Ведмідь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Священник із тривожним збентеженням слухає мою історію, запитань не ставить — як завжди, намагається не засуджувати. Відчуваю, що моїми вустами він дізнається про таємниці життя, і що натомість я відчуваю завдяки йому свободу, про яку ніколи і ні в кого не просила, гадаючи, ніби давно вже маю її, хоча насправді свобода давалась мені лише на мить, коли я розповідала священнику свою відверту історію.

Ось чому маємо триматися невинності: слова повинні вкривати усю поверхню тіла, щоби від тіла залишався лиш текст, так ніби велетенський млин — млин-сонце — безжально перемелював моє нещасне життя.

Коли я вперше побачила Вівіан Ріс у Вюрті, йшов дощ. То була ніч на святого Івана Богослова, і, за традицією, студенти розклали багаття перед входом до церкви. Дощ почався саме тієї миті, коли місцеві почали сходитися до вогню, що не займався, ледь животів і кахикав тоненькою цівкою диму. Усі відкрили свої парасольки — і лише священник непокритою головою приймав зливу. Мені його не було шкода, адже під час наших прогулянок він ніколи не захищав себе від дощу. Зрештою, він міг будь-кого з місцевих попросити поділитися парасолькою. Однак таке прохання було б недоречним, і місцеві знали про це, тож трималися трохи на відстані від священника.

Священник читав вступ до Євангелії від Івана з Біблії, такої старої, такої розваленої, що я подумала: певно, вона споконвіку мандрувала разом із ним та іншими членами його групи. І не мало значення, що дощ змивав текст зі сторінок — його всі знали напам’ять.

Нас огорнув посмерк, вогонь згасав, аж раптом з’явилася жінка у довгому легкому пальті, що здалося мені золотавим, широчезним, повітряним, і була вона такою вишукано-елегантною посеред хлюпкої вологи! Незнайомка піднялася невеличким схилом, що вів до нашої ватри, і камінці хрустіли під її кроками, від чого до неї обернулися всі парафіяни. Кучері каштанового, майже рудого волосся м’яко стікали плечима, а ще незнайомка мала ніс бездоганної форми, високі вилиці і гостре підборіддя. Вона обережно підійшла до священника, скориставшись тим, що ми залишили його самого, і розкрила над ним парасольку кольору мертвого листя. І Біблія опинилась під її захистом. А я упізнала Вівіан Ріс.

Кілька разів ми зустрічалися — під час літературних вечорів, де вона завжди була одна. Вродлива жінка, щиро захоплена літературою і цілковито позбавлена властивого жінкам остраху перед суперництвом — певно, тому, що виглядала вона років на десять молодшою від свого віку, скидалася на вічну юнку. Ні чоловіка, ні дітей вона не мала, батьки померли, гроші в неї водилися, і вже десять років вона писала роман, так і не зважуючись публікувати, бо це мав бути тотальний твір, єдиний твір у її житті. Зранку вона поринала в письмо — і виринала надвечір, цілком на силі. Спати вона могла у будь-який час доби, постилася досхочу, ніхто не вимагав від неї готувати вечерю чи прасувати сорочки, а ще вона мала бібліотеку, яка налічувала дві тисячі томів. Вона страждала від головного болю, через що більшу частину часу проводила на самоті і часто йшла з гостей рано, хоч і не мала потреби відмовлятися від запрошення. Я завжди заздрила її слабкому здоров’ю, адже вона зуміла створити собі ідеальні умови для самоти, завдяки чому на людях завжди здавалася граційною, достоту нічний метелик на світлі.

Після церемонії у день святого Івана Богослова Вівіан зайшла до пресвітерію, сіла поруч із нами на холодну шкіряну канапу і повела кумедну історію, сюжет якої я вже не пригадаю, але пам’ятаю веселий і блискучий тон, Іван (я це не забуду) на її обличчя, на її руки, на складки її пальта кинув погляд дитини, що вранці відчиняє вікно й уперше бачить сніг. До мене він ніколи не звертав цієї щасливої усмішки і блискучих очей. Ледве втримуючись від ридань, я схопила келих з вином, випила його одним махом і мовчки попросила у Ґабріель, що сиділа поруч, іще вина. Вівіан пила воду, її тонкі пальці рухалися швидко, напівпрозора шовкова хустка підкреслювала її тонку шию та невимушеність її натури: поетеса дев’ятнадцятого століття, достоту Марселіна Деборд-Вальмор — ані дітей, ні чоловіка, ні боргів, ані коханців[12]. Мені раптом спало на думку, що Поль залишився удома один і що я забула про його вечірні страви.

Я підвелась і вийшла. Священник не поставив мені жодного запитання — просто провів до машини. А я буквально бігла — бачили б ви! І поки виводила авто на дорогу, він не намагався відчинити дверцята, не стукав у скло. Він просто стояв на ґанку пресвітерію — достоту як у моїх снах: стояв і не відводив від мене погляду.

Декілька днів Іван ходить з відсутнім виглядом. Нове Місто він запустив, і все ж таки на горище час від часу навідується. Коли я кличу його до вечері, то помічаю, що навколо дір у стіні, уздовж обірваного краю шпалер він накреслив вишукані графіті — ніби прагнучи окреслити пустку — достоту клітки для птахів або віконця нарозпаш у морок.

Вирішую розвідати більше про стосунки священника і Вівіан Ріс. Він каже, що вони знайомі уже давно, ще з університету, де вона вивчала богослов’я.

— Вівіан Ріс пише, — кажу йому я. — Пише уже багато років. Якийсь тотальний твір. Ти бачив цей текст?

— Ні, — відповідає священник. — Уперше чую.

— То почитай його, запропонуй їй прочитати свій текст нам — я переконана, що це допоможе їй його дописати. Можемо влаштувати прогулянку втрьох, а потім запросимо її до себе почитати її роман.

Священник і Вівіан ідуть попереду. Своїм дитячим голосочком Вівіан лопоче на різні теми. Вона має докторський ступінь з літератури, писала роботу з містичних творів доби Середньовіччя — це відразу зближає її зі священником. Авжеж, завдяки дисертації Вівіан отримала високий ступінь, однак робота її не цікавить — та ще й в університеті! «Там так нудно!» — каже вона і піднімає комір пальта. Її мініатюрні черевички швидко брудняться, та вона, певно, має удома ще пар зо п’ятдесят. На священнику великі дорожні черевики — ті, що й завжди, на них уже помітні дірки, — і що далі Вівіан торочить про університет, то більше він супиться. Я відчуваю це, я уважно слухаю, як Вівіан гострим лезом дражнить священника, як живцем знімає з нього шкіру тонким ножем своїх досягнень — хоч їй і не потрібна ця шкіра, їй немає з нею що робити. Мені здається цікавою її вишукана жорстокість, здатна роз’ятрювати старі рани — тепер переді мною таке завдання не стоїть.

На кухні за столом вона читає нам кілька уривків зі свого роману. Читає добре. Авжеж, вона закінчила курси для дикторів, а ще грала в театрі, трохи співала — хоча переважно на безлюдному пляжі у вільний час. Її текст справді оригінальний, хоч і не такий виписаний, як мій (принаймні так здається мені). Я роблю кілька зауважень — суворіших, ніж ремарки священника, а вона мені дякує. «Так цінно отримати двох таких досвідчених читачів...», — бурмоче вона, достоту сирітка, яку щойно удочерили.

Я бачу сон: Вівіан і священник усамітнились у шале біля Пен’я-В’єхи. Вони у мансарді, на ліжку Бласа. Священник кохається з Вівіан. А поруч, у кімнатці, яка слугує за комірчину, я прасую цілі гори білизни.

Про цей сон я не кажу нікому. Мовчу і про біль, який відчуваю, уперше побачивши священника «в дії» в обіймах іншої жінки, яка також пише і не є мною. Займаю себе побутовими справами — достоту Сильвія Плат, перш ніж накласти на себе руки.

Маріука бездоганно прала білизну. Спала вона не з нами, не у просторих спальнях, де пахло гумою. Маріука спала там, де й тато, під дахом. Вона належала до обслуги, хоч і поводилась у походах мужньо і була витриваліша, ніж кожен з нас. Саме тому вона і належала до обслуги — Маріука вміла завжди йти попереду і мовчати.

За декілька тижнів я зустріла Вівіан на виставці в місті. І необережно розкрила їй наш зі священником альянс — читання.

— А можна я зателефоную йому з приводу свого роману? — запитала вона. — Це ж не надто його збентежить?

І я зрозуміла, що вона в такий спосіб питає у мене дозволу.

— Він буде щасливий, — відповідаю я.

Відчуваю себе зневаженою, та водночас мене охоплює дивна радість: тепер тінь Вівіан між мною і священником прикрашатиме нашу внутрішню кімнату — а нам бракувало саме цього! До речі, якщо Вівіан згодна продовжувати цю гру, якщо сама пропонує себе, отже, це потреба її особистого життєвого шляху — так, ніби ця необхідність відкриває потаємний механізм наших з нею внутрішніх драматургій.

Вирішую запросити її до себе, а ще — священника і студентів. П’ємо чай, смакуємо лимонною тартою щойно з печі та тістечками, які принесли Іван, П’єр і Ґабріель. Я виймаю фотоапарат і увічнюю нашу дружню зустріч, усадивши всіх під навіс в одному з кутків тераси. Вівіан пропонує помінятися місцями, аби на знімку була і я. Вона робить фото всієї нашої групи, потім знімає кожного окремо. Окремо — студенти. Окремо — дівчата. Окремо — студенти з дівчатами. Окремо — ми з Полем. Окремо — студенти зі священником. Окремо — Поль, я і священник... Я дозволяю їй все це робити, розуміючи, що вона перебуває в ілюзії моменту дружньої близькості, хоча тим часом погляд Івана перестрибує з її рук на її волосся. Потім вона відклала фотоапарат і — на наше прохання і за умови, що ми наслідуватимемо її приклад, — згодилася прочитати дещо напам’ять. Пряма, виструнчена, граційна, вона читала нам поезію Октавіо Паса, з якої я запам’ятала тільки рядок — певно, тому, що, карбуючи кожне слово, вона дивилась на мене дивно:

Її голос виразний, лункий — що й казати, голос юнки. Після оплесків вона заявила, що зараз черга читати за священником. Я пішла по збірку Шекспірових п’єс — і ми хором умовляли священника почитати. Він відмовлявся, потім раптом схопив грубий том і розгорнув його навмання. Глибоко вдихнув — ніби збирався пірнути — і на мить завмер з роззявленим ротом. Одна з його ніг ледве помітно тремтіла, вільна рука гойдалась у ритм, а голос, наче дзвін, стихав і раптом падав у глухі тони, рокочучи:

Глостер, «Ричард ІІІ»[13]. Він продовжував декламувати, підвівся, закружляв на місці — так, ніби танцював, і від його різких рухів книжка здригалась і тиради сипалися безладно. Після першого подиву ми розсміялися — і невдовзі вже ревіли реготом, згиналися навпіл, обличчями до підлоги й задами до неба, до болю тиснули кров у судинах і сльози в очах. А священник тим часом вийшов на терасу і розлючено попрямував під навіс. Не зупиняючись, він ще раз навмання розгорнув книжку, кинув репліку і махнув рукою:

Він різко згорнув книжку, кинув її на коліна Ґабріель, витягнув свої довжелезні вузлуваті руки, стрибнув і зачепився за навіс, розсміявшись — і це той, хто ще в квітні статечно крокував на чолі католиків-прочан, на ходу читаючи молитви! Чікіта миттю кинулася, гавкаючи, стрибати біля ніг священника, які відірвалися від землі і гойдалися; Поль, удаючи Чікіту, також загавкав і зареготав водночас — а за ним усі решта, дівчата, студенти, Вівіан, усі, крім мене. Мені не було смішно: я раптом побачила обличчя Бласа, викривлене нещирою посмішкою, а перед ним — на диво жалісну подобу Маріуки, нагої, худої, смаглявої, такої, якою я запам’ятала її у ванній в шале; довгі коси Маріуки спадали аж до стегон.

Я підвелася й пішла на кухню, де накинулася на рештки тістечок. Потім побігла до ванної і все виблювала у раковину — швидко, заплющивши очі; це спало мені на думку блискавично, достоту як тоді, коли наше авто пірнало у звиви шосе вздовж Кантабрійського узбережжя і треба було зупинятися терміново. Подібні напади нудоти траплялися зі мною переважно коли ми дерлися кам’яним схилом Пен’я-В’єхи, але тоді я впирала погляд у масивну постать Бласа внизу і уявляла дивовижну картину: я падаю у його обійми, вбиваю себе, а він несе мене, неживу, протягом усього шляху додому.

Ми з Вівіан у Вюрті не перетинаємось, а студенти (виявляючи перебільшену турботу про мене) жодного разу не згадують про візити жінки у золотому пальті. Та я знаю, що якщо Вівіан отримає дозвіл — як я — самостійно заходити до кабінету священника, то на робочому столі побачить дві світлини: перша — листівка з Томасом Бернгардом. А другу зробила вона сама — на ній ми, тобто я, Поль і священник, разом на терасі.

Зазвичай священник служить дві меси у вихідні — у суботу ввечері та у неділю. Самогубець і я — ми приходимо щонеділі, і П’єр також — він старанно імпровізує на органі, навіть якщо нічна гулянка триває й тоді, коли ніч перейшла у світання. Під час музичних пауз я помічаю гримасу стриманого сміху на обличчі священника. Тоді я обертаюсь до амвону, де здоланий втомою П’єр граційно потягується, помалу виконуючи вправи своєї ранкової гімнастики. Після служби і перш ніж пірнути у ліжко він п’є з нами каву. Приєднується й Іван — великі темні кола під очима надають його поглядові зловісного блиску.

[12] Марселіна Деборд-Вальмор (1786 — 1859) — французька поетка. Насправді у неї були і чоловік, і коханці, і чимало дітей — однак вона пережила майже всіх.

[13] Тут і далі — переклад Бориса Тена.