Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Забери руки, недоумку! — Перетягування каната у розпливчастих клаптях сонця і провулкової тіні. — Це не лемінг, це сіра лисиця.

Людвіг перестає репетувати і приглядається.

— Її правда, — підтверджує Слотроп.

— Вибач, — шморгає носом Людвіг. — Мені трохи недобре.

— До церкви донести підможете?

— Запросто.

Вони беруть по оберемку хутра під пахву і плентаються за дівчинкою вибоїстими gassen, а тоді крізь бічний вхід спускаються кількома сходовими маршами у підвал Міхаелькірхе. І там при світлі ліхтаря найперше Слотроп бачить обличчя, яке схилилося над вогнем «Sterno[533]», — у казанку помішує киплячу воду майор Двейн Марві.

ТА ХАААЙЙЙЙ… — Слотроп підіймає оберемок, готовий усе кинути і тікати, але майор розпливається в широкій усмішці.

— Добридень, товаришу. Саме вчасно на Атомний Чилі Двейна Марві! Присувай лавку і падай, отак. Яах-ха-ха-ха! А маленька, як-там-тебе-звуть, — пирхає і лапає дівчинку, поки та мостить свою поклажу на величезну купу хутра, що займає мало не весь підвал, — часом буває нестримана. Сподіваюся, тобі не здається, що ми робимо щось незаконне, ну, у вашій зоні, і все таке.

— Аж ніяк, майоре, — намагається відтворити російський акцент, виходить у стилі Бели Луґоші[534]. Але Марві все одно дістає перепустку, переважно написану від руки, у різних місцях наклепано печаток. Слотроп скоса зиркає на рукописну кирилицю внизу і впізнає підпис Чичеріна. — А, Чичерін… ми кілька разів мали спільні справи.

— Ти чув, що сталося в Пенемюнде? Припхалися якісь шмаркачі і викрали дер Шпрінґера просто в полковника з-під носа! Уявляєш? Знаєш дер Шпрінґера? Той іще засранець, товаришу. Те мурло сидить на стількох стільцях, що вільним підприємцям, як от ми зі старим Чортом Чикліцом, уже й приткнутися нема де.

Старий Чорт Чикліц, якого матінка, місіс Чикліц, назвала Клейтоном, причаївся за скиртою норкових манто і цілиться Слотропу в живіт із 45-го.

— Слухай, та він нормальний, — гукає до нього Марві. — Принеси нам іще шампанського, гаразд? — Чикліц настільки ж товстий, як і Марві, носить окуляри в роговій оправі, а вершечок його макітри ясніє, як і вся мармиза. Вони стоять, обіймаючи одне одного за плечі, двійко усміхнених товстунів. — Іване, ти бачиш перед собою 10000 калорій на день, — показує великим пальцем на два черева і підморгує. — Чикліц у нас буде Золотою Гускою, — і обоє, ледь не падаючи, заходяться реготом. Але це правда, Чикліц вигадав спосіб нагріти руки на передислокації. От-от він видурить у Спеціального Управління[535] ексклюзивний контракт на організацію святкування переходу екватора на кожному транспортнику, а сам Чикліц буде Золотою Гускою всюди, де зуміє, це вже вирішено. Він мріє про покоління гарматного м’яса — вони колінкують, аби один за одним цілувати його черево, поки сам він наминатиме індичі стегенця і ріжки з морозивом, а пальці витиратиме об волосся «пуголовків», що вперше перетинатимуть екватор. Офіційно він один з американських промисловиків, приставлений тут до Технічної служби, досліджує німецьке машинобудування, зокрема таємну зброю. Вдома має фабрику іграшок у Натлі, штат Нью-Джерсі. Хто ж не пам’ятає неймовірно популярного «Наливного Япа», ляльку, в яку заливаєш кетчуп, а тоді тицяєш багнетом в одну зі щілин, від чого вона розлітається на шматки — на 82 шматки, реалістично м’який пластик — по всій кімнаті? Або «Хитрого Сема» — розвиваючу гру, в якій треба підстрелити негра, поки він не втік із кавуном за паркан, — виклик рефлексам хлопчиків і дівчаток будь-якого віку? Наразі підприємство живе своїм життям, але Чикліцові очі дивляться далеко в майбутнє, тож він і взявся за махінації з хутром, а Міхаелькірхе — базовий склад для всієї округи.

— Скорочення. Треба капіталізувати, вистачить, щоб протриматися, — хлюпає шампанське у золоті церковні потири, — поки не побачимо, до чого воно йдеться. Як на мене, та V-зброя має велике майбутнє. Ще така стане, що ого-го.

Стара церква пахне розлитим вином, американським потом і щойно спаленим кордитом, але все це грубі нові нашарування, яким не вдалося покінчити з переважно католицькими атрибутами: ладаном, воском, століттями сумирного бекання парафіян. Заходять і виходять діти, приносять хутра і виносять, балакають з Людвігом, а тоді кличуть його пошурувати у товарняках на сортувальній станції.

У команді Чикліца близько трьох десятків шибеників.

— Моя мрія, — зізнається він, — привезти цих дітей до Америки, у Голлівуд. Гадаю, вони могли б влаштуватися в кіно. Чули про Сесіля Б. Де Мілле, ну, продюсера? Мій шваґер його добре знає. Думаю, їх можна було б навчити співати, чи щось у такому дусі, скажімо, створити дитячий хор, укласти з Де Міллем комплексну угоду. А він залучатиме їх до великих масовок — релігійні сцени, оргії…

— Ха! — вигукує Марві, пирхає шампанським, вирячує баньки. — То ти непогано собі надумав, старий! Запродаси діток Сесілові Б. Де Міллю, і вже в нього вони точно не співатимуть. Він тих жовторотих на галери посадить, рабами! Яах-ха-ха — побачиш, прикує їх до весел, і ґаруватимуть вони, тягтимуть якогось Генрі Вілкоксона битися під вечір з греками або із персами.

— Галери? — реве Чикліц. — Та ніколи, хай Бог милує. Сараки, у Де Мілля-франта ці не можуть давати маху[536]!

На краю містечка — залишки батареї А-4, бовваніють, де й були, коли війська тікали на південь, намагаючись уникнути британсько-російських обценьків. Марві з Чикліцом хочуть подивитися, запрошують і Слотропа. Але спершу — Атомний Чилі Двейна Марві, перевірка на вошивість. Недалечко пляшка шампанського, навіть руки не треба простягати, бери та й пий, але це — ознака слабкості. Колись Слотроп скоренько б її видудлив, але зараз про це навіть не думає. Тим часом обидва американці — осліплі, носи розчервонілися, стікають рясними шмарклями — зазнають того, що авторитетний «Путівник жаднюги по Зоні» дуже доречно визначає як «Götterdämmerung для слизистої оболонки», Слотроп сидить і сьорбає шампанське, як газовану воду, киває головою, усміхається і для більшої переконливості час від часу муркає «да, да».

На об’єкт вони виїжджають у зеленому вишкіреному штабному «форді». Ледь пропхавшись за кермо, Марві перетворюється на ікластого алкоголіка: іііііррррр — і ґуми на дорозі залишається стільки, що презервативів можна наробити на дивізію, від нуля до 70, допіру вляглося відлуння, намагається збити велосипедистів ліворуч і праворуч, худоба в паніці розбігається, а Чорт Чикліц радісно погейкує, у кожній руці по пляшці шампанського, підганяє Марві, а той горлає «Розу Сан-Антоньо», свою улюблену пісню. Чикліц у вікно репетує різноманітні застереження, як от: «Не вийобуйся з Хлопчаком, бо не ти виїбеш, а тебе», — і це займає якийсь час, спонукаючи здивованих літніх дам та малечу при дорозі віддавати фашистські салюти.

Об’єкт — це обвуглений, хоча вже й зелений від нових бур’янів клапоть землі посеред букового і подекуди вільхового гаю. У примарному юрмищі запізнілих кульбаб безмовно чатує закамуфльований метал, кивають сиві голівки, разом чекають на світлий вітер, що понесе їх до моря, аж до Данії, розвіє понад всенькою Зоною. Все обдерте. Автомашини виглядають кістяками з найперших ескізів, хоча довкола досі пахтить бензином і мастилами. У клубках кабелів і шлангів ростуть несамовито блакитні й нестямно жовті незабудки. У вагоні керування пуском звили гніздо ластівки, павук уже почав обплітати павутину стріли Meillerwagen своєю власною.

— Курва, — це майор Марві. — Таж блядські москалі геть усе попиздили, без образ, товаришу. — Вони йдуть, кóпаючи ногами зелені та багряні бур’яни, поїдені іржею консервні бляшанки, влежану тирсу і дерев’яні тріски. Геодезичні віхи — кожна з білим клаптем на верхівці — як і раніше, ланцюжком, ведуть до передавача променя наведення за 12 кілометрів. На схід. Видно, хотіли зупинити росіян…

У вагоні керування червоним, білим і блакитним блимає запорошена панель приладів. Слотроп припадає на коліно. Мандала Шварцкомандо — KEZVH. Підводить погляд і бачить хитру тлусту посмішку Марві.

— Та ну ясно, мав би зразу дотумкати. У тебе ж нема знаків розрізнення. Куррррва… таж ти, ви — совіцька розвідка! Так? — Слотроп мовчки дивиться. — Так. Так, а кого це ви тут хочете злапати? Ну? — Усмішка зникає. — Сподіваюся, що не полковника Чичеріна, га? Він путній москаль.

— Запевняю вас, — підносячи мандалу, хрест для вампіра, — мене цікавлять лише ці чорні дияволи.

Усмішка повертається разом із гладкою рукою на Слотроповім плечі.

— Гратиметеся з ними у котика і мишку, когди підійдуть ваші товариші?

— Котика і мишку? Я щось не дуже…

— Та все ти розумієш, не прикидайся. Чого ті мумби-юмби стали табором за містом? Йой, Іване, бляха-муха, забава буде. Цілий день сьодні чистив «кольта», — погладжує зброю у кобурі. — Я т’ку субі єнотову шапку з тої чорнобурки зроблю, і не мені вам казати, що теліпатиметься у неї ззаду, ясно? — Це так звеселяє Чорта Чикліца, що він аж душиться реготом.

[533] «Консервований жар», марка згущеного спирту, що продається в бляшанці, призначеній для того, щоб його в ній палили.

[534] Американський кіноактор, виконавець ролі графа Дракули у фільмі 1927 року.

[535] Special Services, підрозділ, що опікувався дозвіллям американських військових.

[536] Алюзія на відомий вислів «50 мільйонів французів не можуть помилятися» (реакція на Сухий закон у США), що став джазовим хітом 1927 року у виконанні Софі Такер. Більш відомий у варіанті, озвученим 1931 року акторкою Техас Ґінан — «Сорок мильйонів французів не можуть помилятися», яку вона сказала тоді, коли її і 42 дівчат, відмовивши відкрити нічний клуб, депортували з Франції, попри протести місцевих чоловіків.