Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На ранок натовп ріденький і спокійний: старі та діти, кілька мовчазних ветеранів. Всі загарбники-вікінги — дітлашня: шоломи сповзли на очі, плащі волочаться по землі, щити заввишки з вікінгів, а зброя — удвоє вища. Майдан оточують величезні парсуни Плехацунґи з білими левкоями та червоними і блакитними волошками, вплетеними у дротяні рами. Слотроп сховався за Роландом, чекає, той страшенно серйозний, з виряченими очима, кудлатий, стягнутий у талії персонаж. При Слотропі запас феєрверків і помічник Фріц, має років з вісім, чистісінько натурник Вільгельма Буша[544]. Слотроп трохи нервує, незвичний до героєкабанських празникувань, але Фріц своє діло знає, тому завбачливо приніс полив’яний дзбанок якогось рідкого дурману, присмаченого кропом і коріандром й отриманого перегонкою — якщо тільки Haferschleim[545] не означає чогось іншого — з вівсяної каші.

— Haferschleim, Фріце? — Прикладається знову, ех, ліпше було не питати.

— Haferschleim, ja.

— Ну, Haferschleim то краще, ніж нічого, хо-хо… — Хай би що воно було, але на нервові центри діє швидко. Допіру вікінги під урочистий хорал місцевого оркестру дошкандибали, додибали до статуї, зімкнули лави і почали вимагати здачі міста, Слотроп виявляє, що можливості його мозку суттєво послабли. Цієї миті Фріц черкає сірником, і починається пекло — ракети, римські свічки, млинки, а тоді — ПЛЕЕХХХХААААА-ЦУНННҐҐА! Потужний заряд чорного пороху викида його на відкритий простір, обпалює дупу, хвіст уже не кучерявиться.

— Ой, таки-так, правильно, ну… — Вихиляючись і широко роззявляючи рота, Слотроп викрикує свою репліку: — Я гнів Донарів — сьогодні ви станете моїм ковадлом! — Вони дають драла, з ревінням розбігаються, вуличками тікають від погоні під дощем білих квітів, під вищання малих дітей аж до води, де всі заходяться хлюпатись або навіть занурювати одне одного у воду. Містяни розкладають пиво, вино, хліб, Quark[546], ковбаски. З олії, що димить у чорних пательнях над торф’яними багаттями, дістають золотисто-брунатні Kartoffelpuffer[547], вони ще пашать жаром. Дівчата заходяться гладити Слотропа по рилу й оксамитових стегнах. Містечко врятоване ще на рік.

Мирний п’яний день, сповнений музики, запахів солоної води, болота, квітів, смаженої цибулі, розлитого пива і свіжої риби, над головою серед блакитного неба зависли білосніжні хмаринки. Вітерець прохолодний, тож Слотроп у кабанячому костюмі навіть не пітніє. Уздовж берегової лінії дихають і мерехтять сіро-блакитні ліси, морем плинуть білі вітрила.

Слотроп повертається з брунатної підсобки кав’ярні, де можна поласувати димом із люльки та капустою, по годинній грі у молот і горно із — мрія будь-якого хлопця — ДВОМА квітучими молодими панянками у літніх сукенках і туфлях на дерев’яних підборах, бачить, як у натовпі збираються гурти по троє-четверо. Ох, курва. Тільки не тепер, ну… Сильний біль у сраці, в голові та животі, здутому вівсянкою і літнім пивом, тож Слотроп сідає на купу сіток і намагається — але куди там — зцілитися силою волі.

Ці невеличкі водоверті у натовпі зазвичай означають чорний ринок. У саду посеред полуденної погідності розквітають бур’яни параної військово-захисного кольору. Останній у роду, і як же далеко його завіяло — жодному Слотропу не ставало так страшно перед лицем Комерції. На бруківці вже розстелено газети, щоб покупці могли покласти на них для перевірки банки з кавою, чи Bohnenkaffee, бува, не просто тонким шаром, а під низом якийсь ерзац. Із заяложених кишень, блиснувши, з’являються золоті годинники та каблучки. Серед млявих, замурзаних і безшелесних райхсмарок переходять із рук в руки сигарети. Під ногами бавляться діти, а дорослі торгуються — польською, російською, північнобалтійською, нижньонімецькою. Вгадується стиль переміщених осіб, дещо безособовий, просто йшли недалечко, кілька оборудок отак, на ходу, наче й не думали… звідки їх стільки, сірих крутіїв, що за тіні їх прихищали у денній Gemütlichkeit[548]?

А ось матеріалізовані з химерної конторської тиші поліціянти, два чорно-білі шарабани, напхані блакитно-зеленими одностроями, білими нарукавними пов’язками, на головах прості капелюхи з вузькими крисами та зіркою, кийки вже витягли з піхов, у збуджених руках чорні дилдо, вихиляються, готові до роботи. Водоверті у натовпі швидко припиняються: дзенькають на бруківці коштовності, розсипаються сигарети, розпліскуються під ногами цивільних, що кинулися навсібіч, і серед розкиданих годинників, бойових нагород, шовків, згорнутих у трубку банкнот, рожевошкірої картоплі тривожно лупають їхні очі, перекручені пальці довгих лайкових рукавичок хапаються за небо, порозбивані лампочки, паризькі туфельки, позолочені рами від картин довкруж натюрмортів бруківки, персні, брошки, ніхто не домагатиметься повернення, всі настрахані.

Воно й не дивно. Поліціянти заходяться розганяти натовп, як, мабуть, перед Війною розганяли антинацистські виступи, щосили періщать, ммм ja, своїми гнучкими кийками, очі налаштовані виявляти найменший спротив, запах шкіри, суконної затхлості власного страху з-під пахв, накидаються на дітей по троє на одного, термосять дівчат, старих, змушують їх знімати і витрушувати навіть чоботи і спідню білизну, невтомно тицяють і махають палицями серед дитячого плачу і жіночого вереску. Під цією вправністю та захватом приховується ностальгія за колишніми днями. Війна, мабуть, не рясніла розгонами натовпів, самі лиш убивства та дрібний кримінал. Тепер, коли необхідно захищати Білий Ринок, вулиці знову повні спраглих за erste Abreibung[549], тож і сперечатися не варто — поліцаї щасливі.

Перегодя прибуває російське підкріплення, три вантажівки молодих азіатів у гімнастерках, скидається на те, що вони навіть не знають толком, куди потрапили, наче їх узяли й доправили з якогось великого холоду, з далекого-далекого сходу. Зі своїх машин із дощаними бортами вони злетіли, як футболісти на поле, вишикувались у лаву і взялися звільняти вулицю, відтісняють натовп до води. Слотроп саме посередині, його турляють в усі боки, кабаняча маска затуляє половину огляду, він намагається захистити, кого може — кількох дітей, стареньку, яка щойно продавала відріз сукна. Перші удари падають на солом’яну набивку на його животі, майже не відчуваються. Цивільні падають праворуч і ліворуч, а Плехацунґа знай тримається. Схоже, вранці була генеральна репетиція. А чи повинен зараз Слотроп відбити навалу справжніх загарбників? До його ноги припадає маленька дівчинка, впевнено гукає Швайнгельда. Старий сивуватий поліціянт, на пиці — роки хабарів і тилового небідного життя, налітає і приміряється кийком до Слотропової голови. Кабаногерой відхиляється і копає шуцмана вільною ногою. Поліціянт згинається у три погибелі, пів дюжини цивільних із лементом накидаються на нього, забирають капелюх і кийок. З вицвілих очей, зблиснувши на сонці, котяться сльози. Десь стріляють, усі панікують, мало не збивають Слотропа з ніг, тим часом дитя вже відпустило ногу і назавжди зникло у колотнечі.

З вулиці на набережну. Поліція кидає лупцювати людей і збирає з бруківки трофеї, але тепер сунуть росіяни, і багато хто з них дивиться просто на Слотропа. Дуже вчасно, саме цієї миті з’являється дівчина з кав’ярні, хапає його за руку і тягне за собою.

— На вас уже є ордер.

— Щ-що? Вони непогано обходяться і без папірців.

— Росіяни знайшли ваш мундир. Думають, що ви дезертир.

— А це свята правда.

Веде Слотропа до себе просто в кабанячому костюмі. Він так і не почув її імені. Їй років сімнадцять, світловолоса, обличчя юне, вразливе. Лягають за простирадлом із плямами сперми — звисає зі стелі, на вузькому ліжку з лакованими стовпчиками трохи затісно. Мама на кухні кришить ріпу. Стукотять серця: його — через небезпеку, її — через Слотропа. Вона розповідає, як жили її батьки, батько — друкар, оженився, коли був ще поденником, його поневіряння розтягнулися на десять років. Зник 42-го, жодної звістки, відколи отримали писульку з Нойкьольна, де він заночував у товариша. Завжди товариші, Бог знає, у скількох підсобках, депо, друкарнях він ночував по одній ночі, загорнувшись у старі номери «Die Welt am Montag[550]», принаймні з дахом над головою, як і решта у Buchdrucherverband[551], як правило, з харчами, майже завжди якийсь клопіт з поліцією, якщо візит затягнеться — непогана була спілка. Підтримували традиції німецьких «волоцюг» з ІРС[552], що так і не піддалися Гітлерові, хоча решта спілок з усім погоджувалися. Ця історія вселяє Слотропові пуританські надії на Слово, на Слово, що стало друкарською фарбою, яка сповнює разом із антитілами і залізом кров доброго хлопака, хоча Світ для нього завжди буде Світом у Понеділок з холодним лезом, що відтинатиме найменшу ілюзію комфорту, яку буржуазія вважає за реальність… а чи друкував він листівки проти божевілля своєї країни? Чи схопили його, побили, вбили? У неї є світлина з відпустки десь у Баварії, з водоспадами, білими вершинами: засмагле обличчя непевного віку, тирольський капелюх, широкі підтяжки, ноги готові кудись бігти. Образ зупинився, зберігся, єдиний спосіб утримати його від перебігання з кімнати до кімнати у холодних червоних передмістях, з однієї франкмасонської ночі в іншу… ось так, у фартухах, по-кухонному, вони вечорами або порожніми днями приходять вивчати Δх та Δу його непосидючого духу, що завжди у русі — вивчати, як змінювався всередині гільйотинного падіння засувки фотоапарата, що вчувається йому в плюскоті води, вона, як і він сам, тече вічно, у втраченому мовчанні позад нього, вже позад нього.

Навіть тепер, коли лежить біля чужинця у кабанячому костюмі, її тато — леткий елемент Слотропа, усіх, хто лежав тут до нього, нелетючих, і чув ту саму обіцянку: «З тобою хоч на край світу». Він бачить, як вони йдуть залізничною естакадою, сосни вздовж довгих пологих гір, осіннє сонце, холодні й фіолетові дощові хмари пополудні, її обличчя біля якоїсь високої бетонної споруди, світло бетону навскоси лягає на обидві її вилиці, зливається з її шкірою, з її світлом. Її нерухома постать над ним у чорній шинелі, біляве волосся проти неба, а сам він на вершечку залізної драбини у дворі сортувальної станції, уважно на неї дивиться, їхні сяючі сталеві дороги внизу перетинаються і розходяться по всій Зоні. Вони обоє — втікачі. Їй хочеться саме цього. А Слотропові хочеться лишень трохи полежати непорушно біля калатання її серця… хіба не цього прагне кожен параноїк? зробити досконалими методи нерухомості? Але вони наближаються, переходять від будинку до будинку, шукають свого дезертира, тож Слотроп має вже йти, а вона має лишитися. На вулицях гучномовці, металічними горлянками оголошують ранню комендантську годину. За одним із міських вікон лежить в одному з ліжок, уже пощипуючи травичку на краях полів сну, дитина, для якої металічний голос з іноземним акцентом — ознака нічної безпеки, що стає частиною диких полів, дощу на морі, собак, кухонних запахів із чужих вікон, незабрукованих доріг… частиною цього незворотного літа…

— Місяця нема, — шепоче, очі кліпають, але погляду не відводить.

— Як вийти з міста?

Вона знає сотню доріг. Його серце, пучки пальців болять від сорому.

— Я покажу.

— Та не треба.

— Я покажу.

Її мати дає Слотропові кілька черствих булочок, щоб запхав у кабанячий костюм. Пошукала б для нього якусь одежину, але все чоловікове вимінює на їжу в Tauschzentrale. Останній її портрет обрамлений світлом із кухні, за вікном вицвіла золота жінка, голова схилена до плити з єдиним киплячим казанком, квітчасті шпалери за профілем насичено оранжеві та червоні.

Донька веде його через низькі камінні стіни, вздовж дренажних ровів і водогонів на південний захід, до міської околиці. Далеко позаду годинник на Петерскірхе вибиває дев’яту, незрячий Роланд унизу витріщається через площу. З ликів Плехацунґи опадають одне за одним білі квіти. Бовваніють димарі електростанції, примарні, бездимні, намальовані на небі. Десь у сусідньому селі порипує вітряк.

Кістяк високих міських воріт, горішні сходи ведуть у нікуди. Крізь стрілчастий отвір через нічні луги дугою тече у далечінь дорога.

— Хочу піти з тобою — але не робить за ним жодного кроку.

— Ще, може, повернуся. — Це не брехня блукача, вони обоє впевнені, що хтось таки повернеться, наступного року десь в оцю пору, а може, наступного Швайнгельда, хто-небудь дуже схожий… і якщо ім’я, досьє будуть не точнісінько такими ж, ну, і хто у таке вірить? Вона — дитина друкаря, знає цей фах, від тата навчилася користуватися Winkelhaken[553], може вмить вирівняти або зняти рядок.

— Ти — хрущ, — шепоче вона і цілує на прощання, стоїть, дивиться, як він іде, нерухома дівчина у фартушку і в армійських чоботях шморгає носом біля самотніх воріт. — Добраніч…

[544] Німецький поет і карикатурист, один з піонерів коміксів.

[545] Вівсяний відвар (нім.) (прим. пер.).

[546] Сир (нім.) (прим. пер.).

[547] Деруни (нім.) (прим. пер.).

[548] Затишність, добродушність (нім.) (прим. пер.).

[549] Перший прочухан, перша натруска (нім.) (прим. пер.).

[550] «Світ у понеділок» (нім.) (прим. пер.).

[551] Спілка друкарів (спотв., нім.) (прим. пер.).

[552] Індустріальні робітники світу — міжнародна радикальна робітнича організація, заснована в Чикаго 1905 року.

[553] Верстатна (нім.) (прим. пер.).