Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Але «через сраку гланди рвати» означає, нібито щось роблять через сраку, — править своєї Зойре.

— Та ні, послухай, це не означає, що хтось так і робить, — кліпає Бодін з настільки щирим надривом у голосі, ніби хтось хоче зацідити йому в пику, — для такого крутого хлопа то скоріше забавка, імітація Вільяма Бендікса[628]. Інші нехай вдають Кеґні або Кері Ґранта, а Бодін спеціалізується на ролях другого плану, він може ідеально вдати Артура-Кеннеді-молодшого-брата-Кеґні, отак. A-або Сема Джеффі — вірного водоноса-індіанця при Кері Ґранті. Бодін — взірцевий моряк військового флоту, і це поширюється на голосові відбитки вигаданих чужих кіножиттів.

Тим часом Зойре переходить у статус чогось штибу солістів-інструменталістів і намагається — себто навчається методом проб і помилок, на цю мить і-і-оу-оу рипить якимсь умовним Йоахімом[629] — зіграти свою власну каденцію, що довго животіла в тіні концерту Россіні для скрипки (op.postb[630].), одночасно доводячи всіх домашніх до сказу. Одного ранку Труді тікає до 82-ї повітряно-десантної й бере участь у масовому нальоті на підкорене місто, мільйон пухнастих куполів у небі, осідає повільно, наче білий попіл вкриває слід прощального тупання ногою.

— Я через нього здурію.

— Привіт, Труді, що робиш?

— Та ж кажу тобі, дурію! — і не подумайте, що цей жалюгідний старий і сексуально заклопотаний наркоман її не любить — бо таки любить, і не думайте, що він не молиться чи не записує ретельно свої бажання на цигарковому папері, не загортає в нього свій найліпший заповітний косяк і не скурює до пухирів на губах — наркоманська версія загадування на вечірню зорю, — глибоко в душі сподіваючись, що вона просто ще раз тупнула ногою, благаю тебе, просто тупнула, нехай усе закінчить сьогодні, ну, ще одненький раз, пише він на кожному косячку, який закурює перед сном, і все, більше я не проситиму, постараюся не просити, ти мене знаєш, не карай мене так жорстоко, благаю… але скільки ще може бути подібних тупань? І колись таки буде останнє. Все одно він продовжує цигикати із Россіні своє і-і-оу-оу, променіючи жалюгідним, миршавим вуличним довголіттям, життям-на-краю, ні, він, здається, не може зупинитися, це увійшло у звичку, він себе ненавидить, але звичка та все одно його не полишає, хай би скільки уваги він приділяв цій халепі, його все одно відносить назад до нав’язливої каденції… Матрос Бодін усе розуміє і намагається допомогти. Щоб забезпечити успіх свого втручання, він складає контр-каденцію за подобою інших популярних мотивів з класичними назвами, дуже популярними 1945-го («Моя прелюдія до поцілунку», «Симфонія обителі») — щоразу, як випадає нагода, Бодін мугикає їх усім щотижневим прибульцям: Лаллі (щойно з Любека), Сандрі (втекла з Кляйнбюрґерштрассе), напасний Бодін з гітарою вертить тазом і повагом суне коридором за кожною збитошною перекинчицею, за кожною втіленою фантазією злочинного сексу, співає і бринькає, звучить зворушлива

[Це частина «каденції»…]

[скерцо]

Тепер ця обитель відома як «Der Platz» і майже вщерть заповнена, аж до центрального дворика, колегами Зойре. Дуже неждана переміна — здається, з навколишнього сміття пробивається значно більше зелені, оригінальна система саморобних світловодів і дзеркал, які повертають упродовж дня, спрямовують світло — вперше — у всі закамарки і виявляють барви досі небачені… діє система відведення дощової води, яка спрямовує опади у водогони, лійки, відбивачі бризок, на водяні колеса, у вихідні отвори та загати і в такий спосіб утворює систему річок і водоспадів, де цього літа можна розважитися… єдині кімнати, які досі замикаються зсередини, зарезервовані за самітниками, фетишистами, заблуканими втікачами від окупації, яким потрібна самотність, наче наркоманові наркотик… до слова, всюди у комплексі можна знайти армійську наркоту будь-якого різновиду, приховану на потім як у підвалах, так і під мостинами мансарди, під ногами перекочуються дротяні петельки і пластикові кришки від вичавлених 1/2-гранових шприц-тюбиків тартрату морфіну, вилучені з протихімічних комплектів і розламані пуделка амілнітриту, оливково-сірі банки бензедрину… тривають роботи з копання протиполіцейського рову з водою навколо всього багатоквартирного будинку. Щоб не привертати уваги, цей рів уперше в історії копають ізсередини — простір під Якобіштрассе повільно, параноїдально видовбують, виліплюють, ретельно підпирають тоненьку скоринку вулиці, щоб, бува, трамвай раптом не шубовснув у порожнечу — таке вже траплялося глупої ночі, коли під час перегону на Околицю довгими відрізками неосвітленого парку або вздовж деренчливих парканів складських приміщень трамвайні вогні мріяли в салоні барвами прозорого бульйону і враз, наче губи хто надув, щебенево-асфальтове покриття прогинається, і ти несподівано опиняєшся у вогкому рові параноїків, нічна зміна витріщається на тебе величезними очима підземних мешканців, що постали не стільки перед тобою, як радше перед болючою проблемою вибору — це таки насправді щось пасажирське, а чи «пасажири» — поліцейські агенти під прикриттям, так, досить дражливе питання, навіть дуже дражливе.

Десь тепер у «Der Platz», ранній ранок, чийсь дворічний малюк, пухкеньке, як молочне поросятко, дитинча, щойно вивчив слово «Sonnenschein[631]».

— Соненько, — каже немовля і показує. — Соненько, — і біжить до другої кімнати.

— Соненько, — хрипить чийсь дорослий голос спросоння.

— Соненько! — верещить дитя і дріботить геть.

— Соненько! — усміхнений дівочий голос, може, його мами.

— Соненько! — дитя біля вікна, показує їй, показує всім, хто дивиться, он воно.

ЩО ГІМНО, ЩО ГУТАЛІН

— Тепер, — хоче знати Зойре, — розкажіть мені про американський вираз «що гімно, що гуталін».

— Це ти що, — кричить матрос Бодін, — ти вже командуєш!? У нас тепер Гурток з Вивчення Американського Сленгу чи що за лайно? Ану, зізнавайся, старий гицлю, — хапає Зойре за горлянку і вилоги і безладно термосить, — ти один із Них, ну!? Кажи! — старий у його руках наче Лахмітяна Енн[632], прикра ранкова підозріливість зазвичай стриманого Бодіна.

— Стій, та стій же! — здивований, аж шмарклі потекли, Зойре, тобто здивування поступається місцем зашмарканій переконаності у тім, що патлате американське одоробло таки геть здуріло…

Отже. Ви чули вислів «що гімно, що гуталін». Приміром: «Ой, та йому все одно, що гуталін, що гімно» або «Йой, моряче, та ти гімно від гуталіну не відрізниш!», після такого тебе виряджають Чистити Цибулю або навіть робити щось значно неприємніше. Перший підтекст полягає в тому, що Гімно та Гуталін — це дві великі різниці. Складно навіть уявити — може, через те, що вони пахтять по-різному, — як можна сплутати Гімно з Гуталіном. Так не буває, і край. Хтось іншомовний, скажімо, німецький наркоман на кшталт Зойре, який не знає ані першого слова, ані другого, може подумати, що «Гімно» — це таке собі кумедне вставне слово: приміром, адвокат у котелку, складаючи папери до коричневого портфеля, може з усмішкою кинути «Хімно, гер Буммер» і вийти з вашої камери, слизька погань, назавжди… або Хіііііі-мно! — і на чорно-білого політика падає ніж мультиплікаційної гільйотини, вистрибом плигає голова, риски позначають округлі завихрення, і ви собі думаєте, а чого ж, мені подобається, давай, стинай голову, на одного паразита, хімнняка, буде менше! А щодо Гуталіну — ми переходимо до тих, з університетською освітою — до Франца Пьоклера, Курта Мондауґена, Берта Фібеля, Горста Ахтфадена та інших, а їхнє Gut-Aula[633] — мерехтливий алебастровий стадіон просто неба в стилі Альберта Шпеєра, з велетенськими хижими птахами з цементу на кожному розі, вони стенають крильми, виставляють їх уперед, у кожній крилатій тіні ховаючи німецьке обличчя під каптуром… зовні Зал біло-золотий — точнісінько біле золото пелюстки конвалії у сонячному світлі о четвертій годині дня на вершині невисокого, рукотворно сформованого пагорба. І він має властивість, оцей Гарний Зал, своїми привабливими фасадами на тлі шляхетних хмар вселяти завзятість, повертаючи весни, сподівання на любов, танення снігу та криги, академічну недільну урівноваженість, пахощі трав, щойно топтаних або скошених, або перегодя перетворених на сіно… але всередині Gut-Aula весь блакитний і холодний, як небо над головою, блакитний, немов світлокопія або планетарій. Ніхто всередині не знає, у який бік дивитися. А де воно почнеться — над нами? Он там унизу? За нами? У повітрі перед нами? і коли нарешті…

Але в одному місці Гімно і Гуталін таки сходяться — у чоловічій вбиральні танцзали «Трояндовий край», звідки Слотроп відбув у туалетну мандрівку, як це зазначено в Архіві Св. Вероніки (якимсь таємничим способом він пережив велике госпітальне всеспалення). А Гімно, його колір — це те, чого боїться біла публіка. Гімно — це присутність смерті, не якоїсь там абстрактно-художньої героїні з косою, але непорушного і вже підгнилого мертвяка у власній теплій гепі білої людини — доволі інтимне відчуття. Для нього і призначений білий унітаз — чи багато ви бачили коричневих? Аж ніяк, унітази — кольору надгробків, класичних колон у мавзолеях, і біла порцеляна — символ Офіційної Смерті без Запаху, а Гуталін, крем для чищення взуття, так уже сталося, може бути кольору Гімна. Хлопець — чистильник взуття Малкольм — хляпає в туалеті Гуталін на взуття, відпрацьовує кару, накладену білою людиною за свій гріх, бо народився кольору Гімна й Гуталіну. Приємно думати, що одного суботнього вечора, вечора, сповненого лінді-хопу, від якого підлога у «Краю» аж ходором ходить, Малкольм зиркає вгору, ось, відірвав очі від черевиків якогось хлопця з Гарварду і зустрічається поглядом з Джеком Кеннеді (сином Посла), на той час іще старшокурсником. Приємно думати, що тої миті в юного Джека над головою сяяла котрась із Безсмертних Електроламп — і чи припинив Рудий розмахувати шматиною лише на миг такту, на просвіт у муарі, якого вистачило б, щоб Джек роздивився крізь нього, ну, не просто крізь, але просто наскрізь нього блиск на черевиках свого однокласника Тайрона Слотропа? Чи були вони на одній прямій — сидячи, навпочіпки, проходячи повз? Зрештою обох — і Джека, і Малкольма — вбили. Доля Слотропа менш відома, може статися, що для Слотропа Вони вигадали щось інше.

ВИПАДОК У ТУАЛЕТІ ТРАНСВЕСТИТІВ

Невелика мавпа чи орангутанг, тримаючи щось за спиною, непомітно протискається бочком серед ніг у панчохах у сіточку, в білих шкарпетках, підкочених нижче щиколоток, серед дівочих круглих шапочок, запханих за віскозні аквамаринові пояси на таліях. Нарешті він дістається до Слотропа, той нап’яв на себе світлу перуку та довгу, перетягнуту на стегнах тасьмою навхрест сукню, яку Фей Рей одягала для кінопроб у Роберта Армстронґа на кораблі (маючи на увазі історію в туалеті «Трояндового краю», Слотроп вибрав цю сукню, можливо, не лишень з притлумленого бажання бути зґвалтованим ну просто неймовірно великою чорною мавпою, але й з атлетичної невинності перед Фей, про яку ніколи не заводив мови, хіба тицяв пальцем і шепотів: «Он, подивіться…», — з якоїсь чесності, відваги, чистоти перед самою цією сукнею, її величезними рукавами, щоб хай би куди пішов, було видно, де був…).

Ми бачили їх під тисячею імен… «Ґрета Ердманн» — лиш одне з них, у цих дам тільки й роботи — скулюватися від Жаху… а вдома, після роботи, вони засинають, як і ми, і марять про замахи, змови супроти добрих і порядних людей…

Мавпій поплескує Слотропа по сідницях, подає, що приніс, йааггґґхг це кругла і чорна залізна бомба анархіста, ось це що таке, та ще й із запаленим ґнотом… Мавпій вистрибом дає драла, а Слотроп стоїть у засклених і вогких покоях, грим на обличчі потік, переляк в очах чистий, як скляні кульки, а губи надулися, наче бджола вжалила, і-що-мені-тепер-з-цим-курва-робити? Він і слова сказати не годен, бо ж контакту досі нема, а голос може зрадити… Ґніт горить, майже догорає. Слотроп роззирається. Всі рукомийники та пісуари зайняті. Може, загасити ґніт під чиєюсь пуцькою, у струмені сечі… е-е, але чи це не виглядатиме так, наче я до нього підкочуюсь? Ех, суче ти вухо, іноді шкодую, що такий нерішучий… м-може, якщо вибрати когось слабшого за мене… тільки не забувай, що у дрібних з рефлексами все більш ніж добре…

Від нерішучості його рятує дуже високий, огрядний, дещо східний на вигляд трансвестит, чий ідеал, кіношний та особистий, здається, маленька Маргарет О’Браєн[634]. Азіатові якимсь чином вдається виглядати глибоко замисленим навіть зі своїми кісками, коли він вихоплює у Слотропа бомбу, що шипить, відбігає, кидає у порожній унітаз, а тоді змиває, відтак обертається до Слотропа та інших з почуттям добре виконаного громадського обов’язку, аж раптом…

ТИГИДИМ! лунає страхітливий вибух: вода вистрибує здивованими блакитно-зеленими язиками (коли-небудь бачили, як туалет зойкує: «Йой!»?) з усіх унітазів під чорними кришками, труби скручуються і вищать, стіни та підлога здригаються, лускою та запорошеними простирадлами починає опадати тиньк, а щебетливі трансвестити стихають і тягнуться, аби торкнутися когось, хто ближче, наче готуючись цим жестом до Голосу з Гучномовця, який сповіщає:

— Це була натрієва бомба. При контакті з водою натрій вибухає. — Тобто ґніт був лише фальшивкою, ах ти ж невмивана тварюко… — Ви бачили, хто кинув її в унітаз, це небезпечний маніяк, хапайте його — і отримаєте велику винагороду. Гардероб Норми Ширер[635] порівняно з вашим видаватиметься баком для непотребу в підвалі «Ґімбелз[636]».

Тож усі накидаються на бідолашного шанувальника Маргарет О’Браєн, той пручається, а Слотроп, якому, власне, судилося приниження і (тепер, коли з великим запізненням поліція нарешті прибуває) сексуальна наруга та знущання (знімаю капелюха, Татку!), непомітно вислизає і, наближаючись до виходу, розпускає зав’язки атласної сукні, неохоче стягує з намащеної бріоліном голови блискучу перуку невинності…

ВЕСЕЛА ХВИЛЬКА ІЗ ТАКЕСІ Й ІСІДЗО, КУМЕДНИМИ КАМІКАДЗЕ

[628] Йдеться про фільм «Рятувальний човен» 1944 року, де герою Бендікса мали ампутувати ногу.

[629] Йозеф Йоахім, німецький скрипаль і композитор.

[630] Посмертний твір (лат.) (прим. пер.).

[631] Сонячне світло (нім.) (прим. пер.).

[632] Raggedy Ann — ганчір'яна лялька, персонаж книжок Джона Ґруелла.

[633] Гарний зал (нім.) (прим. пер.).

[634] Голлівудська актриса, відома ролями дітей.

[635] Одна з найпопулярніших голлівудських актрис 20-30-х років.

[636] Американська мережа універсальних магазинів.