Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Нехай, коли все скінчиться, я поїду до Голлівуду, щоб мене побачила Ріта Гейворт і в мене закохалася.

Нехай мир цього дня буде і завтра, коли прокинуся.

Нехай у Куксгафені на мене чекає звільнення.

Нехай у Б’янки все буде добре, та-а ще…

Нехай дуже швидко я зможу посрати.

Нехай це просто падає метеорит.

Нехай чоботи витримають хоча б до Любека.

Нехай Людвіг знайде свого лемінга, буде щасливий і дасть мені спокій.

Щодо Людвіга… Одного ранку Слотроп знайшов його на березі блакитного безіменного озерця. Навдивовижу опасистий хлопчина років восьми чи дев’яти втупився у воду, плаче, весь ходить брижами жиру. Його полярну мишу звали Урсулою, і зараз вона втекла. Людвіг гнався за нею з Пріцвалька весь час на північ, він майже переконаний, що миша прямує до Балтійського моря, але боїться, що вона сприйме одне з тутешніх озер за море і стрибне замість моря в озеро…

— Одна-єдина миша, хлопче?

— Вона жила у мене два роки, — хлипає він, — була дуже хорошою, ніколи нічого такого навіть не думала… Не знаю. Щось на неї найшло.

— Не дури мене. Лемінги ніколи нічого не роблять поодинці, їм потрібен натовп. Це як пошесть. Бачиш-но, Людвігу, у них буває перенаселення, воно йде циклами, і коли лемінгів стає забагато, вони лякаються і біжать шукати їжу. Мені про це розповідали у коледжі, я знаю, що кажу. У Гарварді. А може, Урсула пішла шукати бойфренда.

— Вона б дала мені знати.

— Шкода.

— Росіяни ніколи ні про що не шкодують.

— Я не росіянин.

— Ви через це познімали всі нашивки?

Дивляться одне на одного.

— Ну гаразд, то допомогти тобі шукати лемінга?

Словом, цей Людвіг, можливо, трохи Без-Царя-В-Голові. Іноді термосить Слотропа посеред ночі, будить пів табору переміщених, лякає псів і немовлят, бо цілком переконаний, що Урсула десь там — за колом світла від багаття, дивиться на нього, бачить його, але не так, як раніше. Він водить Слотропа до радянських танкістів, до куп руїни, що здіймаються високими гребенями, як на морі, і розпадаються навколо них, а дай їм волю, то на них би й упали, щойно ступиш, а ще у грузьку драговину, де листя очерету виривається з пальців, коли намагаєшся вхопитися за них, і пахне протеїновою катастрофою. Це або якась маніакальна віра, або щось навіть гірше, і нарешті він розуміє: якщо тут комусь і кортить накласти на себе руки, то не Урсулі, а Людвігу — і цієї полярної миші, може, взагалі не існує!

А все ж… хіба не бачив Слотроп чогось такого раз чи двічі? дає драла сірими вузькими вуличками, обтиканими обабіч символічними саджанцями то в одному, то в іншому прусському гарнізонному містечку, чий промисел і весь сенс буття залежав від вояцтва, а нині казарми і камінні стіни покинуті — або причаїлася край берега якогось озерця, спостерігають за хмарами, за білими вітрильниками на тлі протилежного берега, такого зеленого, туманного і далекого, вислуховують таємні настанови від вод, чиї переміщення за лемінговим часом — океанічні, непереборні й досить повільні, а на вигляд такі надійні, що по них можна було б безпечно пройтися…

— Ось що мав на увазі Ісус, — шепоче привид Вільяма, першого американця зі Слотропових пращурів, — коли ступав морем Галілейським. Він дивився на нього поглядом лемінга. Без мільйонів тих, що за ним кинулися і втопилися, ніякого б дива не сталося. Успішний одинак — це тільки частинка, останній шматок пазла, форму якого вже створив Претеріт, останнє порожнє місце на столі.

— Хвилиночку. У твій час пазлів не було.

— От же ж…

Вільям Слотроп був незвичайною пташкою. Вирушив з Бостона на захід, як і годилося представникові імперії, десь так 1634-го чи 5-го року, бо йому остогиділи Вінтропові порядки, він був переконаний, що може проповідувати незгірш за будь-кого в церковній ієрархії, хоча офіційно ніхто його у духовний сан не висвячував. У ту пору беркширські стрімчаки відлякували будь-кого, але не Вільяма, і він подерся далі, один з перших європейців. Осівши у Беркширі, він разом із сином Джоном започаткував свинячу справу — переганяв кнурів униз по страшенній кручі, далі дорогою назад — до Бостона, як овець або корів. Коли добувалися до ринку, ті свинки були самі шкіра та кості, тож затія майже нічого не приносила, але Вільям займався цим не так задля грошей, як заради подорожі. Він любив дорогу, мобільність, випадкові зустрічі — індіанці, трапери, дівчата, горяни — але найбільше любив бути зі свиньми, вони йому були найліпшим товариством. Попри фольклор і приписи його ж таки власної Біблії, Вільям любив їхню шляхетність і незалежність, вміння у задушливі дні віднаходити розраду в болоті — свині на дорозі, вся їхня компанія, були всім, чим не був Бостон, і можна собі уявити, чим мусила для Вільяма закінчуватися подорож — зважуванням, забоєм і нудним безсвинним поверненням у гори. Безперечно, він вбачав у цьому притчу — знав, що пронизливе кувікання і кривавий жах у кінці довгої дороги врівноважували їхнє задоволене рохкання, безтурботні рожеві вії та добрі очі, усмішки, граційний рух бездоріжжям. Для Ісаака Ньютона ще трохи зарано, але в повітрі вже витали міркування щодо дії та протидії. Видно, Вільям очікував на ту єдину свиню, що виживе, ствердить тих, кому таки довелося померти, всіх гадаринських[532] свиней, що ринули назустріч знищенню, як лемінги, одержимі не сатаною, але довірою, яку люди завше зраджували… одержимі невинністю, якої не могли втратити… вірою у Вільяма як одного з них, що у злагоді із Землею ділив з ними дар життя…

Невдовзі він написав про все це розлогий трактат під назвою «Про Претеріцію». Друкувати його довелося в Англії, він став однією з перших книжок не просто заборонених, а ще й урочисто спалених у Бостоні. Ніхто не хотів навіть чути про Претерітів, тих багатьох, кого Господь забув, обираючи тих небагатьох, які спасуться. Вільям наполягав на святості цих «паршивих овець», без яких би не було обраних. Можете собі уявити, як навісніли бостонські Обранці. Ба більше, Вільям вважав, що Ісус був для обраних тим, ким Юда Іскаріот — для претерітів. Будь-що у Творінні має рівнозначний і протилежний відповідник, то чому Ісус має бути винятком? що ми можемо відчувати до нього, окрім жаху перед лицем чогось неприродного з-поза меж творіння? Якщо ж він син людський, а ми до нього відчуваємо любов, то маємо любити також Юду Іскаріота. Чому ні? Як Вільяму вдалося уникнути вогнища, ніхто не знає, либонь, мав якісь зв’язки. Втім, з колонії Массачусетської затоки його таки витурили — він подумував про Род-Айленд, але вирішив, що й антиномісти йому не надто до вподоби, тому зрештою повернувся до Старої Англії, не так зганьблений, як пригнічений, там і помер зі спогадами про блакитні пагорби, зелені маїсові поля, посиденьки з індіанцями за коноплею й тютюном, про молодих жінок у горішніх кімнатах із задертими запасками, про гарненькі личка, волосся, що спадало на дерев’яну підлогу, коли внизу у стайнях коні били копитом, а п’яниці горлали пісень, про виїзд удосвіта, про перлини роси на спинах його стада, про довгу, кам’янисту і дивовижну дорогу до Бостона, про дощ над річкою Коннектикут, про сотню поросят, що рохкають «добраніч», влягаючись спати серед нових зірок і високої, ще теплої від сонця трави…

А чи міг він бути тим відгалуженням дороги, яким Америка так і не пішла, сингулярною точкою, з якої вона скочила в інший бік? А якби Слотропова єресь мала досить часу для зміцнення та розвитку? — можливо, тоді було б менше злочинів в ім’я Ісуса і більше милосердя в ім’я Юди Іскаріота? Тайрону Слотропу дорога назад видається все ж таки можливою — а раптом той анархіст у Цюриху мав рацію, а раптом на якийсь час повалено всі паркани, одна дорога настільки ж добра, як і будь-яка інша, весь простір Зони розчищений, деполяризований, і десь у глибині її пустища зачаїлася одна-єдина точка координат, від якої треба рухатися далі — без обраних, без претерітів, щоб навіть національність нічого не могла підісрати… Отакі перспективи відкриваються у Слотроповій голові, поки він суне за Людвігом. Його несе чи його ведуть? Єдиним дороговказом у цій картині наразі є триклята полярна миша. Якщо вона взагалі існує, звісно. Хлопчина показує Слотропу світлини, які носить із собою у портмоне: Урсула, оченята яскраві й боязкі, визирає з-під купи капустяного листя… Урсула у клітці, перев’язаній величезною стрічкою, печатка зі свастикою, перша нагорода на гітлерівському конкурсі домашніх улюбленців… Урсула і домашній кіт обережно придивляються одне до одного на кахляній підлозі… Урсула, теліпаються передні лапки, оченята сонні, звисає з кишені Людвігового скаутського нацистського мундирчика. Якась її частина на фотографії завжди розпливається, вона надто швидка для засувки фотоапарата. Людвіг завжди її любив, навіть коли вона була зовсім маленькою, він од самого початку добре знав, куди невідворотно прямують лемінги. Може, сподівався, що любов відверне нещастя.

Слотроп про це так ніколи і не дізнається, він губить товстого молодого дивака у селі біля моря. Дівчата у широких спідницях і квітчастих хустинах збирають у лісах гриби, руді білки блискавками стрибають у вітті буків. Вигнуті вулички закінчуються надто швидко — це ширококутний обшир невеликого містечка. На стовпах грона лампочок, бруківка на вулицях важка, рудувата. На осонні стоять коні-ваговози, стріпують розкішними хвостами.

Вузькою вуличкою біля Міхаелькірхе під величезним клунком контрабандного хутра дріботить маленька дівчинка, видно лишень смагляві ніжки. Людвіг скрикує, показує на шубку зверху. У комірець вшите щось маленьке і сіре, нездорово зблискують штучні жовті оченята. Людвіг біжить і волає «Урсула, Урсула», хапає за шубу. Мала вибухає зливою прокльонів.

— Ти вбила мого лемінга!

[532] Натяк на біблійну історію про те, як Ісус Христос в Гадаринському краю вилікував біснуватих, відіславши їхніх бісів до стада свиней, які потім кинулися з кручі в море.