Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Оберсте. Я щаслива… — її голос зривається. Невдавано. Голова схиляється над його столом не далі, ніж потрібно, щоб подякувати, щоб показати свою сумирність. Дідька лисого вона щаслива.

Він киває головою, змахує бородою над кріслом. То значить, це і є тота Золота Курва з останніх голландських листів Блікеро. Тоді в Енціана не склався її образ, він надто заглибився у роботу, був надто пригнічений смутком через події навколо Вайссмана. Вона здавалася просто однією з форм очікуваних страхіть, що мали заселити його світ, але, хоч би як він хотів звернутися до чогось етнічного, з часом Енціан почав про неї думати як про величезний наскельний малюнок у Калагарі — про Білу Жінку, білу від талії і вниз, та жінка несе лук і стріли, за нею вервечка чорних служниць крізь мінливий простір, кам’яний і глибокий, різновеликі постаті рухаються туди-сюди…

І от справжня Золота Курва перед ним. Він дивується, наскільки вона юна і струнка — бліда, наче вже струменить із сього світу і ладна зникнути від необережного дотику. Вона знає про свою вразливу худорлявість, душевну лейкемію, і це збуджує. Ти маєш її жадати, не даючи того взнаки — ані очима, ані порухом, бо в іншому разі вона розчиниться і щезне назавше, як дим над стежкою, що веде в глиб пустелі, і другої нагоди вже не трапиться.

— Ви, мабуть, бачили його вже після мене. — Він говорить неголосно, і її дивує його ввічливість. Розчарована — чекала більшого напору. Її губка починає підійматися. — Яким він вам здався?

— Самотнім. — Рвучко киває, нахиляє голову. Відповідає на його погляд якомога нейтральніше, наскільки дозволяють обставини. Має на увазі: коли ти був йому потрібним, тебе поруч не було.

— Він завжди був самотнім.

Вона розуміє, що це не сором’язливість, що вона помилилася. Це гідність. Людина хоче зберігати гідність, залишається відкритою (вона також, але тільки тому, що все болюче давно заніміло, Катьє майже нічим не ризикує). Енціан же ризикує тим, чим ризикують колишні коханці у присутності Коханого за фактом або на словах: найглибш можливим соромом, відновленим почуттям втрати, приниженням і насмішкою. Чи вона насміхатиметься? Невже він полегшив їй завдання, а потім, одвернувшись, поклався на її чесність? Чи може вона бути настільки ж чесною, як він, і при цьому нічим не ризикувати?

— Він помирав, — каже вона йому, — дуже постарів. Навіть не знаю, чи вибрався живий з Голландії.

— Він… — і це вагання може (а) бути турботою про її почуття, або (б) свідчити про необхідність зважати на безпеку Шварцкомандо, або (в) бути поєднанням одного і другого… але потім, трясця, гору бере Принцип Максимізації Ризику, — він дійшов до Люнебурзького пустища. Якщо ви цього не знали, то кажу вам.

— Ви його шукали.

— Так. Як і Слотроп, хоча Слотроп навряд чи це пам’ятає.

— Ми зі Слотропом… — вона оглядає кімнату, очі ковзають по металічних площинах, паперах, гранях кристалів солі, не можуть ні на чому спинитися. Зізнається, ніби у розпачі робить сюрприз: — Усе тепер таке далеке. Навіть добре не розумію, навіщо мене сюди вирядили, більше не розумію, ким був Слотроп. Світло згасає. Нічого не бачу. Все віддаляється…

Ще не час її торкатися, але Енціан простягає руку і подружньому, підбадьорливо попліскує по зап’ястку, своєрідне військове слухайте-но-сюди:

— Ще є за що триматися. Хоча може здатися, що все це нереальне, але дещо все ж таки правдиве. Так-так.

— Так-так. — Обоє починають сміятися. Вона — по-європейському втомлено, повільно, похитуючи головою. Колись вона б, сміючись, оцінювала з огляду на грані, глибини, надбання і втрати, на час початку операцій і точки незворотності — вона б сміялася політично, реагуючи на скрутне становище, бо нічого іншого робити не лишалося, але тепер вона просто сміється, як сміялася колись зі Слотропом у казино «Герман Ґерінг».

Отже, вона щойно говорила з Енціаном про спільного друга. Так і відчувається Вакуум?

«Ми зі Слотропом» сказано не надто вдало. Варто було сказати «ми з Блікеро»? Куди б це їх з Африканцем завело?

— Ми з Блікеро, — починає він тихенько, споглядаючи її понад шліфованими вилицями, у зігнутій правій руці тліє сигарета, — ми були близькими лише до певної міри. Існували двері, які я не відчиняв. Не міг. Тут я граю всезнаючого. Я попросив би мене не виказувати, але це не має значення, вони все давно вирішили. Я — верховне Берлінське Мурло, Oberhauptberlinerschnauze Енціан. Я це знаю, а вони мені не вірять. Розпускають плітки про мене і Блікеро, наче клубок із прядивом, і правда не змінить ані їхньої недовіри, ані мого Необмеженого Доступу. Вони просто переповідатимуть історію, ще одну історію, але для вас правда щось усе ж таки має значити… Той Блікеро, якого я любив, був дуже юним, закоханим в імперію, у поезію, у свою самовпевненість. Можливо, колись усе це було важливим і для мене. Я, ким є тепер, виріс саме з того. Колишнє «я» — недолугий дурень, нестерпний козел, але все одно людина — ти ж його не виженеш, як не вигнав би якогось іншого каліку, чи не так?

Здається, він і справді просить у неї поради. І що, весь його час поглинають подібні питання? А як щодо Ракети, Порожніх, як щодо небезпечного становища його народу?

— А що вам до Блікеро? — питає вона зрештою.

Йому не треба довго розмірковувати, він часто уявляв прихід Допитувача.

— Зараз я мав би вивести вас на балкон. На оглядовий майданчик. І показати Ракетен-Штадт. Плексигласові карти павутиння, яке ми розкинули по всій Зоні. Підземні школи, системи розподілу продовольства і ліків… Ми оглянули б штаби, комунікаційні центри, лабораторії, клініки. Я сказав би…

— Усе віддам тобі, якщо захочеш…

— Ні. Не так. Не та історія. Я сказав би: ось чим я став. Відстороненою постаттю на узвишші й на певній віддалі… — наглядає за Ракетен-Штадтом бурштиновими вечорами, а за постаттю випрані темні простирадла хмар… — яка розгубила геть усе, крім цієї височини. Нема більше душі, нема людської душі там, де існую я. Можете собі уявити, як воно?

Він лев, цей чоловік, схиблений на своєму «я», — але, попри все, Катьє він подобається.

— Але якби він був живий…

— А як знати?.. Маю листи, які він написав після того, як виїхав з вашого міста. Він змінювався, страшенно. Ви питаєте, чим він був для мене. Мій тендітний білий шукач, який за двадцять років заслаб і постарів, — остання душа, у якій мені могло бути дано бодай якесь буття, — перетворювався з жаби на принца, з принца на казкове чудовисько… «Якби він був живий», то міг би змінитися до непізнаваності, ми могли б проїхати під ним у небі і не побачити. Хай би що там сталося насамкінець, він переступив межу можливого. Навіть якщо помер, все одно він вийшов за межі свого болю, свого гріха — й опинився далеко у їхній царині, у контролі, синтезі та контролі, далі за… — він хотів сказати «нас», але, зрештою, «мене» все ж таки ліпше. — Я не сягнув так далеко, мене лиш піднесло, і це так порожньо! це навіть гірше, ніж коли хтось, кому не віриш, каже, що тобі не доведеться помирати… Так, він багато для мене значить, дуже багато. Він — давнє «я», альбатрос, якого я ніяк не можу відпустити.

— А я? — Вона розуміє, що він сподівається від неї слів жінки 40-х. «А я», ну, справді. Але їй ніяк не спадає на думку, як би отак, немов незнарошна, йому допомогти, взяти і подарувати мить спокою…

— Ви, бідолашна Катьє, ваша історія найсумніша. — Вона підводить голову, щоб поглянути в його насмішкувате обличчя, і, приголомшена, бачить натомість сльози на щоках. — Вам лише дали свободу, — голос його зривається на останньому слові, якусь мить обличчя тріпоче у клітці рук, потім випурхує з клітки, повертаючи її власний понурий смішок. О ні, невже і він перед нею клеїтиме дурня? Чого вона хоче від чоловіка саме зараз, то це надійності, душевної рівноваги і сили характеру. А не ось такого. — Я казав Слотропові, що й він також вільний. Я кажу це всім, хто слухає. Скажу їм так само, як і вам: ви вільні. Ви вільні. Ви вільні…

— Хіба моя історія може бути сумнішою? — Безсоромне дівчисько, вона йому не потурає, вона з ним фліртує, пробує все, чого її навчили гофрований папір і карлючки юної панянки, щоб тільки триматися від його чорноти якнайдалі. Безперечно, це не його чорнота, а її власна — неприпустима чорнота, а вона намагається вдавати, що це Енціанова чорнота, щось за межами навіть осердя Панового гаю, аж ніяк не пасторальне, міське, способи відкинути природні сили, переступити через них, виправити або вилити на землю, аби вони знову сплинули зловорожими мертвяками: Кліпот, над яким «піднісся» Вайссман, душі, чий шлях сюди був настільки важким, що у блакитній блискавці вони втратили всю свою доброту (з брижами на морській гладіні) і перетворилися на імбецилів-убивць і блазнів, щось нерозбірливо сигналять клаксонами у порожнечу, жилаві й пошарпані, мов щури, — міська пітьма у ній самій, текстурований морок, в якому потоки струменять навсібіч, але ніщо не починається і не закінчується. А з часом усе шумить дедалі сильніше… і здригається у її свідомості.