Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мушу зауважити, це не ваша царина, Пойнтсмене, — усміхається д-р Аарон Траустер. — Ваші подразники зазвичай структуровані, чи не так?

— Вважатимемо, що я відчуваю якусь нездорову цікавість.

— Та ні, не будемо. Лишень не кажіть, що не забрудните в цьому ваші чисті павловські ручки.

— Ні, Траустере, не зовсім так. Якщо ви вже про це почали. А ще ми залишили дуже структурований подразник. Власне, той самий, що нас і зацікавив. Хочемо піддати Слотропа дії німецької ракети…

На ліпленій гіпсовій стелі над головами присутніх буяє методистське бачення Царства Христового: леви обіймаються з ягнятами, фрукти нестримним потоком сипляться в руки й під ноги джентльменів і леді, селян і молочниць, лиця у них не надто природні. Крихітні створіння злісно шкіряться, хижі звірі наче обкурені чи сонні, а люди взагалі нікому не дивляться у вічі. А в «Білій візитації» багато дивини й поза стелями. Класична «маячня» в найкращому вигляді. Комора спроєктована під арабський гарем у мініатюрі — нині про причини можна хіба гадати, — там повнісінько шовків, вічок і ліпнини. Бібліотека якийсь час правила за хлів, підлога опущена на три фути й до порога завалена багном, у якому велетенські глостерширські плямисті свині бабралися, рохкали й байдикували літо за літом, розглядали полиці з клейончастими томами та міркували, чи добре вони смакуватимуть. У цій будівлі вігівська[114] ексцентричність сягає доволі нездорових меж. Кімнати трикутні, сферичні, зведені в лабіринти; хоч звідки поглянеш, витріщаються чи шкіряться портрети чудасій генетики. На фресках у ватерклозетах Клайв і його слони топчуть французів під Плассі[115], водограї зображують Саломею з головою Івана Хрестителя (вода тече з вух, носа й рота), на підлозі — мозаїчні образи різних версій Homo Monstrosus[116], оригінальне захоплення тих часів — зусібіч один за одним циклопи, гуманоїдна жирафа, кентавр. Повсюди куполи, гроти, гіпсові квіткові композиції, стіни завішані витертим оксамитом або парчею. Балкони випинаються у неймовірних місцях, і над ними нависають ґорґулії, чиї ікла залишили не один слід на головах необізнаних новачків. У найсильніші зливи ці чудовиська здатні хіба пускати слину — водостоки, що їх живлять, багато століть тому вийшли з ладу, очманіло повзуть черепицею повз карнизи, мимо тріснутих пілястрів, завислих купідонів, теракотового личкування на кожному поверсі й бельведерів, іржавих стиків, колон у псевдоіталійському стилі, стрімких мінаретів, кривих перехняблених димарів — будь-яка пара спостерігачів, хоч би як близько вони один до одного стояли, через оргію самовираження бачитимуть різну споруду, у яку до самої реквізиції цієї Війни кожен власник додавав щось своє. Спершу під’їзну дорогу облямовують фігурні дерев’яні куафюри, відтак вони поступаються місцем модринам і в’язам: качки, пляшки, равлики, янголи й повелителі стипль-чезу рідшають, що далі котиш вимощеною щебенем дорогою, розчиняються у зів’ялій безгучності, в тінях тунелю меланхолійних дерев. Вартовий, темна постать із білою портупеєю, стовбичить у мареві твоїх затемнених фар зі зброєю напоготові, і перед ним мусиш загальмувати. Собаки, навчені й смертоносні, пильнують за тобою з лісу. Ось уже підступає вечір, уже пролітають гіркі лапаті сніжинки.

Поводься пристойно, бо повернемо тебе д-ру Джемфу!

А оцей, коли Джемф виробляв у нього умовний рефлекс, викинув подразник.

Бачу, д-р Джемф заходив сьогодні поглянути на твою штучку, га?

— «50 000 дражнилок Ніла Ноуспікера».

§ 6.72. «Жахливий Нащадок»

«Нейленд Сміт Прес»

Кембридж, Массачусетс, 1933

ПУДИНГ: Але ж це…

ПОЙНТСМЕН: Сер?

ПУДИНГ: Це ж якось не по-людському, Пойнтсмене. Отак лізти в чужу голову?

ПОЙНТСМЕН: Бригадире, ми продовжуємо багаторічну традицію експериментів та опитувань, і то Гарвардський університет, армія США. Навряд чи це недостойні інституції.

ПУДИНГ: Ми не можемо, Пойнтсмене, це звірство.

ПОЙНТСМЕН: Але ж американці його вже обробили! Ви що, не розумієте? Ми ж не розбещуємо незайманих чи щось таке…

ПУДИНГ: А ми хіба мусимо, якщо навіть так чинять американці? Треба, щоб вони нас розбестили?

Ще десь 1920-го Ласло Джемф дійшов висновку, що оскільки Вотсон і Рейнер успішно виробили у свого «Малого Альберта[117]» умовний рефлекс жаху перед будь-чим пухнастим, навіть перед власного матір’ю в хутряному боа, то він, Джемф, напевне спроможеться зробити те саме зі своїм «Малим Тайроном» і сексуальним рефлексом. Джемф був тоді у Гарварді — запросили з Дармштадту, це сталося на світанку його кар’єри, до плавного переходу в органічну хімію (доленосна зміна сфери діяльності, як і — за століття до того — прославлений перехід самого Кекуле[118] до хімії від архітектури). Для експерименту Джемф одержав невеликий грант Національної науково-дослідної ради (в рамках програми психологічних досліджень ННДР, започаткованої під час Світової війни, коли виникла потреба у методах відбору офіцерів і кваліфікованих рекрутів). Можливо, через недостатнє фінансування доктор і поклав собі стояк малого за цільовий рефлекс. Вимірювати секрецію, як те робив Павлов, означає різати. Вимірювати «страх», рефлекс, обраний Вотсоном, означає надмір суб’єктивності (що є страх? Що таке «сильний»? Хто ухвалює рішення, коли ти на-місці-в-полі, а повагом звірятися з Таблицею Страху просто немає часу?). У ті дні не було потрібної апаратури. Джемфові залишався хіба що трипараметровий «детектор брехні» Ларсона-Кілера, але ж детектор тоді ще був експериментальною моделлю.

А от стояк… він або є, або його немає. Бінарно й вишукано. Спостереження може здійснювати навіть студент.

Безумовний подразник = погладжування пеніса стерильним ватним тампоном.

Безумовний рефлекс = стояк.

Умовний подразник = х.

Умовний рефлекс = стояк за наявності х, погладжування вже зайве, потрібен лишень цей х.

Е… х? це який же х? Той самий — відомий «Таємничий Подразник», що заворожував покоління студентів з курсу поведінкової терапії — ось який х. Середньостатистичний університетський журнал щорічно публікує 1,05 дюйма тексту з цього питання, що, за іронією долі, дорівнює саме середній величині ерекції Малого Т, зафіксованій Джемфом.

Одне слово, за традицією, у дрібного сисунця цей рефлекс знищили б. Джемф, за термінологією Павлова, «загасив» би вироблений еректильний рефлекс, а вже потому відпустив би немовля на всі чотири сторони. Найімовірніше, Джемф так би і вчинив. Однак, як висловився сам Іван Петрович, «маємо не лише говорити про повне або часткове згасання умовного рефлексу, але й розуміти, що воно може тривати за точкою згасання рефлексу до нуля. Неможливо говорити про ступінь згасання лише на основі сили рефлексу чи його відсутності, оскільки за нулем можливе приховане згасання». Курсив містера Пойнтсмена.

Чи здатний умовний рефлекс проіснувати, не виявляючись, двадцять або тридцять років? Чи загасив його доктор Джемф лиш до нуля — дочекався, коли стояк у немовляти за наявності подразника х став рівний нулеві, і все кинув? Чи забув він про «приховане згасання за нулем», знехтував ним? Якщо знехтував, то чому? Має що про це сказати Національна науково-дослідна рада?

Під кінець 1944-го «Біла візитація» відкрила Слотропа, хоча багатьом він давно був відомий як уславлений Малий Тайрон — чистісінький тобі Новий Світ, багато хто навіть вирішив, що вдалося щось віднайти.

На думку Роджера Мехіко, то вибрики статистики, але тепер він відчуває, як здригаються самі підвалини цієї науки — глибше, ніж здатні її струснути якісь несподіванки. Вибрик, вибрик, вибрик — вдумайтеся, що за слово: яка чітка остаточність у фінальному поруху язика. Натяк на прохід за повне зімкнення задньої частини язика з піднебіннями — за нуль — в інший світ. Ви, звісно, не «проходите за». Але розумом усвідомлюєте, як саме ви маєте проходити.

[114] Мається на увазі британська партія вігів.

[115] Битва 1757 року між британськими та французькими військами в Індії.

[116] Людина потворна (лат.).

[117] Експеримент 1920 року в Університеті Джона Гопкінса.

[118] Фрідріх Авґуст Кекуле фон Страдоніц — німецький вчений, один з основоположників органічної хімії.