Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мехіко спостерігає, як вітер смикає Пойнтсмена за поли шинелі. Чайка скімлить, летить боком уздовж промерзлої берми. Крейдяне урвище над головою стало дибки, холодне й незворушне, як смерть. Давні європейські варвари, що ризикнули наблизитися до цього берега, крізь туман уздріли білу стіну і здогадалися, куди пішли їхні мерці.

Ось Пойнтсмен повернувся і… Господи, він усміхається. В цій нещирій приязні прозирає щось таке прадавнє, що — не тепер, але кількома місяцями пізніше, коли забуяє весна, а Війна в Європі добіжить кінця, — Роджер згадає цю усмішку, вона переслідуватиме його, як найлютіша гримаса, яку він лиш бачив на людському обличчі.

Вони спинилися. Роджер витріщається на Пойнтсмена. Анти-Мехіко. Втілення «поняття протиставлення», але на якій корі, на якій зимовій півкулі? Що за мертвотна мозаїка, вивернута назовні, до Порожнечі… геть від рятівного міста… Зрозуміла лишень тим, хто мандрує зовні… очі вдалину… варвари… вершники…

— У нас обох є Слотроп, — ось що допіру сказав Пойнтсмен.

— Пойнтсмене, чого ви домагаєтеся? Ну, крім слави.

— Не більше, ніж Павлов. Фізіологічного підґрунтя досить дивної, як видається, поведінки. Мені однаково, до котрої з ваших ТПД-ешних[122] категорій вона потрапить, але дивно, що жоден із вас не згадав про телепатію: може, Слотроп на кого-небудь там налаштований, ну, на того, хто у німців заздалегідь знає розклад пусків? Га? Мені начхати, що воно таке, може, якась звіряча фрейдистська помста матері за те, що намагалася його каструвати, — я не знаю. Не маю жодних претензій, Мехіко. Я — невибагливий, методичний…

— Скромний.

— У цьому я сам собі визначив межі. Маю лишень реверсування шуму ракети… клінічна історія вироблення сексуальних рефлексів, можливо, на слуховий подразник, і, судячи з усього, реверсування причинно-наслідкового зв’язку. Я менше за вас схильний відкинути причину й наслідок взагалі, але якщо їх треба видозмінювати — давайте змінимо.

— Але чого ви домагаєтеся?

— Ви ж бачили його МБОО. Його шкалу F[123]? Фальсифікації, спотворені процеси мислення… Результати чітко свідчать: у нього психопатичні відхилення, манії, латентна параноя… так от, Павлов вважав, що манії та параноїдальні марення є продуктом якихось… вважайте, клітин, нейронів у мозаїці мозку, настільки збуджених, що через взаємну індукцію вони пригнічують ділянку кори навколо себе. Одна яскрава, полум’яна цятка, оточена темрявою. Темрявою, яку та цятка певним чином покликала до життя. Вона ізольована, ота яскрава цятка, може, й на все життя пацієнта, від усіх інших ідей, відчуттів, самокритики, що втихомирюють і нормалізують полум’я. Павлов називав це «цяткою патологічної інертності». От зараз ми працюємо із собакою… він пройшов «зрівнювальну» фазу, коли будь-який подразник, сильний чи слабкий, викликає достоту ту саму кількість крапель слини… відтак перейшли до «парадоксальної» — потужні подразники викликають слабку реакцію, і навпаки. Учора вивели його на ультрапарадоксальну. За межі. Тепер, коли вмикаємо метроном, який раніше означав їжу і викликав у Собаки Вані потоки слини, собака одвертається. А коли вимикаємо метроном, от тоді Собака Ваня до нього повертається, нюхає, пробує лизати, кусати — відкушує у тиші подразник, якого немає. На думку Павлова, всі душевні захворювання врешті-решт пояснюються ультрапарадоксальною фазою, патологічно-інертними цятками кори, плутаниною з поняттями протиставлення. Павлов було надумав цілковито присвятити себе експериментам, але помер. А я живу. Маю фінансування, і час, і волю. Слотроп — сильний, непроникний, його непросто перевести в будь-яку з трьох фаз. Можливо, зрештою, нам доведеться морити його голодом, тероризувати, я не знаю… не конче до цього доводити. Але я таки знайду його цятки інертності, з’ясую, які вони, навіть якщо мені доведеться залізти у його триклятий череп, і, може, розгадаю цю загадку, чому так падають ракети — хоча, зізнаюся, це лишень подачка, аби вмовити вас мені допомогти.

— Навіщо? — Трохи не по собі, га, Мехіко? — Навіщо вам я?

— Не знаю. Але ви потрібні.

— Ви — одержимий.

— Мехіко. — Він стоїть без поруху, повернута до моря половина обличчя наче вмить постаріла на пів століття, дивиться, як хвилі аж тричі залишають по собі крижану плівку. — Допоможіть мені.

Та нікому я не годен допомогти, думає Роджер. І звідки така спокуса? Це небезпечно, це збочення. Він справді хоче допомогти, він, як і Джесіка, страшенно боїться Слотропа. А як же дівчата? Може, це все його самотність у Відділі Псі, у переконанні, до якого він не може ані пристати серцем, ані покинути… їхня віра, навіть скупого на усміх Ґлоумінґа, полягає в тому, що має бути щось більше за почуттями, за смертю, за Ймовірностями, в які Роджеру тільки й лишається вірити… О, Джесі, — його обличчя тикається в її голу, химерно кістяну і жилаву спину, — я тут геть чисто заблукав…

Між водою та жорсткими водоростями бринить на вітрі довга смуга трубопроводу за колючим дротом. Чорна мережа тримається на довгих скісних розтяжках, які списами стирчать у бік води. Картина занедбана й математична: обідрано все до векторів сил, що утримують конструкцію на місці, де-не-де подвоєно, один ряд за іншим, йде навспак — це Пойнтсмен і Мехіко знову пішли — товстезним муаром, на тлі повторення діагоналей повторюється вертикально паралаксом, а нижче плутанина дроту вже геть безладна. Вдалині, де конструкція звертає в туман, ажурна стіна набуває сірого кольору. Нічний снігопад забілив кожен чорний штрих, проте вітер і пісок знов оголили темне залізо, просолили, тут і там явивши короткі мазки іржі… а місцями крига й сонце перетворюють конструкцію на електрично-білі потоки енергії.

Ще далі, нагорі, на півдорозі до скель, за вкопаними фугасами й протитанковими стовпами з подзьобаного бетону, в ДОТі, накритому сіткою і дерном, після складної лоботомії розслабляються доктор Бліґг і його медсестра Айві. Його відчищені вправні пальці пірнають попід її підв’язки, відтягують, одпускають із раптовим гучним «хлясь» і «го-го-го» від Бліґга, Айві підстрибує і також сміється, не надто наполегливо вивертаючись. Вони лежать на постелі зі старих вицвілих навігаційних карт, інструкцій з експлуатації, драних мішків з піском і розсипаного піску, спалених сірників і розтріпаних коркових фільтрів потовчених сигарет, якими втішалися ночами 41-го, коли від найменшого відблиску в морі раптово стискалося серце.

— Ти божевільний, — шепоче вона.

— Я розпусник, — усміхається він і знову хляпає її підв’язкою, немов якийсь хлопчисько з рогаткою.

На узвишші лінія циліндричних загороджень, яким належало калічити «королівських тигрів», що тепер ніколи вже не покотяться цією землею, лінією білих кексів зміїться вдалину мишастими пасовиськами, серед пласких латок снігу і блідих виходів вапняку. На ставочку чорношкірий із Лондона, катається на ковзанах, неймовірний, наче зуав, ковзає на лезах, високий і гордий, ніби народжений для них і криги, не для пустелі. Міські дітлахи кидаються перед ним урозтіч, і все одно надто близько, щоразу, коли він розвертається, їхні щоки обпікає віяло крижаних іскор. Доки не всміхнеться, вони не наважаться заговорити, почнуть лишень ходити хвостиком, стежитимуть, кокетуватимуть, жадаючи усмішки, остерігаючись її, прагнучи її. Лице має чарівне, таке лице вони знають. На березі Майрон Ґрантон і Едвін Трікл смалять цигарки, одна за одною, розмірковуючи про Операцію «Чорне крило» та репутацію Шварцкомандо, спостерігають за своїм чарівним негром, своїм прототипом, обидва не хочуть ризикувати і на лід не виходять, не мають жодного бажання стрибати чи викидати якісь колінця перед дітлашнею.

Зима застигла — небо перетворилося на холодне сяюче желе. Унизу на пляжі Пойнтсмен виймає з кишені рулон туалетного паперу, кожен листок із трафаретним «Власність Уряду Й. В.», аби висякатися. Роджер раз у раз заправляє волосся під шапку. Обоє мовчать. Ось вони, чалапають, руки в кишенях, руки з кишень, силуети тоншають, жовто-брунатний і сірий, і ще мазок яскраво-червоного, доволі різкі контури, їхні сліди позаду — довгий морозний шлях знесилених зірок, хмари відбиваються від глазурованого пляжу майже білим… Вийшли з поля зору. Ніхто не чув початку їхніх розмов — навіть натяку не збереглося. Вони йшли, доки їх не сховала зима, і, здавалося, навіть безжальний Канал от-от замерзне, і ніхто, жоден із нас, більше не побачить їх знову такими самими. Сліди засипало кригою, а трохи згодом їх забрало море.

Прихована камера стежить, як вона, довгонога, ходить тихими кімнатами навмисно безцільно, широкі плечі підлітка трохи зсутулені, а волосся не просто заплетене в косу, а зібране у модну високу зачіску із старою тьмаво-сріблистою короною, вчорашня свіжа завивка заморозила світле волосся на маківці сотнями вихорців, що сяють крізь темну філігрань. Діафрагму сьогодні якнайширше, додати вольфрамового світла, такого дощу останнім часом і не пригадаєш, до будиночка час від часу долинають вибухи ракет далеко на півдні та сході, гримають не запітнілими вікнами, а лишень дверима, шарпають три-чотири рази, наче бідолашні духи, яким забаглося товариства, просяться досередини, на хвилинку, аби торкнутися…

Вона в будинку сама, якщо не рахувати таємного кінооператора й Осбі Філа, що на кухні творить якісь дива із зібраними на даху грибами. Мають блискучі червоно-помаранчеві чашечки шапок із опуклими клаптями білувато-сірої вуалі. Час від часу геометрія непосидючості спонука її визирнути у двері, глянути, як Осбі по-хлоп’ячому захоплено займається Amanita muscaria[124] (саме цей різновид отруйного Ангела-Руйнівника приковує всю увагу Осбі або те, що в нього вважається увагою) — сяйнути, як вона сподівається, доброзичливою усмішкою, а Осбі та усмішка видається дуже світською, витонченою, пустотливою. Перша голландська дівчина, з якою він спілкувався, і йому дивно бачити не дерев’яні мешти, а високі каблучки, його, бачте-но, просто до нестями вражає її ошатний і (як він гадає) континентальний вигляд, розум, що сяє під світлими віями або за темними окулярами, в яких вона хизується на вулиці, у залишку дитячої припухлості, в симетричних ямочках у кутиках її рота (на великих планах видно, що її шкіра, хоч і майже досконала, трішки припудрена та підрум’янена, вії підведені чорним, брови вигнуті вгору завдяки двом-трьом вищипнутим фолікулам…).

А що в юного Осбі може бути на гадці? Він ретельно вичищає кожну грибну чашечку кольору хурми та шинкує решту. Виселені ельфи гасають дахом, теревенять. Перед ним росте купа помаранчево-сірих грибів, потому він жменями засипає їх у каструлю з окропом. Попередня партія кипить на повільному вогні, вже густа каша, вся в жовтій піні, Осбі знімає піну й розмелює цю кашу в Піратовому блендері, відтак розмазує грибне місиво по жерстяній формі для випікання. Відчиняє піч, азбестовою чаплією дістає ще одну жаровню, вкриту темним припеченим порохом, замінює його щойно приготованою. Товче у ступі якусь субстанцію і зсипає її до старої бляшанки від печива «Гантлі-і-Палмерз», залишаючи лишень трішки, вправно згортає ці рештки в лакричний цигарковий папір «Різла», потім підкурює і вдихає дим.

Але ось вона зазирає до кухні, саме коли Осбі відкриває лунку піч. Камера не фіксує на її обличчі жодної зміни, але чому вона так непорушно застигла у дверях? Наче цей кадр має зупинитися і розтягтися саме на таку тривку мить золота, свіжого й потемнілого, мікроскопічно закамуфльованої невинності, лікоть ледь зігнутий, рука впирається у стіну, віяло пальців на блідо-помаранчевих шпалерах, наче торкається власної шкіри, такий замислений дотик… На вулиці нескінченний дощ із невловимим присмаком кремнію крижаним потоком тужливо хлюпає і повільно роз’їдає середньовічні вікна, наче димом запинає далекий берег річки. Це місто з усіма його прошитими бомбами милями — невтомно кимось сплутана жертва… луска блискучої черепиці, закіптюжена цегла над вікном, темним чи освітленим, і кожна з мільйонів шпаринок беззахисна перед сутінками зимового дня. Дощ омиває, змочує, сюрчить пісеньку, наповнює канави, а місто височіє собі і приймає його зі звичною байдужістю… Зі скреготом і металевим виляском піч знову закривається, але для Катьє вона не закриється ніколи. Катьє сьогодні довго видивлялася у дзеркала, знає, що зачіска та макіяж у неї бездоганні, вона в захваті від сукні з «Гарві Ніколз», прозорий шовк — він стікає від накладних плечиків до глибокої борозенки між грудьми — густого відтінку какао, відомого у цій країні як «негритянський», цілі ярди вишуканого шовку скручені й накинуті, зібрані на талії, а до колін опускаються м’якими складками. Кінооператор задоволений несподіваним ефектом такої кількості плинного шовку, а надто коли Катьє проходить перед вікном і дощове світло, що проникає всередину, на кілька коротких клацань діафрагми перетворює тканину на тьмаве скло відтінку темно-сірого деревного вугілля, антикварне й обвітрене, сукня, лице, волосся, руки, стрункі ноги, все перетворюється на скло й поливу, завмерлу целулоїдну мить — дощ, напівпрозорий охоронець, струшуваний цілісінький день ракетними вибухами то віддалік, то поруч, — утворює темне і загрозливе тло за нею, підкреслює її у кадрі.

Дивлячись у дзеркало, Катьє також відчуває задоволення оператора, але вона знає те, чого не може знати він: у самій собі, ув’язнена у soigné[125] поверхні чудової тканини й відмерлих клітин, вона тлін і прах, вона належить Печі — це жорстоко, їм тут таке і не снилося… її місце у Der Kinderofen[126]… варто лишень згадати його зуби, довгі, моторошні, прошиті яскраво-брунатною гнилизною, коли він вимовляє ці слова, жовті зуби капітана Блікеро, мереживо роз’їдених тріщин, а в глибині його нічного дихання, в темній печі його самого, вічний шепіт загнивання… Зуби вона згадує перш за інші його риси, від Печі зубам має стати краще, ніж від іншого, — від того, що призначено їй та Готфріду. Він ніколи не казав того прямо, навіть не звертався ні до кого з них, радше розмовляв із гостями вечірки через її вишколені атласні стегна або вздовж покірного хребта Готфріда (вісь «Рим — Берлін», як назвав його тої ночі, коли прийшов італієць і всі вони вмостилися на круглому ліжку, і капітан Блікеро закупорив підставлений Готфрідів анус, а італієць одночасно — його гарнесенький ротик). Катьє, знерухомлена, зв’язана, з кляпом у роті і накладними віями, сьогодні лише жива подушка для білих і напахчених парфумами кучерів італійця (троянди й жир, ще трохи — і протухне)… будь-яке висловлювання — нерозквітлий пуп’янок, здатний розшаровуватися й нескінченно розкриватися (вона пригадує математичну функцію, що розквітне заради неї ступеневим рядом без загального члена, нескінченно, похмуро, хоча жодної миті не зненацька… його фраза Падре Ігнасіо розгортається в іспанського інквізитора, чорну сутану, смаглявий ніс із горбинкою, нестерпний сморід фіміаму + духовник/кат + Катьє й Готфрід обоє на колінах, впритул у темній сповідальні + діти зі старої Märchen[127] на колінах, а колінам зимно й боляче, перед Піччю, нашіптують їй секрети, котрі нікому більше не можуть розкрити + полювання на відьом, параноїдальна манія капітана Блікеро, і він підозрює їх обох, попри мандат NSB[128] у Катьє + Піч у ролі слухача/месника + Катьє на колінах перед Блікеро, зодягнутим у чорний оксамит та кубинські каблуки, його пеніс сплющений під шкіряним бандажем тілесного кольору, до якого зверху він причепив штучну жіночу… штучну манду і кошлате хутро з соболя, і те, й інше виготовлене в Берліні сумнозвісною мадам Офір, штучні губи та яскраво-червоний клітор вилиті з — мадам покірно просила вибачення, посилаючись на дефіцит, — синтетичної ґуми й міполаму, нового полівінілхлориду… майже справжня рожева вологість наїжачується крихітними лезами з нержавіючої сталі, їх сотні, а Катьє на колінах змушена різати об них собі губи та язик, а відтак поцілунками малювати криваві абстракції на золотій неґрунтованій спині свого «брата» Готфріда. Брата по грі, по рабству… Вона ніколи доти його не бачила, доки не прийшла в реквізований будиночок поблизу пускових майданчиків, захованих у дібровах і парках цього заселеного клину дрібних ферм та обійсть, що простягається на схід від королівського міста поміж двома обширами польдеру до Васенаара — але того першого разу його обличчя, побачене в осінньому світлі крізь величезне західне вікно вітальні, коли він стояв на колінах голий, якщо не зважати на змережений шипами нашийник, ритмічно мастурбуючи під вигуки капітана Блікеро, вся його світла шкіра, розпечена надвечірнім сонцем до яскравого синтетично-помаранчевого відтінку, який у неї ніколи не пов’язувався зі шкірою, кривавий моноліт його пеніса, добре чутне у тиші килимів важке дихання, лице, підняте не до когось певного, а наче до чогось такого на стелі чи в небесах, що стеля може замінити його поглядові, а очі опущені, в такому стані він, очевидно, проводить більшість часу, — його обличчя, підняте, дедалі напруженіше, охоплене оргазмом, воно настільки близьке до того, що вона все своє життя бачила в дзеркалах, до її власного продуманого погляду манекена, що вона затамовує подих, на мить відчуває прискорене серцебиття і лишень по тому дивиться на Блікеро. Той у захваті.

— Можливо, — каже він, — тобі я обріжу волосся. — Посміхається до Готфріда. — А його змушу відростити.

Кожного ранку у казармах, вишикуваних рядком біля його батареї біля Schußstelle 3[129], де за старих часів перед знавіснілими безталанними завсідниками перегонів колись мчали із тупотом коні, на хлопця може чекати приниження, тож постійних оглядів він не проходить, капітан оберігає його від армійських порядків. Замість цього між стрільбами чи то вдень, чи вночі, не досипаючи, у найнезручніший час він потерпає через «Hexeszüchtigung[130]» капітана. То обрізав їй Блікеро волосся чи ні? Цього вона вже не пам’ятає. Знає, що раз чи двічі одягала мундири Готфріда (волосся, авжеж, забирала під його пілотку), і при цьому легко могла б зійти за його двійника, такі ночі проводила «в клітці», оскільки правила встановлював Блікеро, а Готфрідові доводилося вдягати її шовкові панчохи, мереживний фартушок і очіпок, весь її атлас та органді зі стрічками. Однак потому він завше повертався до клітки. Так має бути. Їхній капітан не дозволяє сумніватися, хто з них, сестра чи брат, насправді покоївка, а хто гусак на відгодівлі.

Чи всерйоз вона грає? У завойованій країні, у її власній окупованій країні, як вона гадає, краще стати частиною якогось формального, осмисленого різновиду того, що зовні відбувається без усякої форми чи пристойних обмежень удень і вночі, страти без суду й слідства, облави, побиття, параноя, сором… вони між собою цього ніколи відверто не обговорюють, однак, схоже, Катьє, Готфрід і капітан Блікеро зійшлися на тому, що така нордична й прадавня форма, з якою вони знайомі і з якою їм зручно, — заблукалі дітлахи, лісова відьма в пряниковому будиночку, полон, відгодівля, Піч — буде їхнім притулком, захистом від того, що ззовні, чого жоден із них витримати не спроможний — Війни, цілковитої влади випадку, і, поміж усім іншим, їхніх власних жалюгідних умов отут…

Навіть усередині, в будиночку, небезпечно… майже щодня ракета дає збій. У кінці жовтня неподалік від цього обійстя одна впала і вибухнула, забравши життя дванадцятьох членів бригади наземного обслуговування, вибивши шибки в будинках на сотні метрів навколо, включно із західним вікном вітальні, де Катьє вперше побачила свого золотого брата по грі. За офіційними чутками, вибухнуло тільки пальне й окиснювач, але капітан Блікеро з дрожем, слід зауважити, нігілістичного вдоволення сповістив, що аматоловий заряд боєголовки також вибухнув, а тому для них що пусковий майданчик, що мішень — однаково… І всі вони приречені. Будиночок стоїть на захід від іподрому Дьойндіґт, у протилежному від Лондона напрямку, але то геть нічого не важить — ракети, сказившись, часом повертають, як їм заманеться, моторошно іржуть у небесах, крутяться і падають казна-куди, куди звелить їхнє безумство, незрозуміле і, ймовірно, невиліковне. Якщо встигають, господарі їх знищують — по радіо, у корчах. Між ракетними пусками — англійські нальоти. Коли надходить час для вечері, низько над темним морем з ревінням пролітають «спітфайри», затинаючись, вмикаються міські прожектори, високо в небі над мокрими залізними лавами у парках зависає відлуння сирен, гармати ППО пахкають, намацують, а бомби падають у гаю, на польдер, у низинах, де, як гадають, розквартировані ракетні підрозділи.

[122] ТПД — товариство психічних досліджень (прим. пер.).

[123] F-шкала (фашистська шкала) — розроблений Теодором Адорно 1947 року тест, призначений для визначення авторитарної особистості.

[124] Мухомор червоний (лат.) (прим. пер.).

[125] Відшліфований (фр.) (прим. пер.).

[126] Піч для дітей (нім.) (прим. пер.).

[127] Казка (нім.) (прим. пер.).

[128] Nationaal-Socialistische Beweging (нід.) — Націонал-соціалістичний рух (прим. пер.).

[129] Пусковий майданчик (нім.) (прим. пер.).

[130] Шмагання відьми (спотвор. нім.) (прим. пер.).