Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так… — Втручається Чичерін: — А чим, до речі, тут займається «General Electric»?

Дружнє підморгування майора Марві.

— Бач, містер Своп колись був найбільшим другом ФДР. Там тепер Електрик Чарлі, але Своп, він із довірених і наближених. В основному євреї, але Своп нормальний. А тепер «GE» має зв’язки із «Siemens», вони разом працювали над наведенням V-2, як пам’ятаєш…

— Своп — єврей, — каже Чикліц.

— Нєєє — Чортяко, ти не знаєш, що мелеш…

— Кажу тобі… — Вони заводять тягучу п’яну суперечку про національну належність колишнього голови «GE», сповнену жовчі й безсилої ненависті. Чичерін слухає краєм вуха, йому стає млосно. А хіба Нерріш під наркотиками не згадував якогось представника «Siemens» на зборах щодо «S-Gerät» у Нордгаузені? — так. І людину з «IG» також. А хіба Карл Шмітц із «IG» не сидів у раді директорів «Siemens»?

Нема сенсу про щось питати у Марві, той надудлився так, що верзе вже казна-що.

— Знаш, коли я сюдой приїхав, геть дурний був. Кууурва, думав, «IG Farben» — це чиєсь прізвище, знаєш, чувак, ну, як — галльо, це І. Ґ. Фарбен? Ні, це його дружина, місіс Фарбен! Йааах-ха-ха-ха!

Чорт Чикліц переходить до звичного номера «Елеонора Рузвельт».

— Якось днями ми із сином Ідіотом… е, Еліотом пекли печиво. Ну, щоб послати трохи печива нашим хлопцям за море. А коли хлоп’ята отримають наше печиво, теж спечуть печиво і надішлють сюди. І всі матимемо печиво!

Ох, Вімпе. Старий ти V-Mann, а чи твоя ж таки правда? Чи стане твоє «IG» моделлю для націй?

І тут до Чичеріна доходить — на галявині, з двома бевзями обабіч, серед залишків якоїсь не пронумерованої батареї на останньому рубежі, серед скам’янілих линв — коловороти натягли їх до нерухомости, серед пивних пляшок, що лежать точнісінько там, де їх кинули останні люди в останню ніч, де все так виразно свідчить про обриси поразки, оперативної смерті.

— А тепер скажіть мені. — Скидається, що до нього повертається великий білий Палець. Його Ніготь з прегарним манікюром: обертаючись перед Чичеріним, він повільно показує йому Відбиток, який легко може виявитися видом з повітря Міста Дактиліка, міста майбутнього, де кожна душа відома, і ніде не сховаєшся. Всі суглоби рухаються з тихеньким гідравлічним звуком, і Палець звертає увагу Чичеріна на…

 Ракетний картель. На структуру, що пронизує будь-яке відомство, людське, а чи паперове, яке коли-небудь її торкалось. І так до самої Росії… Росія ж купувала у Круппа, у Сіменса, в «IG»…

Чи таких схем Сталін не визнає… навіть не знає про них? Так, у бездержавній німецькій ночі починає формуватися Держава — Держава, що охоплює океани і найвищу політику, суверенну, як Інтернаціонал або Римська Церква, і Ракета — її душа. «IG Raketen». По-цирковому яскраво, афіші червоні та жовті, незліченні арени, всі як одно. А посередині крутиться державний Палець — Чичерін того певен. Не так з огляду на свідчення, які добув у Зоні, як з огляду на особистий фатум, який носить за плечима, — завжди бути на краю одкровення. Уперше це сталося з Киргизьким Світлом, і тоді його єдиним осяянням було те, що страх не дасть пройти до кінця. Він ніколи не зможе просунутися далі краю цього мегакартелю, про який дізнався сьогодні, Ракетодержави, чиїх меж йому не перетнути…

Він проґавив Світло, але не Палець. Прикро, дуже прикро, бо інші, здається, володіють цією таїною, будь-який стерв’ятник, найнятий «IG Raketen». Усі, крім нього й Енціана. Його брата Енціана. Тож не диво, що Вони полюють на Шварцкомандо… і…

І коли до Них дійде, що я не той, за кого мене вважали… і чого це Марві так на мене витріщається, вибалушив очі… так, тільки без паніки, не підживлюй його нестями, наразі він ще по цей бік…

Куксгафен, літо вповільнює рух, підпливаємо до Куксгафена. Шерехтять луги, в очеретах помахами мокрого серпа шарудить дощ. На берег, який завше не те щоб море і не зовсім пісок, бо утримується сонцем ось у такій двозначності, виходять поскубти морські водорості вівці, зрідка — кілька темних північних оленів… Так і пересувається Слотроп заливними лугами. Немов сигналами для заблуканих мандрівників, перед ним час від часу постають обриси Зони, він дозволяє їм увійти, але тлумачити не збирається, більше не стане, і це, мабуть, на краще. Найнастирливіші з них, які, здається, приходять у найменш реальну пору дня, — це ступінчасті фронтони, фасади північнонімецьких старовинних будівель, які підносяться вгору, підсвічені ззаду, якось дивно вогко-сірі, наче постали над цими прямими і дуже низькими горизонтами просто з моря. Вони зберігають форму, тримаються, як пам’ятники Аналізу. Триста років тому математики вчилися розбивати підйом і падіння гарматного ядра у польоті на ступені дальності та висоти, Δх і Δу, дробили їх, наближали до нуля, поки армії щораз дрібніших карликів не вибігали галопом угору і знов униз, тож тупотіння їхніх щораз менших ніжок тоншало, згладжуючись до нерозривного звуку. Ця аналітична спадщина передана незайманою — вона змушувала техніків у Пенемюнде роздивлятися плівки «Асканії» з польотами Ракети кадр за кадром, Δх і Δу, жодного польоту… плівка й обчислення, разом — порнографія польоту. Нагадування про імпотенцію й абстракцію, камінні форми Treppengiebel[539], цілі та потрощені, з’являються тепер над зеленими рівнинами, зависають над ними і щезають: у їхніх тінях діти з солом’яним волоссям бавляться у Himmel і Hölle[540], стрибають по сільських хідниках з неба у пекло і знову на небо, помалу зростаючи, іноді дають Слотропу пострибати, іноді зникають у темних gassen, де старовинні будинки з безліччю вікон і печалей вічно хиляться до сусідів навпроти, ледь не торкаючись одне одного над головами, а між ними сама лиш тоненька свинцева смужка молочного неба.

У сутінках діти колобродять вулицями з круглими паперовими ліхтарями, співають Laterne, Laterne, Some, Mond und Sterner[541]… кулі сільських вечорів, бліді, як душі, співом прощаються з іще одним літом. У прибережному містечку біля Вісмара, коли Слотроп моститься спати у маленькому парку, його оточують діти і розповідають історію про Плехацунґу, Героя-Кабана, який десь у X сторіччі змусив тікати загарбників-вікінгів, бо раптово з’явився з громовиці й аж до моря гнав два десятка скандинавів, які репетували з переляку. З того часу щоліта на згадку про порятунок містечка від ворога виділяють один четвер — четвер, названий на честь Донара або Тора[542], бога грому, що послав велетенського кабана. Стародавні боги — навіть з X сторіччя — викликали у людей повагу. Донара не переінакшили повністю на Святого Петра чи Роланда, хоча церемонію з часом і почали проводити біля міської статуї Роланда перед Петерскірхе.

Але цього року свято під загрозою. Чоботаря Шрауба, що виконував роль Плехацунґи останні тридцять років, взимку забрали у фольксгренадери, і додому він не повернувся. Тепер ліхтарі гуртуються навколо Тайрона Слотропа, блимають у темряві. Маленькі пальчики тицяють йому у живіт.

— Ти найтовстіший чоловік на землі.

— Він найтовстіший у нашому селі.

— Будеш? Будеш?

— Ну, не такий уже й товстий…

— А я вам казав, що хтось прийде.

— І вищий.

— … зачекайте, чи буду я — що?

— Чи завтра будеш Плехацунґою.

— Будь ла-а-асочка.

Останнім часом Слотроп став надміру довірливий, тому здається. Його підводять із трав’яної постелі і ведуть до ратуші. У підвалі костюми та реквізити до Schweinheldfest[543] — щити, списи, шоломи з рогами, кошлаті звірині шкури, дерев’яні молоти Тора і десятифутові блискавки, укриті позолотою. Костюм кабана вражає: рожевий, блакитний, жовтий — яскраві кислотні барви, зовні плюш, всередині підбитий соломою. Як на нього шито. Гм-м.

[539] Ступінчасті фронтони (нім.) (прим. пер.).

[540] Небо… Пекло (нім.) (прим. пер.).

[541] Ліхтарик, ліхтарик, зорі, місяць і сонце (нім.) (прим. пер.).

[542] Німецькою мовою четвер — Donnerstag, день Донара, Тора.

[543] Свято Героя-Кабана (нім.) (прим. пер.).