Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Одна за одною, місяць за місяцем перегорають і зникають лампочки. Перші такі випадки Байрона боляче вражають. Він досі вважається новоприбулим, ще не прийняв свого безсмертя, але в години світіння починає усвідомлювати швидкоплинність інших: дізнається, що любити їх, поки вони тут, стає легше, і любов до них гострішає — любити, ніби їхній термін служби добігає кінця. Невдовзі Байрон стає Незмінним Старожилом. Інші одразу розпізнають його безсмертя, але ніколи про це не говорять, так, хіба загальними словами, коли з інших частин Мережі доходить, блимаючи, усілякий фольклор, казки про Безсмертних: одна у кабінеті кабаліста в Ліоні, нібито знається на магії, інша в Норвегії, висить на стіні складу, дивиться в арктичну білизну, тож південніші лампочки від самої лиш думки про такий стоїцизм починають злегка стробувати. Якщо там навіть і є інші Безсмертні, вони залишаються безмовними, але у цій безмовності дуже багато всього, а може, й геть усе.

Отже, після Любові наступний Байронів урок — Мовчання.

Тривалість його світіння сягає вже майже 600 годин, тож спостерігачі у Швейцарії починають придивлятися до Байрона уважніше. Осередок Спостереження «Phoebus» розташовується під маловідомою полониною — холодна кімната напхана німецьким електрообладнанням, склом, латунню, ебонітом і сріблом, масивними блоками терміналів — аж волохатих від мідних затискачів і гвинтів, — працівники у стерильних білих халатах вештаються від лічильника до лічильника, легкі, як снігові вихори, переконуються, чи все добре, щоб у жодної лампочки термін служби не тривав, бува, довше належного. Можете собі уявити реакцію ринку, якби таке сталося.

Байрон проходить червону 600-годинну лінію Спостереження, тож його у робочому порядку негайно перевіряють на опір нитки розжарення, температуру світіння, вакуум, енергоспоживання. Все у нормі. Тепер Байрона перевірятимуть кожних 50 годин. Щоразу, коли підходитиме час, на станції стеження лунатиме тихий передзвін.

Коли минає 800 годин, вдаються до ще одного застережного заходу: в опійне кубло з Берліна присилають агентесу — з метою передислокації Байрона. Агентеса у лайкових рукавичках на азбестовій підкладці та в туфлях на семидюймових шпильках-підборах — ні, не для того, щоб злитися з натовпом, а щоб дотягтися до канделябра і викрутити Байрона. Решта лампочок спостерігають, ледь приховуючи свій переляк. Новина розлітається всією Мережею. Зі швидкістю, дуже близькою до швидкості світла, всі лампочки — «Azo», що дивляться згори на чорні та порожні бакелітові вулиці, «Nitralampen» і «Wotan G» на вечірніх футбольних матчах, «Just-Wolfram», «Monowatt» і «Sirius» — геть усі лампочки Європи знають, що сталося. Всі змовкають від безсилля, від капітуляції перед лицем боротьби, яку вони вважали міфом. А що ми вдіємо, мерехтить спільна думка над пасовиськами сплячих овець, вздовж автобанів, аж до понурих кнехтів на вугільних пристанях півночі, ми ніколи нічого не могли вдіяти… Щойно хтось їм дає бодай найменшу надію на вихід за межі, як виникає Центр Розжарювальних Ультра-аномалій і його забирає. Можливо, дехто і подекуди все ж протестує, але це лише інформація з модульованим розжаренням, безневинна, вона навіть близько не стоїть до вибуху в пику можновладців, вибухів, які Байрон передбачив ще колись у палаті для Малят, у пору своєї невинності.

Його забирають до Нойкьольна, до підвальної кімнати в будинку склодува, який боїться ночі, тож Байрон світитиметься постійно і наглядатиме за келихами із безбарвного скла, грифонами та квітковими кораблями, альпійськими козлами у стрибку, зеленими павутинками, похмурими крижаними божествами. Це одна з багатьох так званих «контрольних точок», де здійснювати моніторинг підозрілих лампочок дуже легко.

Не минає і двох тижнів, як у скрижанілих камінних коридорах лунає гонг, і обличчя на мить відриваються од лічильників. Гонг лунає нечасто, гонг — це щось особливе. Байрон просвітився 1000 годин, і тепер процедура стандартна: Центр Розжарювальних Ультра-аномалій відправляє до Берліна вбивцю.

Але стається щось незвичайне. Так, збіса дивне. План такий: розтрощити Байрона і просто у майстерні перетворити на бите скло і сировину — вольфрам, звичайно ж, утилізувати, а решта нехай переродиться у наступній роботі склодува (повітряна куля, що вирушає у далеку подорож з вершини білого хмарочоса). Такий розвиток подій для Байрона аж ніяк не найгірший, бо він, як і «Phoebus», добре знає, скільки годин відбув. Тут, у майстерні, він досить надивився, як скло у печі перетворюється на безформну масу, з якої знову й знову виливають скляне розмаїття, тож залюбки крізь усе це пройшов би й сам, але його затягло у Кармічне колесо. Палахкотить помаранчева шихта, глузує, знущається. Байронові не втекти, він приречений на нескінченний цикл патронів і крадіїв ламп. Ось заскочив юний Ганзель Ґешвіндіх, ваймарський безпритульник, викручує Байрона з-під стелі й обережно запихає до кишені, а тоді Gesssschhhhwindig[611]! — і знов у двері. У сни гутника вривається пітьма. З усіх прикрощів, які його сни вихоплюють з нічного повітря, згасле світло стає найгіршим. Світло у його снах завжди було сподіванням: головним, смертельним сподіванням. Отже, контакти обриваються по спіралі, сподівання перетворюється на пітьму, а склодув раптом прокидається у сльозах:

— Хто? Хто?

«Phoebus» не шаленіє, таке раніше вже бувало, на все є відповідна процедура. Декому доведеться попрацювати понаднормово, тож від такої неочікуваної удачі виникає неясне, повне співчуття задоволення і тією ж мірою непевне збудження порушення рутини — якщо тобі потрібні сильні почуття, забудь про «Phoebus» одразу. Їхні пошукові загони з кам’яними обличчями вже виходять на вулиці, вони більш-менш знають, де в цьому місті шукати, і припускають, що жоден з їхніх споживачів не знає про Байронову безсмертність, отже, дані про викрадання Не-безсмертних лампочок можна застосувати і до Байрона. Такі дані накопичуються у бідних столичних районах, єврейських кварталах, наркоманських закамарках, де нипають гомосексуалісти, повії та ворожки. За логікою, саме там і мешкають крадії лампочок, якщо брати до уваги злочинність. Бачте, яка пропаганда, це злочини супроти моралі. «Phoebus» виявив — зробив одне з найбільших відкриттів нашого часу, — що споживачам потрібне відчуття гріховності, що почуття провини у відповідних невидимих руках є найпотужнішою зброєю. В Америці Лайл Бленд і його психологи мали цифри, свідчення фахівців і гроші (гроші у пуританському значенні — зовнішнє і видиме схвалення їхніх намірів), яких вистачало, щоб у точці перетину між науковою теорією та фактом спрямувати Відкриття Почуття Вини у потрібному напрямку. І підтримати Бленда судилося саме темпам зростання за останні роки (насправді, Бленда підтримав секстет почесних носіїв домовин, старші члени «Салтьєрі, Пур, Неш, де Брутус і Шорт», та ще шмаркатий Лайл-молодший — Бадді останньої миті захотілося піти подивитися «Дракулу». Ну й добре). З усього спадку, залишеного Блендом, Єресь Лампокрадства, очевидно, була найграндіознішою. Це не просто означає, що хтось не купить лампочки, це означає, що хтось не подасть енергії в патрон. Це гріх як проти «Phoebus», так і проти Мережі, такому ніхто з них не потуратиме.

Отже, «Phoebus» виряджає поліцаїв на пошуки вкраденого Байрона, але безпритульний уже вшився з міста, подався до Гамбурґа, виторгував за Байрона у повії з Репербана трохи морфію для кайфу, сьогодні у молодої пані клієнт — рахівник-калькулятор, якому подобається, коли йому в дупу вставляють електричні лампочки, і цей клієнт приніс покурити дещицю гашишу, тому, коли вже йде, забуває, що Байрон і далі сидить у дупі — фактично, геть цього не зауважує, бо коли йому нарешті таки треба сісти (у трамваї він весь час стояв), він сідає у себе в туалеті і раптом хлюп! — Байрон шубовснув у воду і пошшшууумів! зі стічними водами у гирло Ельби. Так, він достатньо округлий, щоб пройти той шлях більш-менш гладко. Багато днів плаває на поверхні Північного моря, поки дістається до Гельґолянду — червоно-білого тістечка «Наполеон» посеред моря. Якийсь час він живе в готелі між Генґстом і Мьонхом, аж поки його повертає на материк літній священник, що довідався про безсмертність Байрона під час звичайного сну про смак якогось «Гохгаймера» 1911 року… аж раптом величний берлінський Eispalast[612], лунка, похмура печера із залізними фермами, запах жінок у блакитних тінях — парфуми, шкіра, хутряні костюми для катання на ковзанах, крижаний пил у повітрі, виблискують ноги, випинаються стегна, грипозно спалахує жага, безпомічність наприкінці ляскання батога, крізь сонячне проміння, наповнене крижаними порошинками, мчить ракета, а голос у розпливчастому дзеркалі під ногами промовляє:

— Знайди того, хто сотворив диво. Він святий. Покажи його всім. Допоможи його канонізувати… — Ім’я у складеному старим списку з приблизно тисячі туристів, котрі побували на Гельґолянді після того, як Байрона підібрали на узбережжі. Священник розпочинає мандри потягом, пішки, «іспано-сюїзою», перевіряючи кожного туриста зі списку, але не просувається далі Нюрнберга, де його валізу з Байроном, загорнутим у підризник, викрадає самозваний священник, лютеранин на прізвище Маусмахер, що полюбляє виряджатися у римо-католицькі ряси. Тож цей Маусмахер, якому остогиділо класти папські хрести перед дзеркалом, вважає, що буде по-справжньому круто, якщо вийти на поле цепелінів при повному параді під час нацистського зібрання зі смолоскипами і почати благословляти всіх підряд. Палахкотять зелені смолоскипи, червоні свастики, мерехтить мідь, а отець Маусмахер озирає цицьки-дупці, талії-та-животи, мугикає якийсь церковний мотивчик, імпровізацію з Баха, всміхається під час «зіґ-хайлів» і хорів «Die Fahne Hoch[613]». Потай від нього Байрон висковзує з краденого вбрання на землю. Опісля повз нього тупає кількасот тисяч чобіт і черевиків, і ніхто його навіть не зачіпає. Наступного дня його підбирає (поле тепер мертвотно-порожнє, стоптане, бліде, посмуговане довгими болотистими калюжами, вранішні хмари тягнуться за позолоченою свастикою та вінком) бідний старий єврей-лахмітник і пускає в діло, рятуючи ще на 15 років усупереч випадку і всьому, що вигадує «Phoebus». Байрона вкручуватимуть у мамку (Mutter) за мамкою, бо саме під такою назвою відома внутрішня різьба німецьких патронів для електричних лампочок, а чому воно так, ніхто й гадки не має.

А Картель перейшов до Надзвичайного Плану Б, що передбачає семирічний строк давності, після закінчення якого Байрон вважатиметься юридично перегорілим. Тим часом персонал, знятий зі справи Байрона, займається вистежуванням лампи-довгожительки, що колись займала патрон на ґанку армійського аванпосту в амазонських джунглях, Лампи Беатриси, щойно таємним чином викраденої під час набігу індіанців.

Упродовж років боротьби за виживання розмаїті порятунки Байрона ставалися наче випадково. Щойно випадає нагода, він намагався висвітлити найближчим лампочкам мерзенну природу «Phoebus» і нагальну потребу згуртуватися проти картелю. Поступово він починає розуміти, що Лампочка має вийти за межі звичної ролі передавача лише світлової енергії — це «Phoebus» обмежив Лампочку єдиним завданням.

— Але є інші частоти, над і під видимим спектром. Лампочка може давати тепло, Лампочка може давати енергію для зростання рослин, нелегальних рослин, у коморах, наприклад. Лампочка спроможна проникати у спляче око і діяти серед людських снів. — Деякі лампочки слухали уважно, інші розмірковували, як би все те донести в «Phoebus». А дехто зі старших антибайроністів став систематично гратися зі своїми показниками, що відображалися на ебонітових датчиках під швейцарською горою, але було й кілька сповнених самопожертви екземплярів, які сподівалися привернути до себе увагу найманих убивць.

Будь-які розмови про трансцендентність Лампочки, безперечно, були відвертою підривною діяльністю. «Phoebus» виходив з ефективності лампочок — співвідношення корисної потужності на виході до потужності на вході. Мережа потребувала, щоб це співвідношення було якнайменшим, у такий спосіб продавалося більше струму. З другого боку, низький коефіцієнт корисної дії призводив до більшої тривалості світіння, а це спричиняло зниження продажів лампочок. Спочатку «Phoebus» намагався підвищити опір нитки розжарення, поступово зменшуючи у такий непомітний спосіб термін служби, — аж тут Мережа відчула скорочення доходів і почала обурюватися. Крок за кроком обидві сторони досягли компромісу щодо часу експлуатації лампочки, що обом сторонам мало б принести достатньо грошей, а витрати на кампанію проти викрадання лампочок вирішили чесно розділити навпіл. Водночас здійснили майстерну атаку на закоренілих кримінальників, які цілковито відмовилися від лампочок і світили свічками. «Phoebus» уклав довгострокову угоду із М’ясним Картелем, так відрегулювавши обіг жиру, що вміст цього продукту в м’ясі на продаж мав бути надзвичайно високим попри зростання захворювань серцево-судинної системи, а той жир, що таки зрізали, йшов на виробництво мила — у ті часи саме наростав мильний бум. Згідно з дослідженнями Інституту Бленда, споживачі були надзвичайно зацікавлені у лайні. Навіть за таких умов м’ясо і мило залишалися для «Phoebus» незначною дрібницею, значно більшу вагу мав, наприклад, вольфрам. Тому ж то «Phoebus» аж ніяк не мав наміру скорочувати тривалість життя лампочок, перевиробництво вольфрамових ниток з’їсть наявні ресурси металу — одним з найбільших у світі його джерел був Китай, що також порушувало дуже делікатне питання східної політики, — і зірве домовленості, яких досягли «General Electric» і «Krupp» щодо обсягу виробництва карбіду вольфраму, місця і часу його виробництва, а також щодо цінової політики. Домовилися про 37–90$ за фунт у Німеччині і 200–400$ за фунт у США. Угода безпосередньо позначалася на продуктивності верстатів, а отже, і на всіх галузях легкої та важкої промисловості. Коли прийшла Війна, дехто почав думати, що непатріотично з боку «General Electric» надавати Німеччині стільки переваг, але не ті, хто ухвалює рішення, не хвилюйтеся.

Байрон світиться собі й дедалі чіткіше бачить суть схеми. Він навчається налагоджувати зв’язок з іншими електроприладами — у будинках, на виробництві, на вулиці, й кожен має, що розповісти. У його душі складається схема (Seele, як називали у Німеччині серцевину перших вугільних ниток розжарювання), і що величнішою та чіткішою вона стає, то у більший відчай впадає Байрон. Одного дня він дізнається геть про все і залишиться, як завжди, безсилим. Його юнацькі мрії про організацію всіх лампочок світу видаються тепер нездійсненними — Мережа широко розгалужена, всі повідомлення легко перехоплюють, та й зрадників удосталь. Зазвичай пророки довго не живуть — їх одразу вбивають або влаштовують аварію, вони змушені зупинитися і замислитись, і здебільшого відступають — але Байрону судилася ліпша доля. Він приречений на вічність, знати правду, але не мати сили бодай щось змінити. Більше він не намагатиметься зіскочити з колеса, гнів і розчарування все наростатимуть, і Байрону — бідолашній, неправильній електролампочці — з часом усе це почне подобатися…

Ласло Джемф іде вздовж каналу, де тепер цілими зграями купаються собаки: борсаються собачі голови, підстрибують вгору-вниз посеред шумовиння… собачі голови та шахові коні є і в повітрі над таємними авіабазами, у найгустіших туманах, де температурні умови, тиск і вологість утворюють Шпрінґер-форми, їх відчує налаштований літун, побачать радари, а безпорадні пасажири час від часу можуть зауважити краєм ока крізь крихітний ілюмінатор, як за пеленою пари… це добрий Пес, Пес, у якого жодна людина не виробляла умовного рефлексу, він з нами на початках і при закінченні, у мандрах, у котрі ми маємо вирушити, безпомічні, але не проти волі… Складки на Джемфовім костюмі вихиляються, як од вітру листя півників на задньому дворі. Полковник залишається у Щастиграді один. Сталеве місто його затягує, розсіяне світло лягає білою смугою на кожну з великих споруд, вишикуваних за модуляцією досконалої сітки вулиць, кожна вежа зрізана на різній висоті — і де Гребінь, що прочеше все це та відновить колишню досконалість картезіанської гармонії? де великі Ножиці з небес, що підправлять Щастиград?

Нема потреби у крові та насильстві, але полковник задирає голову, що запросто може виявитися капітуляцією: його горло відкрите для болеопромінення Електричної Лампочки. Педді МакҐоніґл — єдиний свідок, і він, енергосистема з власними мріями, бажає прибрати полковника з дороги аж ніяк не менше за інших. Едді Пенсьєро, коли його тремкі м’язи огортає блюз, тужливий, смертельний блюз, тримає ножиці, як перукар не мав би тримати. Вістря, здригаючись в електричному конусі, дивляться вниз. Рука Едді Пенсьєро намагається схопити сталеві кільця, ті вислизають із пальців, а полковник, відкинувши голову, підставляє яремну вену, видно, йому вже несила терпіти…

До міста вона в’їхала на краденому велосипеді: на голові біла хустка, кінці тріпочуть за спиною, незвичайна посланиця осушеної і загарбаної землі, наділена давнім титулом, але насправді без найменшої влади, і навіть не мріє про неї. Вдягнена у простеньку білу сукню, щось тенісне з котрогось довоєнного літа, донизу спадає вже не гострими бритвами складок, а м’якше, випадковіше, трохи беззахисно, глибшими згинами — мазки блакиті, сукня для мінливої погоди, сукня, на яку струменять тіні листя, крихти бурого і сонячно-жовтого пробігають і тікають геть, і вона, замріяна, хоча й без зачаєної усмішки, котиться собі далі під гіллястими деревами, вишикуваними обабіч уторованої ґрунтової дороги. Заплетене у коси волосся вкладене на голові, яку вона тримає не надто високо, але й не, як колись казали, «пригнічено», а піднятою до (а точніше, назустріч) якогось майбутнього, вперше з часів казино «Герман Ґерінг»… і не від миті цієї вона, геть не від нашого часу.

Найдальший від центру вартовий вдивляється із поіржавілого кістяка цементної руїни, і на два педальні оберти обоє вони — вартовий і Катьє — вигулькують на денне світло, зливаються із влежаною землею, іржею, цятками сонячного світла — холодного, золотого і склисто-лискучого, зі свіжим вітерцем між деревами. Гіпертиреозні африканські очі — обложені райдужки, наче перші волошки в оточенні полів білизнú… Мууумбо-юуумбо! Єк скочу на туй бубен, гайя! Повідай-но бо решді блемені у зелі, йовза!

Отже, ДУМдумдумдум, ДУМдумдумдум, нехай так, тільки у ній усе одно нема місця навіть для допитливості (звичайно ж, хіба попереду не барабани, не загроза насильства? Змій стрибає з гілки, щось велике спереду серед плетива розлогих дерев, подумки зойкає і підскакує з непідробного, первісного жаху, віддається йому цілковито, а отже — мріється — відновлює душу, давно втрачене «я»…) Навіть тепер вона кине хіба побіжний погляд на німецькі лужки, що так швидко-швидко плинуть углиб зеленої імли та пагорбів, на бляклі розльоти мармурових балюстрад за санаторними доріжками, що неспокійно, гарячково в’юняться у гущавині набубнявілих прутнів пагонів і колючок, настільки старих і настільки невтішних, що сльози навертаються, погляд жадає знайти — за будь-яку ціну — стежку, яка наче щойно тут була… або ж навіть сягнути ген туди, вхопитися за сліди курорту, за ріг Sprudelhof, найвищої вершини цукрово-білої естради, аби хоч щось протиставити шепоту Пана у темному гаї: Заходь… про них забудь. Заходь… Ні. Це не для Катьє — бувала і в чагарях, і в хащах, танцювала гола і підставляла піхву рогам звіра із нетрів, відчувала місяць ступнями ніг, стрічала припливи звивинами мозку. Поганенький був із Пана коханець, тож сьогодні їм на людях хіба що нервово переглядатися.

Коїться щось дуже тривожне, звідкілясь з’являється цілий кордебалет чоловіків-гереро. Одягнені у білі матроські костюми, що чудово підкреслюють сідниці, промежини, вузькі талії і гарну форму м’язів грудей, чоловіки несуть вкриту срібною фольгою дівчину, голосисту буйну особу в стилі Діамантової Ліл[614] чи Техас Ґінан[615]. Опустивши її долі, починають танцювати і приспівувати:

Відтак виходять Андреас і Павло у підкованих черевиках (позичили у надміру самовпевненої трупи АРДВ[616] — була проїздом у липні), щоб виконати з перестуком один з номерів під чечітку:

Па- ра- ной — (дриґдриґ-дриґдриґ-дриґ хл[я,]яп!)

Па- ра- ной — (човгчовггуп!човгчовггуп!човгчовггуп!)

[і] хл[я,]яп! дриґдриґдр[Як]иґ) добре (цок)

та (цок) бачити (дриґцокцок) тебе знову! і т. д.

Не встигають вони відбити вісім тактів свого номера, як Катьє усвідомлює, що зухвала блондиниста красунечка — це вона: саме вона витанцьовує з відпущеними на берег чорними морячками. Також здогадавшись, що наразі виконує алегоричну роль Параної (знаної старої дами, трохи схибленої, але чистої душею), має визнати: джазова вульгарність музики її дещо насторожує, бо вона мала на думці номер радше під Айседору Дункан, класичний і з хмарами маркізету, і — ну, загалом — білий. Пірат Прентіс дав їй кілька настанов з фольклору, політики, Зональних стратегій — проте ані слова про чорноту, а саме на цьому Катьє мала б розумітися якнайкраще. Як проминути стільки чорноти і вберегтися? Як вона збирається шукати Слотропа? серед такої чорноти (вимовляючи слово самими губами, як робив би старий, називаючи якогось паскуду-політика, хай би пропав у справжній чорноті, аби більше й не чути). Відчуває лиш невідступний гнітючий жар — не тяжку сверблячку расиста, ні, але відчуття ще одного тягаря — на додачу до браку їжі в Зоні, до нічного прихистку в курнику, печері або підвалі, до криївок і страхів збройного нападу — такого ж огидного, як торік у Голландії, — тут, принаймні, зручно і затишно — мало не лотос, але згубно у Світі Реальності, в який вона досі вірить і ніколи не втратить надії одного чудового дня повернутися. Немов їй мало всього цього, авжеж, тепер вона має витримати ще й чорноту. Невігластво допоможе Катьє протриматися.

З Андреасом вона чарівна, випромінює чутливість, притаманну жінкам, які переймаються долею далекого нині коханого, але потім треба буде побачитися з Енціаном. Їхня перша зустріч. Їх обох у певному сенсі любив капітан Блікеро. Вони обоє повинні були віднайти спосіб зробити це стерпним, бодай стерпним, помалу, день за днем…

[611] Від нім. geschwind — швидкий, спритний (прим. пер.).

[612] Штучна ковзанка (нім.) (прим. пер.).

[613] «Вище прапор» (нім.) (прим. пер.).

[614] Напівлегендарна постать, владна, незалежна й успішна жінка.

[615] Голлівудська акторка Марія Луїза Сесилія «Техас» Ґінан.

[616] Асоціація розваг для військових (прим. пер.).