Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Після падіння Польщі у будь-яку пору ночі «Білу візитацію» стали навідувати урядові кортежі, безгучні, немов сторожовики, вихлопи приглушені, — чорні машинерії без латочки хрому, що сяяли зоряної ночі, а в інших випадках зодягали камуфляж, мов лице, яке от-от пригадаєш, однак відсуваєш у небуття самим спогадом… Після падіння Парижа на скелі облаштували радіостанцію, націлили на Континент антени під добрячою охороною, а наземні лінії потайки протягли вниз, до будиночка, його вдень і вночі стережуть із собаками, яких попередньо лупцювали, виснажували голодом та обдурювали, аби виробити рефлекс кидатися на будь-кого, хто тільки наблизиться. Це що, Всевишній Цар тепер і сам без царя в голові? Що, наші хочуть деморалізувати Німецького Звіра, транслюючи йому безладні думки божевільного, називаючи за традицією, закладеною констеблем Стаґґлзом того знаменного дня, чимсь глибинним, ледь видимим? Відповідь — так, усе вищезгадане, ба навіть більше.

Запитайте у «Білій візитації» про генеральний план бі-бі-сішного базікала Майрона Ґрантона, медовий голос якого роками заповзав із потертого іржавого завитка гучномовця в англійські сни, затуманені старечі мізки, в дітей на межі свідомості… Він був змушений щоразу відкладати свій план — спочатку один лишень голос, — позбавлений необхідних даних, жодної підтримки, він намагався достукатися до німецької душі тим, що траплялося під руку: допити полонених, вказівки міністерства закордонних справ, брати Ґрімм, власні спогади про подорожі (юнацьке безсоння епохи Доуса[97], яскраве сонце на яскраво-зеленому вруні виноградників південних схилів долини Райну, димними ночами довгі підв’язки зі шлярками у дешевих столичних кабаре, наче рядки гвоздик, шовкові панчохи, кожна висвітлена одним довгим перехрестом променя…). Але врешті-решт з’явилися американці, інституція, відома під назвою ВГСЕС, і неймовірні гроші.

Комбінація зветься «Операція “Чорне крило”». Дуже і дуже кропітка робота, п’ять років на неї вбехали. Ніхто не може приписати її тільки собі, навіть Ґрантон, основоположні директиви уклав генерал Айзенгавер, започаткувавши ідею «стратегії правди». Айк наполягав на чомусь «реальному»: цвях у посіченій розстрільній стіні війни, на який можна повісити сюжет. Пірат Прентіс із УСО прибув з першими достовірними даними, що у німецькій програмі створення секретної зброї насправді певним чином беруть участь справжні африканці — гереро, вихідці із колоній у Південно-Західній Африці. Натхненний Майрон Ґрантон якось уночі суто експромтом видав у етер пасаж, що пізніше увійшов до першої директиви «Чорного крила»:

«Колись Німеччина була для своїх африканців суворим, але люблячим названим батьком і за потреби їх карала, часом і на горло. Пригадуєте? Але ж то був далекий-далекий Südwest[98], і відтоді змінилося покоління. Нині гереро мешкає у будинку свого названого батька. Ви, слухачі, можливо, й бачили цього гереро. Сьогодні він не куняє у комендантську годину, а спостерігає за вітчимом, поки той спить, — невидимий під захистом ночі кольору його шкіри. Про що вони думають? Де зараз гереро? Що роблять вони цієї хвилини, ваші темні потайливі діти?»

«Чорне Крило» навіть відшукало американця, лейтенанта Слотропа, який під легким наркозом погодився розповісти про расові проблеми у своїй країні. Безцінний додатковий вимір. Ближче до кінця, з напливом даних про бойовий дух за кордоном, янкі-репортери з планшетами, у високих черевиках чи калошах, новеньких і рипучих, набігли у присипані снігом визволені руїни, аби накопати трюфіальних істин, що, на думку давніх, виникали під час бурі від удару блискавки, — контакту в ДПВ[99] вдалося здобути кілька штук і контрабандою переслати їх до «Білої візитації». Жодна душа до пуття не знає, хто вигадав назву «Schwarzkommando[100]». Майрону Ґрантону більше подобалося Wütende Heer[101] — зграї духів, що диким гоном мчать небесними пустищами під проводом Вотана, — однак погодився, що це радше північний міф. У Баварії ефективність може не дотягти до оптимальної.

Усі торочать про ефективність — американська дурня, а в «Білій візитації», либонь, уже й надміру. Гучніше за всіх — містер Пойнтсмен, а боєприпасами слугує статистика від Роджера Мехіко. До висадки в Нормандії Пойнтсменів сезон відчаю був у розпалі. Доктор нарешті усвідомив, що великі континентальні кліщі ще принесуть успіх, зрозумів, що ця війна, ця Держава, громадянином якої він себе вже відчував, буде розпорошена і відновлена миром, а в професійному сенсі він, вочевидь, не матиме з того ні шеляга. Ось фінансуються всілякі радари, магічні торпеди, літаки й ракети — а де ж Пойнтсменове місце у цьому світовому порядку? Якусь хвильку покерував: зібрав Групу абреакційних досліджень (ГАД), швиденько зманив з десяток дрібних чиновників, дресирувальника собак із вар’єте, кілька студентів-ветеринарів. Запопав навіть одну велику рибину — біженця д-ра Поркевича, що працював із самим Павловим у Колтуському інституті ще до початку чисток. Усім гамузом команда ГАД щотижня приймає, підраховує, зважує, класифікує за Гіпократовими типами темпераменту, саджає по клітках і тут-таки піддає дослідам цілу дюжину нових собак. А ще є колеги, співвласники Книги, всі тепер — усі, хто залишився з перших семи, — гарують у госпіталях, обробляють виснажених боями і контужених по той бік Каналу, а також потерпілих від обстрілів чи бомбардувань по цей бік. У наш час важких V-бомбардувань лікарі бачать стільки абреакцій, скільки медикам попередніх поколінь навіть не снилося побачити за кілька життів, тож нові теми для досліджень можна знаходити до нескінченності. З ДПВ скупо дзюрчить фінансовий струмочок, нижче корпоративними щаблями безнадійно шелестить папір — вистачає, аби протриматися, аби ГАД залишилася колонією у війні метрополії, але до незалежності не дотягує… Підручні Мехіко занотовують для ГАД краплини слини, вагу тіл, вольтаж, рівні гучності, частоти метрономів, дози броміду, дати й час оніміння, глухоти, сліпоти, кастрації. Допомога надходить навіть із Відділу Псі, колонії dégagé[102] та послужливої, геть позбавленої мирських прагнень.

Старий бригадний генерал Пудинг непогано уживається зі своєю бандою медіумів, він і сам поглядає у той бік, але Нед Пойнтсмен — пройдисвіт, йому аби гроші. Витримки Пудинга вистачає лиш на те, щоб спостерігати за ним здалеку і намагатися бути чемним. Він не такий високий, як його батько, і загалом не такий показний. Батько був офіцером медслужби в полку Сандера Продда, отримав жменю шрапнелі в стегно при Поліґон Вуді[103], сім годин пролежав мовчки, поки вони, ні слова не сказавши, у багнюці, смороді… так, при Поліґон Вуді… чи… а хто був отой рудий, що спав у шапці? Аххх, не годен пригадати. Так, при Поліґон Вуді… але ні, вже пощезло. Повалені дерева, неживі, гладко-сірі, деревноїтекстуриводовертюякзамерзлийдим… рудий… грім… безглуздо, по-дурному, курва, нема його, і цього нема, і того, хай Господь милує…

Вік старого генерала непевний, але десь так під вісімдесят — повернувся до лав 1940-го, отримав нове призначення — не просто на поле бою, де лінія фронту щодень чи щогодини змінюється і петляє, ніби осяяні золотом межі свідомості (либонь так, хоча настільки зловісно тут і не дуже пасує, точно так, ніби вони… загалом, краще вже «петляє») — але й самої війни, її структури. Пудинг часом дивується — іноді вголос і в присутності підлеглих, — хто ж це не любив його аж до такої міри, щоб запхати в Політичну Війну. Тут належить діяти злагоджено — але водночас у дивовижному дисонансі з іншими сферами Війни, колоніями цього Материнського Міста, розкиданими по карті скрізь, де займаються систематичною смертю: ДПВ перетинається з Міністерством інформації, «Європейською службою Бі-Бі-Сі», Дирекцією Особливих Операцій, Міністерством Економічної Війни та Відділом Політичної Розвідки МЗС у Фіцморіс-гаусі. Серед іншого. З приходом американців постала необхідність зносин з їхніми ОСС (Офісом стратегічних служб), УВІ (Управлінням військової інформації) і Департаментом психологічної війни сухопутних військ. Тепер іще виникли об’єднаний Відділ психологічної пропаганди (ВПП) ВГСЕС, безпосередньо підпорядкований Айзенгаверу, а щоб усе це трималося купи, утворили Лондонську координаційну раду з питань пропаганди, в якої катма реальної влади.

Хто спроможеться намацати шлях у цьому розгалуженому лабіринті абревіатур, стрілочок суцільних і пунктирних, великих і малих квадратиків, надрукованих і завчених імен? Тільки не Ернест Пудинг — це для Нових Хлопців із зеленими вусиками, що вловлюють поживні еманації влади, тямлять на американській політиці (знають різницю між «новокурсистами» з УВІ та грошовитими республіканцями зі Сходу, що обстоюють ОСС), у мізках зберігають досьє про потаємні риси, вразливі сторони, застільні звички, ерогенні зони всіх і вся, хто коли-небудь може знадобитися.

Ернеста Пудинга привчили вірити в буквальний Ланцюжок Підпорядкування, як священники минулих століть вірили у Ланцюжок Буття. Його бентежить новітня геометрія. Найбільшого успіху на полі бою він домігся 1917-го, у місиві загазованого армагеддону Іпрського виступу, де генерал відвоював клин нічийної землі завглибшки ярдів 40, не більше, поклавши при цьому лише 70 відсотків особового складу підрозділу. Десь на початку Великої Депресії його випровадили на пенсію, і він засів у кабінеті порожнього будинку в Девоні в оточенні світлин давніх друзів — усі намагались не зустрічатися із ним поглядом, — аби натхненно поринути в дослідження ймовірностей, улюблене заняття відставних армійських офіцерів.

Він вирішив зосередитися на європейському балансі сил, через брак якого сам колись постраждав без найменшої надії отямитися, посеред фламандського жахіття. Взявся до написання велетенського трактату під назвою «Що може відбутися в європейській політиці». Почав він, природно, з Англії. Бригадир писав так: «По-перше, Берешит[104], Ремсі Макдональд[105] може померти». До того часу, коли йому вдалося здолати партійні погодження і можливі перестановки у кабінетах, Ремсі Макдональд таки помер. — Ніяк не встигну, — бурмотів Бригадир щодня, беручись до роботи, — все змінюється просто на ходу, землю з-під ніг вибивають. Закручено, дуже закручено.

Коли зміни дійшли до падіння німецьких бомб на Англію, Бригадир Пудинг облишив це захоплення і знову запропонував свої послуги країні. Якби він тоді знав, що це означатиме «Білу візитацію»… розумієте, не те щоб він чекав бойового призначення, але ж начебто йшлося про розвідувальну роботу? А натомість — занедбаний госпіталь для схиблених, два-три психи про всяк випадок, величезна зграя крадених псів, ватаги медіумів, водевільних блазнів, радистів, куеїстів[106], успенсківців, скіннеритів[107], шанувальників лоботомії, фанатів Дейла Карнеґі, — вибухнула війна, що поглинула усі їхні ідеї-фікс і манії, приречені — якби мир був тривкішим — на провали різної глибини, але сьогодні їхні надії пов’язані з генералом Пудингом і можливістю фінансування, яких Довоєння, ця недорозвинута провінція, не давала. У відповідь Пудингові лишалося тільки напускати на себе таку собі старозавітність під час спілкування з усіма, включаючи собак, і потайки дивуватися й перейматися з приводу, на його думку, зради у найвищих ешелонах Командування.

Світло просотується крізь сито снігу у безліч шибок високих вікон, день похмурий, лишень тут і там у брунатних кабінетах горить світло. Молодший офіцерський склад шифрує, піддослідні із зав’язаними очима озвучують здогади щодо карт Зенера у приховані мікрофони:

— Хвилясті лінії… Хвилясті лінії… Хрест… Зірка…

А хтось із Відділу Псі занотовує за ними під гучномовцем у промерзлому цоколі. Секретарки у вовняних шалях і ґумових калошах трусяться від зимового холоду, що проникає крізь міріади тріщин божевільні, клавіші друкмашинок клацають, наче перлові зубки. Мод Чілкс, яка ззаду нагадує Марго Асквіт[108] на світлині Сесіла Бітона[109], сидить і мріє про філіжанку чаю з булочкою.

Крадені пси у крилі ГАД сплять, чухаються, згадують примарні запахи людей, котрі, можливо, їх любили, слухають, не пускаючи слини до осциляторів і метрономів Неда Пойтсмена. Опущені жалюзі пропускають знадвору лише слабеньке світло, лаборанти пораються за товстим оглядовим вікном, однак їхні халати, за склом зеленкувато-підводні, тріпочуть дедалі повільніше, невиразніше… Все поринає в заціпеніння чи то у ватяну імлу. Метроном на 80 розсипає дерев’яний стукіт, а собака Ваня, припнутий до оглядового столу, пускає слину. Всі інші звуки суворо приглушуються: у кімнатах балки, на яких стоїть лабораторія, привалені, засипані піском і мішками, соломою, мундирами мерців заповнені порожнини між безоких стін… де сиділи місцеві божевільні, супилися, вдихали звеселяючий азот, хихотіли, ридали при переході з мі-мажорного акорду на соль-дієз-мінорний, нині кубічні пустки, піщані кімнати, і тут, у лабораторії, за залізними дверима, герметично зачиненими, панує метроном.

Протока підщелепної залози собаки Вані вже давно виведена назовні крізь розтин на підборідді й пришита, слина стікає у лійку, припасовану, як і належить, помаранчевою Павловською Замазкою з каніфолі, оксиду заліза й воску. Помпа викачує секрецію блискучим трубопроводом, і вона витісняє стовпчик ясно-червоного мастила, що рухається праворуч уздовж шкали, розміченої «краплями» — умовна одиниця, ймовірно, геть не рівня тим краплям, що насправді падали 1905-го в Санкт-Петербурзі. Проте кількість крапель — для цієї лабораторії, для собаки Вані та для метронома на 80 — щоразу передбачуване.

Тепер, коли собака Ваня перейшов у «зрівняльну», першу з перехідних фаз, між ним та зовнішнім світом натягується ледь помітна плівка. «Всередині» й «зовні» залишаються незмінними, однак те, що перебуває на межі, себто кора мозку собаки Вані, змінюється, і саме це в перехідних фазах насправді гідне уваги. Вже не важить гучність цокання метронома. Посилення подразника тепер не викликає посилення реакції. Витікає та падає та сама кількість крапель. Метроном переставляють у дальній куток цієї приглушеної кімнати, у ящик, ховають під подушку з машинною вишивкою «Спогади про Брайтон», а виділення слини не слабне… відтак метроном цокає в мікрофон з підсилювачем, кожне цокання криком сповнює кімнату, але слинотеча не посилюється. Щоразу прозора слина проштовхує червоний стовпчик до тієї самої позначки тієї самої кількості крапель…

Веблі Сільвернейл і Ролло Ґроуст більярдними кулями мандрують коридорами, закочуються до чужих кабінетів, шукаючи, де б це його розжитися придатними до розкурювання недопалками. Загалом, кабінети зараз порожні: весь персонал, якому вистачає терпцю чи то мазохізму, відбуває ритуал у товаристві нетвердого на ногах Бригадира.

— У діда не-має ані крихти-совісті. — Ґьоза Рожавьольдьї, ще один біженець (неприховано антирадянський, що викликає у ГАД певну напруженість), у веселому відчаї вказує туди, де височить генерал Пудинг, мелодійний мадярський шепіт бряжчить у кімнаті, так чи інакше збадьорюючи всіх, окрім власне перестаркуватого генерала, який усе белькоче і белькоче з катедри того, що колись, у божевільні роки XVIII століття, було приватною церквицею, а нині стало пусковою платформою для «Щотижневих Брифінгів», дивовижного потоку недорікуватих спостережень, конторської параної, чуток про Війну, що передбачали чи не передбачали порушення секретності, спогадів про Фландрію… ящики вугілля з ревінням падають просто на голову… ураганний вогонь, молочний і сяючий, у ніч його народження… мокрі стінки у вирвах від снарядів на милі довкола віддзеркалюють одне лишень тьмаве осіннє небо… що аж надто розумний Гейґ[110] сказав якось за обідом про відмову Лейтенанта Сассуна воювати… гармаші навесні у розмаяному зеленому одязі… узбіччя, завалені бідолашними гниючими кіньми, саме перед абрикосовим світанком… дванадцять спиць застряглої гармати — заболочений годинник, брудний зодіак, заляпаний багнюкою і вкритий кіркою, виграє на сонці численними відтінками брунатного. Грязюка Фландрії складалася із грудочок і желе людського лайна, навалених, вкритих настилами, покраяних траншеями й пронизаних снарядами ліг лайна, куди не глянь, жодного, бодай якого цурпалка дерева — і тут старе базікало, маестро балаканини, намагається струснути катедру з вишневого дерева, начебто це і є найгірше з жахіття Пашендейле[111], цей брак вертикальної складової… А він базікає, базікає, сотня рецептів смачного приготування буряка, баштанні дива на кшталт Гарбузового Сюрпризу Ернеста Пудинга — так, є щось садистське у рецептах із «Сюрпризом» у назві, голодна людина хоче, знаєте, просто пожерти, а не отримати Сюрприз, хоче просто вп’ястися зубами в (ех-х…) стару картоплину в цілковитій певності, що всередині нічого нема, знаєте, окрім картоплини, і вже точно не дотепний мускатний горіховий «Сюрприз!», рідке місиво, пурпурове від гранатів чи ще чогось… і проте отакі сумнівні жарти Бригадир Пудинг і полюбляє: як він захихотів, коли за вечерею гості, нічого не підозрюючи, нарізають знамениту бригадирову «Жабу-в-Норі[112]», зривають шар щирого йоркширського тіста і фу-у! а що це таке? Бурякова начинка? фарширувати буряковою начинкою? А може, сьогодні пропахле морем пюре з морських водоростей (їх він купує раз на тиждень в одного тлустого синка торговця рибою, що, форкаючи, котить свого велосипеда вгору білою крейдяною скелею) — жодна з тих пришелепуватих овочевих начинок не нагадує звичайної «Жаби», радше зіпсутих, напівпритомних істот, з якими у віршиках Хлоп’ята із Кінгз-Роуд Мають Стосунки, — у Пудинга тисячі подібних рецептів, і він безсоромно кидає їх у ПОТІК, а також — мірою розвитку щотижневого монологу — кілька рядків, вісім тактів з «Не краще тобі бути полковником з орлицею на плечі, ніж піхотинцем з ціпонькою на коліні?», а по тому, напевно, розлогий опис усіх його труднощів із фінансуванням, буквально всіх, починаючи задовго до появи навіть групи «Електра-гаус[113]»… епістолярні баталії на сторінках «Таймз» із критиками Гейґа…

І всі вони сидять перед височезними зачорненими вікнами, перекресленими свинцевими ґратками, потурають генеральським примхам, собачий гурт збирається в кутку, перекидається записками і схиляється пошептатися (у них змова, змова, немає цьому кінця-краю ні вві сні, ні наяву), хлопці з Відділу Псі повсідалися в іншому кутку, наче у нас тут якийсь парламент… роками кожен сідає на своє особисте відкидне сідало і повертається у бік маячні рум’яного і вкритого старечими брунатними плямами Пудинга, а інші фракції-в-екзилі розповзаються між цими двома крилами: баланс сил, якщо тільки у «Білій візитації» взагалі є якісь сили.

Д-р Рожавьольдьї гадає, що це було б цілком можливим, якби хлопці «правильно розігрували карти». Зараз єдине завдання — вижити, здолати страхітливий рубіж Дня перемоги в Європі, новісіньке Повоєння, з незайманими почуттями й спогадами. Не допустити, щоби ПОТІК упав під ударом молота разом з усією цією худобою. Мусить постати — і збіса хутко — хтось, здатний збити їх у фалангу, промінь світла у темряві, якийсь лідер чи програма, чиєї моці вистачить, аби всі вони перетерпіли хтозна-скільки літ Повоєння. Д-р Рожавьольдьї схиляється скоріше до потужної програми, ніж до могутнього лідера. Вочевидь тому, що надворі 1945-й рік. У ті дні всі вважали, що за Війною — усіма смертями, варварством, нищенням — стоїть воля Фюрера. Але якщо замінити персоналії абстракціями влади, якщо можна вплинути на методики, розроблені корпораціями, може, народи почнуть жити раціонально? Такою є одна з найзаповітніших надій Повоєння: не повинно бути місця страхітливим недугам на кшталт харизми… її слід раціоналізувати, поки є час і ресурси…

Чи не такою є насправді ставка д-ра Рожавьольдьї в його останній афері, закрученій навколо лейтенанта Слотропа? Всі психологічні тести в досьє піддослідного свідчать про надзорові прояви. «Рож» прибиває теку долонею — він полюбляє ефекти. Письмовий стіл здригається.

— Ось, на-приклад: його Міннесот-ське багато-ас-пект-не опи-тування особис-тості дивови-жно однобо-ке, завше на ко-ристь психопатич-ного й нездоро-вого.

Однак преподобний д-р Поль де ла Нюї недолюблює МБОО.

— Роже, а хіба існують шкали для виміру міжособистісних особливостей? — Його яструбиний ніс принюхується, зондує, очі опущені долу, політес і смиренність. — Людських цінностей? Довіри, чесності, любові? А чи не існує часом, даруйте, що звертаюся до цих матерій, релігійної шкали?

— Та зроду-віку не було, падре, МБОО розробили десь 1943-го. Просто посеред Війни. «Дослідження цінностей» Олпорта й Вернона, Опитувальник Бернрейтера, 1935-го переглянутий Фленаґаном — передвоєнні тести — Полю де ла Нюї видаються гуманнішими. А МБОО, скидається на те, тільки з’ясовує, який солдат вийде з людини — добрий чи поганий.

— Солдати ниньки в ціні, преподобний докторе, — бурмоче містер Пойнтсмен.

— Сподіваюся лишень, що ми не надто покладатимемося на його результати за МБОО. На мою думку, це опитування завузьке. У ньому не враховані найширші сфери людської особистості.

— Ось са-ме то-му, — втручається Рожавьольдьї, — ми пропону-ємо тепер піддати Слот-ропа ціл-ком іншо-му тестуванню. Зараз ми розробля-ємо для нього так зва-ний «проєктив-ний» тест. Найвідо-міший тест — чорнильні пля-ми Роршаха. Суть тео-рії в тому, що в присут-ності неструктуро-ваного подразника, якогось аморфного згуст-ка пережи-вань, піддослідний намагається накласти на нього структу-ру. Те, як він структурува-тиме цей згусток, віддзеркалить його потре-би, його надії, дасть нам на-тяки на його марення, фанта-зії, найглибші сфе-ри його свідомості. — Брови літають, як заведені, його жестикуляція доволі плавна й красива, нагадує, найімовірніше, навмисне — і ніхто не дорікне Рожеві за його потуги — жести славетного співвітчизника, хоча тут неминуче виникають згубні побічні ефекти: дехто присягається, що бачив, як Роже головою донизу сповзає північним фасадом «Білої візитації». — Отже, ми ціл-ком одностай-ні, преподобний докторе. Тест, подібний до МБОО, у цьому сенсі, неадекватний. Це структуро-ваний подразник. Піддослідний може свідо-мо, бреха-ти, або ж несвідо-мо пригнічува-ти. Але ми, озброєні проєктив-ною мето-дикою, здат-ні з’ясува-ти те, що хочемо, знати, що б він не робив, свідо-мо чи навпа-ки. Контролюємо ми. А він нічого не може вді-яти.

[97] Чарльз Доус, голова комісії (1923–1924) з виплати Німеччиною репарацій за результатами Першої світової війни.

[98] Південно-Західна Африка (нім.).

[99] Департамент психологічної війни.

[100] Чорний підрозділ (нім.).

[101] Дикі воїни (нім.).

[102] Невимушений, вільний (фр.) (прим. пер.).

[103] Битва Першої світової війни у Бельгії.

[104] Берешит — перше слово Тори, «На початку було».

[105] Джеймс Ремсі Макдональд — прем'єр-міністр Великобританії.

[106] Еміль Куе, французький психолог, автор методу психотерапії на основі самонавіювання.

[107] Беррес Скіннер, психолог, винахідник і філософ.

[108] Емма Маргарет Асквіт, графиня Оксфордська й Асквітська, дружина прем'єр-міністра Великобританії Герберта Асквіта.

[109] Англійський фотограф, дизайнер, художник-костюмер.

[110] Фельдмаршал Дуглас Гейґ, командував експедиційним корпусом британських військ під час Першої світової війни.

[111] Так звана «Третя іпрська битва», липень-листопад 1917 року.

[112] Запечена у клярі сосиска.

[113] Тобто до 1902 року.