Від пустки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розділ 1. Телефон вважає

{Автобус до Ізок}

Біля зупинки спонтанно купилась купа полуниць. Такого повороту я сам від себе не чекав, то ледь не проклацав дзьобом транспорт, поки бігав їх мити. Ото я чудило. Але я начудив вдало й тепер плямкаю полуницями. Ще й квиткову тітку пригостив і тим причарував.

Якось на першому курсі АвеМарія дивилась притарабанену мною чергову чернетку. Здається, доповіді про історію будинку Алчевських. Ти диви, навіть тему досі пам’ятаю, а це ж уже десять із хвостом років тому! Аж раптом нащось взялась аналізувати мій почерк. І в неї логічно вийшло, що я просто весь такий молодець. У чому саме — бачте, АвеМарійська експертиза показує: я обираю різні методи-способи-шляхи діяти. «Якщо десь щось не клеїться — то ви, Сергію, не б’єте в одну точку впертим рогом, а ищете другие варианты». І це, на її АвеМаріїну думку, було добре. Вона то з різноманітних хвостиків вивела, здається.

Але взагалі-то це не тільки добре, але й недобре. У мене ж так увесь час було зі спробами дати спокій Полінчиним справам. Я ж старанно постановив сам собі не залазити в них. Розслабитися і дочекатися, поки їхні тільця пропливуть повз мою врівноважену постать на березі. І не намагатися їх ані тягти, ані підштовхувати. Але далі в якийсь момент я брав та й діяв інакше. Та й видавав: «Слухай, але коли ж ти нарешті підеш до лікаря?» І це означало, що весь мій попередній ненасильницький спротив у той момент як би... й не існує. Я втрачав завойовану на годину рівновагу й ставав насильником. Полінка йшла в несознанку та глуху оборонку. Я мав шукати третій шлях, бо не міг уже повторювати ті поюзані два.

Так само я вважаю, що не палю, хоч можу висмалити дві цигарки за день — раз потім можу не палити півроку. Власне, таким само варіативним чином я й не п’ю.

І так само ні від кого я не залежу. Незгірше незалежної Монголії. Можу ось сім годин ані повідомленням не нагадувати про себе тій Хілдур.

Скільки би ньютонів не мало те чуйство.

Кумедно, телефон виправив «чуйство» на «буйство». Він щось знає!

От нарешті я й у дорозі, отакий другой вариант. За вікном підстрибує Воловець. У потязі дістався мені трошки жахливий напівбеззубий дядечко, який у дружньому порозумінні з гопуватим пацаном наштиняв (розгублений телефон запропонував виправити: «нашим няв»!..) атмосферний букет. Від глибоких тонів сивушних олій до тонких ноток ковбасного часнику в поєднанні з ніжним струменем бичків.

Бажаю вважати це тією жертвою, яка має бути принесена задля загального складання дороги. Бо якщо згадати досвіди, то будь-який шлях має розпочатися певною невеликою фігнею. Щоб далі вже виструнчитися. Паспорт дзьобом проклацати, улюблений спорт моєї сестрички — то занадто, а ось забути рятівні беруші (винахід Святого Беруша, за який той був негайно канонізований, я щітаю!) й набути повні вуха нових досвідів з динаміка — то запросто.

А як вирвешся — то повітря таке суцільно синє, сильногазоване та підліткове.

Як я довго тупив, поки квитки не купив. Ніби нескладна процедура — а я все не можу себе всадовити, практично ніби у стоматологічне крісло. За кожною мухою відвертаюся від монітора, щоб не помічати слона в кімнаті: той острах посунутися з місця, де є бодай якийсь шанс перестрітися з тобою, перетнутися і...

Костик таки послужив чарівним пенделедавцем. Він любив із мене кпинити, що я за всю свою тридцятку із чималим хвостом жодного разу не побував у Карпатах. Вічно повторював ту історію, коли його брата з позаминулою дівчиною завернули в британському консульстві. «А ви хоча б у Вінниці побували?!» — спитали Ромку на допиті. Чи то пак на співбесіді. З докором таким. Мовляв, зась вам Темзи, невігласи краєзнавчі.

Після першої його розповіді я взяв і чкурнув саме до Вінниці. Просто встав уранці та всім собою відчуваю, що зараз не витримаю ще одну суботу ставити ноги (навіть колеса) на ті самі камені тієї самої Жилянської. Котрими мені уже все пропекло всередині крізь кросівки, які тягнуть у бік Березняків.

Поставив на інші камені, чого ж. Ще сильніше тоді запекло.

Чомусь дорога особливо вимучує мене бажанням просто зараз мати біля лівого плеча не те, що біля нього є в реалі. Не оцих, що вчотирьох танцюють синхронний сімейний танець гладеньких каченят перед піврічним немовлякою... Що той мені статурою та вдачею сильно нагадує гладенького брунатного хотея на Владчиному підвіконні. Той хотей поблажливо дивиться вниз на Тельбін з висоти п’ятнадцятого поверху й явно споглядає, як там пропливають тільця всіх його проблем.

Ну так от, бажанням мати біля плеча не оце сімейство, а власне Владку. Золотаво-пухнасту вигорілу на сонці гривку. Усмішку на всі зуби (ніяково згадати, якось спробував так усміхнутися перед дзеркалом, ні, я так не вмію: тільки губами, інакше починаю нагадувати осла зі Шрека). Випнуті вилиці. Запах глиці (чи то у неї такі дивні парфуми, чи то мені щось уже маячиться). Це якась маячня. Їдеш у ніби рекомендовану нову обстановку, щоб набудувати навколо зовнішніх штук, за якими нема коли журитися за тією звичкою задумливо покусувати губу. А виявляється, що всі зовнішні набудовані штуки, бачте, конче потребують бути пред’явленими конкретній адресатці.

«Диви, диви, яке! А он там, бачила? Це ж схоже, знаєш, на що?..» І вона зацікавлено покусує губу. І вона кумедно морщить ніс, придивляючись. Сміятись і повсякчас смикати «диви!»... Дивитись разом — як обійматись...

Я тоді знічев’я пішов славнозвісні вінницькі фонтани подивитись. Просто щоб якось розважитись, та й набратись вінницького досвіду Костета охолодити. А вони виявились такі нереальні, ті фонтани. Народу навколо було майже нікого. Парочка навпроти застигла в поцілунку витинанкою. Чи то пам’ятником довічній вірності. (Хоча та вічність кохання їхнього, може, місяць протриває.) І нагору, у глибоке синє — шурх — злітає зграйка винно-червоних крапель. Мерехтить і міниться, кольорово підморгує й блискуче знущається з мого «якось розважитись» і «охолодити».

Я б у той момент, здається, відмовився від їжі й сну на весь день — аби Хілдур теж була там і бачила те ж саме. У якому все нагадує про неї, що ніяк із нею не пов’язане. На жаль, таку угоду — їжа й сон в обмін на душевний обмін враженнями з окремо обраною людиною — мені чомусь жодні вищі сили не запропонували.

Не второпаю, чому маріхуану забороняють, а людей не забороняють. Як на мене, то і сильніші наркотики нєрвно смалять у куточку. Єдиний день без бодай якогось зв’язку з людиною — «а нащо було підводитися». Ще один день — лиш марна витрата зубної пасти.

А в Карпати я без усяких Костикових зауважень усю дорогу хотів, але всю дорогу не потрапляв. То горить спецпроект, то роботу змінив і чекаємо, поки грант прийде, то траванувся, то ні з ким. Лише тепер-от Ізки. Малюється мені таке село вже не за обрієм, а за дзеркальцем напівживого ЛАЗика.

Хоча що робити в тім селі, не уявляю. Я прихильник туризму рідним містом, взагалі-то. А тут ще вела не взяв, бо в нього невчасно гальмо здохло. А без тої коняки-скотиняки ніби в тілі недостатня кількість кінцівок. Раз-два, незвично.

Що ні з ким — переживу. Спробую.

Цікаво, який вигляд я маю збоку. (Крім того, що незграбний і патлатий, як на всіх кадрах, із яких я не встиг утекти в обнімку зі своєю ненавистю до фоткання.) Але якщо відсторонено подивитися, наприклад, на свої пальці, вони смішні. П’ять довгастих відростків стирчать, звиваються. Якщо так само подивитися на Владчине прізвисько, воно взагалі дурне. Хілдур — і не по-жіночому, і не запам’ятаєш із першого разу. Та мені, як уперше закоханому, захеканому, заскоченому амуром посеред перерви першокласникові, звідусіль сама літера Х світить неземними світлами.

{Ізки}

Просто зараз поруч зі мною — темно-зелена хвоя на світло-зелених схилах.

Подумав, що Костет, мабуть, геніальний комунікаційник, якщо одним зауваженням здатен запульнути у подорож такий лежачий (чи велокатучий) камінь, як я. Недарма ж мені знайомі пачками пересилали твіти метрополітену, не знаючи, що це витвори мого ліпшого приятеля.

Цікаво: якщо після всяких Алчевських лишалися в архівах грубі стоси листів, щоденників та іншої макультури, до яких торкаються цікаві мацаки архівних щурів, то ми полишимо по собі гігабайти твітів та чатів. Як майбутні цифрові щурі все то розгрібатимуть? Я, звісно, спрощу їм життя. Я ж періодично копіюю свої переписки з Владкою у папку. Якщо я помру і прославлюсь, як Врубель, вона автоматично зробиться Емілією Праховою. Тільки я через неї ще не роблю собі селфхарму ножем по грудях. Я через неї малюю інтер’єри, в яких кольори кричать про присутність. Людини, яка на тих інтер’єрах відсутня.