Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Фу. Ну, — каже Слотроп, — е-е, то ми всі?..

— Осяйна Година, мабуть, уже за багато світлових років звідси, — каже Міртл, — а з твого носа звисає шмаркляна бурулька. — Марсель підстрибує до пульта мобільної споруди, відбиває азбукою морзе Центральному Управлінню запит на дозвіл всенаправленого кліренсу з найвищою швидкістю, який іноді надають, а іноді таки й ні — залежно від потаємних процесів серед надавачів дозволів, тож одне із завдань четвірки полягає в тому, щоб такий процес відкрити і повідомити про нього світові. Цього разу вони отримують Повільний Повзун, Приміські Вектори, найнижчий статус вуличного руху у Ракетен-Штадті, застосований у літописній історії один-єдиний раз — у випадку гомосексуаліста-дітовбивці індіанського походження, який після зносин любив витирати свій орган об Прапор, і так далі…

— Курва! — репетує Максиміліан на Слотропа, — Повільний Повзун, Приміські Вектори! А якого милого нам робити, чувак, — уплав, курва, чи що?

— Слухай, Мірті… — Слотроп помалу і з пошаною наближається до М. М., у якої золота сіточка на волоссі, — слухай, а не могла б ти… — Господи, скільки вже разів вони це проходили! — чи ж Міртл не хочеться, аби Сопливий Слотроп припинив оцю свою ні-риба-ні-м’ясо балаканину і став нарешті чоловіком? Вона запалює сигарету в кутику рота, випинає стегно і зітхає:

— Усе на мазі, — надто вже допіка їй ця бідося…

І маєш! диво сталося, вони гасають вулицями-коридорами Ракетен-Штадта, наче яке довгошиє морське чудовисько. У височіні дітлашня мурашками вовтузиться на павутинках віадуків, що лишайником застигли на мокрім камені міста, малеча перелазить через повітряне поруччя й обсипається на привітну спину лискучого чудовиська, що курсує містом. Перелазять з вікна у вікно, настільки сповнені благодаттю, що й не падають. Дехто з них, певна річ, шпики — ось оте гарненьке малятко з медовими кучериками у блакитному клітчастому сарафанчику, блакитні підколіночки, сидить під ґорґулею на вікні, підслуховує Максиміліана — той почав пити запоєм, щойно будівля рушила з місця, і взявся довго і нудно звинувачувати Марселя під непереконливим приводом бажання добутися істини: чи можна вважати, що Галльський Геній насправді має «душу». Юна панночка під ґорґулею все ретельно стенографує — то важливі дані для ведення психологічної війни.

Уперше стає очевидним, що Четвірка і Татова змова — ще не весь світ, їхня боротьба тут аж ніяк не єдина, навіть не основна — далебі, вистачає не тільки інших прикладів боротьби, є і глядачі, що на все це дивляться (що глядачам взагалі притаманно), і таких сотні тисяч, вони сидять у вицвілому жовтому амфітеатрі, місце за місцем, незліченні милі рядів і ярусів пірнають до великої арени, коричнево-жовтих світил, трохи вище на схилах розкидано їжу, розламані булочки, арахісову шкаралупу, кістки, напівпорожні пляшки із зеленими та помаранчевими наливками, багаття у невеличких сховках од вітру, де стесали сидіння — неглибокі западини у камені і вогнище вишневих жаринок, там бабці смажать місиво із позбираних шматків і крихт, хрящуватих залишків їдла, гріють на тонких пательнях із шумовинням масної сірої води, навколо вирують дитячі обличчя, сподіваючись на їжу, а на вітрі смаглявий юнак, слизький малолітній харцизяка, очікує на твою покоївку під залізними ворітьми щонеділі, потім веде до парку, до чужого авта і форм кохання, які навіть складно уявити, стоїть тепер на вітрі з розпатланим волоссям, обличчям від вогню, відчуває холод, гірський холод на скронях і високо під самим підборіддям… а біля інших багать пліткують жінки, ось одна раз за разом нагинається подивитися на сцену за багато миль нижче, а чи не починається черговий епізод, неподалік бігають юрми студентів — чорних, мов галки, на плечі накинули пальта, тягнуться до того похмурого сектора, куди традиційно ніхто не заходить (бо зарезервований для Пращурів), їхні голоси притихають, хоча лишаються напруженими, драматичними, намагаються лунати гарно або принаймні більш-менш. Жінки далі грають у карти, димлять, їдять. Спробуй-но позичити ковдру біля Розиного багаття, бо вночі буде холодно. Гей — іще пачку казенних — а тоді вертайся, чуєш? Сигаретним автоматом виявляється не хто інший, як Марсель, у черговій своїй хитромудрій подобі, тож в одній пачці є повідомлення для котрогось із глядачів. «Я впевнений, що вам не схочеться, аби Вони дізналися про літо 1945-го. Здибаємося в Чоловічому Туалеті Трансвеститів, рівень L16/39C, станція Метатрон, квадрант Вогонь, кабінка Малхут. Час ви знаєте. Звичайної Пори. Не спізнюйтеся».

Так, а що тут роблять антагоністи — просочуються у власну публіку? Ні, насправді не просочуються. Тепер це чиясь, чужа публіка, а ці щонічні видовища є помітною часткою темних годин життя Ракето-столиці. Шансів на парадокс тут менше, ніж вам здається.

Максиміліан перебуває на самісінькому дні оркестрової ями, позує із С-мелоді-саксофоном, при собі має Книгу Таємного Інтелектуала «Мудрість великих камікадзе» з ілюстраціями Волта Діснея — репетують, парость у носі, вишкір білих передніх зубів, косоокі (довгасті, витончені завитки), круглі чорні лакричні з псячими носами япошки на кожній сторінці! і коли Максиміліан не грає на саксофоні, будьте певні, що для випадкового глядача він поглинутий цією недбалою, але приємною забавою. Тим часом Міртл повернулася до смугасто-льодяникової операторської, сидить за пультом і щомиті готова кинутись і рятувати інших, які обов’язково (щонайменше через власну дурість) втраплять у велику халепу. А Слотроп нипає у Туалеті Трансвеститів, серед юрм і диму, дзижчання флуоресцентних ламп, у сечі, гарячій, як розтоплене масло, зауважує кожен порух у кабінках, біля унітазів і пісуарів (тут треба мати вигляд хлопа в спідниці, але не настільки вже у спідниці, а ще не світити металом у життєво важливих місцях, бо вона зніме десять очок за кожну таку засвітку, а бонуси, які вона роздає, тут чітко виписані: за пущену з першої спроби кров — додаткові 20…), цікаво, а чи дійшло те повідомлення у сигаретній пачці, прийдуть вони особисто, а чи Татуньо відрядить кілера, щоб вирішити нокаутом у першому раунді?

Ну, ось вам осердя всього: монументальна жовта конструкція здіймається у нічних приміських нетрях, крізь її шкарлупу сотається безсонне життя і підприємливість, те, що Ззовні і Всередині взаємопроникає надто швидко, надто делікатним лабіринтом, тому жодна з категорій не має відчутної переваги. Безупинне ревю перетинає сцену, купчиться і рідшає, дивуючи, і витискає сльозу у безкінечному невблаганному обертанні храпового колеса:

НИЗЬКОЧАСТОТНИЙ СЛУХАЧ

Німецькі підводні човни встановлювали зв’язок на хвилі 28 000 метрів — приблизно 10 КГц. Напівхвильова антена повинна бути 9 миль заввишки або завдовжки, і навіть складена кілька разів усе одно буде антеною дай Боже. Вона у Магдебурзі, як і німецьке відділення «Свідків Єгови». Отже, якийсь час Слотроп намагається достукатися до субмарини арґентинських анархістів, які наразі перебувають у невідомих водах. Йому вже не до кінця зрозуміло — навіщо. Чи то його ще раз у якийсь спосіб навідав Сквалідоссі, а чи він наштовхнувся на Сквалідоссі випадково, а чи, може, неуважно обмацуючи кишені, серед ганчір’я або у зібганій постелі знайшов повідомлення, що дали йому на зеленому краї Овна ще колись давно у женевському «Cafe l’Eclipse». Він знає лишень, що знайти Сквалідоссі просто тепер — його першочергова потреба.

Хранитель Антени — свідок Єгови на прізвище Pop, він щойно повернувся з табору Равенсбрюк, де перебував з 36-го (а чи з 37-го, вже й не пам’ятає). З таким табірним строком він для тутешніх G-5 політично благонадійний, і ночами його ставлять контролювати мережу найдовшої у Зоні хвилі. Можливо, усе це й випадковість, але найімовірніше, останнім часом запрацювало якесь ексцентричне правосуддя, тому Слотропу слід зайнятися цим питанням. Про перебіг засідання Трибуналу з Воєнних Злочинів у Нюрнбергу ходять різноманітні чутки, але ніхто з тих, кого слухав Слотроп, так і не пояснив йому до пуття, кого і за що судять, але треба пам’ятати, що тут ідеться переважно про мізки, роз"їдені антигромадськими і бездумними насолодами.

Єдині люди — якщо такі є, — готові комунікувати на цих 28 000 метрах (відстань від Випробувального Стенда VII у Пенемюнде до Гафенштрассе у Ґрайфсвальді, де Слотроп на початку серпня може побачити одну газетну фотографію), за винятком недолугих арґентинських анархістів, — так і не денацифіковані нацисти, що вештаються білим світом у неврахованих субмаринах, скликають власні таємні корабельні трибунали супроти ворогів Райху, тому на найближчу до перших християн істоту і покладено обов’язки слухати вісті про несанкціоновані розп’яття.

— Якось нещодавно вночі хтось помирав, — розповідає Pop, — вже не скажу, у межах Зони, а чи на морі. Хотів священника. То що, тра було вийти на зв’язок і розповісти про священників? Чи втішила б його моя розповідь? Іноді це дуже боляче. Але насправді ми намагаємося бути християнами…

— Мої батьки були конгрегаціоналістами, — повідомляє Слотроп, — так мені здається. — Їх дедалі складніше згадувати, бо Бродерік перетворюється на Такого-сякого Татка, а Наллін — на шшшхххїїї… (на що? Що то було за слово? Та менше з тим, але що завзятіше він ганяється, то швидше воно втікає.)

ЛИСТ СЛОТРОПОВОЇ МАТУСІ ДО ПОСЛА КЕННЕДІ

Здоров будь, Джо, як ся маєш? Слухай, Жид-зеппе, ми знову хвилюємося за найменшенького. Чи не міг би ти ще раз посмикати за свої давні добрі лондонські зв’язки? (Обіцяй!!) Навіть якщо то будуть і старі новини, все одно вони нас із Татусем дуже втішать. Досі пам’ятаю, що ти сказав, коли надійшла звістка про торпедний катер, а ти ще не знав, як там Джек. Ніколи не забуду твоїх тодішніх слів. Мрія будь-кого з батьків, Джо, отак от.

Ага, Джозику (та не звертай уваги, бачиш, рука смикнулася! — неслухняна Наллін допиває третій мартіні, то вже кажу, як є). Якось цього тижня ми із Татком чули твою чудову промову на заводі «GE» у Піттсфілді. Ти на правильному шляху, містере К! Навіть дуже правильному! нам таки треба модернізувати Массачусетс, бо в іншому разі буде тільки гірше і гірше. Наступного тижня вони тут голосуватимуть щодо проведення страйків. Хіба НРТК[624] не повинна боротися саме з таким неподобством? Усе направду розвалюється, так, Джо? Деколи, знаєш-но, трапляються пречудові Бостонські Неділі, коли небо над Пагорбом розламане на хмари, наче білий хліб проглядає з-під скоринки, яку тримаєш і ламаєш великими пальцями… Ти знаєш, так? Золоті хмаринки? Часом думаю — ох, Джо, часом собі думаю, що то падають шматки Небесного Міста. Вибач, не хочеться так відразу засмучувати тебе, просто… але ж не розсипається все, чи не так, мій давній гарвардський батьку? Іноді все розпливчасте, та й по всьому. Скидається на те, що все наче проти нас, і хоча, зрештою, все обертається на добре, і ми можемо озирнутися і сказати, аякже, саме так воно і мало статися, бо в іншому разі того-і-того б не сталося, — та все ж таки, поки воно відбувається, у моїй душі кублиться жаский страх, така собі порожнеча, тому дуже важко у схожих випадках по-справжньому вірити у Задум, якого мені збагнути не дано…

Але менше з тим. До біса бурчання! Киш! Мартіні Номер Чотири на підході!

Джек — хороший хлопець. Справді, Джека я люблю, як Гоґана і Тайрона, як сина, як рідного сина. Я навіть так його люблю, як не люблю власних синів, ха-ха! (хрипить), але я дурна стара баба, сам знаєш. І вже не сподівайся, що виправлюсь…

ПРО ВИСЛІВ «ЧЕРЕЗ СРАКУ РОБЛЕНО»

— Ось чого я ніколи не розумів у вашій мові, янко-свинко. — Всенький день Зойре обзивається «янко-свинкою» — прекумедний жартик, який ніяк не йде йому з голови, часто досить тільки мовити «ян…», як він заходиться страхітливо-гугнявим, сухотним захриплим реготом, викашлюючи тривожні тягучі мокроти багатьох кольорів і мармурових відтінків — зелених, наприклад, зелень старих від часу статуй у листяних сутінках.

— Аякже, — відповідає Слотроп, — твоя хоче знати інґліш, моя твоя вчити інґліш. Гаразд, питай, німчуро. — Саме такі пропозиції постійно заводять Слотропа в халепу.

— Чому про якісь неполадки — неправильне підключення, наприклад, якоїсь апаратури — ви кажете «через сраку зроблено»? Не розумію цього. Через сраку нічого не зробиш, хіба ні? — то маєте казати «сракою зроблено», якщо маєте на увазі зроблене абияк.

— Та… — каже Слотроп.

— І це тільки одна з багатьох Американських Таємниць, — зітхає Зойре, — хоч би хто мені її пояснив, але то, мабуть, не до вас.

Нахабства ганити чужу мову Зойре не позичати. Якось уночі, як був іще дрібним квартирним злодюжкою, йому страшенно пощастило залізти у заможний будинок Мінне Хлеч, астролога Гамбурзької школи, яка від природи, здається, не могла вимовляти і навіть сприймати умлаути. Тої ночі вона саме дозволила собі, як потім з’ясувалося, передозування ієропоном, аж Зойре, який у ті дні був хлопцем кучерявим і видним, влаштував їй приємну несподіванку у її ж спальні, поклавши руку на Läufer[625] зі слонової кістки із саркастичною усмішкою на морді і добрим перуанським кокаїном-сирцем, наснаженим матінкою-Землею, всередині…

— На допомогу не кличте, — радить Зойре, блиснувши пляшкою з липовою кислотою, — або ваше гарненьке личко стече з кісток, як ванільний пудинг. — Але Мінне його розкусила і почала репетувати, скликаючи на допомогу всіх сусідок свого віку, яким притаманна та ж материнська двоякість щодо статево дозрілих квартирних злодіїв, мовляв, пробі-пробі-рятуйте-але-так-щоб-він-устиг-мене-зґвалтувати. Вона хотіла було заверещати «Hübsch Räuber! Hübsch Räuber!», що означало «Гарний злодюга! Гарний злодюга!» Але ж умлаути… і вийшло «Hubschrauber! Hubschrauber!», що означає «Гвинтокрил! Гвинтокрил!» — річ у тім, що то були якісь 1920-ті, ніхто в межах чутності навіть не знав, що воно означає, Гвинтомах, а що це? — геть ніхто, крім одного єдиного параноїка-нігтегриза, студента кафедри аеродинаміки, що винаймав куток у глибині двору, от він і чує той зойк пізньої берлінської ночі попри рипіння трамваїв, рушничні постріли у сусідньому кварталі, попри початківця, що намагається зіграти на акордеоні «Deutschland, Deutschland Über Alles[626]» упродовж останніх чотирьох годин, знову і знову пропускаючи ноти, остаточно похеривши темп, важко видихаючи ü… berall… es… indie… іе… потім довгадовга пауза, ну, телепню, намацуй — Welt[627] скисає, ach, вмить виправляється… тож попри все це до нього долинає крик Hubschrauber, гвинтомах, спіральний штопор яскраво пронизує коркове повітря над вином Землі, так, тепер він знає точно — а чи може цей крик стати пророцтвом? застереженням (небо ними переповнене, у люках сірі поліцаї з променевими пістолетами тиснуться гульфиками під кожним завихреним гвинтом нам тебе згори добре видно тобі нема куди тікати це твій останній провулок останній сховок від бурі) — мовляв, сиди собі і нікуди не пхай свого носа? Він сидить і нікуди не пхає свого носа, а перегодя стає тим «Spörri», про якого Горст Ахтфаден розповідає Шварцкомандо. Але параноїк нікуди не пішов, щоб подивитися, чого це Мінне репетувала серед ночі. Так би вона й передознулася, якби не її бойфренд Вімпе, багатообіцяючий комівояжер «IG», що оперує на Східних Територіях, який завіявся до міста після несподіваного скидання всіх зразків онейрину американській туристичній групі у горах Трансильванії — шукали собі нового кайфу, — це я, Liebchen, навіть сам не сподівався, що так скоро повернуся, — але побачив розпростерте атласне створіння, взяв до уваги розмір зіниць і відтінок шкіри, а тоді швиденько кинувся до шкіряної валізи по шприц і стимулятор. Вони і крижана ванна повернули її до тями.

— «Срака» — підсилювальна частка, — пояснює матрос Бодін, — як у висловах «скупа срака», «стара срака»: коли щось дуже криворуке, то за аналогією кажеш «через сраку роблено».

[624] Національна рада з трудових конфліктів у воєнний час (прим. пер.).

[625] Шаховий офіцер (нім.) (прим. пер.).

[626] «Німеччина, Німеччина понад усе» (нім.) (прим. пер.).

[627] По… над усе…у… світі (нім.) (прим. пер.).