Від пустки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Чомусь мені перехотілося з нею спати після того, як ми прогулювалися Андріївським та звернули вбік, на Боричів тік — і я згадав Центр 911, де ми з Алькою постійно чергували влітку 2014-го. «По ходу, урожайное было место, — кришталево засміялася Діана, — вот где можно неплохо нагреть руки».

У мене тут усе той... Впало. Як казала моя прабабуся Килина Митрофанівна, їхали — возилися, приїхали — сказилися.

— Тю, ну ти нормальний, — сказав по тому Костик. — Ви ж обопільно домовилися про легкі стосунки і не трахати мозок. Ти би ще дівчині екзамени з антічки влаштовував, перш ніж в ліжко тягти.

— До чого тут антічка, Костет. Я не можу хотіти людину, котра вважає, що всі ці активізми — то є або намагання пролізти в політику (очевидно, то про мене, га?), або невлаштоване особисте життя (мабуть, то про Вірусю з її милими малими, ну?). Я ненормальний? Не їжте.

— І давно ти то знаєш? Що ти такого сорту людину не хочеш навіть для пріятних встрєч?

— Та відучора.

Ну ось ти хочеш від людини поруч усього і в комплекті, чуваче. Але починаєш збирати по частинках, бо замовляєш по частинках. Ніби у тому ж таки ресторані соромишся замовити весь обід (чи то вже впевнений, що цілий не принесуть?) — і замовляєш лише одну страву. Лише один десерт. Тобі його приносять. А ти дуже дивуєшся. Думаєш: ай, все це дуже смачно, але... Я ж маю на тарілці дурного мокрого тортика. І апетиту у собі — на те, щоб з’їсти слона по-бургундськи з гарніром...

Телефоне, телефоне, ти славний козаче, скажи мені, якого милого ця дивна дівчина мені така мила. Якщо я розберу цю машинку на гвинтики, вона ж можливо перестане мене переїжджати.

Вона красуня? Я вас умоляю, у Діани шкіра чистіша, ноги довші, талія тонша. Навіть якщо вважати, що вичитана Полінкою хімія зважає на якісь особливі рідкісні рисочки (краєчок губів, який я намагаюся намалювати, але його неможливо вхопити і неможливо сплутати) й запахи — не може бути, щоби вони тримали біля себе довго.

Вона талановита? Вона не пише, не малює, не співає, не грає у кіно. Хіба що коли впізнає пісеньку, завжди їй підспівує, теж мені творча потворка. І всі вивіски читає вголос, граючи назвами. «“Макінтоші від дяді Льоші”... Принесіть нам ваші гроші!» Що вона вбачає цікавого у своєму фінансовому аналізі, мені не зрозуміти.

Вона смішна? Ну то дуже смішна потреба, скажу тобі. Передивись «Довгоносиків» і вдовольни.

Вона мене не хоче, трошки надкусила, не засмакувало й виплюнулося? А я що, мазохіст сто літ хотіти недоступного?..

{Київ, Жилянська}

Щось із мене все гастрономічні порівняння лізуть. Почапав у «Сільпо». Купив купу їжі. Зима наближається.

Я, наприклад, дуже добре розумів, чому у мене так дах їхав від АвеМарії. І ще краще зрозумів тепер, коли не бачив її шість чи скільки там років. Костет дражнив мене геронтофілом, але як на мене, вік узагалі не важить. Як і колір волосся. Як і зріст. У мене ніколи не було «улюбленого типажу». Мене підкоряли здатності цієї кобіти, вищої за мене на своїх підборах, і, мабуть, вищої за мене розумово, цієї нордичної царівни з вольовим підборіддям Шарлотти Генсбур, поєднувати найдальші куточки галактики. Вона сміялася до чоловіка, коли він демонстративно супився, дочікуючись її після пізньої пари: «Любий, ну ти ж знаєш, що мене найбільше збуджує лише твій!.. Величезний... найбільший у цьому інституті... список наукових праць!» Вона щирісінько обурювалася «сволоті, яка додумалася обкласти таку пам’ятку мерзенним кабанчиком — і руки не повідсихали» — і могла заявити, що «до будь-якої науки не можна ставитися серйозно, це все гра — як і всі інші людські вигадки, що прикривають нас від страху смерті».

Така вибухова суміш схвильованості й усвідомленості, я щиро хотів би бути як ця жінка. Але мене повсякчас скочувало то в один бік, то в інший. Я то засихав і зневажав людство (коли воно затримувало стипуху чи вмикало в автобусі ментівський серіал), то розчулювався і розвалювався (коли воно ставило біля метро тендітну бабусю з пом’ятими квіточками у пальчиках і «синочками» у словнику). АвеМарія тримала рівнісіньку спину рівнісінько в балансі. Я тепер її згадую і намагаюся до чогось такого дорости. Але не можу.

Вся моя жалюгідна усвідомленість летить шкереберть, коли мені мигтить із телефона скайпова одиничка. І всі мої логічні побудови щодо пересічності Владчиних чеснот.

Я вже почав думати в бік «добре, а що ж у цій дівчині зле». Щоби розізлитися і відмовитися.

Мене, скажімо, дратує, коли людина щось робить однаково зі дня на день. Щось постійно повторює. Не ищет другие варианты. А Владка — мало того що не здатна не підспівувати всім пісенькам та не коментувати всі вивіски, — вона кожну онлайнову розмову починає й закінчує тим самим емоджі єнотовидним. Я взагалі емоджі не терплю. То ж рівень дискурсу дитячих кубиків: людина не здатна слово мовити — і підсовує тобі картку з вишенькою чи кішечкою, агу-агу. Ну та от Владчині єноти мене насправді не дратують, катастрофа.

Мене дратує, що мені тебе бракує.

Та єноти то дрібнота. Але вона ж може посеред спілкування взяти слухавку і почати теревенити, а ти сиди як меблі. Чи строчити в чатик. Як на мене, надзвичайно неприємна поведінка. Уявляю собі сімейне життя з такою людиною. За сніданком вона дзьобає носом телефон, на романтичній прогулянці ти сам споглядаєш скривавлений захід, а вона переписується, ввечері ви лягаєте й ти засинаєш, не дочекавшись поки вона там дощебече.

А от нащо я, власне, уявляю собі життя з цією людиною.

Мені би зараз тридцять хвилин із цією людиною.

Ще одна заноза, яка повсякчас у мозок лізе — Полінка. Я не дуже розумію, як вона нині порається. І ніби не винен бігти й перепитувати, чи має дівчинка сама що їсти. Як її мати, коли телефонувала — очевидно, вона вважає, що без контролю піддослідний об’єкт не здатен задовольнити базову потребу і тупо пищу знаком отвергает і тихо гордо помирает. Щоденно.

Але у мене справді таке відчуття, ніби я злочинно покинув безпорадну дитину.

Тут мій друг Костет каже, що я гоню і перебільшую, урочисто нагадує про «вік згоди» і під’юджує закластися на двадцять баксів, що Полінка дасть собі раду з особистим життям раніше за мене. Та десь я певний, що Костик, у цьому сенсі нормальніший за Сира Нормального в сто разів — у цього улюбленця печерських барберів паралельно по кілька дівчат і універсальне роз’яснення: «А що таке взагалі ті стосунки, хто це вигадав оці всі рамки?» — теж би явно не пройшов тест Полінчиної редакторки. Не думаю, що в її світі один чоловік здатен написати іншому в скайп: «Слухай, старий, я щойно зрозумів, що прутковське “беседовать с возвратившимся из похода другом” и “чесать где чешется” слід було б доповнити більш точним першим пунктом: “жувати шалену бджілку”».

Коли я припинив совати від віртуальної стінки до віртуальної стінки мальовані дивани у Sweet Home 3D та потрапив у сіті «ДоФаМіну», у мене було дуже багато страхів та вагань. Перш за все, звісно, чи не розвалиться наш проект від першого-ліпшого подмуху і чи не лишуся я без роботи взагалі, як казала моя прабабуся, з несолоним хлєбалом.

Ну і не менш стрьомно, коли всі навколо активісти. Активістки переважно. Ну неважно. Але активні. Пасіонарні. Вчора всі на якомусь заворушенні з приводу чергового несправедливого призначення. Сьогодні нетворкінг, масове розпиття пива й обговорення челенджів третього сектору. Вони у тому всьому як риби у воді, я — як риба у фарбі.

— Тобі ж, Сирові інтровертному, подавай таку роботу, щоби ти її наковбасив, засунув у щілинку, а з тієї щілинки тобі висунулися грошики — і вся комунікація!

Костет думав, що то він мене так уїдливо уїв, а я, навпаки, погодився і зрадів.