Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В останню третину життя Ласло Джемфа охопила — так, принаймні, здавалося тим, хто в дерев’яних аудиторіях спостерігав, як повільно гранулюються його повіки, як по його лику розповзаються плями і зморшки, як розкладають його літа, — ворожість, на дивний копил особиста ворожість до ковалентного зв’язку. Переконаність у тому, що цей зв’язок треба вдосконалити, щоб у синтетики з’явилося майбутнє, — дехто зі студентів навіть вважав, що треба «перевершити» її межі. Якимсь космічним приниженням Джемф вважав, що в серцевині життя, його життя, має перебувати щось настільки підвладне мутаціям, настільки непевне, як обмін електронами між атомами вуглецю. Обмін? Наскільки ж міцніший і тривкіший іонний зв’язок, де електронами не обмінюються, їх захоплюють. Беруть у полон! І утримують! Ті атоми — поляризовані плюс і мінус, жодних двозначностей… він так любив цю ясність: яка вона стабільна, яка мінеральна тривкість!

— Хоч би скільки на словах ми визнавали Розум, — казав він курсу Пьоклера в Політехнічному, — помірність і компроміс, завше є лев. Лев у кожному з вас. Він або приручений — надлишком математики, особливостями задуму, корпоративними процедурами, — або ж залишається диким, одвічним хижаком.

Лев не розуміє тонкощів і половинчастих рішень, не визнає обміну як основи для будь-чого! Він бере, утримує! Він не більшовик і не єврей. Про відносність лев не скаже і слова, йому потрібен абсолют — життя і смерть. Перемога та поразка. Не перемир’я чи якісь там комбінації, а радість стрибка, рик і кров.

Якщо це націонал-соціалістична хімія, то причина тому — щось у повітрі, Zeitgeist[555]. Аякже, скидай усе на нього. Професор-доктор Джемф не мав імунітету. Як і його студент Пьоклер. Та через посередництво Інфляції та Депресії Пьоклерове уявлення про «лева» набуло людського обличчя, кіношного обличчя, натюрліх, а саме Рудольфа Кляйн-Роґґе, якого Пьоклер боготворив і на якого мріяв бути схожим.

Кляйн-Роґґе витягував сексапільних актрис на дахи, коли Кінг-Конг ще ходив пішки під стіл і не мав ніяких моторних навичок. Принаймні одну сексапільну актрису — Бріґітту Гелм у «Метрополісі». Чудовий фільм. Саме про такий світ тими днями марив Пьоклер та й, очевидно, багато хто іще — про Корпоративне Місто-державу, де джерелом сили є техніка, де інженер тісно співпрацював з менеджером, маси невидимо трудилися глибоко під землею, а безмежна влада зосереджувалася в руках єдиного вождя нагорі, по-батьківському доброзичливого і справедливого. Він носив чудові костюми, а як його звали, Пьоклер не пам’ятав, оскільки надто захопився Кляйн-Роґґе, що виконував роль божевільного винахідника, яким Пьоклер і його колеги з класу Джемфа так прагнули стати, — незамінним для тих, хто керує Метрополісом, але врешті-решт — непогамовним левом, який може знищити геть усе: дівчину, Державу, маси, себе самого, — утвердивши власну реальність проти них усіх в останньому ревучому піке з даху на бруківку…

Цікавий різновид влади. Хай би що вичленили істинні провидці зі складної теситури тих днів і міських вулиць, хай би що бачила Кете Колльвіц, від чого її жилавий Рішенець сходив донизу чеберяти ззаду Своїх жінок і чому вони це дійство так любили, час від часу воно, певно, зачіпало й Пьоклера у його дедалі глибших мандрівках у Mare Nocturnum[556]. Він відчував захват, ледь не подібний до миті, коли гостра бритва проходить шкірою й нервами, від скальпа до підошов у ритуальній покорі перед Господарем нічного простору та його самого, мужнього втілення technologique, що приймає владу не лише завдяки її громадському втіленню, але й саме через шанси здатися, особисто й темно підкоритися Порожнечі, захопливому і галасливому колапсу… гунові Аттілі, який налетів на захід зі степів, щоб рознести коштовну конструкцію чарів та інцесту, що об’єднувала королівство бурґундів. Того вечора Пьоклер стомився, цілий день збирав вугілля. Час від часу засинав, прокидався і бачив образи, в яких з пів хвилини не годен був розпізнати жодного сенсу — великий план обличчя? лісові хащі? Драконова луска? батальна сцена? Часто все вирішував Рудольф Кляйн-Роґґе, прадавній східний танатоманіяк Аттіла, голова гладко виголена, лише жмуток волосся на маківці, на шиї разок намиста. Знавіснілий, зверхньо жестикулює, і ці неймовірно пронизливі очі… Пьоклер знову засинав під вибухи руйнівної краси, над якими трудилися його сни, замість усіх німих ротів вивергаючи варварську гортанну мову, прищеплюючи бурґундам своєрідну гуманність, сірятину юрмищ у пивних залах прадавнього Політехнічного… і прокидався знову — так тривало годинами — і бачив подальший розвиток кривавої бійні, пожежі й трощі…

Дорогою додому, на трамваї та пішки, дружина гризла Пьоклера за те, що засинав, висміювала його інженерську відданість причині-й-наслідку. Як міг він сказати їй, що всі надзвичайні зв’язки насправді — у його снах? Як міг він взагалі щось їй казати?

Кляйн-Роґґе найбільше запам’ятався роллю доктора Мабузе. Мався на увазі Гуґо Штіннес, невтомний закулісний організатор начебто Інфляції, начебто історії: картяр, фінансовий чародій, архі-гангстер… марнотний bürgerlich рот, обвислі щоки, незграбні рухи, перший портрет комічної технократії… і все ж коли, прориваючись з-під раціоналізованого лоску, його охоплювали напади люті, а холодні очі ставали вікнами в голу савану, назовні виступав справжній Мабузе, сповнений життя і гордий усупереч довколишнім сірим силам, що підштовхують його до фатуму, якого, він це добре знав, все одно не уникнути, до безмовного інферно автоматів, гранат, військ, що заполонили вулиці, штурмують його штаб-квартиру, до власного безумства в кінці таємного тунелю… І хто завдав йому поразки, як не кумир публіки Бернгард Ґьоцке у ролі Державного прокурора фон Венка, Ґьоцке, що зіграв ніжну, чуттєву бюрократичну Смерть у «Der Müde Tod», тут він також вірний формі, надто ручний, надто ніжний для зрілої Графині, якої жадав, але Кляйн-Роґґе стрибнув, випустив пазурі, довів її жіночного чоловіка до самогубства, заволодів нею, шпурнув хтиву сучку на своє ліжко, взяв її! а ніжний Ґьоцке тим часом сидів собі посеред паперів і сибаритів — Мабузе намагався його загіпнотизувати, отруїти, висадити в повітря просто у кабінеті, але нічого не спрацювало, щоразу його рятували ваймарська інертність, теки, ієрархії, порядки. Мабузе був дикунським атавізмом, харизматичним спалахом, якого нізащо не витримати недільній пополудневій пластинці «Agfa», відбиток крізь поверхню розчину щоразу спалахуватиме тією ж нищівною білизною (Рибні глибини, де Пьоклер курсував уві сні й наяву, а під ним — образи повсякденної вбогості Інфляції, черги, маклери, варена картопля на тарілці, вишукує самими лиш зябрами та нутрощами — якесь нервозне прагнення до міфу, навіть не певен, що вірить у цей міф, — у пошуках білого світу, руїн Атлантиди, натяку на правдивіше царство)…

Метрополісовий винахідник Ротванґ, Цар Аттіла, Мабузе der Spieler[557], проф.-доктор Ласло Джемф — їхні прагнення спрямовані в один бік у тій формі смерті, яка наочно поєднувала б радість і зухвалість, нічогісінько від буржуазної ґьоцківської смерті, самоомани, зрілого сприйняття, рідні у вітальні, обізнаних осіб, що їх до снаги прочитати навіть дітлашні…

— Ви маєте вибір, — репетував Джемф, остання лекція року: зовні квіткові пестощі вітерцю, дівчата в пастельних сукнях, океани пива, чоловічі хори з почуттям, зворушливо підвищують голоси, заспівуючи «Semper sit in flores / Semper sint in flo-ho-res[558]» — відстати зі своїм вуглецем і воднем, щоранку разом із безликими отарами, яким не терпиться сховатися від сонця, тягати на завод коробку з обідом — або ж рушити за межі. Кремній, бор, фосфор — вони здатні замінити вуглець і сполучатися з азотом, не з воднем… — кілька смішків, цілком передбачених шибеникуватим старим викладачем, хай буде він завше у розквіті сил: було добре відомо про його намагання змусити Ваймар просубсидіювати «Stickstoff Syndikat[559]» «IG» — рушити за межі життя, до не-органіки. У цьому нема слабкості, немає смертності — тут Сила, тут Позачасове. — А тоді його добре відомий фінал: він стирав з дошки нашкрябані С — Н і величезними літерами писав Si — N[560].

Приплив майбутнього. Проте сам Джемф, як не дивно, нікуди не рушив. Він так і не синтезував нових неорганічних кілець чи ланцюгів, про які так театрально віщував, він відстав, загруз у кориті, а покоління академіків виростали дещо попереду, а чи ж він знав щось таке, чого не усвідомлювали Пьоклер та інші? А як же його повчання у лекційній залі, чи, може, це якийсь ексцентричний жарт? Він залишився із С — Н і повіз коробку з обідом до Америки. Пьоклер втратив з ним зв’язок після Technische Hochschule — як і всі колишні учні. Нині Джемф потрапив під зловісний вплив Лайла Бланда, а якщо й намагався, як завше, уникнути смертності ковалентного зв’язку, його методи виявлялися невідчутними та неочевидними.

Якби Лайл Бланд не вступив до масонської ложі, то й досі, мабуть, розважався б своїми підступами. У Світі існують механізми, віддані несправедливості як такій, і так само, либонь, мають існувати способи відновлення рівноваги — бодай час від часу. Хай не як щось певне, але принаймні бодай щось у загальному порядку речей. Масони у загальному порядку виявилися саме тим, що дуже Бланда цікавило.

Тільки уявіть собі його стан: стільки грошей, що не знає, куди й подіти. І не треба волати: «Мені давай!» — не треба, — він і без того вам дав, хоча й кружними шляхами, розплутати які ви можете лише з добре налагодженою пошуковою системою. Завдяки Інституту Бланда і Фундації Бланда цей чолов’яга загнав свої гачки в тушу американського повсякдення ще 1919 року. Хто, як ви гадаєте, запопав патент на карбюратор 1-галон-на-100-миль? Звісно ж, ви про це чули — можливо, навіть підсміювалися з проплаченими антропологами, що називали це явище Міфом Автомобільної Ери чи ще якоюсь чортівнею, — а з’ясувалося, що приблуда нічого собі, цілком реальна, і не хтось, а саме Лайл Бланд стояв за академічними шльондрами, які, знай, авторитетно підбріхували і посміювалися. Або взяти чудову рекламну кампанію тридцятих про Траву-Убивцю. Хто, на вашу думку, працював над нею пліч-о-пліч (чи, як висловлювалися циніки, з членом-у-пельці) із ФБР? А пригадуєте анекдотики на зразок «приходить мужик до лікаря і каже: в мене не стоїть»? Будьте певні, їх запустив Бланд — з пів десятка основних версій після ретельних досліджень для Національної науково-дослідної ради, які показали, що 36 % чоловічої робсили мало уваги приділяють стану своїх залуп, бракує генітальної одержимості, а це підриває ефективність органів, які справді працюють.

Психологічні дослідження, власне, стали Бландовою спеціалізацією. Його зондування підсвідомості Америки на початку Депресії вважається класикою, і всі визнають, що воно підвищило достовірність «виборів» Рузвельта 1932-го. Більшість колег Бланда вважали показну ненависть до ФДР корисною, проте сам Бланд був надто задоволений і позами не переймався. Для нього ФДР був саме тим, що треба: Гарвард, пов’язаний з грішми — новими і старими, гурт і роздріб, Гарріман і Вайнберґ: американський синтез, раніше не помічений, нині відкриває шикарні можливості, і всі вони групувалися під визначенням «контроль», своєрідним кодовим словом для обізнаних — цілком у лад із прагненнями Бланда та інших. За рік Бланд увійшов до Ділової консультативної ради, утвореної під керівництвом Свопом з «General Electric», чиї уявлення про «контроль» мало чим відрізнялися від уявлень Вальтера Ратенау з німецької «GE». Хай би чим займався підрозділ Свопа, діяли вони таємно, ніхто не спромігся зазирнути у їхні досьє. Та й Бланд нікому не збирався розповідати.

Після Першої світової він заприятелював із Доглядом за Чужоземним Майном. Їхнім обов’язком було давати лад конфіскованим німецьким капіталовкладенням у США, тут крутилася сила грошей із Середнього Заходу, тож Бланд встряг у Велику Пінбольну Халепу, а таким чином, і в Масонство. І через таку собі Хімічну фундацію — назви-прикриття тими днями давали без фантазії — ДЧМ продав Бландові кілька перших патентів Ласло Джемфа, а до того ще й американське представництво берлінських «Glitherius Paint & Dye». Кілька років потому, 1925-го, складаючи себе докупи, «IG» викупили у Бланда 50 % американського «Glitherius», і Бланд свою частку використав для контролю патентів. Бланд отримав готівку, цінні папери та контрольний пакет у берлінській конторі «Glitherius», якою керував єврей на прізвище Пфляумбаум, той самий, на котрого працював Франц Пьоклер, поки заклад не згорів, а Пьоклер знову не опинився на вулиці. (Втім, у нещасті дехто вбачав руку Бланда, але провину поклали на єврея, якого трахнули в судовому порядку, наклали арешт на майно і довели до повного банкрутства, а згодом вирядили на схід із численними співвітчизниками. Мусимо також продемонструвати певний зв’язок між Бландом і власниками «Ufa», які того ж вечора відіслали Пьоклера з афішами до Райнікендорфа на доленосну зустріч із Куртом Мондауґеном і «Verein fur Raumschiffahrt», — не кажучи вже про окремі зв’язки з Ахтфаденом, Нерішем і рештою оточення «S-Gerät», — й отоді у нас складеться параноїдна схема, гідна такого ймення. На жаль, до 1945 року рівень майстерності не досяг рівня, що допускав би таку вибірку даних, а якби й досяг, Бланд чи його наступники й уповноважені могли б вантажівками завозити програмістів, щоб інформація на виході не становила небезпеки. Таких, як Слотроп, найпалкіших поборників справедливості, повертали у мрії, психічні розлади, знамення, криптографії, наркоепістеміології — нехай танцюють у царинах жаху, суперечностей та абсурду.)

Після пожежі у Пфляумбаума зв’язки між Бландом і його німецькими колегами довелося відроджувати, на це пішло кілька років. У часи Депресії Бланд опинився в Сент-Луїсі, спілкувався з Альфонсо Трейсі, випускником Принстону 1906 року, членом Сент-Луїського заміського клубу, що серйозно цікавиться нафтохімією. Місіс Трейсі з оберемками квітів бігала то в будинок, то з будинку, готувалася до щорічного Балу Потайливого Пророка, а сам Трейсі переймався приїздом із Чикаго молодиків у яскравих смугастих костюмах, двоколірних туфлях і хвацько насунутих крислатих капелюхах та з уривчастою, стакатовою говіркою, як у «томпсонів».

— Мені до зарізу потрібен грамотний інженер-електронік! — скаржився Трейсі. — Ніякої управи нема на тих макаронників! — уся партія бракована, а назад не беруть. Крок убік — і вони мене пристрелять. А потім зґвалтують Мейбл, поїдуть у Принстон якоїсь темної ночі та-а каструють мого хлопчика! Лайле, знаєте, що я думаю? Це змова!

Вендети, рукавички з коштовностями, тоненькі потоки трутизни просотуються в цю добропорядну вітальню з портретом Герберта Гувера на фортепіано, з рожевістю вази від «Нейман-Маркуса», модерновими баугаузівськими меблями, схожими на гіпсові шматки іграшкового міста (аж здається, що мініатюрні потяги у масштабі 1:87 загудуть під великим диваном і потягнуть попелястим килимом рефрижератори з цистернами…). Довгасте лице Альфонсо Трейсі з борознами довкола носа та лінії губ стомлене від турбот, він уже тридцять років не посміхався по-справжньому («Мене навіть Лорел і Гарді більше не розважають!»), сидить у просторому кріслі, сірий від страху. Хіба міг Лайл Бланд не розчулитися?

— Маю на прикметі саме такого, — каже він, співчутливо торкаючи лікоть Трейсі. Завше добре мати напохваті інженера, а цей хлопець свого часу розробляв якісь там суперові прилади електронного стеження для новоствореного ФБР за контрактом, якого Інститут Бланда кілька років тому домігся, передавши частину субпідряднику — «Siemens» із Німеччини. — Завтра ж посаджу його на «Срібну стрічку[561]». То не проблема, Альфе.

— А ходімо глянемо, — зітхає Трейсі. Вони стрибають у «пакард» і мчать до зеленого прирічкового містечка Губгармор, штат Міссурі: залізнична станція, дубильна фабрика, кілька каркасних будинків, над околицями височіє велетенська Масонська Зала, у грандіозному моноліті — жодного вікна.

Після нудних суперечок на вході Бланда нарешті пропускають і ведуть крізь оксамитові більярдні, лицьовані полірованим деревом гральні кубла, хромовані бари, м’які спальні, усе далі до чималого складського приміщення десь у глибині, забитому, по десятку на штабель, пінбольними автоматами — Бланд за своє життя не бачив в одному місці стільки автоматів — «Оце так!»: «Великі шоломи», «Чемпіонати», «Щасливці Лінді» — скільки сягає око.

— І всі ні к бісу не годяться, — меланхолійно мовить Трейсі. — От гляньте. — Показує на «Фолі Бержер[562]», на корпусі якого витанцьовують канкан чотирибарвні красуні, нулі збігаються з очима, цицьками і потками, така пікантна гра, дещо агресивна щодо леді, але ж весело! — П’ять центів є? — Шусть, летить кулька, ледь промахнувшись повз велике очко, гм-м, наче там якесь приховане викривлення агнннґґґхк, чіпляє блималку ціною в 1000, але на табло висвічується лише 50…

— Бачите? — кричить Трейсі, коли кулька стрімко падає на дно, жалюгідна спроба зачепити її фліпером дзень… клятий фліпер смикається в інший бік, і на табло загорається TILT[563].

— TILT? — Бланд чухає потилицю. — Але ж ви навіть не…

— Вони всі такі! — Трейсі з прикрощів аж сльозу пускає. — Самі спробуйте.

Друга кулька ще й до фліпера не докотилася, а в Бланда новий TILT, хоча апарату і слова лихого не сказали. Третя кулька примудряється застрягнути біля соленоїда, і от («до-допоможіть», верещить вона пронизливим від болю голосом «ой, я під струмом»…) дзень-дзелень, дзвінки, скачуть на табло цифри, 400 000, 675 000 бом — мільйон! найкращий рахунок в історії «Фолі Бержер», рахунок зростає, бідолашне сферичне створіння б’ється об соленоїд, жах (так, вони цілком розумні, ці істоти з астероїда Кацпіель на дужедуже еліптичній орбіті, він пролетів поряд із Землею лише раз, і то давно, майже повернувся на сутінковий Край, і ніхто не знає, де Кацпіель нині і коли повернеться — якщо повернеться взагалі. Та сама різниця між поверненням і одноразовим візитом. Якщо Кацпіелю вистачило енергії назавжди вийти із зони тяжіння Сонця, він прирік славних круглих істот на довічне вигнання, їм уже ніколи не зібратися вдома, їм судилося довіку прикидатися шарикопідшипниками, сталевими кульками у тисячних юрмах скляних — пізнати неймовірні великі пальці Кіокука і Пуйаллапа, Ойстер-Бей, Інґлвуда — Денні Д’Алессандро й Елмера Ферґюсона, Куцого Бреннана і Бзіка Вомека… де вони сьогодні? а ви як гадаєте? Усіх забрили і вбили: когось на Іводзімі, хто сконав від гангрени в снігах Арденнського лісу, а їхні великі пальці після першого ж огляду зброї у навчальному таборі стали солдатськими, їх загнали подалі в дитинство, коли мізинець ковзає з гачка затворної рами «М-1», великий палець тисне на подавач, що в глибині казенника, затвор шшОКК! б’є по великому пальцю ой курва боляче і прощавай, ще один непереможний і легендарний великий палець назавше пішов спати у літню пилюку, до мішечків із хрумканням скляних кульок, товстолапих басет-гаундів, до запаху нагрітих сонцем залізних гірок на дитячих майданчиках), ну, загалом, ось вони, дівчата з канкану, готові вбивати фурії «Фолі Бержер», широкі напомаджені посмішки навкруж блискучих різців, з передбачених конструкцією апарату динаміків лунає якийсь Оффенбахів галоп, довгі ноги з підв’язками майорять поверх агонії сферичного бідолахи у нескінченній самоволці, усі його колеги тремтять від співчуття й любові, поділяють його біль, проте безпорадні, неповороткі без пружини, без рук спритника, без мужніх проблем пияка, порожніх годин, сірого картуза і порожньої коробки з обідом — усе їм потрібне, щоб виводити візерунки крізь високі закрути, обіцянки спочити у глибоких лузах, які знову викидають назовні на поталу тяжінню, аби ти довіку так крутився, час від часу відшукуючи неймовірно короткі й минущі проходи для інших забігів, визначних (дванадцять героїчних хвилин у Вірджинія-Біч, четвертого липня 1927 року, п’яний моряк, судно якого затонуло в затоці Лейте… відчепив ігрове поле, твій перший політ у трьох вимірах, він завжди найкращий, а коли приземлився, усе змінилося, і щоразу, коли пролітаєш повз мікроскопічну вибоїну, котра лишилася після падіння, на тебе щось накочувало… проспавшись, мало хто, зазирнувши в серце соленоїда, бачив магнітного змія, а енергії в усій голизні вистачало, щоб змінитися, від переплетених силових ліній принести із собою безодню близькості до сили, до глазурованих порожнин душі, що навіки їх розвела — погляньте на портрет Майкла Фарадея в лондонській галереї «Тейт», от Алюр Макер-Маффік якось пішов і глянув, надумавши згаяти самотній деньок без жінок, а потім не міг збагнути, як можуть людські очі горіти настільки лиховісно, так знаюче серед залів жаху й небаченого…), та ось зриваються на вереск голоси присутніх при смертовбивстві вертихвісток, прорізається гострота, музика змінює тональність, повзе дедалі вище, сідниці у шлярках стикаються щільніше, спідниці хльоскають щораз червоніше і сильніше, укриваючи дедалі більше поля, до кривавої круговерті, до палючого фіналу, і як наш Хлопчак Кацпіель дасть цьому раду?

Але май на увазі, щойно стане геть паскудно, Провидіння влаштовує замикання — тарррарах! світло згасає, залишається лише тьмяний червоний відблиск на поголених щоках і підборіддях двох гравців, що схилилися перед руйнівними дівочими вихилясами, соленоїд дзизкає і змовкає, а скалічена хромована кулька, визволившись, котиться назад, у затишок подруг.

— Вони всі отакі?

— Як же мене нагріли… — стогне Альфонсо Трейсі.

— Як прийшло, так і пішло, — втішає Бланд, і починається реприза «Світлих днів для чорного ринку» Герхардта фон Ґьолля, з поправкою на час, колір і місце:

[555] Дух часу (нім.) (прим. пер.).

[556] Нічне море (нім.) (прим. пер.).

[557] Гравець (нім.) (прим. пер.).

[558] Тут: хай буде він у квітах (лат.) (прим. пер.).

[559] «Азотний синдикат» (нім.) (прим. пер.).

[560] Натяк на англійське слово «sin» («гріх»).

[561] Silver Streak Zephyr — щоденний швидкий потяг Лінкольн — Канзас-Сіті.

[562] Пінбольний автомат, названий на честь паризького вар'єте.

[563] Пінбольні автомати мають запобіжник, який не дозволяє піднімати край ігрового столу. TILT (скіс, нахил) — індикатор, що засвідчує порушення і зупинку гри.