Від пустки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я сиджу.

— Я тут списувався з нашими. І виявилось, що Наташка спілкувалася з Марією. Короче, вона...

— Що з нею трапилося?

— Вона, виявляється, ще три роки тому пропала.

— Як пропала? В якому сенсі пропала?!

— У зоні... У цій... Дій. Тих. Бойових.

— Чого її туди понесло? Де саме?

— Я точно не зрозумів. Родичів, здається, у неї там не було. Але вона туди їздила. Мутна якась історія. Я записав Наташчин телефон. Дати тобі?

Я кілька хвилин не знав що сказати.

А тоді попросив дати мені час, щоби щось відказати.

— Я не знаю, Костет. Я тобі потім скажу.

— То як знаєш.

Коли я поклав слухавку, на ній миттєво висвітився Полінчин номер.

— Сырок, привет! Я тебя ненадолго побеспокою. Слушай, у тебя же остался тот комплект белья, который нам тогда мама подогнала новенький, такой с листиками сиреневенькими, а мы так и не открыли, он в пакете лежал в самом нижнем ящике?

— Е... Мабуть. Принаймні я ніби нічого такого не викидав.

— Можно я к тебе забегу за ним через полчасика? Я ненадолго побеспокою!

— Це ти вже казала. Ну забігай. А чого саме зараз?

— Ой, да, я же тебе не сказала. Я замуж выхожу, вот так! За кого, ну какая разница, ты его не знаешь наверняка. Он йогу преподает. А ты ж эзотериков не перевариваешь. Я им студию оформляю. Всем очень нравится. Между прочим, меня зовут на Алтай, там одно место расписывать. Ну ты не по этим делам, что тебе рассказывать.

{Київ, Поділ}

Відчуття чогось, що стрімко котиться по тобі і крізь тебе, при цьому одночасно воно летить над тобою, при цьому одночасно ти йдеш по ньому босоніж. У мене в голові містився цілий окремий світ провини перед дівчиною. І ось він луснув, як бульбашка, лишивши волю. В тій же голові був ще один цілий окремий світ якоїсь несміливої надії на людину, яка чи не єдина правила тобі за моральний авторитет. І ось він вибухнув, як снаряд. І скільки там я собі уявляв гіпотетично, як могло би бути «на волі з чистою совістю», чи як могло би бути «без залишків надії» — коли ці дві ситуації прийшли, вони просто по мені пройшлися. Хай як я там нібито готувався. Переживав. Панікував. Сподівався. Придумував. Тепер теперішнє каже «привіт, я ось тут», і тобі лишається просто в ньому борсатися. Босоніж.

І воно все не так стається, як гадається. І цікаво спостерігати, як ти в цьому видозміненому світі робиш ніби ті самі речі за звичним розкладом. Тією самою зубною щіткою. Тим само планшетом. Тими само сірниками.

Додати до набору щось менш звичне, що скажеш, телефоне?

У мене в цьому магазині був дисконт, а я тут не бував сто років, аж тут раптом чітко зрозумів, які саме маркери мені потрібні. Який конкретно папір. І вчора нахапав там матеріалів на весь свій останній гонорар і сів під крамницею на лавці. Перші кілька аркушів зіпсував, але п’ятий чи шостий вийшов такий, що далі я просто сидів і на нього дивився, ніби це не я щойно створив.

Удома вийшов наступний — уже не настільки однозначний, але живий. Кинув джипег Альці, вона: «Ну Винсент, а ты придуривался!» Тоді два дні не приходив до тями, під сорок годин суцільної макулатури, від яких лишилися лише кілька шкіців, із яких потенційно можна буде витягти дещо цікаве. До чого б усе те, всесвіте?

Тепер я знову приперся в цей магазин і знову протираю штани на цій лавці. Поки що аркушів зіпсував десять, і мені в цей момент здається, що я ніколи вже не видавлю з себе чогось путного. (Привіт, мигдалино!) Та штука в тому, що воно було — а отже, воно буває. (Привіт, лобні частки!) А отже, ти здатен і на таке. Просто людина — це різні речі, а ти поки ще вона.

Але, йой, телефончик показує, що я тут уже чотири години колупаю сю скалу. Ніби виконуючи наказ того синього вовка на дівочій футболці, що-б-не-сталося-продовжую. Поточне повітря вже холоднішає, а я навіть забув, що збирався далі побігти віднести Марківні квитанції. Вітаю, мене звати Сир, і я звар’ятілий геній. А раз у мене манія величі, я можу почати потихеньку командувати всесвітом. Начаклував би собі для початку почаювати.