Веселка тяжіння: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Усі гуляки в потертих штанях, піхтура у хакі, замовклі нарешті дівчата з канкану і тим паче кралі в купелях, ковбої та індіанці з сигарних яток, вирячкуваті негритоси, голодранці з візками яблук, салонні дармоїди та королеви екрана, ошуканці, клоуни, захмелілі пияки під ліхтарями, повітряні аси, командири катерів, білі мисливці на сафарі та негроїдні мавпи, товстуни, кухарі в ковпаках, євреї-лихварі, селюки з глеками пійла найвищого ґатунку, коти, собаки та мишенята з коміксів, боксери-профі та скелелази, зірки радіо, карлики, потвори «десять-в-одному», залізничні волоцюги, танцюристи-марафонці, свінгові оркестри, світські гуляки, скакові коні з жокеями, професійні танцюристки, таксисти з Індіанаполіса, відпущені на берег моряки та полінезійки у трав’яних спідницях, кремезні олімпійські бігуни, магнати з торбами із намальованими доларами — усі підхоплюють величний другий приспів, усі табло всіх пінболів блимають яскравими барвами, фліпери ляпають, дзвіночки дзенькають, з монетниць найзавзятіших струменять п’ятицентовики, кожен звук і помах у цьому складному ансамблі на своєму місці.

Перед храмом товчуться представники чиказької організації, грають у мору, сьорбають канадські купажовані віскі зі срібних фляжок, змащують і чистять пістолети 38-го калібру і загалом поводяться огидно, як їм і годиться за національністю — папістська незворушність у кожній напрасованій складці, в кожній затемненій щетиною щоці. І не вгадаєш, чи лежить де-небудь у дерев’яній шухляді комплект правдивих світлокопій, які розкажуть, що саме зробили з цими автоматами для гри в пінбол: симулювали випадкову несправність чи все сталося справді ненавмисне і зберегло принаймні віру у Збій, щось їм непідвладне… віру в те, що кожна окремо взята машина просто так, без злого наміру, збожеволіла після тисяч ночей у придорожніх генделиках, після апокаліптичних громовиць у Вайомінгу, які так полюбляють захопити тебе просто неба, амфетамінів на бензоколонках, тютюнового диму, який пазурами шкребе під повіками, смертоносних намагань бодай якось здихатися бруду, що весь рік безперервно на тебе ллється… то що, незнайомі між собою гравці з усього світу незалежно одне від одного розладнали всі ці кляті автомати? повірте, вони впрівали, билися, плакали, гупали, назавше втрачали рівновагу — всезагальна Мінливість, про яку ви й не чули, ніким не усвідомлена єдність, мовчання, яке енциклопедичні історії завбачливо заповнили установами, ініціалами, делегатами й дефіцитами так, що їх ми вже й не відшукаємо… але сьогодні через схильність Мафії-Масонів до театральної показухи вона зосередилася тут, у глибині губгарморського храму — вишуканий безлад, виклик майстерності придбаного Бландом фахівця, Берта Фібеля зі «Срібної стрічки».

Востаннє ми бачили Фібеля, коли той чіпляв, напинав і випускав амортизаційні шнури планера Горста Ахтфадена, — Фібель лишився на землі і проводжав друга у Пенемюнде — проводжав? чи ж це не доважок до параної, не цілком виправданої — зрештою, як хочете, назвіть це Епізодом Про Участь Бланда ще й у справі Ахтфадена. Фібель працював на «Siemens», ще коли той входив до тресту Штіннеса: не лише конструював, а й підробляв збиранням інформації для нього. Нікуди не зникли й колишні симпатії до «Vereinigte Stahlwerke» попри те, що Фібелю доводилося працювати на заводі «General Electric» у Піттсфілді, штат Массачусетс. Бланду був потрібен агент у Беркширі — вгадайте чому? Певна річ, щоб наглядати за хлопцем, Тайроном Слотропом, саме через це. «IG Farben», по майже десятьох роках після підписання угоди, так само вважає, що для спостереження за юним Слотропом простіше тримати субпідрядником Лайла Бланда.

Цей кам’яноликий шваб Фібель — геній у царині соленоїдів і перемикачів. Навіть замислюватися про те, як уся ця машинерія «розклеїлася» (чи як там кажуть у подібних випадках) — ганебне марнування часу, він занурюється у топологію і кольорове кодування, запах каніфолі плине у більярдні салони, Schnipsel[565] тут і там, бурмоче also[566] — інше, не встигнеш і кліпнути, як у нього все працює. Закладаюся, що в Губгарморі, штат Міссурі, безліч щасливих Масонів.

В обмін на цю добру справу Лайла Бланда, якому взагалі на все це чхати, роблять Масоном. Там він набуває добрих колег, всі можливі зручності, покликані нагадати про чоловічу сутність, і навіть кілька корисних ділових знайомств. Зрештою, тут усе приховане так само, як у Діловій консультативній раді, не-Масони взагалі ні сном ні духом про Те, Що Відбувається, хоча час від часу дещо виявляється, оголюється і зі смішком стрибає назад, а вам — мінімум деталей, але море Жахливих Підозр. Наприклад, Масонами були декотрі із Батьків-Засновників Америки. Побутує думка, що США були і є грандіозною масонською змовою, цілком підконтрольною групі під назвою «Ілюмінати». Важко довго споглядати дивне самотнє око на вершині піраміди на кожній доларовій банкноті і бодай трохи в це не повірити. Надто багато анархістів Європи XIX сторіччя — Бакунін, Прудон, Саверіо Фріша — були Масонами, випадковості виключені. Якщо нічого більше не лишається, шанувальники теорії змови — і не самі лиш католики — цілковито можуть покластися на Масонів і отримати належну порцію недомовленостей і холодку по шкірі. В одній з найкращих класичних Дивних Масонських історій доктор Лівінґстон («living stone» — живий камінь? о, саме так) заходить у тубільне поселення навіть не в серці, а в підсвідомості найчорнішої африканської Чорноти — цього місця та мешканців він ніколи ще не бачив: вогнища в тиші, бездонні погляди, Лівінґстон наближається до вождя і робить Таємний Масонський Знак, і вождь його пізнає, відповідає на привітання, широко всміхається і наказує надати білому мандрівникові всі можливі братські почесті. Та згадаймо, що доктор Лівінґстон, як і Вернер фон Браун, народився в період Весняного Сонцестояння, а тому був змушений протистояти світові з цієї найоригінальнішої з усіх незвичайних точок Зодіаку… Не забувайте також про походження Масонських Таїнств (почитайте Ісмаеля Ріда[567], він знає про це значно більше, ніж ви знайдете тут).

Крім того, не слід забувати відомого Міссурійського Масона — Гаррі Трумена: саме зараз, у серпні 1945-го, він сидить з ласки смерті у президентському кабінеті, а його палець контролює атомний клітор міс Еноли Ґей[568], готовий залоскотати 100 тисяч азіатів, які проллються найдрібнішими крапельками пари від шкварок, осядуть колами на оплавлений щебінь міста на Внутрішньому морі…

На той час, коли до Масонів приєднався Бланд, вони вже давно перетворилися на звичайнісінький клуб для підприємців. Сором та й годі. Підприємництво за кілька століть знищило деякі нервові закінчення та ділянки людського мозку, тому для більшості учасників сучасні ритуали — не більше, або ж навіть менше, за нікчемний балаган. Хоча й не для всіх, бувають атавізми, і одним із них виявився Лайл Бланд.

Магія в цих масонських ритуалах дуже-дуже давня, і в правічні часи вона працювала. Згодом ставала розвагою, засобом консолідації лише світських аспектів влади, життя витікало з неї, але слова, рухи й уся техніка більш-менш точно передавалася крізь тисячоліття і понуру раціоналізацію Світу, тож і магія не зникла, хоча й закуняла — щоб знову набрати сили, їй достатньо знайти чиюсь сприйнятливу голову.

Пізнього вечора після зустрічей Бланд повернувся в Бікон-Гіл, додому, і мордувався безсонням. Лежав на канапі в кабінеті, ні про що конкретно не думаючи, а тоді раптово отямився, серце шалено калатало, і він розумів, що побував десь, але не помітив, як збіг час. У лункому фоє бив старий годинник — американський ампір. Дзеркало зі свічником — спадщина багатьох поколінь Бландів — поглинало своєю ртутною круговертю образи, зустріти які віч-на-віч Лайл не мав сили. У сусідній кімнаті вві сні стогнала його дружина, побожна і варикозна. Що коїться?

Після зборів наступного вечора Лайл Бланд, повернувшись додому на звичний великий диван з «Волл-Стрит Джорнел», де не було геть нічого нового, піднісся над власним тілом десь так на фут, усвідомив, де опинився, і — бух! — гепнувся назад. Відчув жах, якого не знав від народження, навіть у Белло Вуді — і не стільки через те, що полишив тіло, а тому, що знав: це лише перший крок. Наступний — повернутися в повітрі й поглянути вниз. Його віднайшла давня магія, він рушив у мандри. І знав, що відмовитися від них не зможе.

Минув місяць чи два, доки він зумів повернутися. Потому відчув поворот не стільки в просторі, скільки у власній історії. Непоправний. Той Бланд, який повернувся, щоб влитися в непорушну білу обитель, яку споглядав горічерева на дивані, далеко, за багато тисячоліть, змінився назавжди.

Незабаром більшість часу він присвячував великому дивану, а на Стейт-стрит майже не з’являвся. Дружина його ніколи ні про що не запитувала, сяк-так ходила кімнатами, заводила розмову про домашні справи, а Бланд, якщо перебував у тілі, їй відповідав, але частіше — ні. Не попередивши бодай телефоном, під дверима почали збиратися дивні люди. Босота, іноземці з маслянистою шкірою незвичайних відтінків, з жировиками, ячменями, кістами, хрипінням, гнилими зубами, кульгаві, з уважними поглядами або — що навіть гірше — з Дивними Нетутешніми Усмішками. Дружина пускала в дім усіх, і двері кабінету м’яко зачинялись у неї перед носом. Зсередини долинало лише джеркотіння голосів, очевидно, якоюсь іноземною мовою. Ці люди навчали її чоловіка техніки мандрів.

Бували, хай і нечасто, мандри у географічному вимірі, що заводили на північ по синіх, холодних сліпучо-синіх морях до юрмища плавучих крижин, до найдальших крижаних стін. Наша розсудливість непоправно нас підводила, ми більше уваги приділяли Пірі та Нансенам, які поверталися живими, — навіть гірше, їхні досягнення ми називали «успіхом», хоча й вони зазнавали невдачі. Вони поверталися, поверталися до слави, до славослів’я — і тому зазнавали поразки. Ми лиш тужили за сером Джоном Франкліном чи Саломоном Андре: оплакували їхні кам’яні могили, їхні кістки, і серед убогого промерзлого сміття не помічали вістей про їхню перемогу. На той час, коли техніка дала нам змогу легко мандрувати до тих місць, ми вже втратили будь-яку здатність відрізняти перемогу від поразки.

Що ж відшукав Андре у полярній тиші, що ми мали б почути?

Бланд, який досі навчався, наразі не втратив потягу до галюцинацій. Він знав, де перебуває в конкретну хвилину, та, повернувшись, уявляв, наче мандрував під історією, мовляв, історія — це розум Землі, в ній існують страти, що залягають досить глибоко, шари історії, аналогічні шарам вугілля та нафти у тілі Землі. Чужинці сидять у вітальні, бурмочуть над ним, на всьому, чого торкаються, залишають огидні масні плями, намагаються провести Бланда крізь цю фазу, і їх дратує те, що видається їм дурними та хамськими забаганками. Він повертається, марячи про знайдене ним громаддя, про членів астрального «IG», чия місія, як натякав Ратенау через медіума, Петера Саксу, поза межами буденного добра та зла, там ці відмінності безглузді…

— Ну так, ну так, — витріщаються на нього, — але чого тоді твердять «дух і тіло»? Нащо розділяти?

А просто важко звикнути до дива відкриття, до того, що Земля — жива істота, після всіх років, коли він вважав її велетенською тупою каменюкою, а тепер виявив у ній тіло й душу, і Бланд знову почувається дитиною, знає, що теоретично не повинен прив’язуватися, але закоханий у своє відчуття дива, в те, що знову його набув, хоча й так пізно, і навіть знаючи, що незабаром від нього мусить відмовитися… Виявити, що Тяжіння, над яким ніхто не задумується, насправді — щось дивовижне, Месіанське, надчуттєве в тілі й духові Землі… пригорнувши до святого центру залишки вимерлих біологічних видів, зібравши, спакувавши, перебудувавши та переплівши молекули, які на іншому боці кам’яновугільні Каббалісти, помічені Бландом у подорожах, підберуть, візьмуть вивареними, роз’єднаними, витлумаченими до останньої пермутації корисної магії, і по століттях після виснаження знову знаходитимуть небачені молекулярні фрагменти, сполучатимуть і пересполучатимуть у нову синтетику…

— То все байки, вони нічим не кращі за Кліпот, шкаралупа мерців, не марнуй на них часу…

Решта нас, не обраних для просвітлення, лишаються поза Землею, на милість Тяжіння, яке ми лиш нещодавно навчилися фіксувати і вимірювати, змушені тинятися в межах власних лобних долей віри у Вабливі Відповідності, розраховуючи, що на всяку псі-синтетику, здобуту із душі Землі, знайдеться мирська молекула, більш-менш звична і пойменована, — нескінченно борсатися в пластикових дрібницях, у кожній вишукуючи Глибинне Значення і прагнучи впорядкувати їх усі, як члени ступеневого ряду, усі, що сподіваються зібратися в нульовій точці певної колосальної й таємничої Функції, чиє ім’я так само, як і переставлені імена Бога, вимовляти заборонено… пластиковий язичок саксофона звуки неприродного тембру, флакон шампуню символ «его», подарунок із «Крекер Джека» разова розвага, домашнє приладдя в пошуках попутних вітрів пізнання, дитячі пляшечки вмиротворення, м’ясні напівфабрикати маскування бойні, пакети з хімчистки задушені немовлята, садові шланги нескінченне поливання пустелі… та звести все це разом — їхню слизьку впертість і нашу претеріцію… розібратися в них, відшукати дрібку істини в неозорому морі повторень і нікчемних втрат…

Бланду пощастило, що він усього цього позбавлений. Якось увечері скликав членів родини у кабінет, до дивану. Лайл-молодший прибув із Г’юстона, потерпаючи від перших проявів грипу, який підхопив у світі, де кондиційоване повітря для життя не надто й потрібне. Клара на авто прибула з Бенінґтона, а Бадді місцевим потягом із Кембриджа.

— Як ви знаєте, — мовив Бланд, — останнім часом я відбував у невеликі мандрівки. — На ньому був простий білий халат, в руці — червона троянда. Вигляд мав не від світу цього, і з таким висновком погодилися всі: очі та шкіра його сяяли незвичною ясністю, характерною хіба що для світанку весняного дня, та ще й не на всіх широтах. Він продовжував: — Щоразу у мандрівках я заходив далі й далі, і сьогодні відбуваю назавжди. Тобто не повернуся. Тому мені хотілося з вами попрощатися й повідомити, що про вас подбають. — Він навідав свого приятеля Куліджа (на прізвисько Шик) Шорта з юридичної фірми «Салтьєрі, Пур, Неш, де Брутус і Шорт» на Стейт-стрит і пересвідчився в ідеальному стані родинних фінансів. — Хочу, щоб ви знали — я всіх вас люблю. Якби можна, я б залишився, але мені час вирушати в дорогу. Сподіваюся, ви мене зрозумієте.

Близькі по одному підходила прощатися. Після обіймів, поцілунків і рукостискань Бланд востаннє ліг на диван і, кволо посміхаючись, заплющив очі… Трохи згодом — думки спостерігачів щодо точного часу розійшлися — він відчув, як здіймається. Близько 9:30 Бадді вирушив дивитися «Наречену Франкенштейна», а місіс Бланд накрила безтурботне лице чоловіка запорошеною портьєрою — подарунком кузини, яка ніколи не розуміла її вподобань.

Вітряна ніч. Кришки армійських баків для сміття гримають по всьому плацу, вартові знічев’я повторюють вітання королеви Анни[569]. Іноді вітер налітає так, що джипи погойдуються на ресорах, навіть порожні військові 2,5-тонні вантажівки й незграбні цивільні пікапи басовито стогнуть від незручностей… під поривами вітру ворушаться живі сосни, виструнчені над піщаним схилом берега Північного моря…

Жваво, хоча й не в ногу, крокуючи через розбиті вантажівками простори старого заводу Круппа, доктори Маффедж і Спонтун анітрохи не схожі на змовників. У них одразу пізнаєш тих, ким вони й видаються: крихітним плацдармом лондонської респектабельності в нічному Куксгафені, туристами в недоокультуреній колонії сульфаніламідів, скинутих у вир крови, шприців, тюбиків і джгутів, недолугих лікарів і садистів-санітарів, в колонії, якої вони були, слава небесам, позбавлені під час усього Тривання, оскільки Маффеджів брат вдало прилаштувався в якомусь Міністерстві, а Спонтун формально визнаний непридатним до служби через дивний стигмат у формі туза пік і майже того ж кольору, що з’явився в нього на лівій щоці через сильний стрес і супроводжувався сильним головним болем. Лише кілька місяців тому вони відчули себе мобілізованими незгірш за інших британських підданих, а отже, тепер підпорядковуються велінням Уряду. Що ж до теперішньої місії, то обоє поринули у цілком мирні роздуми. Як же стрімко нині плине історія!

— Навіть не уявляю, чому він вибрав нас, — Маффедж смикає еспаньйолку (жест видається нав’язливим, але зовсім трохи), говорить, певно, занадто мелодійно для людини його ваги, — він має знати, що я нічого подібного не робив десь так із 27-го року.

— Я кілька разів асистував, коли був інтерном, — пригадує Спонтун. — Знаєте, у психіатричних клініках тоді на це була велика мода.

— Можна назвати декілька урядових закладів, де це й досі в моді. — Доктори пирхають, сповнені британського Weltschmerz, що на їхніх обличчях виглядає так неприродно. — Послухайте, Спонтуне, я правильно зрозумів, що ви хотіли б мені асистувати?

— Так як вам заманеться. Хочу сказати, що ніхто не стоятиме із нотатником і не записуватиме.

— Я б не квапився з висновками. Чим ви слухали? Хіба не помітили…

— Поривання.

[565] Шматочок (нім.).

[566] Отак, отже (нім.).

[567] Американський письменник, поет, есеїст, викладач, автор книжок про культуру народів африканського походження. Тут ідеться про його роман «Мамбо-джамбо» (1972).

[568] Назва літака, що скинув атомну бомбу на Хіросиму.

[569] Складний стройовий прийом із глибоким поклоном.