Від пустки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну точно ж, ти описав дрім-тім для мене! А де, де таку дають?

— Тю на тебе. Почитай розумних людей про емоційний інтелект. Тебе ж із такими скілами в сучасному бентежному світі навіть доглядачем за равликовою фермою не візьмуть.

Але мене взяли в новонароджену громадську організацію. І поки комунікативний Костет жартував у твітері про жетони, а тоді креативно спамив світові свіжим креативним застосунком, я малював комікси про судову реформу.

Усі знайомі мені не вірили. Включно зі мною. Але я вже казав, що мене не влаштовує однаковість та незмінність. Коли навколо тебе тепла водичка і ти маєш звичку вільно розгойдувати зябрами, то флаг тобі в руки, будь собою й фіг з тобою. А коли навколо тебе все, скажімо, посохло, то якось не верх мудрості розмахувати своєю зяброю як хоругвою і хрипко повторювати, що ні на що її не проміняєш. Є сенс спробувати відростити щось більш відповідне.

Коли навколо тебе чорні лебеді й чорні круки кружляють, як ти можеш лишатися абсолютно таким само нормальним сирком, зосередженим лише на велотуризмі рідним містом — і решті своїх внутрішніх монголій з їхніми райськими краєвидами. Якось я ніяк не міг залишитися тим абсолютним прекраснодушним ліваком-хіпаном. Я мав відшукати, де можу докластися до спільного блага хоч як можу.

Я бачив, що хтось примудрився лишитися зі своїми зябрами, цілком заплющивши очі на заграви, прикрутивши звук війни, ніби гучність телевізора до нуля. («Скажіть, а в який концтабір нас везуть?» — «Не знаю, я поза політикою!») Що так теж можна. Я бачив, що хтось, навпаки, відтепер більше не бачить нічого, крім рубрики «Суспільство». І що багатьом моїм знайомим приносить щире задоволення закупати броники, давати концерти «на передку» та блокувати Солом’янський суд. Мені, ох, такого штибу активності як зроду було трудно, так і не стало легше із сотим повторенням: кожного разу ніби сам по собі кирзачами ходиш.

(Після інституту перед охороною Амеріґо мені якось надала лиха година попрацювати в кол-центрі. При тому, що для мене взагалі нема звіра страшнішого за слухавку. Я вирішив вогонь вогнем здолати, бо десь чи не в Полінчиному журналі начитавсь, що якщо на арахнофоба випускати щодня по зграї павуків, то згодом він із ними обніметься як із братами.

...Відтоді зі всіма прощаюсь: «Дякую за ваш дзвінок»...

Ну так не підпомогло ні разу. Павуки все лізли й лізли, мене все плющило і плющило. Коли траплялась маленька павза в обуреному трезвоні клієнтів, я починав уголос виспівувати: «Аве Марія грація плєна домінус текум», скоро всі колеги по нещастю вивчили партитуру і склали зразковий хор мальчиків-зайчиків. Далі дзвеніло і мене так само смикало.

Я впевнився, що є речі, які не виходить трансформувати куди їх сунеш — без трепанації.)

І от на Майдан я тоді доходив, вивантажував накуплені за списком бинти, серветки і грілки на вході до Будинку профспілок і рушав назад. Вся моя френдстрічка там бадьоро браталася. Їм там було страшно і класно. Мені там було просто тупо зле. Лобні частки підтримували справу розпашілої на морозі Альки за палаючою засніженою піанінкою та її хлопця в мотошоломі, але якимось потрібним ділянкам не постачалося ані адреналіну, ані дофаміну. (Цікаво, що Сир Нормальний перейшов на українську, а сильно активніша сестра його Алевтина лишилася де була. «Вот такой я русскоязычный бандеровец. Мирный. Чудо селекции», — знизувала вона сутулими плечима, трошки нагадуючи інтонацію нашого батька Василя Михайловича, коли той цитував спектакль про Швейка).

Зі мною ніколи не траплялося тамтешнього їхнього піднесення. Тільки жаль і жуть, які відтоді «Пливе кача» вмикає на максимальну гучність. Як «Green is the colour» вмикає запах найщасливішого дня у житті, коли у п’ятнадцять я вперше на день залишився один у квартирі без батьків.

Тільки жаль і жуть, тільки надія, а тоді жах, а тоді якесь полегшення, коли Янукович дременув. А тоді нова важкість. Треба було докладатися до країни здорової людини наскільки стачає равликової сили. Я зіткнувся біля червоного універу з колишньою колегою Лесею. Зчитав з вогню в її очах необхідність розповідати мешканцям Полтавщини чи Тернопільщини, що таке активізм і з чим його їдять, мовою фесту в парку. І придумав назву «ДоФаМін».

{Київ, Жилянська після покатушки на Нивки}

Нерви міцнішають, повітря сірішає.

Владка раптом проклюнулася у момент, коли я якраз ніби почав почуватися певніше без милиці її милих гіфок. Але втнула: написала, що забіжить із Поліною. «Тобі ж нічого? Все вже норм?» Я: «Ну, гадаю, так». Думаю, цей же весь mess we’re in не означає тепер, що я буду від обох під стіл довіку ховатися. Я ж нормальний чи де. До того ж у них немає проблеми «як же нам тепер далі дружити», котра би виникла, якби Хілдур стукнуло зі мною таки зустрічатися.

Та всі троє учасників зустрічі, зрештою, переоцінили свою установку «ми дуже дорослі, цивілізовані та просунені люди, а не якісь неловкі та образливі дітлахи». Вона-то спрацювала, але ж лише позірною благопристойністю. А так — всім купа болю за счет заведения.

Влада була надто милою. Поліна — надто зціпленою. Я сам не знаю який був, мабуть, що дебільний. Поліна під девізом: «Все в этой жизни через же» — показувала зроблену її шкільною подружкою фотосесію, якою була сильно не вдоволена. Влада волала, метушачись між нашими двома мовами (а коли вона стресує чи хвилюється, здатна висловлюватися лише тою, якою в дитинстві була оточена): «Ты не понимаешь! Ты очень, очень красивая! Сыр, ну скажи ты!» Мені захотілося вмерти під столом не отходя от кассы, я пробелькотів, що терміново треба побігти перевірити робочий чатик, обіцяли надіслати правки...

Я малим ходив у Клуб юних конструкторів, так на тому клубі висів антивоєнний плакат із написом: «Это не должно повториться».

Чого тобі хочеться? — питаю я себе психотерапічним тоном, вочевидь голосом свого телефона. Винятково ненасильницького спілкування — і замочити всіх монстрів. Наростити суперменські кубики на пресі, що від стресів мені назло не худне, а накопичує — і втоптати три торти під три чорти. Себто лягти долу й ніц не робити ніколи — й почуватися натхненно й осмислено.

Учорашній пронизливо холодний і сонячний антициклон змінився розпливчастим і мокрим холодним циклоном — але ранком виходячи до нашого дофамінового космольоту на десяту — я знов уявив собі, перетинаючи трамвайні рейки, що це весняне повітря, весняна атмосфера, весняне оновлення, весняне воскресіння, весняне просинання, весняне очікування. І на той проміжок такого відчуття стачає, хоча до початку весни іще непочатий край зими.

А у квартирі вже звірячий холод. Її неможливо прогріти взагалі. Левову долю, вісімдесятий левел тепла в помешканні дає повітронепроникність рам. А рами Марківни... Я хоч і не любитель повторів, але щодо цих рам будь-кому повторюю одну й ту саму цитату з Довлатова: «Ко мне через щели в полу заходили бездомные собаки». Але від власниці, що бере з мене таку символічну оплату, я не можу вимагати ремонту. Минулої зими я грівся мареннями. Цієї маю якимись свіжими інтересами.

Сестричка прийшла в скайп. Згадали, як жбурлялися ведмедиками між двома поверхами ліжка і вели філософські розмови на дорослі теми. Вирішили повторити. Ведмедиків довелося замінити на гіфки з ведмедиками. А теми лишилися. Виявляється, вона там на своїм Близькім Сході теж страждає, бо якийсь Нітай їй там близький недостатньо. Тут і я їй виклав свого дракона, який усміхається зі спини, каже, що я йому не чужий, каже не будувати планів, вертить хвостом і пірнає у безвість, не відповідає на смішне, не відповідає на відчайдушне, не відповідає на конкретне, не відповідає на питання «ей, чи є хто живий», не відповідає на горде мовчання, не відповідає на моє існування.

А її Нітай по-своєму не той. То він Альці її улюблені шоколадки носить і пилинки здуває, то згадує про релігійну сім’ю. Алька занепокоїлася за мене, я за неї.

Алька: «вам бы на воды в форж»

Я: Отож! Туди нам дорога всім однозначно.

Алька: угу. на титаник...

Я: Так, гетьте думи ви, хмари осінні, з тим шибеницьким гумором!

Алька: я вот собираюсь немножко на воды на мертвое море

Я: Оце підтримую ба навіть заздрю