Ведмідь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Звідки мені знати, чого я хочу насправді, якщо те, що до мене йде крізь книжки, щоразу змінюється?

Мені здається, риси його обличчя стали надто меланхолійними. У такі миті П’єр ніби плаває всередині завеликого і занадто складного для нього тіла у марних пошуках місця, де він міг би пристати до берега. Коли нарешті ми залишаємося самі, він обдаровує мене звичним виразом обличчя — чуттєвого і поточеного таємними пристрастями.

І знову — незважаючи на геніальний вислів Жіда — нам навіть удвох не вдається точно визначити об’єкт бажання П’єра.

Тепер про кохання має висловитись кюре. Він нагадує про святу Схоластику, яку вшановують 10 лютого, за чотири дні до святого Валентина. Народжена наприкінці п’ятого століття нашої ери, Схоластика доводилася молодшою сестрою святому Бенедикту і була серед перших жінок, які обрали чернече життя за складеними її братом правилами. Раз на рік вони зустрічались на півшляху між їхніми монастирями заради світлої і короткої розмови. Якось, коли Бенедикт відмовився від пропозиції сестри продовжити розмову про «райські втіхи», вона помолилася за те, щоби дощ затримав його — і таким чином викликала страхітливу бурю. Ця зустріч стала останньою.

Історія нас зачарувала.

— Лише одне почуття гідне зватися любов’ю — коли воно спирається на довгу цнотливу розлуку...

— ...і, певно, Вюрт для цього є ідеальним місцем!

— Але для цього потрібні природні явища — буря, втручання дикого звіра, несподіване цвітіння. Вони ніби підкреслюють потребу у зустрічі...

— Отже, коли тобі надсилають букет із п’ятдесяти троянд, не варто сприймати це як природний порив — навпаки, у цьому є зневага до штучного покликання троянд бути символом, а не існувати заради себе самих.

Дискусія, що повернулася до точки початку, здається вичерпаною, аж раптом священник запитує мене:

— А що йде до тебе?

Певно, таким чином він цікавиться зачином мого роману. Я спокійно дивлюся йому у вічі й кажу:

— До мене йдеш ти.

Кілька секунд чути лише дзижчання мухи на підвіконні, що її сонце надто рано вивело із зимової летаргії. П’єр, кашлянувши, питає:

— Кому добавки?

Обід минає делікатно і лаконічно: Іван коментує агонію мухи, усі висловлюють припущення щодо коробки з печивом, яка дивним чином порожніє щоразу, як гостюємо ми з Чікітою, і щодо пляшки порто, що її Ґабріель конфісковує завжди, коли її навідує «стогни-душа».

Гадаю, всі ми четверо закохані у священника. Це своєрідна хвороба — однак хвороба цілюща, і нам не під силу її уникнути. Вона тримає нас в ув’язненні, єднає в роботі й зневазі до світу.

На горищі Іван гарує над своїм великим творінням — архітектурним макетом, результатом якого має стати диплом. Відштовхуючись від справжньої місцини — пустища за університетським кампусом, — Іван зводить проєкт нового кварталу, де співіснували б робітники, студенти й митці. Щотижня постають нові паперові будиночки, складені із сірників майстерні, офіси з білого картону, в якому прорізані віконця, щоб дарувати світло життю в цьому маленькому місті. Обабіч вулиць шикуються ряди дерев із гігроскопічної вати. Ансамбль не раз був зруйнований — і знову відтворений, ретельно обдуманий, та часом, залежно від гумору, з люттю потрощений. Втрачаючи терпець, Іван пише на стінах горища. Він покрив своїми графіті стіни просторішої мансарди. В другій, вузькій, мов келія, облаштував собі спальню кюре.

Я бачу сон. Ніби на горищі пресвітерію сови змостили гніздо. Сова — улюблений птах кюре, він збирає сов у різноманітних подобах: фігурки, гравюри, підставки для ламп, попільнички та преспап’є. У моєму сні з гнізда визирає велетенська сова, батько трьох пташенят, серед яких я бачу одного жвавішого, сміливішого за решту двох. Відчайдух виходить із гнізда, завзято і зовсім по-людському (лапка за лапкою він обережно спускається сходинками) стрибає вниз на перший поверх. Я сиджу внизу сходів. Совеня (я помічаю, що рисами воно скидається на Івана) підходить до мене і застрибує на коліна. І я розумію, що воно отримає від мене все, чого забажає, адже я йому як мати, — повна любові й турботи до цього вразливого сміливця.

Таким чином ми зі священником стаємо виводку студентів за батьків. Опівдні кюре накриває на стіл, моє місце — навпроти його місця (коли наші ноги торкаються одна одної, він відсуває стілець), студенти розбирають хліб, шинку й салат, а я нашвидкуруч складаю текст, який (такі правила гри) має стосунок до янгола зі зламаним крилом над скринею, що боронить нас усіх від лиха. Часом, коли натхнення бракує, я навмання виймаю зі свого бездонного сховку цитат легку і яскраву фразу, яку видаю за свою. Наприклад:

«Янгол тут тільки для того, щоби посипати ваш омлет петрушкою і прикрасити груди листком конюшини»[9].

А подумки картаю себе: я ж не Генрі Міллер! Я — майстриня з приготування салатів і жінка, яка часом приносить удачу, коли гладить виворіт куртки.

Єдина куртка священника така зношена, що в ній він здається худішим, ніж є. Мені соромно, коли він одягає цю куртку. Тож я попросила Поля позичити священнику синю вітрівку, яку він уже не носить, — здається, ширина в плечах і довжина рукавів годяться. У вітрівці Поля священник дуже гарний. Нарешті він стає подібний на чоловіка, а не на духа. Справді, у Святому Письмі зазначено, що у серафимів по шість крил: два — щоб літати, чотири — щоб оборонятися. На зображеннях ці янголи стоять, широко розправивши верхні крила і цнотливо закриваючи нижніми не призначене для чужих очей. Зношена куртка і велюрові брюки, що їх священник носить, не знімаючи, аж до середини літа — це достоту його нижні крила: яка жінка насмілиться наблизитися до такої закутаної істоти? Та я обожнюю янголів, якщо чесно, то люблю я тільки янголів — намагаюся вгадати їхні думки, розібратися в маніях схожих на старців хлопців та підлітків, вічно овіяних ореолом невинності. Коли вони недоступні для мене — перетворюються на янголів. Мене надихає їхня неприступність. Прозорий погляд Івана, його врода, гідна хреста, та сон про сов налаштовують мене на винятково материнську роль біля нього, адже янгольських ознак — хоч греблю гати! Схиляючись над Новим Містом, я затамовую подих і роздивляюся білий макет із картону і дерева, який щодня розростається новою терасою, вуличкою, садком — я впевнена, що так вражати може тільки творіння янгола. Так само, коли священник — достоту великий спокійний павук — сидить, склавши докупи свої довжелезні руки і ноги, і спостерігає за тим, як я пишу, дивиться своїми очима, значно більш синіми, ніж у Івана, своїм уважним і щирим поглядом, недбало всміхаючись пухкими вустами у кудлату борідку, коли він такий близький до своєї «найкращої подруги», як він сам каже, — тоді він також янгол. І коли літніми вечорами долинають пахощі із саду, коли змішуються аромати всіх квітів у саду, коли ми з Полем спостерігаємо за диханням квітів — тоді мені здається, що священник міг би походжати серед них, достоту Господь у саду Едемському, і шукати поглядом серед них нас, Адама і Єву, знову невинних, адже змушені жити разом, змушені, як-то кажуть, любитися, і в поті чола заслужили право повернутися до райської місцини, де нема спокуси. Авжеж, щоразу, як ми щасливі разом, я думаю, що серед краєвидів Едему, серед запаморочливого духу нашого щастя мені бракує постаті кюре у вітрівці Поля.

Священник не любить воду. Ванну приймає лише раз на тиждень — на ранок неділі перед месою. За його словами, відколи ми знайомі, він полюбив парфуми і одного разу після ванни використав пробник, який я йому подарувала. Ще в школі я дізналася, що за Людовика XIV люди взагалі не милися — однак щедро поливали себе парфумами. У юності я любила уявляти запахи тіла при Версальському дворі. У нашому класі була одна дівчина (і хоча зазвичай я забуваю імена, її ім’я пам’ятаю — її звали Жюлі Бутар), схожа на жердину, і вона страшенно тхнула потом. Біля неї ніхто не хотів сидіти, і якщо вона сідала поруч, учениця, не соромлячись, переходила на іншу парту. Однак я дозволяла їй сидіти біля мене — навіть іноді, помітивши, що вона сама, сідала з нею. Бо хто, крім мене, встояв би перед її потом, хто відважно дивився б на її ніякову усмішку? Я ненавиділа запашок, що линув з-під її пахв — і не уявляла себе без нього. Коли я виходила з класу, решта запахів здавалися мені чарівними.

Однак священник не пітніє — він сухий, мов стара гілка, що виносила чимало плодів. Наприкінці тижня він зазвичай пахне кюре. А на смертному ложі він буде пахнути святістю, трояндами, лілеями і фіалками. Тим часом від нього відгонить пилом, сухістю — ніби від чоловіка, з якого не проступає піт, який ніколи не знав ерекції, навіть уві сні, і я про це точно знаю, бо запитала його, хотіла знати, як це буває у цнотливців. Його тіло пахне так, ніби не харчується — або харчується украй мало; тіло, яке не любить ані воду, ні їжу, ні любовні змагання, яке порожнє всередині, мов папірус або покинуте осине гніздо. Святий Павло сказав якось: найбільша між ними любов. Більша за запахи тіла. Більша за зношений одяг і велюрові штани, що їх не знімають до середини літа. Більша за сколіоз священника, його худе тіло та подібність до хижого птаха.

Поль, як і завжди, пахне приємно, носить вишукане вбрання, голиться аж до блиску. А любов опирається всім цим знадам.

У Бласа була дружина, яку звали Пілар. Вона з дітьми жила у містечку, а він зі своєю старшою донькою Маріукою міг тижнями не залишати шале. Пілар була товстухою. Раз на літо ми бували у них, і вона частувала нас велетенськими тортильями, звареними в оливковій олії, та смаженими ковбасними хвостиками з помідорами й хлібом, шкуринка якого блищала, мов вощена — цей хліб був гидкий. Пілар мала чоловічий голос і часте дихання. Навколо неї завжди крутилися діти — переважно хлопчаки. Щоліта я їх не впізнавала — всіх, за винятком Маріуки, що росла і не мінялася, залишалася такою ж маленькою, навіть коли (задовго до мене) у неї почали рости груди. Діти Бласа й Пілар не їли разом з нами, кожен з них мав конкретну справу: хтось випасав кіз, хтось збирав дрова, хтось піклувався про татів мотоцикл — вони всі, усміхаючись і опустивши очі, проходили повз наш стіл.

Шале було розташоване у годині їзди джипом від містечка, а джип лише по понеділках і п’ятницях привозив харчі. Тож сторож і його донька цілий тиждень проводили з нами. Часом, коли джип здавали в оренду відпочивальникам, вони приїздили на мотоциклі. Ми здалеку помічали хмару пилу — і бігли їм назустріч, і тоді Маріука відділялася від тіла свого татка, ніби павук від павутиння.

Блас влаштовував нам прогулянки, а Маріука прибирала в шале. Жили вони просто під дахом, у кімнаті «як ваша, але з похиленою стелею», пояснювала мама, забороняючи нам туди ходити. А я заздрила їхньому сну під дахом — мені здавалося, що там вони були ближчі до зірок. Утім, вода туди не доходила. Тож Блас наповнював тазик водою зі струмка, що зміївся попід шале — саме туди на водопій приходили сарни. Маріука вечорами милася разом зі мною в одній із ванних кімнат. Я залишала для неї мильну і ледве теплу воду на дні раковини. Під час нашої останньої поїздки до шале нам із нею було по вісім років, і вона вже могла сама попрасувати цілу гору білизни після п’яти годин прогулянок із нами.

Щороку після Страсного тижня священник ходить у далеку прогулянку з кількома парафіянами: на них чекають Піренеї, Альпи Провансу, масив Веркор. Цього року він їде, заохочуючи мене писати щодня, поки його не буде. Коли я прибуваю вранці до пресвітерію, двері якого ніколи не замикають на ключ, студенти ще сплять. Я з радістю вдихаю аромат будинку, його вогкості, старої перевареної кави, книжкового пилу та книжок, що потроху обертаються на пил, — і беруся до праці, думаючи про священника, який у той самий час читає разом із товаришами молитву, перш ніж вирушити у путь. Коли він повертається до Вюрта, то жаліється, що, як на нього, то католики-ходаки просувалися надто повільно, а деякі за теревенями взагалі губилися, доводилось повертатися і шукати їх. Та незважаючи на всю цю блуканину, він випереджав їх щодня, прибував до чергового етапу щоразу першим — хотів побути трохи на самоті, в думках про мене.

[9] Цитата з «Чорної весни» Генрі Міллера.