Ведмідь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Аякже! Звичайно. Я ще повернуся.

Я одразу розповідаю про все священникові, який вдає, ніби не ревнує, за звичкою граючи переді мною зверхню зневагу, — і перемагає в цій грі (у якій програє більшість коханців), адже йому невідомі мої марення про інших чоловіків, достоту як колись Блас не підозрював, що я з поваги до нього підкладала до його ліжка малюнки...

В останні дні червня прийшло офіційне підтвердження новини про переведення священника. Ніхто з нас не розумів, чому це сталося, хто так вирішив і під яким килимом про це домовилися. Як не дивно, але на священника ми дивилися як на покірну жертву. Хтось каверзував за його спиною — а може, він сам запустив механізм.

Священника доймають страшні сни. Чудовиська, катастрофи, потік, що поглинає його і несе, а ми безпомічно стоїмо на березі. Та поступово все стає на свої місця. У середині липня стає зрозуміло: він переїде наприкінці літа. Ми зі студентами прибираємо у пресвітерії, а священник пакує валізи. Я допомагаю переносити коробки з книжками до його машини — і не хочу знати, куди вони помандрують.

— Мені з-поміж вас усіх найсумніше! — заявляю я.

Та він і оком не веде, не виказує власного сум’яття — і за характером, і за чином він мусить приховувати почуття.

— Я знаю, — відповідає він, поставивши коробку і розігнувшись.

Священник дивиться на дерева, будинок, церкву, дзвіницю, на небо і хмарки, і додає, обернувшись до мене:

— Бо ти належиш Вюрту.

Я завершую роботу над романом, допивши пляшку порто у спробі вичавити зі свого втомленого мозку дивовижне завершення. Купую ще одну пляшку порто і дарую її священникові.

— Ось! Тримай! Відкоркуємо її там, коли облаштуєшся.

Та я вже знаю, що нічого такого не буде, що «там» я не з’явлюся ніколи.

Упродовж серпня студенти роз’їжджаються: П’єр знаходить собі чудову кімнату у кампусі, Ґабріель повертається до батьків, а Іван на початку вересня вирушає до Відня.

Останнього разу, як ми бачимося — Іван стоїть на кухні з наплічником і валізою біля ніг, готовий рушати, — у мене виникає відчуття надприродного явлення, достоту як у поезії Аполлінера:

Того вечора я плакала у ванній, розчиняла у водах потік своїх сліз, глибоко занурюючи обличчя. Здається, воно розріджується, стає рідкою стихією, перетворюється на просочений слізьми зародок, і я хмурнію у шаленому материнському болі, від якого страждаю щовечора, поки пресвітерій не порожніє, являючи нам ящірок, вогкі потоки на стелі і жовті плями на стінах. З від’їздом Івана і зникненням меблів Вюрт падає у руїни: старі розхитані речі, що засліплюють своєю красою під місцевим густим світлом, коли їх готують до переїзду, уперше постають для мене тим, чим вони є насправді — мотлохом, що належить кюре.

Щойно приїхавши до Відня, Іван надсилає мені лист і дві листівки з картинами Еґона Шиле. Вочевидь, він навмисне вклав до конверта саме ці дві листівки, вірний своїй неймовірній інтуїції.

На першій — пара, яка злягається. На другій — пані, що пристрасно обіймає ченця. Тло, на якому відбуваються ці любощі, — завжди біле простирадло, велике простирадло зі шлюбного ложа, зім’яте, з прим’ятинами у формі тіл. Коханці нагі і завзяті, вони ніби провалюються одне в одного, їхню тваринну вроду підкреслює густа темна шевелюра дівчини. Натомість чернець і пані одягнені. Вона стоїть перед ним на колінах у багряній сукні, що залишає відкритими її прегарні ніжки. Руками вона міцно стискає прикрите рясою тіло, вона ніби віддається кривим ногам, зігнутій удвоє спині, сухим пальцям на своєму шовковистому волоссі, виряченим очам, червоним, мов кров, вустам, які жадібно цілують її у потилицю. Картина називається «Tod und Mädchen»[20].

Лист Івана я показала священникові того дня, як він їхав із Вюрта. Пресвітерій здавався таким холодним і неживим, павутиння прибрали, чорний оксамитовий фотель, шкіряна канапа, арденська скриня, бібліотека, книжки — усе поїхало кудись дуже далеко, до недоступного і безумовно гидкого місця, до одного з тих помешкань для кюре, що розташовані над приймальнею чи парафіяльною конторою, де є тільки спальня і відкриті, незавішені вікна, які виходять на сусідні будинки. У подібних місцях не можна різко підвестись і повиснути на шиї коханого чоловіка, не переконавшись попередньо, що ніхто з секретаріату парафії не побачить вас і не дізнається, що до самотнього священника у його комірчині на другому поверсі лінолеумом лунко крокує жінка. І старовинний пресвітерій у Вюрті одразу здається значно просторішим, достоту недоступний готичний мануар, — і там уже готуються прийняти нового кюре, він їде з Африки, його кличуть «чорним», так перешіптуються пригнічені місцеві; на думку єпископа, такі запальні екзотичні священники вливають нову кров у католицизм цієї країни.

Янгол із полагодженим крилом залишається на самоті у кутку на горищі.

«Відколи я у Відні, то весь час думаю про те, чим був для мене Вюрт: хатинка серед лісу, поруч — церковка, там були тато і мама, старший брат і старша сестра...» Священник попросив прочитати цей пасаж з листа Івана уголос. Я читаю — і на мить ми замовкаємо; сидимо за столом на кухні, серед коробок, що їх Ґабріель заповнила залишеними продуктами. Я ставлю Іванові листівки на клейонку, притуляючи до банки з-під варення, де гниє те, що дуже давно було квітами: досі ніхто не наважувався викинути цю банку. Священник бере листівки до рук — по одній у кожну — і, підвівши на мене очі, байдуже (у його випадку це вияв безапеляційної наполегливості) просить описати пару, яка злягається. На другу листівку він майже не дивиться (хіба підглядає скоса). Пояснює мені, що «Tod und Mädchen» означає «Смерть і дівчина».

Нарешті, час забирати останні коробки, замикати двері на ключ — ми вперше замикаємо ці двері на ключ! — та класти ключ до поштової скриньки з листом-привітанням новому кюре; це також час востаннє поглянути на старенький будинок з рожевої цегли, на гострий дах та на пурпурний бук, час востаннє послухати вітер у кронах дерев, побачити небо серед гілок — цього разу сіро-блакитне, сповнене мерехтливого очікування осені. І священник залишає пресвітерій у Вюрті, не озираючись, не випускаючи зі своєї довжелезної руки обрану ним листівку.

Сьогодні злива — як того дня, як я взялася писати про Вюрт: тоді шукала першу фразу свого роману, з вікна роздивляючись замкову капличку, яку буквально заливало дощем.

Комп’ютер помандрував на склад, де румуни і косовари знаходять собі одяг і меблі за незначною ціною. Тепер я пишу від руки маркером із тонким стрижнем — кілька таких мені залишив священник, і цієї кількості маркерів у моїх шухлядах стане мені на все життя. І оскільки сьогодні дощ торохтить по даху горища, яке я перетворила на свій кабінет — вікнами у сад Поля, — то я уявляю, що сиджу у Вюрті, у кімнаті священника, у комірчині з круглим віконцем, через яке бук відсвічує червоним світлом. Я лягаю на матрац, який займає весь простір кімнати, — вузький перетинок завалений взуттям, яке навіть трохи тхне. Священник сидить у мене в ногах, в його очах очікування — певно, я маю читати, його тіло абсолютно непорушне. А в стінах — діри. Аби їх приховати, Іван робить малюнки, подібні до кліток для птахів. «Дивись, клітки», — кажу я священникові. «Ні, — зітхає у відповідь він, — це вікна». Тоді я здираю із себе спідницю, за нею — м’які білі трусики. Священник не допомагає мені — він причаровано і екстатично спостерігає. Бачить, як мій палець лягає на пах і повзе до віконця, до прихованої між стегнами клітки, яку я пещу доторками. Його очі здаються мені цнотливими і бездонними, з них ніби визирає священний острах. Ззовні бук дріботить у віконце, шурхотить дощ, тиша поглинає усе, ми ніби застигаємо на самоті у центрі всесвіту, у самому його серцевинні. Я молодшаю, стаю дівчинкою, і саме йому — атож, усі кличуть його «святий отець» — я довіряю усі секрети, і навіть ті, які не вислухає ніхто. Намагаюся занотувати цей акт, який позбавляє сенсу всі інші дії: погляд священника на дитину, що його власними пальцями занотовує свої ще незрілі тортури та нестримне бажання, погляд читача на жінку, що буває у колах йому не доступних, на ту, яка сміливо гуляє сама, аж раптом, зойкнувши, помирає, пірнаючи із заплющеними очима у вічний спокій, на ту, яку він нарешті пробуджує і тривожно запитує: «Ти ж не помреш?»

І вологий шурхіт мого пальця зливається з гуркотінням дощу, і щирий погляд священника зливається з поглядами римських статуй — він так само порожній і запальний; цей погляд — ніби той край, що його я щоразу втрачаю і на кордоні якого вічно чекають мої слова і моє тіло, на границях зіниць, які широтою посперечалися б із зіницями Еґона Шиле і Кафки, а також котів у мороці ночі...

Діти, яким поталанило мати Бласа за батька, отримали темне волосся й смуглясту шкіру. Було їх чимало, вже не згадаю, скільки, та я впізнавала лише Маріуку — свою іспанську сестричку. Відтоді я не чула про них, знаю лише, що Маріука завдала собі смерті. Позичила у батька мотоцикл, що стояв перед будинком, розігналася і розбилась об стіну клуні. Померла на місці — мотоцикл виявився надто потужним. Було їй п’ятнадцять — як і мені тоді.

[20] «Дівчина і смерть» (нім.).