Ведмідь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Парафіяни байдуже дають морочити собі голову — адже зазвичай проповіді тривають не більше ніж десять хвилин. Знаходяться і уважніші: вони хмуряться, особливо жінки, що аж ціпеніють від натуги. Серед парафіянок є одна власниця замку, кілька фермерок і домогосподарок, що залишили місто, разом зі своїми родинами знайшовши притулок у цьому містечку, де ніколи нічого не відбувається. Щодо Анни Андре, то вона вже не ходить на меси.

Пресвітерій — цегляний будиночок край лісу. З одного боку зубочистий черепичний дах пестять гілки велетенського пурпурного бука, занурюючи кабінет кюре у півтемряву. Усі кімнати в будинку прямокутні — і лише кабінет змінив форму, з трьох боків звужений шафками, полиці яких вгинаються від книжок.

У нас удома немає бібліотеки — у вітальні для цього бракує місця. Єдина вільна стіна зайнята виконаним під старовину каміном, замість інших — величезні вікна, що дають змогу аж до ночі не вмикати світло. Ліжко у нашій спальні оточене шафами для одягу. І, окрім кількох полиць на сходовій клітині, під антресолями, місця книжкам ніде немає. Поль порахував, що камін коштуватиме дорожче, ніж бібліотека, натомість утворить теплу місцину в осерді будинку — і мав рацію. Чорна діра каміна і барокова оздоба привертають увагу всіх, утворюючи контрапункт з мерехтінням саду за вікнами. На камінній полиці стоять сімейні фото у рамках та сувеніри із подорожей: кілька гальок і мушель, сухі рослини. Красується там і малюнок — серце з пломінчиками, в центрі якого я написала готичними літерами: «Минають дні а я ще є»[6]. Щоразу, як дивлюся на нього, думаю про Поля — і про Аполлінера також.

Ліворуч від малюнка стоїть світлина моїх двох доньок, яку я вийняла з альбому, куди вклеїла її багато років тому. Донечки геть маленькі, туляться одна до одної в глибині величезного крісла, оббитого червоним оксамитом, — тоді у нас із меблів було тільки це крісло. Тепер воно гниє десь на громадському розпродажі — а може, якийсь знедолений прикрасив ним свою нещасну халупу. Пресвітерій обставлений меблями різних стилів, вони ніби з’їхалися звідусюди, вони слідували за священником із парафії до парафії: у кімнаті, що слугує за вітальню, великий диван і два стільці, вкриті світло-сірою штучною шкірою; чорний оксамитовий фотель, глибокий, мов сама смерть, у кабінеті; традиційна арденська скриня, яку не вощили вже років, мабуть, сто, на кухні. Є також великий дерев’яний різьблений янгол, відправлений на заслання на ляду скрині. Янголові бракує одного крила.

Негатив фотографії наших донечок у старому червоному кріслі я загубила. Часто думаю, що слід вклеїти її назад, до альбому, на вільне місце, щоби завершити хронологію щасливої родини. Я запитую себе: як прожити без дітей і чи не ця порожнеча (про яку свідчить повна відсутність фотографій у пресвітерії) є справжньою причиною засмученості кюре. Аби це компенсувати, треба (як він сам часто каже) «залишити по собі слід». Кюре мріє написати хоч щось: дисертацію, збірку рецензій або велемудре есе. Та ніхто на нього там не чекає, для всіх він — лише кюре на повну ставку, що також головує на зборах, усіх утішає, стежить за дотриманням норм моралі та оберігає психічне здоров’я громади. Його телефон без перерв і вихідних відповідає на всі лиха світу. Іронія долі: зовсім неподалік розташований університет — кампус усього в п’яти кілометрах від церкви. Містяни здають житло студентам — навіть у замку колишні стайні перетворили на розкішний готель. Значно скромніший пресвітерій прихистив трьох студентів — Івана, П’єра і Ґабріель.

Іван хоче стати архітектором. Коли у нього гарний настрій, він їздить до університету на ровері лісовими стежками, обсадженими високими тополями. Ущипливий і прямий, з широкими плечима і тонкою талією, Іван подібний до підлітка з пригодницького коміксу: у нього густа темна кучма волосся, волошкові очі, несказанної довжини вії та високе чоло, на якому можна викарбувати: «Вічна печаль». Бо кожна жінка мусить казати собі: «Він не для мене», — і вбиратися у жалобу, мов по молодому небіжчику.

П’єр вчиться на хіміка, він на останньому курсі. На навчання він їздить щодня, тож часто позичає або Іванів ровер, або автівку священника — старенький «Ніссан» із поламаним паливним насосом. Коли бак порожніє і машина зупиняється, П’єр змушений бігти до кампусу, закинувши торбу за спину. Він має біляве скуйовджене волосся середньої довжини. Говорить як типовий дитинний учений, з відсутнім поглядом, зберігає вірність своїй меланхолії навіть коли сміється. Саме він щонеділі імпровізує на оргáні. Також П’єр непогано куховарить — тільки він наважується кілька разів на тиждень варити макарони чи готувати омлет замість давитися хлібом, шинкою та майонезом.

Ґабріель вивчає психологію. Її велосипед часто ламається — або ж вона сама ламається, падаючи з велосипеда, бо мало їсть і страждає від нападів виснаження. Ґабріель страшенно бліда, схожа на мадонну з іронічною посмішкою і обов’язково у значно більшому за потрібний розмір светрі. Вона весь час жує величезні гумки зі смаком суниць, які потім, сідаючи за стіл, приклеює до дна своєї тарілки — їх знаходять під час миття посуду. Як і двоє інших студентів, вона й не підозрює, що вродлива.

Усі троє запевняють, що у Вюрті їх приваблює спокій і сприятлива для роботи атмосфера.

Коли я намагаюся зосередитись на письмі удома, все ніби стає проти мене. Дзеленчить телефон. Повзуть факси. З гуркотом прокидається пральна машина. Чікіті не сидиться на місці. На горищі, де я працюю, холодно взимку й задушливо влітку. Ремонтники час від часу запруджують вулицю і відбійними молотками довбають чергову яму. Заходить сусідка — за трьома яйцями та двома марками, а ще ж зі свіжими плітками! У поштову скриньку гучно падає газета. А за дві години сиплеться купка листів. На все це я скаржусь кюре.

Я не кажу, що телефонує Йоган, що це він надсилає факси, пише мені листи — замість дзвонити у двері, які я тримаю надійно замкненими (два повороти ключа та ланцюжок), як і завіси на вікнах, що виходять на вулицю, аж поки дівчатка не повертаються зі школи.

Я просто кажу йому:

— Кортить пустки!

І він пропонує мені працювати у пресвітерії — може звільнити для мене одну з кімнат. Я й оком не веду — ніби не зрозуміла. Тоді священник показує призначену мені кімнату на першому поверсі, точно під його кабінетом — у ній є велике вікно, що, мов рама, дає насолодитися виглядом стовбура бука. Є також залізне ліжко, поховане під великою картатою ковдрою, один стілець, одне з крісел зі штучної шкіри, як у вітальні, а на столі з білого дерева — невеличка лампа, стос чистих аркушів і шість тонких маркерів. Побачивши робоче місце, підготовлене з такою турботою (а ще я дізнаюся, що це власна спальня священника і що заради мене він переніс свій матрац і кілька особистих речей на горище), я відчуваю бурю емоцій. Тут, у чужому для мене будинку, існує місце, призначене для мого зовсім юного таланту, і це одна з головних кімнат у будинку, найпросторіша і найсвітліша!

Це усвідомлення супроводжується жахливою картиною: з вдячності одного дня я таки кинуся в обійми священника, а він відштовхне мене з огидою або ж, приборканий і переляканий досі стримуваним непереборним бажанням, він, сп’янілий від відчуття провини, упаде зі мною на залізне ліжко; нас заскочить хтось зі студентів, з нас насміхатимуться, новина, мов постріл з гармати, загримить на усю парафію, і принижений священник, лишившись місця, відчайдушно чіплятиметься за мене, як і інші злощасні надто вірні коханці — найбільш зневажений вид поміж людей. Усе це означатиме провал мого задуму, повернення до пристрастей і марнування енергії, користь від якої мусило б мати тільки моє мистецтво.

Аби (мов у обряді екзорцизму) відігнати від себе ці думки, я знову згадую Терезу з Авіли, Карен Бліксен та Вірджинію Вулф — адже їхні покликання, хворобливість і вразливість забезпечили їм стриманість. Дивно, але ці важливі для мене постаті втратили свою силу. Та чи вони взагалі колись приходили мені на поміч? Здається, вони надто зайняті власними персонами і своїми безсмертними творіннями. І знову мені у сні явився священник. Я бачила, як він підходив до мене з усмішкою. Він сказав: «Я не проти». Отак просто: «Я не проти», — і його обличчя сяяло радісно.

Я чітко усвідомлюю, що я не є ні черницею, ні хворою на сифіліс, ані фригідною жінкою — за інших умов усі ці грані не допомогли б, а радше утворили би проти мене блок. Мені потрібен союзник, рішучість якого загострила б мою волю і захистила би мою честь. Наївна сміливість священника доводила твердість його стриманості, тим часом я могла лише погодитися, що моя стриманість була значно слабшою — мабуть, тому я пристала на його пропозицію кинутися, так би мовити, «до роззявини лева». Цей вислів потішив мене. Я згадала, що книжка під назвою «У пащі лева» побачила світ тільки тому, що Кетлін Рейн була безнадійно закохана у гомосексуала: тож Вюрт став для мене Сандейґом, замість видри ми мали Чікіту — що ж, могилу кохання таки розрили[7].

Так розпочався благословенний час моїх поїздок до Вюрта. Я чекала, коли Поль піде до офісу, а діти — до школи, і їхала до пресвітерію, захопивши рукопис, комп’ютер (допотопну модель «Макінтоша»), словники та декілька книжок. Невдовзі я залишила все це там. У цьому будинку, відкритому всім вітрам, у будинку, ключі від якого загублені, є певні речі, які залишаться тут назавжди: комп’ютери, підручники, зібрання дисків, програвачі (кожен студент має свій, однак стіни настільки товсті, що поглинають будь-яку музику — від Саті до Боба Марлі, від Баха до «Dire Straits». Коли вітер знадвору куйовдить мої думки, я уявляю, що його сильний подув сплітається з вітерців, які дмуть із капілярів, що сплітаються у старих стінах і спускаються до мене, мов білий шум у ізольованій від звуку кімнаті.

Студенти отаборились у трьох кімнатах на другому поверсі. Четверта кімната була священникові за кабінет. Із вікна його колишньої спальні я бачу темну масу дерев, і на першому плані — по-королівськи величний стовбур бука, крона якого наповнює тінями кабінет кюре, а потім пестить дах над мансардою, де він спить. Через близькість лісу в будинку вогко як узимку, так і влітку. Але ми, студенти (бо я теж тимчасово перетворилася на студентку), під час роботи тулимося до ледве теплих батарей. Ковдру з ліжка я часом накидаю на себе, мов мантію. Я пишу роман. Причепі П’єрові кидаю через губу:

— Це про кохання!

Ґабріель має хлопця, що надовго зачиняється з нею в кімнаті. Зазвичай він зі змовницьким виглядом заходить до пресвітерію і миттю піднімається на другий поверх. Незважаючи на тривалі години, проведені з ним у замкненій кімнаті, Ґабріель стверджує, що між ними нічого немає, що нічого ніколи не вирішиться. Іноді мені здається, що цей хлопець для неї нічим не відрізняється від жуйки: вона жує, поки не зникне смак — і далі продовжує жувати. Єдиними світлими митями у своєму житті вона зобов’язана священникові, якого доводить до сказу, коли вона опівдні спускається на сніданок, та П’єрові, який саркастичними зауваженнями намагається долучити її до загального господарства. Ґабріель переконана, що посуд можна мити раз на тиждень, коли у шафах закінчуються чисті тарілки і склянки, що готування їжі схоже на алхімію, а павутиння ніколи нікому не заважало міркувати — скоріш навпаки.

Іван, якому дівчата десятками шлють листи, поводиться з царственою зневагою. Якось поштар прибуває до пресвітерію одночасно зі мною. Він кладе стос листів на стіл у кухні і каже Іванові, який снідає разом з кюре:

— Пошта для зірки!

Іван червоніє. Священник хитренько всміхається:

— Ось що буває, коли не довіряєш коханню.

Ми не довіряємо коханню — і все ж дихаємо ним, живемо поруч із ним і у ньому; кохання — у центрі наших щоденних справ: приготування обіду, розповідь про переглянутий фільм, цитата з книжки, рахунок футбольного матчу, політична дискусія, поломка комп’ютера, настрій Чікіти, актуальні проблеми, погляд янгола, що стоїть на скрині — усе стає приводом для вигадливих розмов, усе стає жертвою Слова, а отже — і справжнього кохання. Тож коли на Святого Валентина під час обіду заходить кур’єр з букетом із п’ятдесяти червоних троянд, що їх ми змушені — за браком вази — поставити до цебра, Іван, адресат цих дивовижних квітів, щось бурмоче про насиченість житія святого, наділяючи свої походеньки досі невідомими нам яскравими деталями. Тоді я кидаю йому вислів Андре Жіда: «Бажай лише те, що до тебе йде»[8]. І додаю:

— І хто йде до тебе, окрім тієї, що надсилає червоні троянди?

Усі сміються. Вражений до живого Іван відповідає, що тепер кожен мусить сказати, що саме «іде до нього», аби точно окреслити об’єкт нашого бажання і щоби віднині ми могли присвятити себе йому.

— Ти щоранку приходиш і безжально вириваєш мене зі снів, повертаючи до роботи, — каже священнику Ґабріель. — Тому я присягаюся, що від сьогодні — і послідовно, і день за днем! — виводитиму з ладу твій клятий будильник!

П’єр зауважує, що, відколи мешкає у Вюрті, багато читає і завдяки безсонню досліджує бібліотеку священника.

[6] Ґійом Аполлінер, Міст Мірабо (пер. М. Лукаша).

[7] Кетлін Рейн (1908 — 2003) — видатна британська поетка, яка дійсно втекла від другого чоловіка заради нещасливого кохання до письменника Ґевіна Максвелла. Сандейґ — місцевість у Шотландії, описана у поезії Кетлін Рейн.

[8] Точна цитата: «Чекай на те, що буде, але бажай тільки того, що саме йде до тебе. Бажай лише того, що маєш. Зрозумій, що кожної миті дня ти можеш отримувати Бога цілком, у його тотальності. Нехай бажання твоє походить від любові, а те, чим ти володієш, буде дійсно коханим» («Земна пожива»).