Ведмідь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він рівним тоном відказує, що це його не стосується. І додає, помовчавши:

— Я з тобою не в тих стосунках, аби остерігатися інших чоловіків.

Та за кілька секунд я відчуваю на собі його погляд (у цей час я через вікно дивлюся на червону пляму з тюльпанів у нашому садку), і мені здається, що він потайки забирає якусь певну частину мого обличчя — можливо, мої вуста. Насправді йдеться про шию, про артерію, що пульсує, адже священник з об’єктивністю науковця, захопленого умовами нового досліду, зауважує:

— Сонна артерія... Якщо встромити у неї ніж, бризне фонтан із крові!

Ця ремарка, цей вигук, спровокований жорстокою байдужістю мого погляду, — це поклик крові у брата, ладного перерізати горло зрадливій сестрі.

Іван так до мене і не прийшов, однак надіслав листівку, на звороті якої нашкрябав: «І якщо викинете цей образок після того, як довго будете в нього вдивлятися, — який спогад залишиться вам?» На лиці — вітраж із сонцем; промені переходять у жіночі обличчя, тобто жінок стільки ж, скільки і променів — тридцять два обличчя, а далі — шістдесят чотири, бо промені ростуть у два ряди, тож разом дев’яносто шість усміхнених жіночих облич, серед яких немає мого обличчя; Іванова сотня жінок — юних, вродливих — обертається навколо нього, мов навколо світила.

Священник якось зізнався мені, що кохав тільки одну жінку. Звали її Жанною, і була вона героїнею одного роману. Жанна — це сама самопожертва, вона у розквіті юних років відмовляється від плотського кохання, присвячуючи себе порятунку буркотливого хворобливого батька. Священник дарує мені цей роман у розкішній палітурці. І тепер я вимушена зберігати цю дивну історію.

Я читаю роман, відчуваючи відразу до Жанни, і вирішую відкрити свої почуття священнику. Для мене така відвертість — надто болісна: я воліла б любити те, що любить священник, захищати те, що захищає він.

— Справді, захоплива історія, — обережно починаю я, — та чи не здається тобі, що надмір зречення в Жанні — це гріх...

— А що для тебе означає «гріх» і «зречення»?

Відповідає він різко. У всесвіті священника не важать приблизні оцінки та люб’язна стриманість, які, у випадку з Йоганом, дозволяли мені закривати очі на неприємні аспекти стосунків.

— Я хочу сказати, що не варто жертвувати своїм життям заради чужого. І точно не заради життя власного батька.

— Думаю, ти не зрозуміла. Погортай сторінки Святого Письма. Зверни увагу на жертву Ісака і на втручання Господнє.

Та я ледве чую його слова. Лише відчуваю їх гостре лезо.

— Бог випробовував Авраама...[11], — вів він далі.

Я явилась до нього збурена, звернулася щиро, відкрито. А він відповідає мені цитатами і так холодно, що сльози навернулись мені на очі.

— Значення цієї книжки — випробування, — заявив священник. (Плачеш? Що ж, дуже добре, плач, — ніби звертався до мене безжальний голос. — Плач, нещасна дурепо, прохачка сакрального, нездатна піднятися до рівня істинно обраних. А Жанна — обрана, без жодних сумнівів — обрана, адже юною і вродливою вона з власної волі погодилася зійти у могилу цілковитої цноти.)

— Але заради чого це випробування?!

— Ти що, читати не вмієш? Навчися читати по-справжньому!

І сльози линуть з новою силою...

Певний час похмура примара Жанни стоїть між нами, та згодом розпливається імлою при появі Вівіан Ріс, про яку я розповім, якщо буде на те потреба і якщо спогад про неї знову стривожить мене. Бо писати є сенс тільки для себе, письмо дається, тільки якщо витрачена енергія гоїть пуп’янок вогневиці, пекучий фурункул. Звісно, заради читача нескладно вигадувати граційні об’єкти ревнощів, та що стосується справжнього об’єкта, який уособлює всю решту — пропоную поки про нього не згадувати, обійти це порожнє місце, цей ураган, цей безлюдний берег, цей відчай, що охопить мене, коли прекрасна Вівіан Ріс підійде до священника і піднесе до своїх вуст різьбленими пальчиками крадійки маленьку голеньку проскуру.

Простягнувшись на канапі у вітальні, не відводячи очей від вікна, де буяють весняні шелести-пахощі (ще надто холодно, щоб відчиняти вікно), я почуваюся ніби у скляній клітці. Я не в змозі доєднатися до руху і росту природи — і це пульсує в мені (приблизно що десять днів) кризою, і вилікує мене від неї той, хто добряче мене відлупцює. Та цього досі ніхто не зрозумів: ані Поль, що майстерно володіє собою, ані священник, лють якого я мушу конче викликати. Авжеж, можна лишатись, як я, злою й неадекватною і до слів, і до світу — та для цього мені потрібна чужа лють, яка прийме мою, розпалить її і милуватиметься нею, ніби караючи мене за те, що я не в силах приєднатися до Аполлінерових музики й хвиль, ніби вона відплата мені за всіх фальшивих поетів (і за мою поетичну фальш), ніби раз і назавжди мене підтинаючи. Та лють так і не йде, усі мені відмовляють у люті — хоч я й прошу про неї смиренно. Коли відчуваю, як лють піднімається у мені, то, присоромлена, я підходжу і прошу пробачення, імпровізуючи жест, який я підгледіла у прошаків, що стоять на перехрестях вулиць: вони залюбки здерли би з вас шкіру і залишили би конати просто на землі без своїх дорогоцінних гаманців — та натомість вони покірно кажуть: «Месьє, п’ятеро діток, роботи нема, їсти кортить. Месьє, будь ласка!»

Тож одного дня — з яблунь дрібною мжичкою осипався квіт, мій відчай убрався у білі шати — священник прийшов до мене і сів поруч.

— Як почуваєшся сьогодні? — турботливо запитав він.

А я, приголомшена хворістю, не могла розтулити вуста, я просто заплющила очі і поклала голову на його кістляві ноги. І з подивом відчула, що зовсім поруч, під штанами (які віддавали кислим) здіймався найчуттєвіший, найтвердіший і найбільший з-поміж прутнів, що я їх бачила у своєму житті.

Непорушність давала мені можливість часто згадувати про це, хоча зваженою цю думку складно назвати. Зокрема я міркувала про це вечорами, коли, поклавши гіпс на край ванни, я розслаблялась у гарячій воді. Ззовні хмурніла ніч, із неї раптом виходив священник, він стукав у двері, я кликала його, та двері не відчинялись, а я, простягнувшись у зручній теплій ванні, не знаходила сил, щоби піднятись і відчинити. Однак я бачила його крізь двері, він був голий, зі страхітливо великим прутнем, що стирчав горизонтально, мов товстий всохлий дрючок. Людина із сухим дрючком. На велетенському тілі світового дерева священник — це гілка, позбавлена сімені, де якої туляться сумні дітлахи. Рідини немає ні зовні, ні усередині, і хоч би краплина дощу зросила гілку — мокне вона тільки від наших сліз. Бо я лежу гола в прозорій воді — кволіша, ніж паралітик в Євангелії. І зі сльозами волаю, молю, щоб хтось змилувався і відчинив двері, які розділяють нас.

Кому першому спала на думку ідея читати вголос мої тексти — мені чи йому? Хай там як, та коли я поклала голову йому на коліна, нас охопило бажання — принаймні такого висновку я доходжу під час медитативних сеансів у теплій ванні, коли переді мною (щовечора ближче) постає очевидна затята мужність мого товариша по лектурі: день за днем я читаю йому свій роман, ніби повзу мертвою гілкою, яка розділяє нас, і відчуваю твердість ціпка, яким поганяють упертюхів та віслюків. І цей віслюк — упертий і ніжний — це я, щодня я являюсь йому зі свіжим врожаєм літер...

Два місяці у гіпсі, місяць вправ — тільки тоді я можу повернутися до Вюрта і шпацирувати зі священником. Опинившись у Вюртському лісі, я моментально забуваю і про свою незворушність, і про свій біль, хоча певний час мені здавалося, що це — назавжди. Що ж, для когось такі стани справді стають вічними. Пригадую Пілар, яка майже не рухалася через спухлі ноги та дихавицю. До зустрічі з нею мені й на думку не спадало, що у сорок років можна бути старою. Мої мама і тітоньки зі сміхом, розпашілі, у шкарпетках із грубої вовни на струнких ногах долали кам’яний схил Пен’я-В’єхи. А унизу Блас зустрічав їх усім огромом свого тіла, мов гребля, — і коли вони таки хилили його, з легкою усмішкою відновлював рівновагу. Увечері ми грали в шаради перед розпаленою ним ватрою. Навколо шале бекали барани, і уночі вони терлися смухом об дерев’яні стіни. Кімнати в будинку віддавали гумою, а через відчинене вікно долинав гамір і сморід отари. На світанні сарни гамували спрагу з джерельця біля цоколю будинку. Блас розказав мені, що зір у сарн поганенький, а от нюх бездоганний. Тож я піднімалася першою і йшла до струмка — проти вітру, з альбомом для малювання під пахвою. Іноді мені щастило наблизитися до сарн на відстань у декілька метрів.

Вюрт — це вузька яруга, спуститися до якої можна вузькими шляхами, полого. Університетський кампус поволі поглинає плоскогір’я, шосе прохромлює його своїми жовтими очиськами, дороги розходяться серед полів пшениці, кукурудзи й люцерни, далі трохи темного лісу, що оточує лани, де пасуться корови, і в самому закуті — замок і гай, три ставки, вкрита бруком алея з кількома фермами уздовж неї, зрештою, церква. Поруч із церквою, там, де підноситься пагорб — пресвітерій у затінку дерев, через які світло може падати тільки вертикально і винятково опівдні. Між церквою і замком, у тридцяти метрах від нашого пурпурного бука, підноситься приватна капличка, де містяться поховання каштелянів. Там ховають і досі, кайлом і лопатою риють у пошуках прихованого входу до льоху. За словами Ґабріель, якось уночі уповні її пробудило світло — і у вікні вона бачила тінь, вбрану у плащ, що ніби тікала із ораторії. А іншим разом Ґабріель не могла піднятися, придушена неймовірною вагою. Напередодні ексгумували тіло старого барона, і ґрунт біля входу до каплиці ще був свіжий.

Вюрт колись дуже шанували друїди. Принаймні про це полюбляють розповідати місцеві, посилаючись на начебто прихований глибоко в лісі дольмен. Справді, є декілька куп каміння, розкиданих серед гущавини залишків середньовічних споруд, але ніхто не бачив дольмена. Хай там як, та коли я виїжджаю на високий спуск до церкви, унизу, серед ранкової імли, мені відкривається ліс, густий, мов звірячий смух, і я ніби повертаюся до земних нетрів. Доїжджаючи до нього, я щоранку відчуваю шалену радість — і стаю небезпечно вразливою через неї. Іноді я почуваюсь знесиленою, весь час вибухаю сльозами — а в інші дні почуваюсь бунтаркою. Однак у Вюрті така вразливість здається природною. Можливо, саме вона зумовлює мою працьовитість тут.

[11] Буття, 22:1, пер. І. Огієнка.