Ведмідь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми вперше гуляємо разом. Ліворуч ліс. Праворуч розлога лука, де пасуться білі корови.

Він дає зважену і вочевидь об’єктивну відповідь. Та я відчуваю у ній глибоку зневагу до тіла, підкріплену нездоланними аргументами і цитатою зі Святого Письма:

— Око то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле. А коли б твоє око лихе було, то й усе тіло твоє буде темне[3]...

Дивно, але трохи згодом він зізнається: жінки чомусь не відчувають провини у прихильності до його персони. Натомість його знайомі священники потерпають від цього, жаліються приблизно такими словами: «Як же тобі пощастило, що тебе не домагаються!» Йому ніби бракує чогось, чого його досвідченіші колеги заледве уникають.

Анна серйозним тоном пояснила мені, що в нього є маленька «проблема». Здається мені, що цим словом вона хотіла підвести риску під спогадом, який був або надто болісним, або неприємним.

Повернувшись із прогулянки, ми смакуємо кавою за столом на кухні, який прикрашають квіти, розправлені моєю впевненою рукою. Одна за одною, упродовж розмови, падають перші пелюстки півоній.

— Хочу набути невинності, щоб мати більше часу, аби в житті залишилися тільки сім’я і література. Писати — це єдине, що вдихає у мене життя, і це досить практично, бо коли в тебе діти, вбивати себе не можна.

Священник нагадує, що поетеса Сильвія Плат засунула голову до духовки на кухні, перед тим вклавши спати дітей.

Я на це зауважую:

— Іноді думаю, що якби чоловіком Плат був мій Поль, вона би не вбила себе.

Можливо, ця думка хибна, але вона необхідна мені.

Священник на це мені каже, що, якби він не читав, якби не витрачав щоранку годину чи дві на читання сидячи, непорушно, з олівцем у руці, то — хтозна — також міг би засунути голову до духовки. І додає, що у пресвітерії духовкою користуватися не можна, бо його попередник спалив там чимало страв.

Я сміюся. Він відвертається, хмурячи брови. І глухим голосом каже, що ніхто не сприймає всерйоз його захоплення літературою. Ані єпископ, який вимагає від нього бути «добрим пастором» і більше ніким, ані парафіяни, які ставлять йому завжди однакові запитання — про втрату інтересу до церкви і брак священників.

Промовляючи ці слова, священник уникає мого погляду. Я бачу його чіткий профіль на тлі вікна. Вгадую пекучий гнів, настільки майстерно прихований під незворушним обличчям, що помітити його може тільки дуже уважний співрозмовник, зайнятий не собою, не спасінням світу, а ним і любов’ю до нього. Можливо, бачила це і Анна Андре. Помітила і я, хоча того дня я ще нічого не розуміла. Днина була пречудова, я була у сорочці з глибоким вирізом — коли я сіла, вона зненацька широко розстебнулася. Не знаю, чи встиг священник побачити верх моїх грудей і чи саме ця деталь — а не пригніченість нереалізованого літератора — пробудила у ньому гнів.

У листі, якого написав мені того ж вечора, він уточнює: «Термін невинність[4], окрім усього, про що ми вже говорили, мені хотілося б пов’язати з іншим словом: поштивістю[5], «сердечним тактом», за висловом Джорджа Стейнера, що наштовхує мене на думку про тактильність очей — звісно, тактильних на відстані, але від того це відчуття не менш яскраве».

Священник читає есе та робить нотатки на берегах. Однак частіше він звертається до поезії і романів — вони щільно закривають три стіни у його кабінеті. Саме пристрасть до літератури стала причиною нашого листування. Я відповіла йому щодо Стейнера, потім прийшла черга Бахтіна, Кафки і Цвейґа. Він дуже детально коментує мої думки. Часте спілкування з письменниками — ніби навкір його зневазі до жінок — обдарувало розум кюре сміливістю.

А моє тіло він не помічає. Треба придумати щось. Може, злитися з чимось, до чого він часто звертається: з деревом, хмарами або камінням. Із книжками. Слід знову писати.

Візьміть і прочитайте — це тіло моє.

Коли я була ще дівчинкою, ми щоліта їздили до Іспанії. Перетинали всю Францію, потім кордон, далі їхали вздовж Кантабрійського узбережжя, де часто дощить і луки зеленіють яскраво.

Якоїсь миті ми звертали до масиву Пікос-де-Європа — його так назвали, бо це було перше, що помічали моряки, вертаючись із Нового світу. Через звивистий шлях мене нудило. Татові доводилося зупиняти авто, щоб я поблювала. Під крутим косогором несподівано з’являвся струмок — і що далі ми їхали, то вужчим і бурхливішим він ставав.

Нарешті ми добиралися до шале, розташованого у підніжжя Пен’я-В’єхи — найвищого у масиві. Це була велика прямокутна будівля, надана нам копальнею, де працював мій дядько. Дертися до шале доводилося на джипі, бо для нашої автівки шлях був надто суворий.

Наші дві великі родини жили там разом цілий місяць. Тітка з мамою були такі щасливі, що забували про існування дітей. Мешкали ми по кілька осіб в одній кімнаті. Займали усі приміщення, окрім мансарди на горищі, обладнаної для прислуги.

Іншою порою року, шукаючи відпочинку під час полювань на диких сарн, до цього будинку спускався сам генерал Фрáнко. Якось, коли ми полуднували в їдальні, зовсім близько пролунали постріли. Ми вийшли подивитися. Франко попід горою щойно вбив сарну і її двох малят — нам пояснили, що нікого іншого він серед скель не знайшов.

Водив на полювання Франко місцевий сторож Блас, що завжди супроводжував нас під час вилазок у гори. Я була закохана у Бласа, і одного літа, вгадавши час, коли його не було у мансарді, я поклала на його подушку малюнок із сарною.

Блас був гарним чоловіком, смаглявим, темноволосим, його вуса сміялись одночасно з губами, а чоло (бездоганна арка брів, круглі щічки і гострі очі) залишалося незворушним. Певно, тоді літ йому було стільки ж, скільки мені тепер. Він міг би бути моїм батьком.

Як не крути, а священник також міг би бути мені за батька. І не через вік — він усього на два роки старший за мене — а тому що невдовзі після нашої зустрічі він сказав, що я можу телефонувати йому у будь-який час, навіть уночі. І що він уже нікому такого не пропонував, хоча іноді йому телефонують уночі — але лише у разі крайньої потреби. А мої тривоги, які щовечора піднімають голови, краще переповідати комусь, замість губитися ночами серед імли снодійних. Мені це так сподобалося, що я розповіла священникові історію із сарнами. Та історію сторожа Бласа, який жодного разу не подякував мені за малюнки. Так нічого і не сказав. Жодного слова.

Щонеділі о дев’ятій ранку священник служить месу — і я стала на них ходити. Спершу я запізнювалась, та потім виправилася, наче п’яна від нього, від краси його слів та від своєї недовірливої побожності. Я вставала значно раніше за Поля й дітей, накривала на стіл — круасани, кава...

Церква у Вюрті зведена у дев’ятнадцятому столітті, вона має видовжений неф, покритий барвистим тиньком, вітражі зі сценами зі Святого Письма та темно-синю баню, ніби прибиту до будівлі золотими зірками-цвяхами. Дзвін відбиває час, тричі на день лунає «ангелус», а перед месою тілікає карильйон. Кілька витертих сходинок ведуть до брами, попід якою кюре (люди кличуть його «отцем») в оточенні дітлахів у білосніжних стихарях зустрічає вірян. Хору немає, натомість імпровізує невидимий органіст, причому змінює мелодію так легко, що ніхто цього не помічає: здається, він грає Баха. Літургія тече урочисто, без зайвих ефектів та балакучого синкретизму, що мають попит в інших краях — саме через них я втекла із церков задовго до того, як припинила молитися. До мене ніби повертаються старі добрі часи — і меншою мірою відчуття провини — з легкістю, що характерна добі, у якій мені пощастило жити: добі світу без Бога. І вже не має значення, що я не в родинному колі, що я далека від цих справжніх вірян, для яких Бог ще не помер: я сиджу під зірчастим склепінням і ніби збоку спостерігаю за власним дитинством.

Один із півчих дуже схожий на мене — його покручене тіло нагадує вербу, відому як Salix tortuosa, яку Поль нещодавно посадив посередині нашого саду. Кривенько шкандибаючи, він залізає за аналой і щонеділі читає один псалом. Я дізнаюся: кілька років тому він намагався заподіяти собі смерть, кинувшись із дев’ятого поверху, а тепер щодня пішки ходить сорок п’ять хвилин зі свого дому до університетського кампусу. На ногах його тримають тільки тексти.

Люд у Вюрті жаліється, що не розуміє нудних проповідей священника — та якщо добре прислухатися, помітиш ребус. Насправді базікання кюре просякнуте літературою: він звертається як до найвідоміших, так і до найзагадковіших авторів. Мене він цитує також — серед майбутніх класиків, невизнаних геніїв поезії і забутих талантів. Слухачі вслухаються у наші імена, цитати незграбно лунають, достоту досі невідомі «брати та сестри у других» напучень святого Павла, «Сповіді» святого Августина та щоденника Кафки. Досі я ніде не бачила такої щедрості, такої поваги до дрібних рибок у потужному потоці мистецтва.

[3] Матвія, 6:22 (пер. І. Огієнка).

[4] Фр. chasteté.

[5] Фр. courtoisie.