Ведмідь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А ти завжди ходиш швидше за всіх — так тобі вдається залишатись самому. У тебе ноги надто хитромудрі: раз і назавжди вони вирішили, що втома — то не для них і що від балакунів варто триматись подалі.

— Ти теж ходиш швидко, — зауважив він, — та коли ти захоплюєшся розмовою, мені також цікаво.

Через деякий час він каже, що міг би зводити у гори й мене, бо помітив, яка я невтомна. Гуляючи, ми досліджуємо нові для нас обрії, говоримо про літературу, мораль, теологію, невдовзі ми добре знаємо всі довколишні стежки, найменші галяви, луки, де пасуться білі корови, колючі хащі, повні соковитих ягід, тополі та їхній шелест.

Довкола шале є три ставки. Одного дня ми зупиняємося на березі третього, найглибшого. Береги уривисті, єдиний можливий спуск до води розташований якраз проти сонця. Повітря зненацька наповнюється комахами і пилком, вода зблискує і здригається зморшками, і на мить таємниці ставка постають у запаморочливо прозорому контражурі. Потім сонце зміщується, відблиски тьмяніють, повітря мутнішає, ставок заспокоюється і блякне.

Ми йдемо далі. Чікіта попереду нас сполохує фазанів і зайців. Щодо мене, то я кидаю обережні погляди на прегарні губи священника, виштовхуючи із себе — у такт крокам — уривки фраз.

 — Оскільки тут, унизу, уздріти лице Господа ми не можемо...

Священник схвально хитає головою.

— ...але тільки, як пише святий Павло, побачити «ніби у дзеркалі»...

— Саме так.

— ...то як не схотіти поцілувати відблиск сонця на обличчі друга?

Він зупиняється і уважно, з ледве помітною усмішкою, дивиться на мене.

— З тебе вийшов би добрий богослов.

Ми доходимо до краю старовинного кар’єру — і я, відчуваючи біль у горлі і легке запаморочення, прошу прилягти на хвильку.

Священник ніколи не спить. Він просто сидить. Я заплющую очі. Сонечко пече мені в скроні. Запитую у священника, чи не хоче він на мене поглянути. Він відповідає: «Я на тебе дивлюсь». Я додаю: «Поглянути по-справжньому». Він відказує: «Так». І це тільки подих, ніби це «так» забрало в нього всі сили. Тоді я знімаю светр, під ним в мене станик, роблю рух, ніби хочу зняти й його, а він каже: «Ні, поки що ні, для мене це ще занадто». І ніжно кладе руку мені на груди, пестить їх так, ніби збирає зі шкіри піщинки або ж навощує мою шкіру. Його рука ковзає моїм тілом і зупинятися не збирається. Довкола нас гомонять берізки. Десь удалині кричить хижий птах. Священник різко підводиться, відступає до краю кар’єру, ніби збирається стрибнути в пісок або злетіти, однак лишається стояти — прямий, худий і безмежно збентежений. Я спостерігаю за ним через напівзаплющені повіки, бачу, як він відступає, квапливо наближаючись до прірви, аби вдихнути повітря і віддати обрієві свій могутній подих, аби зникло почуття, яке його гнітить, яке робить його вразливим — а я люблю його вразливість, бо вона дає змогу побути у спокої і на самоті під сонячними променями, цілковито віддавшись крикові птаха.

Стоячи перед сходинками до олтаря у Вюртській церкві, кюре у просторому білому стихарі (єдиному вбранні, що личить йому і надає величної постави провідника) ніби також парить над землею. Різьблений мідяний аналой виконаний у формі серця на держалі. Коли священник читає Святе Письмо, позолочене серце розміщене на рівні його прутня — онімілого, прихованого прутня, а як наслідок, джерела всіх слів і будь-якого світла. І єдина, кому про це відомо — це я. Бо письменники, як і жерці, мають привілей здаватися безтілесними.

Сторінка на день, часом менше. Переконую себе: я — письменниця! Щоранку у певний час сідаю за комп’ютер. Набігають образи, слова, та жоден образ не бентежить мене, жодне слово не мучить. Опівдні, коли у церкві дзвонять «ангелус», я відпочиваю від своєї роботи у кабінеті священника. Він подає мені порто на денці келиха, наливає й собі. І ми мовчки роздивляємося пурпуровий бук. Двері не замкнені на ключ, тож, перш ніж увійти, студенти стукають. Кюре, сидячи у своєму величному кріслі, курить сигарету з однієї з тих золотавих коробок, що їх я краду заради нього в торговельному центрі. Він запалює свічечку (їх я також краду, вони стоять у відділі канцтоварів, поруч із касами) пастельного кольору, з ароматом кориці або глиці; коли я купую картриджі чи роблю копії, можу поцупити свічку, переконавшись, що мене можуть побачити, аби ризик був справжнім, однак аби звичність мого жесту зробила цей вчинок невидимим.

Блас поволі чвалав до верхівки Пен’я-В’єхи. За його словами, якщо пришвидшити ходу на початку, можна втратити сили. Він учив нас як підніматися. Першою за ним завжди йшла Маріука. Шкіру вона мала тьмаву, темне, аж синє, лискуче волосся, бездоганний овал незворушного обличчя. Якось у ванній кімнаті, помітивши, як велично вона чистила зуби — незабутнім рухом закидаючи назад свої густі коси, — я запитала її, як вона молиться і чи молиться вона часто. Тепер я розумію, що запитання тоді я поставила наполегливо, точно як тоді, коли питала у священника, як досягнути невинності. Я була переконана, що вона молилася, слідуючи за Бласом — адже йшла спокійно, зосереджено, рівним кроком. А Блас майже ніколи не звертався до неї так, як до нас — трохи насмішкувато — заохочуючи йти вгору. З нею він говорив стримано, ніби випробовував її настрій. Коли підйом важчав, Блас час від часу кидав на Маріуку дивні погляди. Ніби стежив за прирученою тваринкою, скажімо, за віслюком, якого хочеться пестити — адже він мужньо тягне важку поклажу; однак із таким самим виглядом віслюка можна забити до смерті ціпком. Хоча насправді дівча несло тільки батькову фляжку — та я пів життя віддала б, аби також хоч трохи понести цю фляжку і чути, як мене ніжно кличуть «Маріуко!» Бо коли на тебе так дивляться, можна лише рухатися до верхівки, автоматично переступаючи ногами і думаючи про близьку насолоду разом торкатися білого снігу.

Пен’я-В’єха — це трикутний пік, як кажуть, нескладний для підйому, однак останні метри сходження — найважчі, схил дуже крутий, камінці розходяться під ногами, вітер нещадно дме. Шкіряна фляжка Бласа наповнена сумішшю вина, води, цукру й лимона — і на вершині ми впиваємось нею. А на спуску дозволяємо собі з’їжджати підошвами по кам’яному схилу. Блас чекає на нас унизу, хапає саме тієї миті, коли здається, що пролетимо повз нього і злетимо з гори, ламаючи ноги.

Якось увечері (Поль був у відрядженні) я запросила священника до нас додому, щоби разом переглянути літературну передачу; насправді ж для іншого, хоча нічого такого не планувала, хіба трошки; і було це так: коли дівчата піднялися нагору і я опинилася на дивані поруч зі священником, мовчки, поряд із ним, не захищена муром із наших слів, то помітила, що не можу зосередитися на екрані телевізора. Про що там ішлося? Хто-хто? Набоков? А що він написав? Га, метеликів полював? Перед моїми очима пурхали метелики, зір затуманився, я відчувала перші ознаки духовного сум’яття, яке відтоді повертатиметься щоразу, як наша присутність досягатиме пароксизму, втім, без жодного руху, що зрадив би її велетенський жар. У такі миті я уявляю себе віслюком, що ціпеніє від відчаю і виснаження. І з місця зрушить його тільки ціпок.

— Влаштуємо змагання?

Я промовила це зненацька, різко обернувшись до священника. І коли він дуже просто погодився зі словами, що колись дуже любив боротися з хлопчаками свого віку, я вже знала, що я сильніша, адже моє тіло завжди рятувало мене. Справді, лють і несподіваність нападу давали мені фору від самого початку змагання.

Ми опустилися на долівку, я вклала священника на килимок, мої коліна притиснули його плечі. Раптом він мене перевернув. Лише мить — і він опинився наді мною. Хоч і худий, важив він чимало, достоту убивця з найлютішого нічного страхіття. Я молила його відпустити мене. Зненацька почула гучний хрускіт, а водночас відчула — гострий біль у кісточці, і я заволала: «Болить, болить!» Священник допоміг мені сісти на диван — і якусь мить ми сиділи, немов прибиті. Тоді я сказала йому повертатися, сказала, що біль скоро минеться. Після чого я сама, з пошкодженою ногою, видерлася сходами, сама, з пошкодженою ногою, прийняла ванну — і лягла у ліжко, переконана, що це лише розтягнення. Наступного дня я була змушена потелефонувати священникові — бо Поль досі був у відрядженні, — і він відвіз мене до найближчого відділення швидкої допомоги. Ми довго чекали у переповненій почекальні. Принаймні троє з пацієнтів упізнали священника і привіталися тільки з ним: мене їхні погляди прошили так, ніби я була невидимою.

Перелом виявився серйозним, я два місяці не вставала з ліжка. Полю я пояснила це так: пропустила сходинку. Тож Поль уже не їздив у свої відрядження і рано повертався з офісу, щоб зробити закупи для кухні. Священник бачив, що, аби Поль піклувався про мене, я маю лишатися кволою і непорушною. І зауважив, що це важливий етап для відновлення кохання у нашому шлюбі. Він так і не вибачився за свою жорстокість. Проте щодня навідував мене.

Ми вирішили, що прикутість до ліжка — добра нагода завершити мій роман. Щоранку я писала, і єдиним обрієм для моїх очей був гіпс на нозі. Я писала історію про шалене кохання і віддавала всі сили на її створення: здавалося, ніби я рухалася наосліп, навіть тіло не слухалося мене і здавалось незграбним. У відчаї я перечитувала перші листи священника: «Око то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле»[10].

Священник з’явився по обіді, коли час для мене тягнувся нестерпно довго. Прийшов після меси та напучування і перед візитами до тих, хто хотів сповідатися. Про сповіді він не згадував ніколи.

І все ж одного дня він розповів мені про обставини, за яких кілька років тому намагався накласти на себе руки юний хорист. Уночі юнак видерся по фасаду недобудованого будинку і на сході сонця кинувся у прірву. Цей вчинок — здійснений не після цілющого еліксиру Бласа, а після коктейлю з барбітуратів і алкоголю, — завершив ретельно підготовлене сходження, заради чого юнак кілька місяців відвідував курси альпінізму в спортивному центрі університету.

Через перелом у мене багато візитів — і про всі я доповідаю священникові. Він цікавиться всім, що має стосунок до мене, і являє безмежне терпіння у слуханні. І все ж я відчуваю його настороженість, коли розповідаю про візит колеги Поля, який хоч і прийшов віддати важливі папери, та провів зі мною час у приємній розмові.

— У такого можна і закохатися, — замріяно зауважую я.

Священник мовчить.

— Тебе б це засмутило?

[10] Матвія, 6:22, пер. І. Огієнка.