Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Тоді я не можу пояснити, — співбесідник задкує, знову виходить під дощ, — це питання віри.

Танатца, що заприсягся ніколи не шукати Блікеро, тільки не після 00000-го, плазом голубить лезо жаху.

— Хто ваш посланець? — скрикує він.

— Ідіть самі, — сотається шепіт.

— Куди?

— На завод.

— Але у мене повідомлення для…

— Самі несіть…

Білий «Анубіс» лине до порятунку, але тут, у його кільватері — претеріти, пливуть і тонуть, загрузають у трясовині і дибають пішки, бідолашні загублені пасажири на заході сонця, налітають на уламки одне одного, на якісь недоїдки, жаскі помиї спогадів — можуть хіба торкнутися обшивки, б’ються у воді, підносяться, опускаються. Люди за облавком і наші спільні руїни…

Дощ ряснішає, Танатц продовжує тремтіти і лютувати під аркадою з піщаника. Хочеться зарепетувати — Я мав плисти далі, — ага, вже і репетує.

— Я з вами, наволоччю, і не думав залишатися… — Де апеляційний суд, який би вислухав його сумну історію? — Мене змило з палуби! — Хтось із камбуза послизнувся у калюжі аристократичного блювотиння і розхлюпав цілісіньку оцинковану каністру пінистої жовто-курячої гиді по всьому правому борту прогулянкової палуби, але Танатц цього не бачив, він шукав Маргериту… — Дуже шкода, les jeux sont faits, ніхто не почув, «Анубіс» пішов далі. Ліпше тут, з плавучим сміттям, Танатце, і не знаєш, яка риба-місяць зблисне поруч. Оберста Енціана запитай, він знає (серед пустищ Світу є ключ… і його не знайти на борту білого «Анубіса», бо там усе вартісне летить за облавок).

Отже… Танатц уже біля заводу, притискається до обсмоленої стіни, макрельні очиці витріщаються із сутінків мокрого вовняного коміра, геть чорно-білі, направду перелякані, дихання стікає із кутиків рота, а посеред gassen помалу займається зеленавий світанок. Його тут не буде, він просто помер, просто помер? Це ж не «мембрана»? не місце з’єднання двох світів… аякже, але яких двох? Не варто сподіватися на порятунок у позитивізмі, це і в Берліні до Війни не допомагало, на сеансах Петера Сакси… навіть шкодило, бо інших він цим дратував. Ширма слів між ним і чимось містичним завжди була прийомом… через неї він ніколи не почувався вільнішим. А тепер у ній ще менше сенсу, він знає, що Блікеро існує.

То був не сон, на таке навіть не сподівайся. Ще одна лихоманка, яка рано чи пізно скінчиться і викине тебе у холодну реальність кімнати… тобі геть не потрібні настільки довгі та складні місії, ні, тепер ти сам розумієш, що то була лихоманка… усе було несправжнім…

Цього разу все справжнє, Блікеро — живий або мертвий — справжній. Танатц, трохи схиблений від страху, хоче його спровокувати, він нетерпеливиться, він мусить з’ясувати, як витягти Блікеро, як з вереском і вертихвостям його можна повернути, привести назад…

Приводить це все лише російську поліцію. Є домовленість щодо перебування у межах 175-Штадта, про що Танатцу, звичайно ж, ніхто не сказав ані слова. Завод мав недобру славу «кубла», аж поки росіяни не влаштували кілька облав. Уздовж дороги підстрибом віддаляється і стихає останнє відлуння Хоралу 175-Штадта, страхітливий вокальний привіт педерастії, щось таке:

— Тепер тільки вас, туристів, і ловимо, — каже охайний цивільний із білою хусточкою в нагрудній кишені, підсміюється у тіні під крисами капелюха. — І зрідка шпигунів.

— Я ні те і ні друге, — каже Танатц.

— Ні те і ні друге? Тоді розповідайте.

Досить непросте завдання. За якихось пів дня Танатц перейшов від повного нехтування потреби хвилюватися або навіть думати про Блікеро до необхідності бодай якось його означувати, щоб задовольнити допитливість особіста. Це один з перших уроків для претеріта: не вдасться уникнути жодного з наслідків, які він сам накликав на свою голову, хіба тільки випадково.

Наприклад, на околицях Штеттина група польських партизанів, яка щойно повернулася з Лондона, випадково сплутує поліцейське авто із тим, яким мали везти у в’язницю антилюблінського журналіста, прострілює шини, з криком розчиняє дверцята, вбиває водія, ранить слідчого у цивільному і тікає, тягнучи Танатца, наче лантух картоплі.

— Я не той, — каже Танатц.

— Курва. Це не той.

Танатца викинули з машини у таборі для переміщених осіб за кілька миль, де його і загнали за дротяну загорожу разом з 1 999 інших, виряджених на захід, до Берліна.

Тижнями він їздить у товарняках, висне на поруччі визначеного йому вагона, поки всередині хтось інший спить на щойно звільненій солом’яній лежанці, пізніше вони поміняються місцями — так легше не заснути. Щодня Танатц бачить пів дюжини переміщених, що, закунявши, випадають з потяга, часом дивитися на таке навіть весело, але зазвичай — ні, гумор переміщених — доволі залежна від ситуації штука. Йому ставлять штампи на руці, на лобі та сраці, влаштовують дезінсекцію, зондують, пальпують, іменують, нумерують, передають, вписують у рахунок-фактуру, відряджають не туди, затримують, нехтують. Він потрапляє і виривається з паперових лабетів російських, англійських, американських і французьких петингістів, знову і знову по колу окупації, вже починає впізнавати обличчя, кашлі, пари чобіт на нових господарях. Без пайкової картки чи Soldbuch[618] ти приречений пересуватися групами по 2 000 від центру до центру всією Зоною, можливо, і до скону. І серед ставків і стовпів загону неподалік Мекленбурґа Танатц дізнається, що такий він геть не один. Другої ночі у вагоні в нього крадуть черевики. Він підхоплює глибокий бронхіальний кашель, має високу температуру. Цілий тиждень його ніхто не оглядає. За дві таблетки аспірину доводиться відсмоктати у чергового санітара, якому навіть подобаються неголені щоки з температурою під 40° біля стегон, дихання мартена під яйцями. У Мекленбурзі Танатц краде недопалок у сплячого однорукого ветерана, і його пів годити товчуть руками і копають ногами люди, чиєї мови він ніколи не чув і на чиї обличчя йому так і не випаде глянути. Через нього переповзають блощиці, не дуже навіть роздратовані тим, що він трапився на їхньому шляху. Хліб його насущний сьогодні забирає інший волоцюга, менший за нього, але з таким виглядом, наче має на те повне право, з виглядом, який Танатц у найліпшому випадку може хіба імітувати, тож не зважується кинутися навздогін за гномом у дранті печінкового кольору і з засмальцьованою копицею волосся на голові… а всі інші дивляться: жінка, яка всім розповідає, що Танатц щоночі чіпляється до її дівчинки (але Танатц навіть поглядом не годен з нею зустрітися, бо так, він хоче, йому хочеться стягти з тої тендітної і вже майже зрілої красульки солдатські штани і встромити твердий прутень між блідих сідничок, що так нагадують йому Б’янчині, злегка покусувати зсередини м’якенькі-як-хлібний-м’якуш сідниці, потягти за довге волосся, відкрити горло, щоб Б’янка стогнала, рухала головою ой як же їй це подобається), і слов’янин з навислими бровами, який змушував Танатца ходити на полювання за сигаретними недопалками, коли гасло світло, і відмовлятися від сну не так заради шансу справді знайти недопалок, як заради права слов’янина цього домагатися, — цей слов’янин також дивиться, по суті, ціле коло ворогів спостерігало за тією продрозверсткою і неспроможністю Танатца щось вдіяти. Їхній суд зрозумілий, в очах така ясність, якої Танатц ніколи не бачив на «Анубісі», чесність, якої не уникнеш, не струсиш із себе… нарешті, нарешті він мусить зустрітися віч-на-віч, буквально своїми очима глянути на цю прозорість, на справжнє світло…

Потроху відновлюється пам’ять про останній запуск на Пустищі. Лихоманки відшліфовують жаром, біль відділяє домішки. Постійно повертається образ — у брудно-брунатному, майже чорному очному яблуку відбивається вітряк і зубчаста сітка візирних ниток із віття дерев… бічні двері вітряка розчахуються і зачиняються швидко, як віконниці під час бурі… у веселковому небі одна хмаринка, наче мушля молюска, вище на краях дуже фіолетова, дим від вибуху, на небокраї щось світло-охряне… ближче, здається, фіолетове сердиться на жовте, оточує його, а жовте яскравішає, нутрощі жовтого затінюються ліловим, що виливається назовні, аж ген далі назовні вигнутою до нас кривою. Дивно (не щоб стерти цю мальовничу сцену, але), доволі дивно, розумієте, на Люнебурзькому пустищі нема вітряків! Танатц навіть швидко перевірив, переконався, ні, ніяких вітряків, гаразд, тоді звідки в оці Блікеро, який дивиться на Пустище, узявся вітряк? Ну, правду кажучи, тепер там відбивається вже не вітряк, а пляшка джину — але на Пустищі нема і пляшки джину. І вітряк таки відбивався. Що за притичина? А чи могло так статися, що очі Блікеро, в яких Ґрета Ердманн бачила карти його Королівства, для Танатца віддзеркалюють минуле? То була б неабияка чудасія. Хай би що відбувалося в тих очних яблуках, коли дивився, все зникло, коли відвертався, хіба час від часу фіксував якісь фрагменти. Катьє озирається через плече на свіжі рубці від ударів батога. Ґоттфрід у строю на вранішній перекличці, тіло знеможене, як у перелітного птаха, вітер великими брижами надимає на спині однострій від самих вугластих стегон, волосся куйовдиться, кривувата зухвала посмішка, рот відкритий, щелепа випнута, повіки опущені. Власне відображення Блікеро в овальному дзеркалі, старе обличчя — він зібрався натягти перуку під пажа, а-ля Леді Дракон[619], і бариться, заглядає всередину, обличчя запитує що? що ти сказав? перука перекручена і опущена трохи нижче, щоб стати ще одним обличчям, у важких тінях перуки майже невидимим… але, придивившись ближче, розрізняєш, як проявляються гребені кісток і жирові поля, біло-заморожено похитується, маску тримає рука, поверх тіней у порожнистому обширі каптура дивляться вже два обличчя, і що, Танатце, невже ти збираєшся судити цю людину? Танатце, невже тобі не подобався батіг? Невже ти не прагнув почути шерех і зітхання жіночого вбрання? Невже не хотів замордувати дитя, яке так любив, дуже весело прикінчити щось настільки безпорадне і безневинне, що підводить до тебе погляд, найостаннішої миті довіряючись тобі, усміхається, складає губки, аби поцьомати, і раптом на голову падає удар… що може бути ліпшим? А тоді крик, що виривається з твоїх грудей, раптове, всеохопне усвідомлення втрати, втрати назавше, невідворотний кінець любові, надії… незмога заперечити те, чим ти нарешті став… (але стільки страху, коли приймаєш його, отой зміїний писок — розкидаєш руки-ноги, дозволяєш увійти в тебе, у твоє справжнє обличчя, воно вб’є тебе, якщо…)

Усе це і багато чого іншого він розповідає тепер Шварцкомандо. Після тижня вигуків я знаю, після криків я бачив шварцґерет щоразу, коли за плавучими дротяними загорожами на шлакових відвалах або на переїздах з’являлося чорне обличчя, не дивно, що чутка розійшлася. Одного дня за ним нарешті приходять, підводять із соломи такої ж чорної від вугільної пилюки, як і вони, — підводять легко, як немовля, змітають у своїй доброті таргана з обличчя — і переправляють тремтячого, забирають стогнучого на південь до Ердшвайнгьоле, де тепер усі вони сидять навколо багаття, димлять і плямкають, очі спрямовані на посинілого Танатца, який белькотів сім годин без упину. Тільки він має своєрідний привілей говорити аж стільки, бо він — програв, словом, невдаха, і

Він утратив Ґоттфріда, втратив Б’янку і тільки тепер, так пізно, починає розуміти, що всі вони — той самий програш тому самому супернику. Часової послідовності він уже не пам’ятає, не знає, яке дитя втратив першим, і навіть — здіймаючі шершневі хмари спогадів — навіть якщо це не два імені, різні імена однієї дитини… але потім, у гуркоті плавучого сміття, гострих країв і високого спіну, уявіть собі, швидкостей він розуміє, що неспроможний довго триматися за цю думку: незабаром він знову борсається у відкритій воді, але пригадає, що трохи все ж таки за неї тримався, бачив її текстуру і колір, відчував краєм обличчя, коли виринав із простору сну неподалік, — що двоє дітей, Ґоттфрід і Б’янка, — те саме…

Він утратив Блікеро, але не зовсім. Після останнього запуску, забутих нічних годин до Гамбурґа стрибок із Гамбурґа до Бидґощі у вкраденому «Р-51 Мустангу» був настільки явно «Прокаловскі-сходить-з-небес-у-машині», що Танатц почав уявляти, наче позбувся Блікеро, тільки надто у той самий, дуже умовний, металічний спосіб. І будьте певні, метал поступився плоті, поту, довгим балакучим нічним зустрічам. Блікеро, сидячи зі схрещеними ногами, затинався собі у промежину: я н-н-н-н… «Не можу», Блікеро? «Не міг»? «Небайдужий»? «Нию»? Тої ночі Блікеро пропонував геть усю свою зброю, відкривав карти всіх своїх укриттів і лабіринтів.

Насправді Танатц питав: якщо повз мене проходять смертні обличчя, впевнені, самодостатні, і мене не бачать, то чи вони справжні? Душі вони насправді чи лиш привабливі скульптури, освітлені сонцем лики хмар?

І: «Як я можу їх любити?»

[618] Солдатська розрахункова книжка (нім.) (прим. пер.).

[619] Жінка-азіатка, персонаж коміксів