірюха, невидима голка татуювальника на поверхні незворушної шибки за зеленими жалюзі. Заправлено стрічку, світло гасне, увага Григорія прикута до екрана, де вже рухається постать. Камера стежить за нею, і вона, довгонога, походжає кімнатами зумисне безцільно, підліткова сутулість широких плечей, волосся не виразно голландське, але зібране догори у модну високу зачіску зі старою тьмяно-сріблистою короною…

Був ранній ранок, він вивалився на мокру цегляну вулицю. Південніше аеростати загородження, серфери на гребені світанку, зустрічали сонце рожевим і перламутром.

[149] Вулиця у Лондоні, у роки війни — величезний стихійний ринок.

[150] Рельєфний (фр.) (прим. пер.).

[152] Гаківниця (нідерл.) (прим. пер.).

[153] Важіль із ґнотом.

[154] Мушкет (нідерл.). Тут: кременевий замок (прим. пер.).

[155] Ажіотажний сплеск цін на цибулини тюльпанів у 1636–1637 роках закінчився обвалом ринку.

[156] Дронт, додо (лат.) (прим. пер.).

[157] Символ французької армії під проводом Шарля де Ґолля.

[158] Фріц Ланґ — кінорежисер, сценарист, продюсер і актор, Ґеорґ Пабст — кінорежисер, Ернст Любич — кінорежисер, актор і сценарист.

[159] Schutzstaffeln — збройне формування нацистської Німеччини.

[160] Транспортно-пускова установка (нім.) (прим. пер.).

[161] Псування емульсії вогкої й надмірно туго змотаної плівки, виглядає як хвилясті темні лінії.