Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ура! — волають інші. Добре сказано, Осбі.

Біля вікна сидить сер Стівен Додсон-Трак, чистить «стен». За стінами Лондон у літній знемозі вже відчуває хребтом перші протяги Обмеження. У голові сера Стівена — жодної думки, він натхненно чистить зброю. Він уже не згадує про свою дружину, Нору, хоча вона там, у котрійсь кімнаті, оточена, як завше, планетарними медіумами і налаштована на якусь дивну долю. Останнім часом вона справді якимось месіанським чином усвідомила, що її справжня особистість є, буквально, Силою Тяжіння. Я — Гравітація, я Те, з чим бореться Ракета, чому підкоряються і перетворюються на суть Історії доісторичні пустища… Почвари з її оточення: пророки, телепортатори, зоряні мандрівники і трагічні людці — усі знають про її прибуття, але ніхто не розуміє, куди їй слід повернути. Нині вона мусить проявити себе — віднайти глибинні форми зречення, глибші за відступництво Шабтая Цві перед Високою Портою. За таких обставин не уникнути розіграшів — бідолашну Нору залучають до сеансів, якими не надуриш навіть двоюрідну бабцю, її навідують особи на кшталт Рональда Черрікока у шатах Ісуса Христа, він пердить у плямку світла від потаємного ультрафіолетового прожектора і сяє у ньому в доволі сумнівному стилі, буркоче незв’язні уривки з Євангелія, і зі своїх розіпнутих висот намагається полапати Норині сідниці… глибоко вражена, вона тікає у коридори, повні невидимих настирливих рук: полтергейсти заб’ють туалет, вишукане лайно попливе у воді біля її незвичних до того чеснот, із вереском аааааааа!, по ногах тече, пояс десь на колінах, увірветься до власної вітальні, але й там нема рятунку, ні, хтось зобразить для неї слониць-лесбіянок у позі 69, слизькі хоботи, мов симетричні поршні, рухаються туди-сюди у соковитих слонячих вульвах, а коли Нора втече і від цієї моторошної прояви, з’ясується, що якийсь грайливий привид зачинив за нею двері, а інший от-от жбурне в обличчя холодний йоркширський пудинг…

У Піратовому будиночку всі затягують подорожню пісню Спротиву, а Томас Ґвенгідві, що таки уник діалектичного прокляття Книги Пойнтсмена, акомпанує на чомусь подібному до валлійської крóти з трояндового дерева:

— Це війна, — наспівує Роджер, в’їжджаючи до Куксгафена, і мимохіть питає у себе, як Джесіка підстриглася для Джеремі і як цей нестерпний педант виглядатиме із камерою згоряння на голові, — це війна…

Соснові гілки потріскують сумовито та водянисто і, схоже, зовсім не дають тепла. По всьому периметру Роти С розкидано зброю та набої, половина — у ящиках, а половина — просто навалена купами. Уже кілька днів Армія США прочісує Тюринґію, вривається посеред ночі у будинки, на вищих рівнях мізки переймаються своєрідною лікантропофобією, себто страхом перед перевертнями. Наближається зима, небавом у Німеччині забракне харчів і вугілля. Врожай картоплі, приміром, під кінець Війни пішов на виробництво спирту для ракет, а стрілецької зброї, навпаки, не бракує, та й набоїв удосталь. Якщо не можеш прогодуватися, бери до рук зброю, тож зброя і харчі в урядових мізках тісно пов’язані від моменту своєї появи.

Час від часу на гірських схилах від дотику «зіппо» спалахують вирубки — яскраво, мов неопалима купина у липні. Рядовий 1-го класу Едді Пенсьєро, присланий у 89-ту дивізію на ротацію, великий шанувальник амфетаміну, сидить, скрутившись у три погибелі, мало не в самому багатті, тремтить і роздивляється нашивку дивізії на рукаві — наче жмут ракетних оголовків стирчить з розтягнутої дупи, — чорно-брудно-оливкову, зараз вона виглядає ще дивніше, і про це Едді поміркує вже за хвилю.

Тремтіти — улюблена розвага Едді. Це не тремтіння звичайної людини, коли по твоїй шкірі могильний мороз пройшов і минув, його тремтіння не припиняється. Спочатку звикнути складно, проте Едді — великий знавець усіх видів тремтіння. Він навіть здатний якимось дивним чином їх читати, як Зойре Буммер читає косяки, а Міклош Танатц — рубці від батога. Але цей дар не обмежується самими лиш дрижаками Едді, ні, він знається і на дрижаках інших людей! Так, входять один за одним, входять усі разом, гуртом (останнім часом він укладав у голові щось подібне до класифікатора, навчався їх сортувати). Найнудніше тремтіння — це дрижаки з ідеально сталою частотою, без жодних відхилень. Наступними за цікавістю є частотно-модельовані тремтіння — то частіше, то рідше, залежно від інформації, що надходить з іншого кінця, хай би де той кінець був. Відтак нерегулярне дрижання у вигляді хвилі, коли змінюється частота й амплітуда. Їх треба розкладати у гармонічний ряд Фур’є, а це вже складніше. Часто беруться до уваги різноманітні кодування, певні субгармонійні частоти та силові рівні — треба мати лій у голові, щоб розібратися.

— Агов, Пенсьєро. — Це його сержант, Говард Лернер на прізвисько Лінтюх. — Ану витягуй свою сраку з вогню, швидко.

— Йой, сержанте, — цокотить зубами Едді, — та все норм, я так гріюся.

— Без-від-мо-вок, Пенсьєро! Там якийсь полкан хоче постригтися, і вже зараз, тому ходу!

— Оххх, хлопці-хлопці, — бурчить Енсьєро, повзе до спального мішка, порпається у торбі, шукає гребінець і ножиці — він ротний перукар. Його стрижки забирають години, а часом і дні, й легко вирізняються по всій Зоні — волосинка до волосинки, одразу вгадується відданість своїй справі шанувальника амфетаміну.

Полковник уже чекає, сидить під електричною лампочкою. Лампочка живиться електроенергією від іншого рядового, той сидить у тіні і крутить здвоєну ручну корбу генератора. Це друг Едді, рядовий Педді «Електро» МакҐоніґл, ірландець із Нью-Джерсі, один із мільйонної доброчесної та меткої бідноти, яку ви знаєте з фільмів — мабуть, бачили, як вони танцюють, співають, розвішують на мотузці білизну, впиваються на поминках, переживають, що діти підуть не тією стежкою, я вже й не знаю, Оотче, хлопчина він у мене добрий, але зв’язався з тією босотою, та інші жалюгідні голлівудські брехні аж до і включно з цьогорічним хітом «Росте у Брукліні дерево». Орудуючи своєю кривулякою, Педді має щось подібне до дару Едді, проте в іншій формі — передає, а не сприймає. Лампочка світиться наче й рівно, але насправді це послідовність електричних піків і спадів, і чергуються вони залежно від швидкості обертання ручок. Тільки завдяки тому, що нитка розжарювання всередині лампочки пригасає досить повільно і щоразу приходить наступний пік, ми тішимося оманливою видимістю постійного світла — насправді ж це чергування невловимої гри світла і темряви. Так, звичайно, невловимих. Суті послання Педді ніколи не усвідомлює. Його надсилають м’язи та скелет, сукупність рухів тіла, що навчилося бути джерелом електричного струму.

Саме цієї миті Едді Пенсьєро тремтить і не звертає уваги на електричну лампочку. Його власне послання доволі цікаве — десь зовсім поруч хтось серед ночі грає блюз на губній гармошці.

— Шо таке? — хоче знати Едді, стоячи під білим світлом за мовчазним полковником у парадній формі. — Егей, МакҐоніґле, ти чуєш?

— Ага, — посміюється Педді з-за генератора, — чую твій вихлоп — полетів, крильми лопоче зі сраки. Такево я чую! Ги-ги!

— Сам не бзди! — відповідає Пенсьєро. — Не чуєш ти ніякого вихлопу, ірландська ти клишонога мавпо.

— Ей, Пенсьєро, а знаєш, шо на новому гідролокаторі від еталіянської субмартни чути?

— Е… а що?

— Пііпмммакароннни-пііпмакароннни! Отаке чути! Ги-ги-ги!

— Йди до сраки, — каже Едді і заходиться причісувати сріблясто-чорне полковникове волосся.

Допіру гребінець торкається голови, як полковник починає говорити:

— За звичайних умов на побудинкове прочісування ми витрачаємо не більше 24 годин. Від заходу сонця до заходу сонця, від будинку до будинку. На початку і в кінці чорнота і золото, ну, десь так, ну, силуети, роздовбані небеса чисті, як у циклорамі. А тут такий захід сонця, що вже навіть не знаю. Думаю собі, може десь вибухнуло? Справді — десь на сході? Ще один Кракатау? Інакше називається, але так само екзотично… кольори геть інші. Вулканічний попіл, а чи якась інша дрібнодисперсна речовина, зависла в атмосфері, якось дивно заломлює кольори. Ти про це знав, синку? Не одразу й повіриш, правда? Якщо можна, внизу трохи довше, а зверху так, аби не треба було причісувати. Так-так, рядовий, кольори змінюються, ще й як! Питання в тому, чи змінюються вони згідно з чимось? Чи модулюється щоденний сонячний спектр? Не те щоб випадково, але систематично, ось цим невідомим продуктом у переважаючих вітрах? Чи є там якась інформація для нас? Серйозні питання, тривожні… А ти сам звідки, синку? Бо я з Кеноші, Вісконсин. У моїх батьків невеличка ферма. Аж до Чикаго снігова рівнина і стовпи парканів. Сніг засипає старі машини — стоять на каменюках по дворах… такі здоровецькі кучугури… поховальне бюро, а не Вісконсин.

— Хе-хе…

— Агов, Пенсьєро, — гукає Педді МакҐоніґл, — ще чуєш тотой звук?

— Угу, здаєси мені, що то губна гармошка, — Пенсьєро діловито причісує кожну волосину і кожну підрізає на потрібну довжину, а тоді знову й знову повертається, щоб підправити то в одному, то в іншому місці… Один Бог зна їхню кількість, і Атропос[605] ріже їх на власний розсуд. Отже, Бог в аспекті невідворотної Атропос оволодів сьогодні рядовим Едді Пенсьєро.

— Та в ніс я грав твою гармошку, — знущається Педді, — у самий ніс! Дивися! Дудка з макаронів!

Кожна тривала стрижка — перехід. Волосся — ще один вид модульованої частоти. Уявіть собі красу, коли всі волосинки розподілені ідеально рівномірно, — своєрідний час невинності, коли вони ідеально прямо лежали по всій полковниковій голові. Щоденні вітри, мимовільні жести, піт, свербіння, несподівані сюрпризи, три фути падіння у дрімоті, погляд на небо, згадка про ганьбу — все відтоді записане на цій досконалій сітці. Проходячи крізь неї сьогодні ввечері, піддавши її реструктуризації, Едді Пенсьєро стає агентом Історії. Разом з переінакшуванням полковникової голови біжить і тремтінням позначений блюз — довгі перебіжки в отворах номер 2 і З збігаються — принаймні сьогодні — з проходами у глибини волосся, березовими стовбурами дуже вогкої літньої ночі, наближеннями до кам’яного будинку посеред густого парку, із заціпенілими благородними оленями біля стежок із високого плитняка…

Блюз — штука із низькими смугами частот: втягуєш чисту ноту, в тон, а тоді гнеш її донизу м’язами обличчя. А ці м’язи впродовж усього твого життя сміялися, напиналися від болю, часом намагалися приховати якусь емоцію. Те, куди надсилаєш оту чисту ноту, — почасти функція сміху. Ось така приземлена основа блюзу, якщо тебе хвилює духовний аспект…

— Я не знав, де я, — розповідає полковник. — Усе повзу і повзу донизу поміж величезних бетонних уламків. Стирчить чорна арматурина… чорна іржа. У повітрі — мазки темно-фіолетового, не надто яскраві, аби розпливатися краями або змінити субстанцію ночі. Вони скрапували донизу, витягувалися один за одним — коли-небудь бачив курячий ембріон на стадії формування? та звідки, ти ж міський. А на фермі всього навчишся. Наприклад, як виглядає курячий ембріон, щоб, коли доведеться лазити по бетонній горі у темряві, побачити один чи кілька таких на небі у багрянці, ну, тепер розумієш, на що це схоже — запросто дасть місту фору, бо там тебе кидає від кризи до кризи, щораз до нової, і не знаєш, як бути, бо такої ще точно не було…

Ну, так і є, він обережно просувається краєм велетенської руїни, і його волосся цієї миті виглядає дуже дивно — зачесане вперед з одного місця на потилиці, вперед і догори великими довгими клинцями, що утворюють такий собі чорний соняшник або ж чепчик від сонця навколо обличчя, на якому добре видно довгі й тремкі лілові полковникові губи. З уламків його вихоплюють якісь чудовиська, отак, раз, швиденько і вдоволено вигулькне, а тоді назад, худенькі ручки-обценьки, нічого особистого, тільки подумало, а чи не хапнути трохи нічного повітря, ха-ха! Коли промахуються і полковника не ловлять, а відбувається таке часто, одразу шмигають назад із гмиканням завзятого гравця, ну що ж, нехай іншим разом…

[605] Старша з мойр, богинь долі.