Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ґроуст вважає, що вся річ у попередньому знанні.

— Слотроп уміє передбачити, коли ракета впаде в заданій точці. Він досі живий, а це доводить, що він діє, керуючись майбутньою інформацією, обминає район, коли там має впасти ракета. — Доктор Ґроуст до пуття не знає, до чого тут секс, може, й ні до чого.

Та Едвін Трікл, найбільший фройдист серед дослідників психіки, переконаний, що дар Слотропа полягає у психокінезі. Слотроп силою свідомості викликає падіння ракет там, де вони падають. Можливо, і не ганяє їх по небу фізично, а скажімо, впливає на систему наведення ракет, сплутує електричні сигнали. Хоч би що виробляв Слотроп, у теорії доктора Трікла секс наявний.

— Він підсвідомо хоче стерти всі сліди сексуального Іншого, якого на своїй карті символічно позначає — і це дуже істотно — зіркою, цим анально-садистським символом шкільного успіху, що ним просякла початкова освіта в Америці…

Саме карта їх і лякає, карта, на якій Слотроп веде лік своїм перемогам. Зірочки складаються в Пуассонів розподіл, наче ракетні удари на Роджеровій карті Безпілотного Бліцу.

Але тут щось більше за розподіл — так сталося, що схеми ідентичні. Збігаються до квадрата. Кадри, які Тедді Блоут наклацав із карти Слотропа, спроєктували на Роджерову карту, і з’ясувалося, що зображення — дівочі зірочки та кружальця ракетних ударів — збіглися.

Більшість зірочок Слотроп датував — уже простіше. Зірка завше з’являлася до відповідної ракети, а ракета могла впасти або досить швидко, за день-два, а могла і пізніше, днів за десять. Середня затримка — близько чотирьох з половиною днів.

Припустімо, міркує Пойнтсмен, Джемфів подразник х — якийсь гучний шум, як у досліді Вотсона-Рейнера. Нехай у випадку зі Слотропом еректильний рефлекс загасили не остаточно. Отже, у нього має виникати ерекція під час будь-якого гучного шуму, якому передує та сама зловісна підготовка, з якою Слотроп зіткнувся в лабораторії Джемфа — з якою донині стикаються пси в лабораторії самого Пойнтсмена. Це вказує на V-1: будь-яка ракета, опинившись досить близько, щоб Слотроп здригнувся, повинна спричиняти в нього стояк: двигун реве дедалі гучніше, а відтак пауза й тиша, зростає напруга — і потому вибух. Гуп — стояк. Але ж ні, у Слотропа ерекція виникає лише тоді, коли ця послідовність програється навпаки. Спочатку вибух, потім наближається звук: V-2.

І все ж таки подразником мусить бути ракета, якийсь безтілесний провісник, для Слотропа існує якийсь двійник ракети — відсоткова частка усмішок в автобусі, якийсь таємничий вплив на менструальні цикли — ну чомусь же ці дівки дають йому просто так? Коливання на сексуальному ринку, в порнографії чи в середовищі проституток — можливо, з прив’язкою до цін на фондовій біржі, про які ми, звичайнісінькі люди, знати не знаємо? Можливо, новини з фронту спричиняють свербіння між їхніми звабливими стегнами, а може, бажання зростає прямо чи обернено пропорційно до реального шансу раптової загибелі — хай йому біс, де та підказка, вона ж десь перед носом, а ми, загрубівши, її не бачимо…

Але якщо вона витає у повітрі, ось прямо тут, просто зараз, то це означає, що ракети їй підкоряються всі 100 відсотків часу. Без винятку. Коли знайдемо, знову доведемо твердокам’яну визначеність будь-кого і будь-чого, а простору для будь-якої надії майже не залишиться. Самі розумієте, наскільки важливе таке відкриття.

Вони крокують повз засніжені собачі загороди, Пойнтсмен у теплих черевиках і рудуватій шинелі, шалик Мехіко, нещодавно сплетений Джесікою, тріпоче і звисає до землі багряним драконячим язиком, а холоди стоять досі небачені, 39 морозу. Прямують до скель на порожній пляж, обличчя задубіли. Набігають хвилі, відкочуються, залишаючи великі півмісяці криги, тонкої, наче шкіра, сліпучої під млявим сонцем. Найвища точка року. Сьогодні чути залпи гармат із Фландрії — вітер приносить їхнє відлуння з того берега Каналу. Сірий кристал руїни Абатства завмер над урвищем.

Уночі в будинку на околиці режимного міста Джесіка, пригортаючись, куняючи, коли вони вже майже поснули, прошепотіла:

— Роджере… а як же дівчата? — І на цьому все. Але Роджер прокинувся. І хоча стомився як собака, ще годину не міг склепити очей, крутився, думав про дівчат.

А тепер, усвідомивши, що мусить викинути з голови:

— Пойнтсмене, а якщо Едвін Трікл має рацію? Якщо це справді психокінез? А що як Слотроп — навіть несвідомо — змушує їх падати, куди там вони падають.

— Ну, отже, вашим дещо перепаде, так.

— Але… навіщо це йому? Якщо вони падають усюди, де він…

— Може, він жінок ненавидить?

— Я серйозно.

— Мехіко. Ви, що, справді так цим переймаєтеся?

— Не знаю. Либонь, думав, чи не зв’яжеться все це з вашою ультрапарадоксальною фазою. Певне… мені хочеться знати, що ви насправді шукаєте.

Над головами гуде зграя В-17[119], пункт призначення яких сьогодні невідомий, бо летять далеко за межами звичайних повітряних коридорів. Позаду «фортець» синіють підвалини холодних хмар, а їхні гладенькі вали помережані синіми прожилками, подекуди позначені вицвілим рожевим чи фіолетовим… Крила і стабілізатори зісподу підкреслені темно-сірими тінями, ті м’яко оперені, світлішають уздовж вигинів фюзеляжу і кабіни. Обтічники гвинтів виступають із вигнутих капотів, розкручені пропелери невидимі, небесне світло робить усі незахищені поверхні однаково тьмаво-сірими. Літаки гудуть собі, неквапом, у промерзлій височині, на льоту скидають паморозь, лишають у небі позад себе білу крижану борозну, їх колір накладається на відтінки хмар, крихітні ілюмінатори й отвори у м’якій чорноті, у плексигласовому носі відбиваються пасма та струмені хмар і сонця. А всередині — чорний обсидіан.

Пойнтсмен далі теревенить про параною та поняття «протиставлення». Шкрябав у Книзі окличні знаки і «як правильно» на всіх берегах відкритого листа Павлова до Жане стосовно sentiments d’emprise[120] та розділу LV «Спроба фізіологічного розуміння нав’язливого неврозу та параної»: нічого не міг із собою вдіяти, хоча семеро власників і домовилися позначок у Книзі не робити — надто вона цінна, кожному довелося викласти за неї по гінеї. Книгу продали йому потай, у темряві, під час нальоту люфтваффе (більшість копій згинули на їхньому складі у перші дні Битви за Британію). Пойнтсмен так і не розгледів навіть фізіономії продавця — той щез при перших звуках відбою тривоги, полишивши доктора з Книгою, безсловесна пачка паперу вже розігрівалася, мокріла у стиснутих долонях… так, еротика була б на славу, цей грубий самвидав точно пасував би… ламані фрази, наче зашифрований кострубатий переклад доктора Горслі Ґанта[121], а в розшифровці — сороміцька втіха, злочинні поривання… І наскільки ж у кожній собацюрі, що потрапляє на його оглядовий стіл, Нед Пойнтсмен вбачає гарненьку жертву, в її потугах скинути пута… адже скальпель і зонд однаково декоративні, це лиш доповнення, вишукані, наче різка або нагай, чи не так?

Том, що передував Книзі, — перші Сорок одна Лекція — потрапив до нього у двадцять вісім років велінням Венери у гроті, проти якого не заперечиш: кинути Гарлі-стрит, вирушити в подорож, що веде все далі, блаженно вперед, у лабіринт роботи над умовними рефлексами, звідки лиш тепер, після тринадцяти років, він починає повертатися, наражається на старі знахідки — цією стежкою він уже ходив, — тут і там здибує наслідки свого безмежного молодого захвату… Але ж вона застерігала, так? — а він бодай раз прислухався? — що з часом доведеться заплатити сповна. Венера й Аріадна! Здавалося, вона варта будь-якої плати, лабіринт тими днями здавався надто химерним для них — сутінкових сутенерів, які все влаштували між версією його самого, крипто-Пойнтсменом, та його долею… надто розгалужений лабіринт, гадав він тоді, його, Пойнтсмена, тут нізащо не відшукають. А тепер зрозумів. Зайшов надто далеко, не бажаючи до часу дивитися у вічі правді, і зрозумів: вони просто вичікують, кам’яні та впевнені, агенти Синдикату, яким вона, певно, також заплатила, у центрі лабіринту чекають на його наближення… Їм належить усе: Аріадна, Мінотавр і навіть, як побоюється Пойнтсмен, він сам. Нині вони миготять перед ним, голі, атлетичні, завмерли, дихають у центрі, їхні жахливі пеніси повстали, скам’янілі, як і очі, що блискають памороззю чи то лусками слюди, але не хіттю, або ж не до нього. У них така робота…

— П’єр Жане іноді висловлювався, мов східний містик. Він не розумів протиставлення. «Акти ображати й бути ображеним поєднані в загальній процедурі образи». Обговорювач і обговорюваний, господар і раб, незаймана і спокусник — усяка пара доволі зручно поєднана й нероздільна… Оцей інь-янський мотлох — останній притулок невиправних ледарів, як-от Мехіко. Ти уникаєш малоприємної роботи в лабораторії, але що ти при цьому сказав?

— Мені не хочеться заходити з вами у релігійну суперечку, — через недосипання сьогодні Мехіко роздратований більше, ніж зазвичай, — але от я собі гадаю — може, всі ви трохи той… ну, надто напираєте на переваги аналізу. Тобто — коли все розкладете на складові — чудово, я першим аплодуватиму вашому ремеслу. Але, попри купу шматків та уривків, що сказали ви?

Пойнтсменові така суперечка також не до вподоби. Проте він гостро поглядає на молодого анархіста в червоному шалику.

— Павлов вважав, що ідеал, фінал, заради кого ми б’ємося в науці, у справді механічному поясненні. Він був реалістом і не сподівався побачити цього за життя. Чи за кілька життів. Він сподівався на довгий ланцюг наближень, дедалі краще й краще. Зрештою, він вірив у суто фізіологічну основу життя духу. Поза причиною не буває наслідку, чітка послідовність зв’язків.

— Ну, це не моя парафія, — Мехіко направду не хоче образити чоловіка, але зрештою — існує думка, що ці причини-наслідки не є нескінченно розтяжними. Якщо наука взагалі хоче рухатися далі, їй слід шукати не такий вузький, не такий… стерильний комплекс припущень. Можливо, наступний великий прорив станеться, коли нам вистачить хоробрості взагалі відмовитися від причини-наслідку і вдарити з якогось іншого боку.

— Ні, не «вдарити». Це регрес. Тобі тридцять років, хлопче. Немає ніяких «інших боків». Можна лишень уперед — всередину — або назад.

[119] Американський стратегічний бомбардувальник Boeing В-17, «Літаюча фортеця».

[120] Тут: почуття заволодіння (фр.) (прим. пер.).

[121] Вільям Горслі Ґант, американський фізіолог, учень Павлова.