Від пустки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А що, ненормальний у мене вийшов нік?

— Мені як музика.

— Та ну тебе, знайшов теж цимбали.

Вона відтоді жодного разу ще не погодилася з будь-якими моїми добрими словами до неї. Ніби я простягаю їй якісь, не знаю, торти — які вочевидь потребують чогось так само вагомого від неї, тому якнайшвидше треба кинути цей торт мені, ніби відбити м’ячик. У писок.

У кросівки набився пісок. Пісок був ок.

Направду то так кумедно (небесне почуття гумору у небес!): у мене є другий акаунт, чисто для перепостів того, що треба просунути (сумнівний, як на мене, лайфхак, але Костик навчив, він на соцмережах краще знається)... То ось цьому віртуалові, про якого жителям мережі невідомо взагалі нічого, крім того що він гіпотетично кобіта (няшний єнотик на аватарці), сьогодні пише черговий турок. Аж серце стає, так пише: «однажды я пожалею что делаю, но короче, извините, если мне очень нравится говорить с вами, и мне очень нравится видеть вас слишком иногда я больше не могу себя контролировать». І на відсутність відповіді добиває: «мне просто не нравится беспокоить вас, но иногда это сильнее не контролирую желание берущее меня, и я начинаю писать тебе».

А-а-а, це ж моя пісенька! Тобто один в один зміст виваленого мною на мою візаві в тім каяку. Перший містер Бін на селі. Стид і ржач. Єму і больно, і смєшно, смєшно, смєшно.

Я не дуже добре пам’ятаю події тієї пари років, коли я кожної зустрічі з Владкою сподівався сильніше ніж затримуваної зарплати, та після кожної ми додому вертали разом із Полінкою. Були, як завжди, якісь дні народження. Були якісь вилазки. Були якісь кінопрем’єри. Все змішалося в домі на Оболонській (у Віри), в домі на Березняках (у Влади), а також в домі на Жилянській (у нас), в домі біля Голосіївського парку (у Костета), в домі на Житомирській (у Лесі)...

Я якийсь час навіть робив на всю тусовку свою «Культурну розСИРку» — знаходив усякі цікаві події й жбурляв спискові адресатів: мовляв, гайда туди. Серед адресатів мене найбільше цікавив hildurnobodysdottir@gmail.com.

Той не те щоби ніколи не з’являвся. І не те щоби нічого не пропускав. Алгоритм його появи не піддавався жодним людським обчисленням.

Якось я помітив, що Владка ввечері приходить на здибанку, якщо я цього дня працюю під «Cotton Jones». Відтоді став робити це усвідомлено нечасто, щоби не вчиняти насильства над людиною, отаке магічне мислення. Розумію, що дурня, а все одно користаюся.

Дорогою назад усе змокло. Гроші змокли у гаманці, що змок у змоклому наплічнику.

У змоклому автобусі, де крутили якесь неочікувано людяне і неголосне радіо, я розгорнув і проковтнув ледь намоклого скраєчку Франкла. Костик видав мені його в дорогу як пігулку. «Знаєш, незважаючи на те, що айтішний світ платить і комунікаційникам у кілька разів більше, ніж держпідприємство... А от у цій богоспасаємій компанії стало мені щось останнім часом так зле... Так оце я читаю, як він у концтаборі тримається — і мені вже зовсім, ну майже анітрохи не зле!»

Хоча сам Франкл слушно каже нам, що страждання — воно мов газ: будь-яка його кількість може заповнити весь доступний об’єм. Але ж я не в концтаборі, я в затишному автобусі.

Найсильніше мене вразив той момент, де він згадує про дружину. Я руки не пошкодую і передрукую.

«Мої думки все ще не полишав образ моєї дружини. У голові промайнула думка: я навіть не знав, чи вона досі жива. Знав лише одне — я досить добре затямив це до того моменту: кохання охоплює не лише фізичну істоту коханої людини. Воно знаходить найглибший сенс у її духовному існуванні, її внутрішній суті. Присутня вона чи відсутня, жива чи ні, — якимось чином виявляється неважливим (одрукувався: неможливим... — С.)

Я не знав, чи моя дружина ще жива, і не міг про це дізнатися (протягом ув’язнення ми не отримували і не відсилали листів); але в ту мить це не мало значення. Я не потребував цього знати; ніщо не могло знищити силу мого кохання, моїх думок і образів коханої. Якщо б я дізнався, що моя дружина померла, усе одно, незважаючи на це знання, і далі б викликав у пам’яті її образ, і моє духовне спілкування з нею було б таким самим живим і так само втішало б мене. «Поклади ти мене, як печатку на серце своє, бо сильна любов, як смерть».

Я так і відчуваю. Зараз. І зупинити цю силу моїх думок могло би, не знаю, хіба що добряче надавати мені мокрою ганчіркою по мармизі.

(Телефон виправляє на «мар мизі», але я не знаю, хто такі Мар і Миза. Можуть бути персонажами казки, що жили довго і щасливо.)

І ще запала Франклова теза про те, що коли людина знатиме, навіщо, вона зможе перенести будь-яке «як» — я теж про те. Підпишуся під кожним словом.

...А Марія була здатна просто на парах зацитовувати нам Кастанеду — й одного разу, коли по неї зазирнув до авдиторії чоловік, весело заявила, що кохання то теж є контроліруємая глупость.

Щодо цього красеня Веніаміна Миколайовича воно, може, й направду була глупость. Він, звісно, на спільних інститутських вилазках мило читав «Изысканного жирафа», диригуючи собі тонкими пальцями, ніби закликаючи дух Гумільова зійти до нашої естетської учти. Але при цьому його поза «із чесних комуністів» і «Маркса даремно відкинули, він всю правду про людство знав» мене напружувала ще в інституті. А вже в один із візитів додому по своїм переїзді я зіштовхнувся з ним посеред вулиці — і цей ґречний дядько, що так красиво носив яскраві краватки, захлинаючись почав кричати мені в обличчя, що дуже добре пам’ятає цей день десять років тому. Що для нього це справжнє свято. Історичної справедливості. Нарешті, нарешті ці зарозумілі козли були покарані! Назбиралося потолочі з усього світу! Вони думали, що все їм дозволене! «Ан нєт!» Так, він щиро радий! Прості люди? Не винні? «Как би нє так! Думаєте, це президенти бомбили Югославію? Ні, ті самі прості американці! І ось! Подєлом!»

Був прозорий вересень 2011 року. Я нічого не зміг йому відказати, почав задкувати Бурсацьким узвозом наверх. Він усе кричав мені наздогін. Відтоді я не міг уже відшукувати Марію, аби поділитися з нею новинами і послухати її веселі історії про перли першачків. Просто не міг. Я не хотів вірити, що вона. Ну ні, хто завгодно, тільки не вона. Але з цим чоловіком вона...

Утік я й тут, незмога розчаровуватися в єдиній людині зі знайомих, котру вважав для себе найвищим моральним авторитетом. Мені цілком перехотілося їздити додому. Потім я шукав її в усіх соцмережах, але її не було у жодній. Хоч би портрет з якоїсь наукової конференції видав. Як вона морщить високе чоло, відповідаючи на каверзні уточнення опонентів. Як вона крутить головою, коли уточнення не лізуть у жодні ворота, і хилитаються її улюблені сережки з емаллю. Як вона непомітно стягує під столом однією п’яткою з іншої «човника», що натер їй ноги (їх я особливо не любив, бо в них вона ставала ще й вища за мене). Але ж нічого такого. Гугл видавав лише величезний список наукових праць із фоточкою сто на сто пікселів. Я нащось зберіг той файл та іноді просто відкривав на нього подивитися.

{Київ, Осокорки, покатушки}

Вітер сильний і прохолодний, вітер пахне бур’янами. Тріщина в асфальті, гупання яблука у дворі, яке відлунює в арці, — мають вагу слонів, на яких тримається світ. Незрозуміло, чому я відчуваю цей вітер на лобі, проковзую цю тріщину, вирулюю до озера — і при цьому в голові можу мати якихось двох дівчат. Якихось ходячих істот із некерованою поведінкою.

Але коли я остаточно ловлю повітряну хвилю й із нею зливаюся, то раптом тут само згадую, як ми на тому острові подерлися крізь густенькі чагарі, вилізли на пологий пляжик і просто сіли на коряву коряжину біля води. Сиділи та мовчали. Я дивився на її кісточки, що випиналися на стопах гострими кутами. Чомусь вони мені бачилися такими нахабними і водночас безпорадними. Влада тільки раптом десь посередині нашої мовчазної комунікації згадала й засміялася: «Прикинь, а я на новий рік під куранти собі загадувала побувати на острові! Що називається, всесвіт не фраєр — усе виконає. Я ж не уточнила, який саме то має бути острів!» Тицьнулася вухом мені в плече і знову замовкла. Не знаю, скільки я не рухав тим плечем. І взагалі, здається, не дихав. Та якщо залити всю радість тієї години в якусь посудину, то я би на ковточку в день прожив увесь цей сезон. Але вона злилáсь, та рідина. І мені треба ще. Просто зараз. Всесвіте, чуєш.

Слони стоять на одній черепасі.

Людина — то таке скельце, крізь яке можна дивитись на весь спектр кольорів повітря безпечно для зору. Питання, чому мені не виходило просто бути поруч зі звичною безпечною людиною — а дивитися собі на все, що хочу, у довільних кольорах.

Я не знаю, що скаже наша компанія — та й як вона переформатується — якщо раптом таки вдарить грім небесний і Владка втямить, наскільки я їй не чужий. Я не знаю, чи візьме хтось Полінчину сторону і припинить зі мною вітатися.