Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Такесі високий і товстий (але не заплітає волосся, як Маргарет О’Браєн), Ісідзо невисокий і кощавий. Такесі літає на «Зеро», а Ісідзо на «Ока[637]», що є, по суті, довгою бомбою з кабіною для Ісідзо, ракетним двигуном, вкороченими крилами і кількома елеронами позаду. Такесі проходúв у школу камікадзе на Формозі лише два тижні, а Ісідзо довелося навчатись у школі «Ока» в Токіо шість місяців. Ці двоє різняться, як арахісове масло і желе — тільки не питайте, хто з них що.

Вони — єдині камікадзе на цій повітряній базі, досить таки віддаленій і розташованій на острові, який тепер майже нікого не цікавить. Бої точаться за Лейте… потім переходять на Іводзиму, рухаються до Окінави — завжди надто далеко, жодних шансів долетіти туди звідси. Але у камікадзе — наказ, а також заслання. Розваг обмаль, хіба тинятися по пляжах і шукати здохлих Cypridinae: це схожі на картоплину триокі ракоподібні з контактними вусиками на кінці. Висушені й розтерті на порошок Cypridinae — чудове джерело світла. Щоб ця гидота світилася у темряві, достатньо полити її водою. Світло блакитне, химерних відтінків блакитного, буває трохи зеленкуватим, часом індиго — дивовижно холодна нічна синява. Безмісячними або хмарними ночами Такесі й Ісідзо роздягаються і1 поливають один одного світлом з Cypridinae, бігають під пальмами голяка і регочуть.

Щоранку і часом вечорами Пришелепуваті Вітрогони-Самогубці чалапають до радарного посту під стріхою з пальмового листя, щоб подивитися, чи нема яких американських цілей, вартих смертельного піке, десь у межах дальності польоту, але щоразу те саме — посеред кімнати з передавачами Старий Кеносьо, схиблений оператор радара, постійно варить саке у дистиляторі, який приєднав до трубки магнетрона у свій япона-мать-спосіб, що суперечить усій західній науці, тож щоразу, як приходять хлопці, старий п’яниця починає квоктати: «Сьогодні не вмилаємо! Сьогодні не вмилаємо! Пелеплошую!» і тицяє пальцем у порожні індикатори кругового огляду, де зелені радіуси безшелесно проходять коло за колом, тягнучи за собою павутиння зеленого шампуню, надходять дані про поверхню на стільки миль, що й не долетиш, і фатальну мандалу, від якої серця вискакуватимуть з грудей, зеленої цятки авіаносця, восьмиразово повтореної колом рисок-есмінців… — нічогісінько. І щоранку те саме — лише випадкові білі баранці та старий істерик Кеносьо, який на підлозі вже давиться язиком і слиною — у нього напад, нетерпляче очікуваний щоденний гість, і щоразу судоми ніби намагаються переплюнути попередні або, щонайменше, додати якийсь виверт — він то крутне сальто назад, то гризне туфлі, блакитно-жовті лаковані туфлі Такесі, або зімпровізує хайку:

тож обидва пілоти кривляються, гигочуть і стрибають по кімнаті, намагаючись уникнути копняків сивого оператора — що? Вам не сподобалася хайку? Недостатньо неземне? Геть не японське? Скидається на голлівудське гімно? Ну, капітане, — так, ви, капітан морської піхоти Есберґ з Пасадени, — ви щойно мали Таємниче Видіння! (судомні ковтки повітря і вибух продромальних оплесків) і тому ви — наш Параноїк… Дня! (оркестр лабає «Защепни своє пальто» або якусь іншу доречну бадьору параноїдальну музичку, а конферансьє, блискаючи обличчям і граючи жовнами, буквально ривком ставить на ноги і тягне у прохід між рядами здивованого учасника змагання). Так, це таки кіно! Чергова телекомедія ситуацій з часів Другої світової війни, і ви маєте нагоду дізнатися, що це насправді таке, тому що ви — виграли (барабанний бій, судомні ковтки повітря, знову оплески та свист) оплачену подорож в один кінець на одну особу, до локації зйомок фільму, на екзотичний Блюнь-Плюнь-Острів! (оркестрова секція укулеле заходжується бренькати репризу пісеньки «Ласкаво просимо, біла людино», яку останнього разу ми чули у Лондоні на адресу Ґьози Рожавьольдьї) на гігантському «Constellation» авіакомпанії «TWA[638]»! Всенькі ночі відганятимете комарів-вампірів від своєї горлянки! Наосліп блукатимете у потоках тропічних злив! Вибиратимете щуряче лайно з питної води для рядового та сержантського складу! Але не тільки нічні пустощі та захват чекають на вас, капітане, позаяк щодня підйом рівно о п’ятій ранку — ви познайомитесь із «Зеро» для камікадзе, на якому і полетите! Перевірятимуть вашу обізнаність буквально щодо кожного важеля, переконаються, що ви добре знаєте, як саме бомба знімається із запобіжника! І-хі-хи-ха, безперечно, ви спробуєте не плутатися під ногами у цих двох Пришелепуватих Япошок, Такесі та Ісідзо! коли вони вирушають за своїми карколомними щотижневими пригодами, наче не помічаючи вашої присутності та відверто лиховісних наслідків вашої діяльності…

ВУЛИЦІ

Після ночі, коли місяць яскравішав і темнішав наче сам по собі, настільки рухливим і пливким був туман, настільки непомітним, ізоляційні стрічки обвисають у вранішній мряці. Тепер, коли повіває вітер, чорні й старі, геть зношені дроти, що деренчать, як гримучі змії, розсипають жовті іскри під сірим, немов капелюх, небом. У денному світлі зелені скляні ізолятори стають каламутними і сліпими. Дерев’яні стовпи перехнябилися і пахнуть старістю, тридцятирічною деревиною. Вгорі гудять смолисті трансформатори, скидається на те, що день буде напруженим. Недалечко виринають з імли тополі.

Схоже на Земловерштрассе у Штральзунді. Так само спустошеними виглядають вікна: нутрощі всіх кімнат ніби випатрали до чорного. Може, з’явилася якась нова бомба, що знищує споруди ізсередини… ні… це було у Ґрайфсвальді. За мокрими коліями — стріли підйомників, надбудови, приладдя, сморід каналу… Гафенштрассе у Ґрайфсвальді, на спину впала холодна тінь масивної церкви. А чи то не Петрові Ворота застигли цегляною аркою, нависли над провулком… а може, Злютерштрассе у старій частині Ростока… або Вандферберштрассе у Люнебурзі зі шківами високо на цегляних фронтонах, ажурними флюгерами на самісіньких верхівках… чого він узагалі дивився догори? Догори з котроїсь із двадцяти північних вулиць, якось уранці, в тумані. Далі на північ усе стає пласкішим. Посеред вулички — канава, там збирається дощова вода. Бруківка викладена рівніше, і сигарет дедалі менше, менше. У гарнізонних капличках відлунює спів шпаків. Потрапити у містечко північної Зони — це як туманного дня зайти з моря в чужу бухту.

Утім, на кожній такій вуличці обов’язково залишається слід людини, Землі. Хай би що з нею робили, хай би для чого використовували…

Були такі люди, що звалися «армійськими капеланами». У деяких із цих будівель вони проповідували. Були солдати — нині вже мертві, — які стояли чи сиділи і слухали. Трималися за все, за що можна було триматися. Потім ішли, і дехто гинув, уже не вертався до гарнізонної каплички. Священники, що служили при війську, підводилися і говорили з людьми, що йшли на смерть, про Бога, смерть і ніщо, про спокуту і спасіння. І таке справді було. Вважалося звичайним явищем.

Навіть на призначеній для цього вулиці трапиться одне кольорове надвечір’я (барви дьогтю, неймовірно помаранчево-бурого, наскрізь прозорого) або один дощовий день, що розпогодиться надвечір, у дворі сиротлива мальва хилиться на вітрі, відсвіжена дощовими краплями, настільки масними, що й пожувати можна… одне обличчя біля довгої стіни з піщанику, а по інший бік шорхають копитами приречені коні, коли рвучко повертала голову, частина волосся поринала у блакитні тіні, — автобус облич прямує у пітьму, всі сплять на тихій площі, крім водія, Ortsschutz[639] на варті в якомусь рудому, офіційному на вигляд однострої, старий маузер на ремені, думками не біля ворога, десь там у мочарах чи в пітьмі, а вдома, у ліжку, гуляє зі своїм цивільним товаришем, який не на чергуванні, якому не спиться, під деревами, обліпленими дорожньою пилюкою та ніччю, у їхній тіні на тротуарах грає на гармоніці… минає вервечка облич в автобусі, позеленілих, як у потопельників, невиспаних, спраглих за куривом, наляканих — не завтрашнім днем, наразі ні, але затримкою в нічному переїзді, так легко все втратити, і якого це завдасть болю…

Принаймні одна мить переїзду, одна мить, яку так боляче втратити, знайдеться на кожній вулиці, що байдуже посіріла через торгівлю, війни, пригнічення… віднайти її, навчитися плекати втрачене — хіба ми не зможемо віднайти шлях назад?

На одній з таких вулиць у вранішньому тумані до двох слизьких каменюк бруківки прилип клапоть газети із заголовком великими літерами, а під ним факсиміле велетенської білої пуцьки, що звисає з неба, простісінько з білих лобкових заростів. Зверху літери

з логотипом якоїсь окупаційної газети, усміхнена гламурна дівуля верхи на танковій гарматі, на стальному пенісі з поораною пазами гадючою головою, гусениці у трикутнику 3-ї Бронетанкової на светрі випинаються на цицьках. Біле зображення має ту саму логіку, самовдоволене «егей-а-глянь-но-на-мене», як і Хрест. Це не тільки несподіваний білий дітородний наступ з небес — це, здається, ще й Дерево…

Слотроп сидить на бордюрі, дивиться на знімок, на літери, на дівчину зі сталевою пуцькою, що махає «привіт хлопці», а тумани вибілюють ранок, постаті з візками, або з собаками, або з велосипедами рухаються неподалік брунатно-сірими силуетами, засапані, коротко вітаються розплющеними в тумані голосами, минають. Він не пригадує, щоб сидів на бордюрі так довго і дивився на знімок. Але так було.

Тої миті, коли це сталося, на сході піднімалася бліда Діва, голова, плечі, груди, на 17° 36’ до її непорочності на обрії. Кілька приречених японців знали про неї як про якесь західне божество. Вона висіла у небі на сході, дивилася на місто, приречене от-от стати офірою. Сонце було в сузір’ї Лева. Вогонь вибухнув з ревом у всій своїй величі…

ПРИСЛУХАЮЧИСЬ ДО УНІТАЗА

Ідея в тому, що Вони прийдуть і для початку перекриють воду. Потайна живність, що мешкає біля лічильника, заціпеніє від потужного вторгнення світла згори… а тоді к бісу повтікає — де глибше, темніше, вологіше. Брак води паралізує роботу туалету: коли залишається тільки один бачок, не надто позвільняєшся чи від наркоти, чи від гімна, чи й документів. Вони раз — і зупинили притік/витік води, і ти у пастці Їхнього кадру з усіма своїми відходами, а вони накопичуються, срака надимається у їхній Мувіолі[640], чекає на їхній редакторський ніж. Надто пізно тобі нагадали, наскільки ти залежний від Них, від їхнього нехтування, якщо не доброї волі. Їхнє нехтування — твоя свобода, але коли Вони з’являються, це наче Аполлон на доброчинному концерті бренькає на лірі

ЦОНҐҐҐ

Усе ціпеніє. У повітрі висне солодкавий, нудотний акорд… тобі ним не насолодитися. Якщо спробуєш гамбіт «Ви вже закінчили, шефе?», почуєш у відповідь: «Власне кажучи, ні… аж ніяк, недороблений ти паскудний шмаркачу, і наполовину не закінчив, принаймні, з тобою…»

Тому в пригоді стає надтріснутий клапан, який помалу пропускає в унітаз воду, а коли її перекриють, завжди матимеш у запасі кілька хвилин. І це не якась там звичайна параноя, не очікування стуку у двері чи телефонного дзвінка: ні, щоб сидіти й чекати, коли шум стихне, потрібне особливе психічне захворювання. Але…

Уяви ретельно продуману наукову брехню: звук у космосі не поширюється. Але припустімо, що поширюється. Припустімо, що Вони не хочуть, щоб ми знали: в космосі є середовище, знане колись як «етер», і воно здатне передавати звук до будь-якої точки на Землі — такий от Звукопередавальний Етер. Сонце реве мільйони років, страшенне ревіння топки на 93 мільйони миль, настільки довершено стале, що покоління людей народжувалися б і помирали в ньому, навіть не чуючи. Якщо він незмінний, то як його почуєш?

Але час від часу ночами у якомусь місці на темній півкулі (з огляду на завихрення у Звукопередавальному Етері) виникає крихітна оаза беззвучності. Впродовж кількох секунд у якомусь певному місці майже щоночі десь у Світі вимикається потік звукової енергії Ззовні. Ревіння сонця стихає. На якийсь короткий час точка звукової тіні може завмерти за тисячу футів над пустелею, між поверхами у порожній офісній будівлі або ж навколо когось у заводській їдальні, яку щоночі о третій годині миють водою зі шланга… все в білих кахлях, стільці та столи надійно примоцовані до підлоги, їжа накрита твердими ковпаками з прозорого пластику… і незабаром за дверима — рррннн! дзеньк, шерх, рип, відкривається клапан, ох так, ах так, це Люди Із Шлангами, Щоб Вимити Їдальню…

І цієї миті геть несподівано Звукова Тінь торкається тебе кінчиком пера, огортає сонячною тишею, скажімо, від 2:36:18 до 2:36:24 за Центральним Воєнним Часом, якщо ти, певна річ, не в Данґанноні (Вірджинія), Бристолі (Теннессі), Ешвілі чи Франкліні (Північна Кароліна), Апалачиколі (Флорида) або, скажімо, в Мердо-Маккензі (Південна Дакота), Філліпсберзі (Канзас), Стоктоні, Еллісі чи Плейнвіллі (теж Канзас), — так, скидається на список загиблих на війні, правда? який читають десь у прерії, барви литва довгими жолобами стікають у небо, червоне і пурпур, темніє натовп цивільних, виструнчених, майже торкаються одне одного, ніби стебла пшениці, а при мікрофоні дідуган у чорному зачитує назви полеглих на війні міст: Данґеннон… Бристоль… Мердо-Маккензі… вітер твоїх-алебастрових-міст задуває назад сиве волосся, виліплює з нього лев’ячий німб, плямисте й пористе старе обличчя відшліфоване вітром, аж руде від світла, простосерді кутики повік один за одним опускаються, відлунюючи ковадлом прерії, розкручуються назви міст смерті, і зараз, звісно, пролунає Бляйхерьоде або Блікеро…

Ну, ти вже дурниці мелеш, герою, — це ж бо міста, розташовані на межі Часових Поясів, та й по всьому. Ха, ха! Я заскочив тебе, коли ти саме тримав руки в трусах! Ану покажи всім, що ти там робив, або пензлюй звідси, нам таких не треба. Нема нічого огиднішого за сентиментального сюрреаліста.

— Отже, перелічені нами східні міста живуть за Східним Воєнним Часом. Всі інші міста на межі поясів — за Центральним. Західні міста, щойно названі, — за Центральним часом, а решта міст вже на тій межі поясів — за Гірським…

І це все, що чує наш Сентиментальний Сюрреаліст, звідти вшиваючись. От і добре. Він більше захоплений — або «хворобливо одержимий», якщо вам так більше подобається, — миттю сонячної тиші у кахляній білизнí брудної їдальні. Здається, він туди вже навідувався (Кеноша, штат Вісконсин?), але якого милого — вже й не пригадає. Вони його називали «Кеноша-хлопчак», але це може бути й апокрифом. Тепер він пригадує ще лиш одну кімнату, в якій побував, — двоколірну, на два чіткі кольори: всі лампи, меблі, портьєри, стіни, стеля, килим, радіо, навіть книжкові суперобкладинки на полицях — усе було або (1) Темно-Аквамаринове, як Дешеві Парфуми, або (2) Кремово-Шоколадне, Як Черевики В Агентів ФБР. Може, в Кеноші, а може, й ні. Якщо постарається, то за хвилину пригадає, як опинився в облицьованій білими кахлями кімнаті за пів години до шлангового прибирання. Він сидить біля напівпорожньої філіжанки, у каві багато цукру і вершків, а під блюдечком, куди не дотягуються його пальці, крихти ананасової булочки. Щоб їх дістати, доведеться рано чи пізно таки посунути блюдце. Він вичікує. Але нема ніякого рано і ніякого пізно, бо

на нього падає звукова тінь,

огортає стіл, невидимими довгими полотнищами вихорів, що принесли її сюди, шугає закрутами Етерної Булочки, її чути тільки завдяки випадковим уривкам звукового дрантя, яке могло заплутатись у вихорах, голоси здалеку, аж з моря, наше розташування два сім градусів дві шість мінути північної, жінка репетує якоюсь пронизливою мовою, океанські хвилі у штормових вітрах, голос декламує японською

що є гаслом частин камікадзе, підрозділу «Ока», й означає:

Гі, Рі, Го, Кен, Тен, лопочучи японською, вшиваються на довгому сонячному завихренні, Хлопчак Кеноша лишається за прикрученим до підлоги столом, де урвалося ревіння сонця. Вперше він чує могутню ріку своєї крові, титанічне калатання власного серця.

[637] Японські літаки часів Другої світової війни: Mitsubishi А6М Zero та Yokosuka MXY7 Ohka.

[638] Lockheed Constellation — авіалайнер, розроблений на замовлення Trans World Airlines.

[639] Місцева оборона (нім.).

[640] Пристрій для перегляду і одночасного монтажу кінострічки.