Від пустки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дивовижно, що зараз у мене не надто більше вільних коштів, ніж коли ми годувалися на мої прибутки вдвох. Невже Полінка так мало їла...

Ну так, ця людина вочевидь мала право нічого не робити, бо їй нічого особливо не було потрібно. Одяг їй (і мені, й моїй сестрі заразом) завозила тюками її мати, що працює в «Хумані» — щомісяця, коли ціни падали нижче рівня моря до рівня практичної безкоштовності. Навіть голову, якщо Поліні вірити, не треба мити, коли та голова в дредах. Манікюр вона, на відміну від «дофамінових» дівчат, не робила. Жартувала, мовляв, стала малювати з тієї причини, що є залізна відмазка, чого такі брудні руки й чорні нігті — «я ж митець, маю бути вся у фарбах». Ну та якби вона малювала справді фарбами, я би розорився за день.

Зараз Поліна малює раз на сезон одну картинку ручкою. Якусь нескінченну серію профілів близнюків у типових віконцях. Головне ж душа, а якась техніка взагалі не потрібна. Я дуже довго прихитрявся ховатися від думки, що її роботи давно одноманітні й навіть мені малоцікаві.

І що кілька років я прожив із людиною переважно на паливі того «Авеля».

Ще й дощик сьогодні. Такий само непевний і неміцний, але декілька разів. Та й небо повністю складається з хмар. Та й температура вже — на кенгурушку натягти вітрівку, а зверху замотатися своєю старенькою витертою куфією, у дівоцтві синьою, колись привезеною мені Ромкою з першої подорожі до Марокко. Та й усвідомити, що, можливо, ти не занадто принципово відрізняєшся від місцевих клошарів. Але менше з тим, хай би тепло, в шлунку мультизварена турботливими дівчатами гречка, ноги не занадто гудуть, а в голові щось собі протікає.

(В обох сенсах протікає.)

Певно, що не саме розлучення з моєї ініціативи і фактична відмова щодо моєї залицяльної ініціативи причиною тому, як мене зараз ковбасить і бентежить. На ту голову, на яку не надягається моя зрада і моя небажаність, не надягається й інший, у сто разів важчий головний убір. Кілька років війни не десь там, де треба шукати на мапі, а у твоїй власній країні. Як у цьому взагалі можна лишатися безтурботним і позитивним «свєтлим чєловєчком»?..

Скажи це хтось тому малюкові, що не міг заснути над «Піонерами-героями»!.. Та що дошкільняті — тому другокурсникові, який на вилазці, підкидаючи хмиз у вогник, терцією з АвеМарією виспівував: «И дорога-ая не узна-ает», бо це видавалося прикольним. Та що студентові, без п’яти хвилин архітекторові — тому ненакачаному охоронцеві з недоречно тонкою натурою, який навчав какаду Амеріґо фразі «Я уверен только в сомнительном». Сир Нормальний був стовідсотково аполітичний, пацифістичний, російськомовний, прекраснодушний. А тепер я навіть подумки і тут у телефоні — перекладаю те, що сказане було мені АвеМарією та іншими милими моєму серцю персонажами. Драгоман, блін.

Ще й тому я намагаюсь, любий щоденнику, шановний телефончику, відкопати ті пласти тепер. Може, складеться, зрозуміється, прийметься, полегшає. Перетворить той стан, витягнутий із кущів афин, у стан просвітленого з Афону.

Але навіть фоторепортажі з Майдану відкрити — задихаєшся від ядучого диму в оці. При тому, що я не кидав молотових і нікого з моїх не вбито двадцятого лютого.

— Костет, а от тобі як — не здається, що нас усіх варто би лікувати після тої зими? Що зараз іще ловимо і ловимо приходи?

— Сир, ну ти ніби в курсі. Я на Майдан не ходив. Я на роботу ходив.

Костик, який перемістився у західному напрямку водночас із моєю сестричкою (але, як і вона — разом із мовою ХТЗшного дитинства), той якраз із поваги до мовця переходить на його мову. Він узагалі балакучий, слова з нього ллються, як сказала би моя прабабуся, ловкенько — гладенькі, як його голена кругла макітра. Мови йому добре даються. Іноді він мене дивує раптовим розумінням німецької чи іспанської, ніби корені слів самі в нім утворюються. Мою післямайданну українізацію Костет сприйняв природніше за всіх, оком практично не зморгнув. (Я не спілкувався з Марією вже, мабуть, понад шість років, але от вона би напевно не підхопила, з її любов’ю до Достоєвського, Солженіцина й усієї цієї тусовки...)

Але він «на роботу ходив» і по всьому — а я, здається, екстраполюю себе назовні. Не обов’язково землетрус, який змінює ландшафт, перевертає все поселення. Твій сусід може його не помітити, посунутися трошки вбік і там скопати городик.

І це, мабуть, десь розумно, бо скасовує небезпечну перспективу «неврозу, психозу... галоперидолу яко вінця кар’єри».

Із Костиком ми почали тусити лише з другого курсу. Весь перший він демонстративно дивився своїми круглими світлими очиськами крізь мене, жодного разу не дав переписати конспект із антички, яку я безбожно прогулював завдяки щирій нелюбові до Миколаїча. Костик на все ходив, як зайчик. Його перла — й досі пре — комунікація з людьми. А я, на його думку, много о сєбє возомніл, бо мені вона була — й досі є — важкою. Але на другому курсі він збирав групу для соціально-культурної акції, й у нього в останній момент відвалився один із членів, а поруч стався саме я, нероба з вільними вихідними.

Група соціально-культурних молодих східняків вирушала до Львова, де мала кілька днів спілкуватися з однолітками-западенцями. (Ці терміни, до речі, стали відкриттям для обох сторін, коли в перший день пролунало питання: «А як ви нас називаєте?», й у відповідь на нього — отвєтка.) Ми мали дізнатися, що нас різнить і що поєднує — щоб утямити, що ми живемо в одній країні і все таке. Мені двадцять перший минало, у Львові я не бувало.

На українську ми тоді всією делегацією вирішили перейти у потязі, щоби показати тим пихатим галичанам, що слобожанські — ого-го багатогранні і вільно вміють по-всякому. Виходило у нас, я так тепер розумію, доволі неприродно. Я, згадую, всю дорогу протягом тої програми нітився дізнаватися, на котру які пункти заплановані. Тому що не пам’ятав, як буде «столько-то минут такого-то» і «без стольки-то минут столько-то» й відповідно плутав «за чверть» і «чверть по». А тодішній мій телефон підказувати не вмів, умів лишень дзвеніти, та й то неохоче.

Львів мені тоді не зайшов. Навколо чвякали жахливі березневі болота, арафатка на писку вкривалася мокрою кригою. Наші «западенці» були дуже прудкі й активні. Вони весь час швидко бігли кудись до обрію, обертаючись звідтам, щоби прокричати щось про принципову різницю між кармелітками взутими і кармелітками босими. Потім нас заводили в чергове їдальне місце з багатовіковою історією й нагодовували до запаморочення. Я не відчував смаку ні промоклих і промерзлих фасадів, ні других і третіх десертів. Але чесно намагавсь робити все, щоб навести мости. Навіть героїчно зжер цукерку «сало в шоколаді», хоча обидва компоненти того божественного міксу не зношу з дитинства.

Не пам’ятаю, чи була вже тоді «шалена бджілка», яка викликала у Костета стійке звикання й не менш стійку звичку: нагледівши будь-яку знайому дівчину, витягати цукерку з кишені і простягати дівчині. Може, вже була. Але навіть мій балакучий блискучий лисочолий друг не тягнув їх переспілкувати. Що вже про мене казати.

— А ввечері на дискотеку! — сяючи синім оком, виголошувала Христя.

— Та я не той... не по дискотекам, — лякався я.

— То як же... ти... розважаєшся? — око округлювалося, перетворюючись на вражений до самого дна Синевир.

— Ну... Книжки читаю.

Ось маєте, зараз ми вас поб’ємо культурою, з усіма вашими Францами-Йосифами, взутими та босими!..

На дискотеку таки не пішли. У глибинах нашого хостелу видобули з холодильника (з написом: «Продукти, які є не підписані, можуть бути з’їджені») приникане практичним Костетом пиво. Валялися в кріслах біля рецепції й намагалися читати одне одному вірші. Тоді-то я й усвідомив, що на українському полі мене буде побито однією лівою. Голена наголо голова Надійки, Христіної сестрички, мала в собі нескінченні поклади якихось невідомих мені Савок, Крук та Петросаняк. Я ж твердо пам’ятав лише смішні переклади лімериків Мокровольського («В одного дідуся із Камчатки / Було дуже гладке собачатко. / Йде воно перевальцем — всі показують пальцем: / Ось взірець собачаткам Камчатки!»).

«О, новий віршовий жанр: ліцемєрікі», — легко жбурнулася усмішкою Надія.

До кінця єдиним козирем у рукаві я мав трагічне: «Єдина. В лісах застає мене темна година...» Коли я його видав, Надійка елегійно усміхнулася: «Андрухович — кумедний поет...» Нічосі кумедія. Я був уражений, я мав узяти цю фортецю, я взяв її адресу.

Ми переписувалися кілька років, що не заважало мені не менш пристрасно марити моєю Марією. За цей час я не лише суттєво просунувся в сучукрліті, а й іще суттєвіше розвинув літературний дар, що з часів шкільних творів мені ще не придававсь. Плюс вивчивсь малювати ліричні комікси (що тепер придається мені в «ДоФаМіні»).

Надія надіслала мені три листи. В одному була стара листівка з Райценгеймівкою. У другому вірш Скиби «Білий світ, білий сніг». У третьому ідеально білий аркуш. Згодом я від когось дізнався, що її дипломною темою була «Естетика мовчання у Стуса», й останні десять сторінок роботи були пустими.