Від пустки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розділ 2. Равлик і бузок 

{Київ, Жилянська}

У перше літо по дипломові я з Маріїної наводки прочитав «Чорних лебедів» Талеба. Тоді, перепробувавши кілька інтелектуальних робіт — завантажити, роздати, продзвонити — ночами охороняв якусь не надто притомну контору в нетрях ХТЗ. У тих нетрях, як у матрьошці, містилися менші нетрі заплутаних коридорів із кіберпанківським ліфтом, що оживав завжди несподівано. У закутку контори жив какаду Амеріґо, мій аміґо. На перший жест дружби він прогриз мені пальця до кістки. Та вже за пару тижнів підсовував голову під долоню, як кіт, мружився і розпушувався, ще й інтелігентно вертав серти до клітки. У компанії папуги я й вивчав тих лебедів.

Центральний образ теорії — власне ці чорні лебеді — означає події, що на них ніхто не очікував, як той із пісеньки кузнєчік на лягушку: всі свято певні, що раз такого ще не було, то й не буде ніколи. Так європейці від того, що сто відсотків лебедів, що вони їх бачили, вирізнялися білизною, склали присуд, що всі лебеді світу білі — доки в Австралії не виявили чорного. Як яскравий приклад такої пташки Талеб наводив 11 вересня 2001 року. У мене вона так само з очей полетіла через десять років, коли Миколаїч чєловєчеським голосом мовив про той день те, що я ніяк від нього не очікував.

Штука в тому, каже автор, що ми надто самовпевнені й не хочемо враховувати навіть самої ймовірності чогось, що не вміщується до нашої звичної картини світу — під девізом «етого нє может бить потому, что етого нє может бить нікогда». І тоді виявляємося не готові до сюрпризів історії.

АвеМарія із цього приводу ставила розумне питання. «Ось великий Талеб пише про дурну індичку, котра щоденно спостерігає, як дбайливо її годують і плекають, і викохують, і на підставі цього вважає, що так триватиме довіку. Але настає переддень Дня Подяки, й їй доводиться передивитися свої екстраполяційні побудови. — Я завжди намагався записувати Маріїні лекції, а також ліричні відступи, дослівно, винаходив власні хвостики і жертвував зап’ястям, щоби застенографувати весь той інтелектуальний блиск максимально. Тепер переписуючи перекладаю, бо затято російськомовна Марія чомусь звучить мені рідним голосом, а її рідна мова мені вже зробилася суттєво більш далека. — Ну, індичка, скажімо, дурепа. Та ось коли б не була вона дурепою, коли б утямила, що більш-менш відбувається, — і що тоді? Що має робити? Вступити до коледжу? Заснувати партію нового типу? Зчинити бунт, бєссмислєнний і смєхотворний?

Можна, звісно, вважати наявність розуму й знання самодостатньою цінністю. Це, власне, візія, що я люблю її всіляко розвивати та обстоювати. Що, мовляв, краще знати, ніж не знати. Та чим інколи загрожує знання за неможливості діяти? Неврозом, психозом, остракізмом, теорією змови, галоперідолом як вінцем кар’єри...»

І я, звісно, міркував над цим питанням. І як варіант відповіді сплив образ, і теж із літератури, і теж про пташок: «Затворник и Шестипалый» Пелевіна. У цім оповіданні младий бройлер, дізнавшись про те, який кінець чатує на його безмізких і безтурботних братчиків, починає тренувати крила. Від того він стає худорлявим, і його не пускають під ніж, а відтак пташок усе-таки вилітає з Комбінату.

Що означає тренування крил у цьому контексті? — спитав я себе й відказав собі: умовно кажучи, певну практику зі самовдосконалення. Тобто, ти превентивно чиниш якісь дії, що тебе розвивають — щоб, коли прийде критична година, лишитися серед живих і лишитися в умі. Отримати шанс не зваритися в каструлі фізично та психічно. Із конкретними практиками вже було не так прозоро. Їх-бо купа: від украй езотеричних до максимально світських.

Особисто я завжди насамперед волів... велотуризму рідним містом. Коли сідаєш на коняку, абсолютно не уявляючи собі, куди порулиш наступної миті, і з висоти сідла дивишся на довкілля, ніби бачиш його вперше. Від того всередині якось усе на певний час прочищується і розтицюється по комірках.

Але метод безмежно кустарний, направду й ефекту не гарантує, і не всякий день його застосуєш. У нашім кліматі й поготів. Півроку пропадають. Я навіть потихеньку став замислюватися про індійські зимовки... Та я від’їхав від теми.

Ну от. Особливість усякого саморозвитку в пересічного громадянина в тому, що у спокійній обстановці тобі його (розвиток) проробляти над собою лінь, а в стрьомній — нема сил. Тому якщо й виходить у певний момент віднаходити спокій замість істерики і робити щось корисне замість ходіння стелею — то надто дискретно. В цьому сенсі такі, як я, перебувають приблизно на рівні Аліси, котра бігла, мов ошпарена, аби тільки втриматися на місці. А щоби дістатися деінде, казала їй Біла Королева, слід бігти принаймні вдвічі шпаркіше...

Тож, попереджений про крайню потребу готуватися до вильоту чорних лебедів, я готувавсь до них зле.

Така ось осінь. Я не думаю про білого щура. Котрий тепер, забігаючи, вибігає прожогом. І я не думаю про нього далі. Він-бо ж не є вінцем творіння.

Фейсбучна стрічка, яку мені підсовує мій грамотний прямокутний психотерапевт, розказує мені, що «між тобою і людиною — десять кроків, зроби свої п’ять — і як нікого не стрінеш, то вертай». Тупо, але мудро. Вона розказує мені, що не може бути щасливої любові Мара та Мизи, коли тебе не тішить власна мармиза у люстерку. Коли ти себе не любиш і не цікавий сам собі.

Чи я сам собі нецікавий?! Та я ще в садочку міг півдня власним пальцем гратися!

Ну й справді, коли смикаєш людину, то їй хочеться відсахнутися, а в тобі прокидається зайвий мисливський азарт.

Вимкнув скайп на цілий день. Поки не полило, покотив у бадилля Мишоловки. Було прохолодно, але якось дивно: і до холоду не додмухувало, й до тепла не догрівало. Хилиталося непевно й непереконливо.

Дорогою назад зрозумів, який оце топонім для катання обрав. Що слово «мишоловка» каже нам про впійманість та про білих мишів. Сміявсь.

Вернімося до наших баранів, благородніших за щуряк тварюк — чорних лебедів.

Були й інші лебедині дзвіночки для мене персонально. Скажімо, проминуло вже скількись років, я вже перебрався до Києва й їздити додому майже перестав (і Марію поступово загубив). І проходив собі кімнатою повз сестричку, яка тоді шукала роботи в столиці, розкладала свої екологічні косметичні тюбики у мене на розкладачці й водночас дивилася на ноуті фільм «Жыве Беларусь!» Ішов собі, пригальмував, так став і — додивився до кінця. Одночасно починаючи розуміти усну білоруську й безсило ненавидіти владу, отвратительную, как руки брадобрея.

(Не будемо довго зупинятися на питанні відсотка правди у художнім творі. Зупинимося на тому, що там була важлива для мене інтонаційна переконливість. Алька теж повірила).

Потім у голові мені тиждень безвилазно сиділа пісенька: «Для радыкала краіна — турма, але для большасці краіны нема...» Дуже добре пам’ятаю, як розбираю на зиму ровер і не можу зосередитися на справі, відчепившись від питання: а коли би навколо тебе щось таке діялося — ти би що? Чи матимеш мужність... Як там було в тому вірші: «...мужність — всидіти в робітні під лютий гул поблизьких барикад...» Тільки ж навпаки — чи матимеш мужність не всидіти? І коли так, то наскільки далеко потім здатен піти далі?

Жахливе направду питання. Так сильно воно мене турбувало останній раз лише у дошкільному віці, коли я, вивчившись читати і ковтаючи все, що трапиться під руку, трапив десь у прабабусі Килини на горищі книжку про подвиги піонерів-героїв. Переляканий малюк тоді розумів, що не міг би не видати партизанів навіть не на початку тортур, а лиш під загрозою їхньою. Не знав, щоправда, що ще трошки — і піонери-герої втратять актуальність узагалі.

Згодом у мене виник варіант «у критичній ситуації людина змінюється, і в неї можуть з’явитися якісь додаткові опції». Але не надто бадьорий. Сам розумієш, телефоне, — коли аналізуєш, які потенції матимеш у воєнних умовах, усе перекриває думка «дай біг, щоби не знадобилося дізнаватися про це на практиці».

Є така — знову-таки, стрічав у стрічці — думка про те, що «неприйняття певної поведінкової форми в іншої людини призведе до формування дзеркальної ситуації — вас змусять обставини поводитися так само, як ця людина, доки не втямите: “і так буває” і не подаруєте цій людині. Окремим випадком такого є історія, коли людина глибоко певна — “в житті має бути так, і жодним чином інакше!”, “зі мною такого не буде”. Світова гармонія вимагає, щоби ви побачили — бува й інакше. Наприклад, жінка, що всю молодість вважала, що буде вірною своєму чоловікові й ніколи не зрадить — щиро й до самозабуття закохується в іншого, чоловік, що зневажав армію — йде у критичній ситуації служити, а донька поборника “чистоти крові” виходить за представника іншої раси».

То я до чого. Жив собі Сир Нормальний — інтроверт і соціофоб, тонка натура. І прийшов по його душу Майдан.

{Київ, Золоті}

Нарешті ми ввійшли в стадію практичної підготовки до епохального івенту і навіть в’їхали в цілий офіс. Але такий раскардаш, що нічого з безпосередньої моєї роботи за день не зроблене. Леся каже, що наш проект треба було би перейменувати з «ДоФаМіну» на «БаФоМета», бо це зараз ніякий не «драйвовий фест заради змін», а якийсь «бардачний фест у метушні». Віруся загубила шуруповерт. Я й не підозрював, скільки у нас накопичилося таємничих конструкцій і штукенцій, поки усамітнено з дому малював собі тих єдинорогів на наших афішах. Дівчата — герої, все це звідкись подіставали практично за п’ять копійок. (Напевно, більшість соціальних проектів створюють свої креативи так само із гівна і палок).

Але мені тепер треба капітально зробитися дизайнером-вантажником. Мрію хоча би про одного хлопа в команду. Кличу Костета до нас комунікаційником, кажу: «Ну це ж зрада, що нашу організацію називають узагальнено “які активні дівчата”, а я вже достеменно знаю, де роблять найкращий манікюр і скоро голитиму ноги». Він каже: «Ага, а за квартиру, барбера і “шалену бджілку” я платитиму твоїми гарними наліпками з космонавтами». Я огризнувся, що заради такого барбера, що йому бороду отакою кіскою виплітає і лисину чимось полірує, звісно, варто терпіти свого жадібного боса-фюрера. Але нічим крити. І дай боже здоров’ячка моїй Зої Марківні, що вона бере з мене за окрему однокімнатну як за одненьку кімнату, бо панічно боїться будь-яких незнайомців, крім чемного хлопчика її найкращої шкільної товаришки.