Ведмідь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Та коли я приношу чай, священник підкидає угору шматочок цукру і хвацько ловить його ротом — тож дівчаткам не хочеться йти.

Однієї суботи ми вирішуємо посидіти в спокої і прочитати великий уривок тексту. Коли я починаю, через задні двері із саду до вітальні заходить Поль з одним зі своїх друзів, що вирішив зробити йому сюрприз. Константен ким тільки не працював: крамував старими речами, піклувався про сади, виходив на подіум, охороняв під’їзди; живе він із чоловіком, чиє ім’я я забула, однак потурає своїм бажанням і час від часу стрибає у гречку з іншими. Востаннє я його бачила в місті, у мистецькій книгарні. Ми разом гортали сторінки альбому Роберта Мепплторпа[14], і Константен зронив загадкову фразу:

— Ти шукаєш зверхника і не можеш знайти.

Саме того дня я згадала провідника зі свого дитинства, згадала його сміх, те, як дерся він на Пен’я-В’єху. Те, що Блас завжди ігнорував мої дари, я збагнула значно пізніше, коли зустріла священника.

Коли Константен з’явився на нашій терасі саме в той час, який ми зі священником відвели для роману, я була вражена красою цього чоловіка, його гнучким, жвавим тілом, яке ніби прагнуло посмакувати яблучним пирогом і поніжитися на сонці (бо він зняв сорочку і кинув її на газон), — тілом, яке любило хизуватися собою. Я бачила — звісна річ, священник це бачив теж, — що груди у Константена були ідеально гладенькі, а із сосків стирчали металеві кільця. Ми влаштувалися на терасі навколо чайника, і Константен поділився з нами часточкою свого життя: сварки на роботі, любовні пригоди; він з таким спокусливим прагненням загального руйнування і з такою люттю кепкував з усіх і з усього, що я не могла не піддатися його чарам. Я бачила перед собою оповідача абсолютно вільного, не обтяженого ні вірою, ні законами, не скутого ні роботою, ні начальством, оповідача, який безжально спалював усі свої твори після першої ж виставки — натиском слів він нагадав мені Генрі Міллера. «Я — людина Господа і людина Диявола. Кожному — своє. Немає нічого вічного, немає нічого абсолютного...» Без сумніву, для Константена, як і для автора «Чорної весни»[15], три Божі подоби — це прутень і яйця. «По праву руку — Бог-Отець; по ліву і трохи внизу — Бог-Син; посередині і трохи вгорі — Дух Святий». Так само, як ледве помітна асиметрія яєць Генрі Міллера ілюструє його бачення Святої Трійці, кільця в сосках Константена (два маленькі місяці, що тримаються іклами за два сонця) окреслюють географію його душі.

Від контакту з Константеном я відчула, ніби надто довго стримувані в мені води нарешті вирвалися назовні. Священник натомість поруч зі мною сидів мовчки, зіщулившись більше, ніж зазвичай. Константен явно вважав його анахронічним і смішним — у мене ж таких думок щодо священника ніколи не виникало: я просто назвала його ім’я, не уточнивши, що ми працюємо над спільним проєктом. Навіть, побоюючись іронії Константена, не сказала, що він священнослужитель, — словом, зрадливо змовчала, що зі мною трапляється часом стосовно слабших людей, а у цьому разі священник був безумовно слабшим порівняно зі сонячним демоном — Константеном.

— Я відвезу тебе до Парижа, — казав мені Константен тим часом, — на дефіле одного великого кутюр’є, якого я знав у свої кращі часи. Тоді я був одночасно його підручним, коханцем, рабом та сходинкою із ліжка. Попрошу його позичити тобі сукню, щоб ти була не гіршою за парижанок, аби привертала до себе всі погляди, а я буду просто йти попереду і віялом з павичевого пір’я змітати пилюку перед твоїми кроками.

Священник не виходив зі стану темної люті, поки не пішов Константен — з яким він, до речі, так і не привітався. Тоді священник запропонував прогулятися разом із пів години, і ми у загрозливій німоті міряли кроками поле, поки Чікіта ганялась за ластівками. Коли вийшли на вулицю, нам трапився перехожий, який кинув на мене зацікавлений погляд. «Досить бажань!», — мало не крикнула я йому. Мені й спокусливої усмішки достатньо... Священник, помітивши наше переморгування, спохмурнів ще більше. Певно, йому кортіло відлупцювати мене, бити до крові — зрозуміло, він цього зробити не міг, бо простір для цього був тільки один: листи, у яких він приховував лють за вилощеними фразами та вигадливими роздумами.

У наступному ж листі він дорікнув мені тим, що сміялася разом з Константеном, що виправдовувала своїм сміхом його цинічні жарти, сороміцьку поведінку та кільця в сосках. Кожен рядок листа волав гнівом — але не різким і шаленим, як кортіло мені, а холодним, чітко прописаним у аргументах, гідних богословського трактату.

Я склала розлогу відповідь, немов намагалась збагнути, що ж трапилося: «...Авжеж, я помітила, з якою огидою ти роздивлявся тіло Константена. Але ж ти зневажаєш і власне тіло! Якби міг, ти би глибоко під землею сховався... Мені дуже соромно через твій сором...»

Я кілька разів перечитала ці слова, закреслила їх, потім переписала їх ще з десяток разів. Із кожним новим варіантом вони мовби тікали від мене, танули, опинялися, перекручені, в іншому місці листа. І все ж таки ця фраза наполегливо поверталася, упевнено вимагала місця для себе. «Мені дуже соромно через твій сором...» Сором, мов вихор бруду, що піднімається із глибокого і замуленого дна кохання. Мені кортить зазирнути цій скверні в обличчя і з любов’ю сказати тому, хто місяцями безжально вливав у мене ці дикі води: поглянь, який баламутний потік!

Ніколи в житті (здається) не була я такою сміливою і відкритою, як тоді, коли зрештою піддалася цій купці упертих слів, які не хотіли ані зникати, ані розчинятися серед інших зворотів...

Минуло два дні. Я стою у кабінеті священника. Він тримає в руках мій лист. З усього тексту він запам’ятав тільки ці слова: «Мені дуже соромно через твій сором...»

Сором ніби витер решту рядків.

Я намагаюся виправдатися. Але ця спроба ніби відлунює руйнівним сміхом Константена (зрештою, і моїм власним сміхом), нашою змовницькою профанацією, карнавалом, сатурналіями, що лютували на терасі порядного буржуазного особняка.

Священник відмовляється розуміти. Я жорстоко проігнорувала його. У той час, коли ми мали віддаватися читанню, я гиготіла з якимось бахуром з кільцями у сосках! Ба гірше — я дозволила звести себе на п’єдестал, і цей гидкий тип ласо терся об мої ноги! Я сама спровокувала його негідну поведінку, я сама вела гру — хіба я цього не помітила? Хіба це не мені мало би бути соромно за свою витівку?! Адже, замість зосередитися на головному, я спокушала цього гріховоду!

— Я втомилася від головного, — кинула я. — Ми хотіли бути одне для одного всім, а спромоглись лише на оце: головне!

Священник не відповів. Обличчя його мов скам’яніло.

— Хочеш, я порву цей лист?

Ставлячи це запитання, я усвідомлювала, на який ризик ішла: якщо священник погодиться, ми ніби в прямому ефірі спостерігатимемо за трагічним завершенням великого і неможливого кохання.

— Так.

Не звук — повів. Ніби луна того «так», яке злетіло сторчголов з вуст, коли я його запитала: «Не хочеш подивитися? Подивися на мене по-справжньому».

Він простягнув мені лист.

— Хочу, щоби ти знав, — я почула, як голос відділився від мого тіла, — що коли я порву цей лист, то порву і решту листів, усі, де зізнаюся, що люблю слухати, як ти читаєш мої тексти, і що хочу, аби це тривало завжди.

Священник мовчав.

Тож я розірвала лист — повільно, з гострим відчуттям неповоротності, з відчуттям, що за мить можу втратити тяму і глузд. Священник бачив, як мутнів мій розум, та у відповідь я отримала осудливий погляд — достоту погляд херувима з мечем у Раю, коли він побачив Єву в її гріховній наготі. І тоді я зрозуміла, що мій лист був немов механізм, що мав лицемірно підготувати, упакувати й приспати найщирішу і найвідвертішу з-поміж фраз про кохання: «Мені дуже соромно через твій сором...» І що я схопила слово «сором», мов заборонений плід з Дерева пізнання добра і зла.

Клаптики листа розкидані по підлозі. «Що ж, — думаю я, — це все, зараз ти вийдеш з цієї кімнати і більше ніколи його не побачиш».

І я кидаю у відповідь свій останній погляд. І зустрічаю його очі — вологі, замріяні, занурені у невідомі мені думки; він не має бажання відчувати, як мій останній погляд затоплюється у нього, неначе кинджал.

— А може... — нарешті меланхолійно промовляє він.

І замовкає.

[14] Роберт Мепплторп (1946 — 1989) — американський фотограф, що уславився портретами темношкірих моделей, чоловічим ню та роботами з квітами. Порнографічний характер його робіт викликав у США шалену полеміку і спричинився до так званих «культурних війн».

[15] «Чорна весна» («Black Spring», 1936) — збірка автобіографічних новел Генрі Міллера, позначена депресією і песимізмом. Сам Міллер вважав ці твори найкращим, що він написав за десять років свого життя у Парижі.