Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та фліртуйте, якщо хочете, — Енціан уже вкрадливий, як Кері Грант, — але приготуйтеся до того, що вас сприйматимуть серйозно. — Ого. За цим і прийшла, хлопці.

Не обов’язково. Його гіркота (що належним чином зафіксовано в німецьких архівах, які, либонь, уже знищені) лежить надто глибоко для неї. Він мусив навчитися жити під тисячею масок (бо Місто і далі ховатиметься від вторгнень, яких ми часто не бачимо, чиїх наслідків не усвідомлюємо, мовчазних і непомітних революцій у складських районах, де самі стіни, на землях, де нічого, крім бур’яну), і ця, поза сумнівом, Вишукана Давня Екзотика — одна з них.

— Я не знаю, що мені робити. — Вона підводиться, повільно стенає плечима і починає елегантно ходити кімнатою. Її давній стиль: дівчина років шістнадцяти, яка переконана, що всі дивляться тільки на неї. Каптур волосся, руки часто торкаються одна одної.

— Вам не треба заглиблюватися у цю справу, просто знайдіть Слотропа, — нарешті зважується він. — Лишайтеся з нами і чекайте на нього, навіщо сушити голову рештою?

— Бо я відчуваю, — її голос, може, і навмисно, дуже сумирний, — що саме цією «рештою» я і маю займатися. Мені не хочеться якоїсь мізерної перемоги, не хочеться… ну, не знаю, просто подякувати за восьминога, чи якось так. Хіба мені не треба знати, навіщо він тут, що я для Них із ним зробила? Як Їх можна зупинити? Скільки ще я відбуватимусь дрібними ролями, дешевим зіскоком? Хіба я не повинна йти до кінця?

Мазохізм (писав Вайссман з Гааги) — її втіха, бо їй, як і раніше, можна завдати болю, бо вона — людина і здатна від болю плакати, бо вона забуватиме. Можу тільки здогадуватися, наскільки це жахливо… тому їй потрібен батіг. Вона підставляє зад, не здаючись, але у відчаї — щось схоже на твій страх імпотенції, ну, і мій: чи ще можу… а раптом нічого не вийде… Але справжньої покори, самозречення і переходу в Усе — такого нема, тільки не в Катьє. Вона не та жертва, якою я волів би все це завершити. Можливо, перед самим кінцем буде ще одна. Можливо, я марю… Бо я тут не для того, щоб присвятити себе її фантазіям!

— Ви маєте вижити. Так, скоріш за все. Хай би скільки болю вам захотілося, ви завжди його здолаєте. Ви вільні обирати, наскільки приємним буде кожен перехід. Зазвичай він дається як винагорода, такого я не попрошу. Даруйте, але, здається, ви й справді не розумієте, тому ваша історія найсумніша.

— Винагорода… — вона лютує. — Це довічне ув’язнення. Якщо ви звете це винагородою, то як тоді називаєте мене?

— Політично — ніяк не називаю.

— Чорний виродок!

— Саме так. — Він дозволив їй озвучити правду. У кам’яному кутку б’є годинник. — У нас є людина, що була з Блікеро у травні. Напередодні кінця. Вам зовсім не обов’язково…

— Йти і слухати, авжеж, оберсте. Але я піду.

Він підводиться, дуже офіційно і по-джентльменському подає руку, криво всміхається і почувається блазнем. Її ж усмішка підноситься вгору, як у пустотливої Офелії, яка щойно окинула поглядом країну божевільних і якій кортить втекти з двору.

Зворотний зв’язок, усмішка-до-усмішки, притирання, вагання — все це сходиться до: нам ніколи не пізнати одне одного. Сяючі, чужі, ля-ля-ля, пішли послухати про фінал того, кого обоє любили, до того ж ми чужинці в кіно, приречені на різні ряди, проходи, виходи, повернення додому.

Далі, в іншому коридорі, гучно дзижчить бур, димить, от-от зламається. Брязкають таці і сталеве приладдя, безневинний і добрий звук за знайомими хвилями пари, жир на межі згіркнення, сигаретний дим, мильна вода, дезінфекція — кафетерій у розпал дня.

Ще є за що триматися…

Вам потрібні причини і наслідки. Нехай буде так. Танатца змило за облавок «Анубіса» тим самим штормом, який забрав і Слотропа. Його врятував поляк, власник бюро ритуальних послуг, він повеслував на човні у бурхливе море перевірити, чи не вдарить у нього блискавка. Сподіваючись притягти електрику, трунар вбрався у складний металічний костюм — подібний одягають водолази — і вермахтівський шолом, у якому зробив кілька сотень дірок, вставивши гайки, болти, пружини і різноманітні провідники, від чого весь дзенькає, щойно кивне або затрясе головою, а це стається досить часто. Такий собі бінарний попутник, на все відповідає «так» або «ні», і чорно-білі шахівниці дивних форм і текстур квітнуть дощової ночі навколо нього і Танатца. Відколи прочитав в американській пропагандистській листівці про Бенджаміна Франкліна із повітряним змієм, блискавкою та ключем, його переслідує думка спіймати блискавку головою. Якось уночі його осяяло (хоча й не так, як мріялося), що саме цієї миті по Європі ходять сотні, а може, й тисячі, людей, в яких вдарило блискавкою і не вбило. Тільки уявіть, що вони можуть розповісти!

Про що в листівці не згадали, так це про те, що Бенджамін Франклін був масоном і полюбляв космічні форми розіграшів, одними із них могли бути й Сполучені Штати Америки.

Вся річ у неперервності. У житті більшості людей злети і падіння відбуваються поступово, це така собі синусоїда з першими похідними в кожній точці. Їх ніколи не б’є блискавкою, вони знати не знають про катаклізми. А ті, кого б’є, опиняються в точці особливій, у точці переривання життєвої кривої — а ви знаєте, яка саме швидкість зміни функції у параболічній точці? Нескінченна, ось яка! До того, одразу за точкою — мінус нескінченність! Скажіть, як вам така несподівана переміна? Нескінченні милі за годину змінюються тією ж швидкістю у зворотному напрямку, себто реверсом, і все це за Δt завбільшки з комарину гепу або завтовшки з руду волосинку на потці. Оце, хлоп’ята, і означає бути вдареним блискавкою. Ти наче на вістрі гірського піку, і не думай, що на цій моторошно-червоній висоті не ширяють ягнятники, дожидаючи нагоди тебе схопити. Так-так. На них охляп сидять гноми у пластмасових масках, які, так уже сталося, схожі на знак нескінченності — ∞. Дрібнолюдці з підступними брівками, гостренькими вушками і лисенькими макітерками, хоча дехто з них носить дивовижні чужоземні головні убори, і це не звичайні робінгудівські зелені федори, аж ніяк, — це капелюшки Кармен Міранди, скажімо, банани, папая, виноградні грона, груші, ананаси, манго, а най тя когут копне, навіть кавуни — а є ще кайзерівські шпичаки часів Першої світової, дитячі чепчики і наполеонівські трикутні капелюхи з і без N на них (уже не кажучи про червоні костюмчики і зелені плащики), ну так от, вони нахиляються до вух жорстоких птахів і шепочуть, чисто тобі жокеї, ану хапни його, тотого виродка, як приречену мавпу з Емпайр-стейт-білдинґ, але тобі не дадуть впасти, понесуть геть, туди, звідкіль їх прислали. Там усе скидатиметься на світ, який ти покинув, але буде трохи інакшим. Між подібним та ідентичним, видно, існує ще один різновид схожості, який полює на блискавкоголових. Це ще один світ, накладений на попередній, на позір наче такий самий. Ха-ха! Але ж блискавкобахнуті це добре знають! Хоча можуть і не знати, що знають. Ось трунар і вирушив сьогодні у шторм — довідатися.

А чи цікавлять його інші світи, що вирядили карликових посланців на спинах орлів? Не. Ще він не має бажання писати антропологічну класику, де всі вдарені блискавкою гуртувалися б у якусь субкультуру, навіть таємно організовану, рукостискання з чирканням гострим кінчиком нігтя, щомісячний часопис для втаємничених «Нікель до нікеля…» (назва доволі невинна, такий собі старий Бен Франклін після інфляції, якщо не знати другої частини вислову: «…і набереться стратегічний запас». А звідси стає справжньою цитата нікелевого магната Марка Ганни: «Політикою ви займалися доволі довго, щоб знати, що ніхто на громадській посаді нічого громаді не винен». Тому справжньою назвою є «Досить довго», яку знають Ті, Які Знають. Якщо таким чином розглядати кожне число часопису, текст дасть багацько надзвичайно цікавих повідомлень). Для сторонніх це приємний клубний бюлетень: в останні вихідні квітня Джед Планкітт влаштував барбекю для Айовсього Осередку. Чули про Змагання з Амперажу, Джеде. Ну що ж, не пощастило! Але до наступного барбекю буде як нова копійка… Мінні Калькінз (Осередок 1,793) на Великодні Свята одружилася з каліфорнійським торговцем дротяними сітками на двері. Прикро визнавати, але для членства він непридатний, принаймні, наразі. Але, попри всі ті дротяні сітки на двері, ми триматимемо пальці схрещеними!.. Ваш Редактор отримує дуже багато «Як ся так стало?» щодо Весняного З’їзду в Декатурі, коли на благословенні згасло світло. Раді повідомити, що причини збою живлення нарешті з’ясували, його викликав потужний стрибок напруги на лінії. «Щось на зразок електричного прибою, — вважає Генк Фаффнер, наш електрик-на-місці-пригоди. — Перегоріли всі лампочки, вся стеля у закопчених стерильних яйцях». Дуже поетично, Генку! Аби ви ще знали, звідки цей електричний пік принесло…

Але який стосунок має польський трунар у човні до зламування цього коду, до таємних організацій або прикметних субкультур? Та ніякого. Причина, чому він шукає цих людей, полягає в тому, що він вважає, буцім ті люди допоможуть йому в роботі. Ну що, докумекали, свини? Він хоче дізнатися, як почуваються люди до і після враження блискавкою, щоб ліпше розуміти, як поводитися зі згорьованими родичами.

— Ви спотворюєте велике відкриття на потребу комерції, — каже Танатц, виходячи на берег. — Стидайтеся. — Не минуло і п’яти хвилин, як він опинився у безлюдному місті край болота, аж тут як гримне ТТТАААРРР-АХХХ! черкчерек черк неймовірний вибух світла і звуку спадає на воду і те місце, звідки відходить від берега трунар, роздратований тим, що сприймає як невдячність.

— Йой, — долинає слабенький голос. — Йой, ой-ой-ой-ой!

— Тут ніхто, крім нас, не живе. — Дебела фігура, шепіт вугільного силуету, що заступає Танатцові шлях. — Ми не чіпаємо зайшлих, але вам ліпше піти іншою дорогою.

Це 175-ті — гомосексуалісти, в’язні з концтабору. Вони рушили на північ із табору «Дора» у Нордгаузені, ішли на північ до краю землі і між болотами і гирлом Одеру заснували суто чоловічу общину. За звичайних умов Танатц так і уявляв би собі рай, але річ у тім, що ніхто з цих людей не годен витримати розлуки з «Дорою» — «Дора» була домом, і вони за ним сумують, «визволення» стало вигнанням. Тому тут, на новому місці, вони відновили субординацію SS — більше не обмежуючись тим, що Доля призначила для тюремників, вони створили для себе уявно зловорожих друзяк-нацистів, від Schutzhäftlingsführer до Blockführer, і вибудувати внутрішню ієрархію: Lager and Block-ältester, Каро, Vorarbeiter, Stubendienst, Läufer[617] (себто посильний або вістун, але так само німецькою називають і шахового офіцера… якби ви тільки бачили, як він щодня мчить удосвіта мокрими луками посеред водянистих пагорбів, як його червоний одяг метляється, тріпоче, стемнівши майже до відтінку соснової кори, то мали б дуже приблизну уяву про його справжнє призначення в цій общині — він носій священних стратегій, меморандумів совісті, і коли він зближується очеретяними низинами ранку, вас беруть за потилицю і схиляють до бічних частот Великої Миті — бо Läufer тут найсвятіший, це він носить повідомлення за згубну межу між видимим Табором і невидимим SS).

На вершині цієї піраміди — Schutzhäftlingsführer Блікеро. Його ім’я дісталося навіть цієї східної далечіні, наче відступаючи замість носія за останній рубіж Люнебурзького пустища. Він — найстрашніша примара Зони, він страхолюдний, він просотує тривкість літніх ночей. Наче вкритий виразками корінь, він змінюється, білішає, тягнеться до зими, до спустошення і голоду. Кого іще могли 175-ті обрати своїм верховним гнобителем? Його влада абсолютна. І не сподівайтеся, що він не чекає біля розбомбленого і погризеного іржею заводу, під звивистими сходовими маршами, за цистернами та баштами, не чекає у карміновій облямівці неба на першого гінця досвітку з повідомленнями про минулу ніч — ніч цікавить його найбільше, він має про неї знати.

Ця примарна ієрархія SS ґрунтується не так на тому, що в’язні знали по «Дорі», як на їхніх уявленнях про Ракетну структуру сусіднього «Міттельверк». А-4 також по-своєму ховалася за неприступною стіною, що відокремлювала справжній біль і жах від покликаного визволителя. Сутність Вайссмана/Блікеро, викривлена і тремка, здолала стіну і просоталася у смердючі бараки, перетекла в іншу форму, як слова намагаються пробитися крізь марення. Того, що 175-ті почули від охоронців-есесівців, вистачило, щоб той виріс у їхніх очах, — навіть SS, його побратими, еліта, не знали, що у голові цього чоловіка. Коли в межах чутності з’являлися в’язні, охорона стихала, але їхній страх котився відлунням далі, страх не особисто перед Вайссманом, а перед часом, настільки розпачливим, що відтепер він міг пересуватися у «Міттельверк», наче володів ним — часом, що дарував йому владу, відмінну від влади в Аушвіці чи Бухенвальді, владу, якої самі вони осягнути не могли…

Від імені Блікеро сфінктер Танатца кам’яніє. Ні, він аж ніяк не думає, що це ім’я сюди підкинули чи щось таке, параноя — не найбільший клопіт Танатца. Що його турбує, так це те, навіщо йому взагалі про це нагадали — нагадали, що від того полудня, коли на Пустищі запустили 00000, він нічогісінько не чув, жодного слова про Блікеро — живий він, а чи мертвий, при владі, а чи в бігах. Танатц і сам не знав, що краще. Поки був на «Анубісі», не було потреби вибирати: спогад міг лишитися настільки далеко позаду, що його «реальність» вже не мала значення. Авжеж, це сталося. Безперечно, цього не було.

— Здається, він десь тут, — пояснює Танатцу речник поселення, — живий і в бігах. До нас час від часу дещо доходить — цілком у стилі Блікеро, і ми чекаємо. Він нас знайде, він прийде не на порожнє місце, ми підготувалися.

— А якщо він тут не залишиться? — це вже назло. — Якщо посміється і піде геть?

[617] Начальник табору, начальник блоку… старший у таборі і блоці, довірений наглядач з-посеред ув'язнених, десятник, днювальний у бараку, посильний (нім.) (прим. пер.)