Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Цим самим до гри додається обертон, що змінює тембр. Це вона, Катьє, якоїсь невизначеної поки що миті має запхати Відьму до Печі, напаленої для Готфріда. Тому капітанові не слід виключати ймовірності того, що Катьє — насправді англійська шпигунка чи голландська підпільниця. Попри всі потуги німців, з Голландії просто в Командування бомбардувальної авіації Королівських ВПС нескінченним потоком плинуть розвіддані про розгортання частин, шляхи сполучення, в якій темно-зеленій діброві може причаїтися А-4: дані застарівають щогодини — настільки мобільними є ракети та їхнє допоміжне устаткування. Але «спітфайрам» вистачає й електростанції, і складу рідкого кисню, і квартири командира батареї… от цікаве питання. Чи вважатиме Катьє свої зобов’язання недійсними, одного разу викликавши англійські винищувачі-бомбардувальники на цей самий будиночок, свою іграшкову тюрму, хоча це й означає смерть? Капітан Блікеро в цьому геть не впевнений. До певної міри ця агонія його захоплює. Певна річ, у людей Мюссерта[131] є послужний список Катьє, він бездоганний, на її рахунку щонайменше три впольовані єврейські родини, вона справно буває на зборах, працює на курорті люфтваффе під Схевенінґеном, де керівництво хвалить її за сумлінність і бадьорість духу, від роботи не ухиляється. Та й не використовує, як багато хто зараз, партійний фанатизм, аби прикрити брак здібностей. Можливо, є лиш одна тінь сумніву: її відданість холодна, схоже, у неї є своя причина перебувати в Партії. Жінка з математичною освітою — і з причинами… «Зажадай Переміни, — казав Рільке, — Хай Пломінь тебе надихне[132]!» Лаврові, солов’ю, вітрові — жадаючи його, віддатися, обійняти, впасти в пломінь, що зростає, заповнюючи собою всі почуття й… не кохати, бо вже неможливо діяти… але безпорадно лишатися закоханим…

Проте не Катьє: жодного тріпотіння. Блікеро робить висновок, що потай вона побоюється Перемін, замість цього вподобала підправляти незначні похибки у візерунках та вбранні, не заходячи далі політичного трансвестизму — не лишень у Готфрідовому одязі, а й у звичайній мазохістській одежі французької покоївки, що так не пасує до її зросту, довгих ніг і ходи, білявого волосся, крилоподібних чуттєвих плечей — вона в усе це лишень грає… грає у гру.

Він нічого не може вдіяти. Посеред приреченого Райху, паперової імпотенції наказів, вона йому дуже потрібна, потрібен Готфрід, шкіряні паски з батогами, його руки ще спроможні їх відчувати, її зойки, червоні рубці на сідницях хлопчака, їхні уста, його пеніс, пальці на руках і ногах — за цілу зиму лиш у них є певність, лиш на них можна покладатися: причин він вам не скаже, проте в душі вірить — хоча тепер, певно, хіба формально — в оцю, єдину з усіх різновидів Märchen und Sagen[133], вірить у безпеку зачарованого будиночка в лісі, жодна бомба не впаде на нього просто так, лишень унаслідок зради, якщо тільки Катьє насправді англійський агент і наведе їх, а він знає, що вона так не зможе, що якимось дивом, непомітнішим за відгомін будь-яких слів, британський наліт — єдиний заборонений стусан у спину, до заключного залізного літа Печі. Вона прийде, прийде ця Доля… не так — але прийде… Und nicht einmal sein Schritt klingt aus dem tonlosen Los… З усієї поезії Рільке «Десяту елегію» він полюбляє особливо, відчуває, як гірке пиво Млості починає пощипувати в очах і в носі на спогад про будь-який уривок із… юний мрець, обійнявшись зі своєю Жалобою, своєю останньою єднальною ланкою, відкинувши нині навіть її умовні людські дотики навіки, сходить сам-один, смертельно самотній, вище і вище у гори первісного Страждання, а над головою — знавісніло-чужі сузір’я… І в безлунні судьби ані разу не чуть його кроків[134]… Це він, Блікеро, видирається нагору, піднімається уже добрих двадцять років, ще до того, як у ньому спалахнув пломінь Райху, ще із Африки… один. Хай би яка плоть задовольняла Відьму, канібала й чаклуна, хай би якими квітучими були знаряддя страждання — один, один. Відьми він навіть не знає, не здатен осягнути того голоду, який визначає його/її, лишень у хвилини слабкості його ошелешує, як цей голод може існувати в тому ж тілі, що й він сам. Атлет і його вміння, окреме усвідомлення… Молодий Раугандель, принаймні, так сказав… за багато років до війни… Блікеро спостерігав за своїм молодим другом (навіть тоді вже настільки кричуще, настільки безнадійно приреченим на якийсь різновид Східного фронту) в барі, на вулиці, хай як погано сидів на ньому вузенький костюм і були подерті його черевики, він дуже красиво приймав футбольний м’яч, який жартівники, впізнавши, кидали навіть не знати звідки, — безсмертні фортелі! удар без підготовки, так до неможливості високо, такою досконалою параболою, м’яч злітає на милі, аби пролетіти саме між двома високими фалічними електричними пілонами кінотеатру «Ufa» на Фрідріхштрассе… на голові міг тримати м’яч кварталами, годинами, а ноги красномовні, як поезія… Проте він лишень хитав головою, коли запитували, намагався бути своїм хлопцем, але не міг із себе вичавити… «Це… так буває… м’язи самі… — а потім, пригадавши слова старого тренера: — Це ж м’язове, — чарівно всміхнувшись і вже лиш тим мобілізований, уже гарматне м’ясо, блідий відблиск бару в дифракційній решітці голеної макітри: — Рефлекси, знаєте… Це не я… Просто рефлекси». Коли ж у ті дні для Блікеро все стало перетворюватися з хіті на простий жаль, тупий, як і подив Рауганделя від власного таланту? Він перебачив уже стільки цих Рауганделів, особливо після 39-го, вони переховували таких само таємничих гостей, сторонніх, що часто не мали якогось дивовижнішого дару, крім як завше опиняться там, куди снаряди не… хто-небудь із них, з цієї сировини, «чекає на Переміни»? Вони взагалі про це знають? Він сумнівається… Користуються лише їхніми рефлексами, по сотні тисяч за один раз, інші користуються — королівські метелики, захоплені Пломенем. Уже багато років тому Блікеро позбувся наївності у цьому питанні. Отже, йому судилася Піч, а загублені дітлахи, які нічого не знають і змінять хіба однострої та посвідчення, житимуть і процвітатимуть ще довго після того, як його жар та гази вилетять у трубу. Так, так. Вандерфоґель[135] у горах Страждання. Щось це надто довго триває, він вибрав гру, вважай, лише заради того кінця, що вона принесе, nicht wahr[136]? нині надто старий, грип дедалі важче вилікувати, шлунок надто часто мучить цілими днями, від огляду до огляду помалу сліпнуть очі, він надто «реаліст» і навряд чи вибере смерть звитяжця чи навіть солдата. Йому зараз хочеться одного — вийти із зими, опинитися в теплі Печі, в її пітьмі, її сталевому прихистку, аби дверцята за ним — вузький прямокутник кухонного світла з деренчанням стає дедалі вужчим — зачинилися навік. Усе інше — попередні ласки.

Але йому не байдуже, не байдужіше, ніж слід, і його це дивує — що там із дітьми, з їхніми мотивами. Вони шукають свободи, міркує він, прагнуть, як він, Печі, і така збоченість його переслідує й гнітить… він знову й знову повертається до запустіння й безглуздого образу того, що було будиночком у лісі, а нині перетворилося на крихти й патьоки цукру, зосталася сама лиш чорна безугавна Піч і двоє дітей, пік приємної енергії вже позаду, знову діймає голод, зникають у зеленій чорноті дерев… Куди вони підуть, де вони знайдуть прихисток уночі? Дитяча недалекоглядність… і громадянський парадокс цієї їхньої Маленької Держави, підвалини якої — у тій самій Печі, що неминуче її знищить…

Та кожен істинний бог має бути і будівничим, і руйнівником. Він зростав у християнському середовищі, і сприйняти це було важко, аж до подорожі на Südwest, до його африканської виправи. Серед наждачного пломеню Калахарі, під розгорнутим аркушем прибережного неба, вогню й води він учився. Хлопчак гереро, силами місіонерів колись сповнений жаху перед християнськими гріхами, шакалячими привидами, могутніми європейськими смугастими гієнами, що женуться за ним, прагнучи поживитися душею, коштовною личинкою, що живе в його хребті, нині намагався ув’язнити своїх старих богів у клітці, спіймати у пастки слів, видати їх — диких, паралізованих — цьому вченому білому, який, видається, страшенно закоханий у мову. Носить у заплічнику «Дуїнянські елегії[137]», видані перед самим його від’їздом, мамин подарунок біля трапу, запах свіжої друкарської фарби п’янив його ночами, поки старе вантажне судно повзло із тропіка в тропік… доки сузір’я, нові зірки країни Болю, не стали геть чужими, а пори року не перевернулися догори дриґом… і він не висадився на берег з високоносого дерев’яного човна, що двадцять років тому доправляв із залізного рейду синьоштанні війська для придушення великого Повстання Гереро. Аби знайти в глибині суходолу, серед розколотих гір між Намібом і Калахарі, свого вірного тубільця, свою нічну квітку.

Непрохідні скелясті пустки, обпалені сонцем… безліч миль каньйонів звиваються в нікуди, на дні занесені білим піском, який з плином дня перетворюється на холодну королівську блакить… Ми тепер зробимо Нджамбі Карунґа, omuhona[138]… — шепіт з-за палаючих гілок тернини, де німець тонкою книжечкою розганяє енергії, що скупчилися за вогняним колом. Він стривожено підіймає голову. Хлопчик уже хоче «гратися», але він називає герерське ім’я бога. Незвичне тремтіння охоплює білу людину. Він, подібно до Рейнського місіонерського товариства, що розбестило цього хлопчака, вірить у святотатство. Особливо тут, у пустелі, де небезпеки, які він не зважується назвати навіть у містах, навіть за світлого дня, збираються довкола, складають крила, сідницями торкаються холодного піску, очікують… Сьогодні ввечері він відчуває міць кожного слова: слово — це лишень помах вій від означуваного ним. Небезпечність сексу із хлопчаком у відголоссі святого Імені сповнює його непогамовною хіттю, хіттю перед лицем — маскою — миттєвої відплати з пітьми… та для хлопчака Нджамбі Карунґа — те, що буває, коли вони злягаються, та й по всьому: бог — творець і руйнівник, сонце й темрява, всі пари протилежностей, зведених разом, включно з чорним і білим, чоловічим та жіночим… і він у своїй невинності стає дитям Нджамбі Карунґи (як і все в його претерітному клані, невблаганним, за межами їхньої історії) тут, під європейським потом, ребрами, внутрішніми м’язами, пуцькою (а в хлопчика м’язи залишаються шалено пружними багато годин поспіль, наче він націлений убивати, але жодного слова, лишень довгі, судомні, тлусті шматки ночі, які пролітають над їхніми тілами).

Що я з ним зробив? Капітан Блікеро знає, що зараз африканець десь посеред Німеччини, у Гарці, і що якби Піч цієї зими за ним зачинилася, вони вже сказали б auf Wiedersehen востаннє. Він сидить, у шлунку щось ворушиться, залози начинені хворістю, схилився над пультом у заляпанім маскувальною фарбою автомобілі. Сержанти моторного та кермового пультів вийшли на перекур, у пункті керування запуском він один. У брудному перископі зашкарублий туман зовні відривається клаптями від яскравої ділянки інею, що попругою оперізує здиблену примарну ракету там, де заливають бак із рідким киснем. Обступили дерева: шматка неба над головою ледь вистачає для зльоту ракети. Bodenplatte[139] — бетонна плита на сталевих рейках — розташована на ділянці, позначеній трьома деревами, і виставлена точно на 260°, на Лондон. При розмітці використовують символ, грубу мандалу, червоне коло з широким чорним хрестом, в ньому пізнається прадавній коловорот, з якого, за переказами, перші християни видерли свастику, аби приховати свій злочинний символ. В дерево, у центр хреста, вбито два цвяхи. Поруч з одним знаком розмітки, намальованим фарбою, тим, що західніше від інших, хтось на корі видряпав вістрям багнета слова IN HOC SIGNO VINCES[140]. Ніхто на батареї не зізнався, можливо, це справа рук Підпілля. Однак знищити напис ніхто не наказав. Навкруг Bodenplatte блимають блідо-жовті зрізи пеньків, свіжі тріски й тирса змішуються зі старим опалим листям. Глибокий запах із дитинства перебиває сморід палива та спирту. Заповідається на дощ або навіть на сніг. Нервово метушиться сіро-зелена обслуга. Чорні й лискучі каучукові кабелі повзуть до лісу, з’єднуючи наземне устаткування із голландською 380-вольтовою енергомережею. Erwartung[141].

З якихось причин останнім часом йому важче згадувати. Щось таке, каламутне від бруду, в оправі призм, ритуал, щоденне повторення на щойно розчищених трикутниках у лісі, здолало те, що раніше було безцільною прогулянкою пам’яті, її безневинним зібранням образів. Часу, який він проводить не тут, а з Катьє й Готфрідом, меншає, і він то коштовніший, що частіші пуски. Хоча хлопчак і служить у підрозділі Блікеро, капітан майже не бачить його на службі — спалах золота, який допомагає маркшейдерам відмірювати кілометри до передавальної станції, притлумлена яскравість його волосся на вітрі зникає у хащі… Яка дивна протилежність африканцеві — кольоровий негатив, жовтий і блакитний. Капітан у якомусь сентиментальному вибухові почуттів, у якомусь передбаченні дав своєму африканському хлопчикові ймення «Енціан», на честь гірського тирличу з нордичним забарвленням у Рільке, принесеного, немов чисте слово, в долину:

— Омугона… Поглянь на мене. Я червоний і коричневий… чорний, омугона…

— Liebchen, це інша півкуля. У Німеччині ти був би жовтим і блакитним.

Дзеркальна метафізика. Зачарований тим, що вважав елегантністю, своїми книжковими симетричностями… І все ж таки, навіщо так безцільно говорити до висхлих гір, до спеки дня, до дикої квітки, з якої він пив, так нескінченно… навіщо губити ці слова у мареві, у жовтому сонці й крижаних блакитних тінях ущелин, якщо це не пророкування, поза всім долиховісним синдромом, за жахом роздумів про наближення старості, хай би скільки мимобіжних, хай би скільки ілюзорним був шанс бодай якогось «забезпечення» — поза цим дещо здіймається, ворушиться, назавжди нижче, назавжди раніше його слів, дещо, отже, здатне розгледіти наближення жахливого часу, принаймні такого жахливого, як ця зима й та форма, якої нині набула Війна, форма, яка неминуче набуває обрисів останнього шматка головоломки: гри у Піч із жовтоволосим та блакитнооким юнаком і мовчазним двійником Катьє (хто був її протилежністю на Südwest? Яка чорна дівчина, ніколи ним небачена, вічно захована під сліпучим сонцем, у захриплому, закіптюженому гуркоті потягів ночами, у темних сузір’ях, яким ніхто, ніякий анти-Рільке не дав назви…) — але 1944-го було вже надто пізно, вже нікому не потрібно. Усі ці симетричності виявилися довоєнною розкішшю. Не лишилося про що пророкувати.

І найменше про її раптовий вихід із гри. Єдиний варіант, якого він не взяв до уваги, можливо, і справді через те, що ніколи не бачив чорної дівчини. Мабуть, чорна дівчина — геній мегарішень — скинути шахову дошку, застрелити суддю. Але після поранення, після пошкодження — що станеться з малою державою Печі? Чи можна її полагодити? Можливо, нова форма більш відповідна… лучник і його син, і постріл у яблучко… та й сама Війна, наче король-тиран… Піч іще можна врятувати, хіба ні? підлатати, наново призначити ролі, не варто квапитися назовні, де…

Готфрід зі своєї клітки бачить, як вона вислизає з пут і тікає. Білявий і стрункий, волосинки на його ногах видно лише у сонячному світлі, та й то хіба тоненькою невагомою сіткою золота, повіки вже бгаються химерними юно/старими позначками зморщок, завитками, очі рідкісної блакиті, яких у поєднанні з погодою певними днями вже занадто для мигдалевого розрізу очей, тож ллється через вінця, сочиться, витікає, освітлюючи все обличчя хлопця незайманою синявою, синявою потопельника, тією, яку невситимо збирають вапняні стіни середземноморських вуличок, якими ми спокійно накручували педалі полуднями старого життя… Він не може її спинити. Якщо капітан запитає, розповість. Готфрід уже помічав, як вона вислизала назовні, ходять чутки, що вона заодно з Підпіллям, що вона закохана в пілота «штуки[143]», якого зустріла у Схевенінґені… Але, видно, вона й капітана Блікеро кохає. Готфрід називає себе пасивним спостерігачем. Він дочікувався, поки його наздоженуть вік і повістка, з безсоромним жахом, ніби спостерігав за стрімким наближенням повороту, у який мав намір увійти контрольованим заносом, бери мене, набираючи швидкість до останньої можливої миті, — ось його єдина молитва перед сном. Та небезпека, яка, на його думку, потрібна, для нього й досі вигадана: з того, із чим він фліртує й дражниться, смерть не є реальним виходом, герой завше крокує з епіцентру вибуху, з кіптявою на обличчі, але і з усмішкою, вибух — то шум і різноманітність — і пригинається, аби не зачепило. Готфрід ще не бачив мерця, принаймні, зблизька. З дому час від часу надходить звістка, що загинув хтось із друзів, якось дивився, як віддалік в отруйну сірість вантажівок закидали довгі обвислі брезентові мішки, фари розтинали туман… та ще іноді ракети дають збій і намагаються на тебе впасти, на того, хто їх запускав, і вас із десяток втискається, тіла туляться одне до одного в окопчику, чекають, геть просмерділа потом вовна, напруження від стримуваного сміху, думаєш лишень — ось розповім у їдальні, напишу Mutti[144]… Ці ракети — ніби його домашні тваринки, ледь приручені, часто має з ними клопіт, завжди норовлять повернутися. Він любить їх, як любив би коней чи «тигрів», якби йому довелося служити деінде.

Тут він почувається доречним, насправді у своїй стихії. А без Війни на що б він сподівався? Однак брати участь у такій авантюрі… Якщо «Зіґфріда» не заспіваєш, то хоч списа візьми поноси. З якого гірського схилу, з чийого засмаглого і коханого лиця це долинуло? Все, що пригадує, це білий підйом, клапті луків, обложені хмарами… Нині ж опановує ремесло, доглядає за ракетами, а по закінченні Війни піде вчитися на інженера. Він розуміє, що Блікеро загине або зникне, а сам він таки вийде з клітки. Але це він пов’язує з кінцем Війни, а не з Піччю. Він, як усі, добре знає, що спійманих дітей завжди звільняють у мить найбільшої небезпеки. Трахання, солона довжина кволого капітанового пеніса, що тицяється в його покірний рот, часте шмагання, віддзеркалене обличчя, коли цілує капітанський чобіт, крапчастий блиск, роз’їдений солідолом з підшипників, оливою, спиртом, розлитим під час заправки, затемнює його лице до непізнаванності — все це необхідне, через це його полон особливий, а інакше він навряд чи відрізнявся б від армійського тягаря і задухи. Соромно, що все це йому дуже подобається: від слова сука, сказаного особливим тоном, у нього ерекція, яку не притлумити силою волі, — він боїться, що як і справді не засуджений чи проклятий, то принаймні вже схибнувся. Вся батарея в курсі: хоча капітанові вони й коряться, але все на обличчях, відчувається у тремтінні натягнутих сталевих рулеток, хлюпається йому на тацю в їдальні, чіпляє ліктем правий рукав на кожному шикуванні. Цими днями часто сниться дуже бліда жінка, що хоче його, вона ніколи нічого не каже, але цілковита певність у її очах… його моторошна переконаність, що вона, знаменитість, яку всі пізнають з першого погляду, вона його знає, і їй зовсім не треба з ним заговорювати, досить і кивком підманити, ночами підкидає його, тремтливого, на койці, а виснажене лице капітана лишень за кілька дюймів зім’ятого срібного шовку, слабкий погляд втуплений у його очі, щетина, об яку раптово конче необхідно потертися щокою, схлипуючи, намагаючись розповісти, якою вона була, як вона дивилася на нього…

Капітан бачив її, аякже. Та й хто не бачив? Його уявлення про заспокоєння — це сказати дитині:

— Вона справжня. З цим нічого не поробиш. Зрозумій, вона хоче тебе. То навіщо тобі прокидатися з криком і будити мене?

— Але ж, якщо вона повернеться…

— Здайся, Готфріде. Поступися в усьому. Подивися, куди вона тебе заведе. Згадай, як я вперше тебе чухрав. Який ти був тугий, доки не зрозумів, що я хочу кінчити всередину. Твій пуп’янок розцвів. До того разу тобі нічого було втрачати, навіть цнотливості губ…

Та хлопчик усе плаче. Йому не допоможе Катьє. Напевне, спить. Ніколи не вгадаєш. Він хоче бути їй другом, але вони майже не розмовляють. Вона холодна, таємнича, він її іноді ревнує, а іноді, коли хочеться її трахнути, але через якісь капітанові витребеньки не можна, йому здається, що страшенно її кохає. На відміну від капітана, він не бачить у ній вірної сестри, що звільнить його з клітки. Він уявляє таке визволення, але як темний зовнішній Процес, що відбудеться, хай би що вони собі там думали. Піде вона чи лишиться. Тому, коли Катьє назавжди йде з гри, він мовчить.

Блікеро її проклинає. Шпурляє розпіркою для взуття у безцінного Терборха[145]. Бомби падають західніше, у Haagsche Bosch[146]. Дме вітер, збрижує воду в декоративних ставках. Ревуть штабні автомашини, рушаючи довгою дорогою серед буків. Місячний серпик сяє в димчастих хмарах, його темна половина має колір старого м’яса. Блікеро наказує всім спуститися у сховище — підвал з джином у брунатних глиняних бутлях, із ґратчастими ящиками з цибулинами анемонів. Шльондра підставила його батарею у перехрестя британського прицілу, наліт може початися щохвилини! Усі сидять і п’ють oude genever[147], обдирають шкірку із сиру. Розповідають байки, здебільшого смішні, довоєнні. До світанку всі перепилися й поснули. Патьоки воску укривають підлогу опалим листом. «Спітфайри» не прилетіли, але ближче до полудня Schußstelle 3 передислоковують, реквізований будиночок залишають напризволяще. А її нема. Перейшла на англійські позиції, на тому виступі, де велика десантна авантюра загрузла на всю зиму, у Готфрідових чоботях і старій сукні, чорний муар, нижче колін, на розмір більша, благенька. Її останній маскарад. Відтепер вона буде Катьє. Залишилося віддати борг капітанові Прентісу. Всі інші — Піт, Вім, Барабанщик, Індіанець — її полишили. Кинули здихати. Або ж це її застереження про…

— Даруй, але ні, нам потрібна куля, — Вімове обличчя в тіні, яку не пронизати її поглядові, з гіркотою шепоче під пірсом Схевенінґена, рване тупання юрби по дошках над головою, — кожна бісова куля, геть до єдиної. Нам потрібна тиша. І ми не можемо когось відрядити, щоб він позбувся тіла. Я й так згаяв на тебе п’ять хвилин… — тож на останній зустрічі він перейматиметься технічними питаннями, які більше її не стосуються. Коли вона озирається, його вже нема, зник по-партизанському безшелесно, а їй ніяк не вдається зіставити це із тим, як він почувався торік під холодною шинеллю в ті дні, коли ще не мав таких м’язів, шрамів на плечі й стегні — пізньоцвіт, звичайна людина, яку витягли за поріг, та вона його кохала й раніше… обов’язково…

Тепер їм до Катьє байдуже — їм потрібна Schußstelle 3, усе інше вона їм уже дала. Вона постійно знаходила причини, щоб не виказати капітанову пускову позицію, і тепер велике питання, наскільки поважними були ті причини. Так, позиція часто переїжджала, але підібратися до прийняття рішень ще ближче вона не могла: її безстороннє лице служниці схилялося до їхніх шнапсів і сигар, карт на низьких столиках зі слідами кави, аркушів паперу, проштампованих фіолетовим кольором, немов синцями. Так, Вім і подібні до нього поклали свій час і життя, три єврейські родини поїхали на схід — але зачекайте, за ті місяці у Схевенінґені вона віддала цей борг із лишком, хіба ні? Вони були дітьми, невротиками, самотніми, і льотчики, і обслуга любили базікати, а вона переправила через Північне море бозна-скільки пачок Цілком Таємних копірок, номери ескадрилій, точки дозаправлення, протиштопорні методики і радіуси розвороту, радіоканали, сектори, схеми руху, так? Чого їм іще? Вона серйозно питає, наче між інформацією та життям насправді існує коефіцієнт перерахунку. Та як не дивно, він таки існує. Записаний в Управлінні, зберігається у Військовому міністерстві. Не забувай, істинний сенс Війни — купівля-продаж. Убивство й насильство саморегулюються, їх можна довірити й аматорам. Масова природа смерті у воєнний час корисна дуже по-різному. Слугує видовищем, відволікає від справжньої динаміки Війни, постачає сировину для запису в Аннали історії, щоб навчати дітей цього предмета як послідовності насильства, одна битва за іншою, так вони успішніше підготуються до дорослого життя. Найкраще — це масова смерть, стимул для звичайного народу, для людців, вхопити шмат цього Пирога, доки вони ще живі й можуть його зжерти. Справжня війна — тріумф ринків. Повсюдно виринають справжні ринки, ретельно замасковані фахівцями під «чорні». Окупаційні гроші, фунти стерлінгів, райхсмарки ходять і далі, строгі, мов класичний балет, у межах своїх стерильних мармурових палат. А тут, зовні, внизу, в народі, живуть справжні валюти. Наприклад, предметом торгу стають євреї. Геть усе стає предметом торгу, як сигарети, піхва чи батончики «Герші». Крім того, у євреїв є частка провини, майбутнього шантажу, який, безперечно, фахівцям на руку. І ось Катьє щосили горлає в безлюддя, у Північне море надій, а Пірат Прентіс, знайомий із нею по квапливих зустрічах — на міських площах із казармами та клаустрофобією, під прикриттям темних сходів із запахом сосни та живиці, стрімких, мало не прямовисних, як драбини, під гафелем на кораблику біля пропахлої нафтою набережної, згори витріщаються бурштинові котячі очиська, в старому кварталі, де за вікном дощ, а у запорошеній кімнаті запчастини допотопного кулемета «шварцльозе», розібраного до колінно-важільного механізму та мастильної помпи — вона була для нього ще одним обличчям, якому годиться бути знайомим, на межі впізнавання, тепер же, зустрівшись поза контекстом, безмежне море хмар, що рухаються похідним маршем, високі й пишні, за її спиною, він помічає небезпеку в її самотності, усвідомлює, що ніколи не чув її імені аж до зустрічі біля млина, відомого під назвою «Ангел»…

Вона йому розповідає, чому самотня — у загальних рисах — чому не може повернутися, а її обличчя десь не тут, образ на полотні, висить разом з іншими, хто вижив там, у будиночку біля Дьойндіґта, свідчення про гру з Піччю — століття минають зчервонілими хмарками, затьмарюють непомітний шар поливи між нею та Піратом, даруючи їй щит такої потрібної безтурботності, класичної несучасності…

— Але куди вам іти? — Обоє тримають руки в кишенях, замотані шалики, викинуте водою каміння вилискує чорним, як викладені вві сні письмена вздовж берега, наразі кожен їх фрагмент настільки виразний, от-от зрозумієш….

— Не знаю. А куди варто?

— У «Білу візитацію», — пропонує Пірат.

— «Біла візитація» — це добре, — мовила вона і ступнула в порожнечу..

— Осбі, я здурів? — Снігової ночі, після п’яти ракетних бомб від полудня, тремтячи на кухні, пізній та осяяний свічкою, Осбі Філ, недорікуватий геній цього будинку, настільки заглибився у стосунки з мускатним горіхом, що питання лунає цілком доречно, в темному кутку примостилася бліда цементна Юнґфрау, поки що незворушна, але, видається, уже починає дратуватися.

— Аякже, аякже, — каже Осбі, плавно поводячи пальцями й зап’ястком, десь так Бела Луґоші подавав келих вина із трунком молодому дурневі, герою «Білого Зомбі», першого фільму в житті Осбі і, до певної міри, останнього, представленого в Його Переліку Всіх Часів разом із «Сином Франкенштейна», «Потворами», «Летимо до Ріо» та, можливо, «Дамбо», який він ходив дивитися на Оксфорд-стрит вчора ввечері, проте посеред стрічки замість чарівного пір’ячка помітив, як пухкенький хобот слоненяти з довгими віями згортається навколо кислої пурпурово-зеленої фізіономії містера Ернеста Бевіна[148], тому вирішив не ризикувати і піти. — Ні, — оскільки Пірат тим часом хибно витлумачив слова Осбі, хай би якими вони були, — не «аякже, ти здурів, Прентісе», зовсім не так…

— Тоді що? — запитує Пірат, коли мовчання Осбі затягується.

[131] Антон Адріан Мюссерт — засновник нідерландського Націонал-соціалістичного руху, під час німецької окупації був головою маріонеткового уряду країни, після війни страчений союзниками.

[132] Райнер Марія Рільке «Сонети до Орфея» (Сонет XII). (Пер. М. Бажана).

[133] Казки та легенди (нім.) (прим. пер.).

[134] Райнер Марія Рільке «Дуїнянські елегії» (X) (Пер. М. Бажана).

[135] Від німецького Wandervögel — перелітний птах, також назва культурно-екологічного руху у Німеччині (від нім.) (прим. пер.).

[136] Хіба не так? (нім.) (прим. пер.).

[137] Збірка елегій Райнера Марії Рільке, 1923.

[138] Господар, повелитель (гереро) (прим. пер.).

[139] Опорна плита (нім.) (прим. пер.).

[140] Під цим прапором переможеш (лат.) (прим. пер.).

[141] Очікування (нім.) (прим. пер.).

[143] Бомбардувальник Юнкерс-87.

[144] Мама (нім.).

[145] Нідерландський художник XVII ст.

[146] Гаазький ліс (нідерл.) (прим. пер.).

[147] Старий голландський джин (нідерл.) (прим. пер.).

[148] Міністр праці в 1940–1945 рр.