Від пустки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона й нині так вважає, вже протягом п’ятдесяти років, прожитих в Україні. Щось у них із Полінкою є спільне, незламне. Недарма вона так любила мою дівчину, аж ось тепер перестала зі мною розмовляти.

На канікули мене відправляли в село, насправді офіційно пгт, але не знаю, що там у ньому було «гт», себто «міського типу». Всі типи місцеві були з насінням, себто сємками, всі дороги являли собою крихітні павзи між ямами з химерними обрисами. Як я ними вирулював на благенькому обдертому «Орльонку», успадкованому від старших двоюрідних, науці не відомо. Одного разу великі пацани закидали мене камінням, бо зарулив на чужу вулицю, й я зверзився у скалля, себто щебьонку. Досі на колінці шрами у вигляді смайлика.

Там я був ще відчутніше чужим, бо завдяки матері моїй Валентині Ігнатіївні розмовляв літературною російською, а завдяки альма-матері, себто кращій школі на районі — міг перемикнутися на літературну українську. У пгт панував суржик. У мене ламався мозок. Я бачив, що мова тубільців поєднує в собі російські корені й українські суфікси, або ж іще якимось чином змішує частинки слів — але не міг вловити принципу, за яким я мав створювати подібне мовне рагу. Намагання розв’язати цю лінгвістичну задачу, якої ніколи не ставили сім’я і школа, зазнавало поразки. Наді мною ржали. Я сяк-так вивчився хіба зворотам «гулять у квача», «застьобувать пувицю» і «дюже укусна канахвєта». Розлогі бесіди здебільша вів із прабабусею моєю Килиною Митрофанівною, бо вона прибула в ці руді степи (не зі своєї волі, а як підозріла неблагонадійна побувавша на окупованій території) з Полтавщини, тож її суржик був ближчий до Котляревського й мого серця. Хлопці мене, звісно, не надто поважали. От вам і «не чоловіча точка зору», кстаті...

У школі, до речі, теж спілкуватися було не так-то просто. Вчителі вимагали від нас на перервах розмовляти українською, та їхні приписи сумлінно виконували лише заучки. Я до них не належав, бо був лінивим трієчником, але випендритися мені праглося. В підсумку я якраз там, а не у природному середовищі пгт, навчився вільно мішати грєшноє з правєдним і самостійно винайшов власний аналог азіровки й тезауруса Подерв’янського.

А на моє питання щодо тієї школи, поставлене мною вже в часи львівського обміну (чому я втрапив у неї з цілком російськомовного середовища?), мій батько Василь Михайлович хитро захихотів і досить схоже зобразив спочатку Хостікоєва, а тоді Бенюка («Швейк, а почему вы все время говорите по-чешски?! — Бо я чех...»).

То були, мабуть, перші почуті від нього українські слова.

{Київ, метро}

От що нас культурно роз’єднувало з нашими гостинними западенцями — то наші дитинячі середовища. Ми не дуже розуміли з оповідей, хто то є «тета» — я думав, то тітка, а Христя мала на увазі бабусину сестру. Вони не дуже розуміли, хто такі «сявки» — сяк-так переклали як батярів, але от я зовсім не певен, що ці дві народності сильно схожі.

Вони, таке враження, всі володіли польською краще, ніж я тоді українською — бо на канікули рушали не до рудих степів, а до містечок з акуратними червоними дахами, які я тоді бачив лише на картинках до «Сказок писателей мира». Для мене щойно відкриті тоді «Екзотичні птахи і рослини», з яких я вивчив і так гордо витяг із рукава «Єдинорога», були насправді екзотикою. Наді ж Андрухович був кумедним, як мені — ну не знаю, Євтушенко.

«Я брав тебе мов фортечні мури»...

Брав, ага, ага. «Oh should I say she once had me».

Цілком імовірно, я в ліжку виявився не асом, а бозна-чим. Я й у нім, здається, не дихав, не міг. Що вочевидь не сприяє гармонізації інів з янами, злиттю чакр і прочім обмінам божественними енергіями й хіміями. Або ж просто Влада тоді подумала: «А чом би й ні», а по тому подумала: «Нє, мабуть то якось негарно не любити і спати». Або ж тупо не подумала. Або ж — будь що, трясця його матері! Припини фантазувати, Сире ти не надто нормальний. В голові іншої людини знаходяться уявлення іншої людини.

{Київ, Золоті}

Ось взірець собачаткам Камчатки: я вирішив перебити клин клином і піти на побачення. Коли вже гора не йде на два тижні суцільних повідомлень від магомета, якому без тієї гори цілий день прожити — то забагато. Але серед скільки там є мільярдів жінок не може бути єдиного збігу пазла зі шматочком, що мешкає на відстані години тремтіння у вагоні метро.

Ну от, пацан сказал — пацан сделал. Усе виявилося доволі нескладно з тим тіндером (телефон вважає, що тендером, ну десь він і тут правий). Перші дві дівчини, з якими він мене «спарував», нічого чомусь не відповіли, але не встиг я замислитися, в чім там річ, як відписала така собі Діана. І не така собі, а доволі нічогенька. Усмішка мила, на другій світлинці сидить із тхориком. Через пару реплік про те, хто де працює (вона адміністраторка у кінотеатрі, забув, якому саме), і що тхорик («как ты его назвал? смешно... так, правда, хорьки называются?») справді її звірик, а звати його Фліртом, вона повідомила, що не любить бесконечно строчить і пропонує зустрітися. Я перепитав, чого вона хоче від того процесу.

«Легких, приятных встреч, — написала Діана. — Трахать друг другу мозги — не мои фантазии».

«О, — розчулився я від такої ясності, чесності і конгруентності, — та сама фігня, Джульєтто».

Сьогодні під сонним дощем прибрів у офіс, де набрів на ютуб, в якому за якийсь час методом наукового тикання у рекомендації надибав собі одну нову кохану жінку. На ймення Хінді Зара. Завдяки чому працював досить поганенько, зате жив довго і щасливо.

Коли я перейшов на українську, сестричка обережно повідомила, що я став якийсь занадто жорсткий. Я-бо не переходжу знов на мову співрозмовника, коли той мене розуміє. Оце, значить, вона така гучна і щира, а я такий тихий і підступний. Мене дико виснажують дискусії, тому я не беруся згадувати згубні наслідки Емського указу. (До того ж у мене з деталями зле, я за потреби не згадаю навіть, коли той указ вийшов. Коли це конспектували, Костет мені ще конспектів шкодував.) Але я дуже люблю Альку, тому заради неї одної певний час робив виняток. До того ж вона вже рік у Тель-Авіві, і зізнається, що те місце, яке в неї в мозку займала українська, починає поступово перебирати іврит. Але потім виявилося, що все вона прекрасно розуміє, і ми перейшли на суміш. Кажуть, у сім’ях білінгвів тямущі дітки ростуть.

У Діани ніби те зазначене місце в мозку мало би бути вакантне. Але вона допитувалася мене, чом це я такий Швейк — так, ніби ми зустрілися не в центральному парку столиці нашої батьківщини, а десь на вершечку вулкану Ключевськая Сопка.

Терпляче пояснював людині, що ні, я не зі Львова, я з Харкова. Що так, там теж були українські школи. Що ні, «нацюцюрник» це не термін, а жарт. Що так, українською «заниматься любовью» зветься «кохатися». Тоді діло пішло жвавіше.

Коли я її всадовив ув останній потяг метро, лиш тоді згадав, що на завтра мені взагалі-то треба було внести правки. Але сил не було. Це хороший має бути знак.

{Київ, Поділ, таки ще один бар}

Вітер доволі великий.

На тлі освітленого неба, в якому стирчить башта, так сильно хилитаються віти.

У нас усе-таки одночасно найхимерніша й найкраща команда в світі. Правки, які я вносив тремтливими руками зранку, виявилися марними. Поки я минулого вечора шукав, де у Діани ерогенні зони, дівчата мої дофамінові провели скайп-конференцію та вигадали нову концепцію листівки, принципово нову. Мали бути там — тадам — дракони.

Референсів тих потвор у фотостоках якось небагацько, особливо коли тобі їх замовили... гм, реалістичними. Реалістичний дракон — то як, ігуана? Виявилося, що мій варіант «надто страшний, треба щоби він був добріший». «Може, хай він усміхається» — запропонувала Віруся. Ну добре. Ні, тепер «неприродно мімімішний», на думку Лесі. «Може, зобразити зі спини» — доходять хором вони.

Лише наприкінці дня я видав красную прозрачную линию в виде котенка: реалістичного, добрішого, але не мімімішного дракона, який невловимим чином усміхається зі спини. Не знаю, чи врятує країну наш епохальний івент, але я супермен і отець драконів, піду візьму пиріжок з полиці.

Та мене за цей час двічі нагодували, а тоді кактуса подарували. Кактуса звати Фукуяма. Він чомусь квітне, хоча не пора. Кажуть, продукує дофаміни. Хоча, як на мене, тестостерони. Заснув знову чортзна-коли. Але ж не дивився, коли абонентка була «востаннє в мережі», цілісінький день!..

Після третього побачення з Діаною я їй написав, що ми все-таки надто різні. Не знав, якої реакції очікувати, готував кілька варіантів пояснень, та вона одразу написала «ок ))».