Ведмідь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Іван і Ґабріель ходять на службу щосуботи — винятки трапляються вкрай рідко. Підозрюю, що їм, як і мені, бракує віри, тож вони відвідують меси тільки з любові до священника. За його власними словами, завдяки нам він переконаний, що його хоч хтось слухає. А й справді — ніколи ніхто не насмілюється коментувати його проповідь, тож йому невідомо, чи втішили когось його слова, чи наповнили когось силою. Кюре залюбки вислухав би критику, будь-яку критику замість німого мовчання вірян, які приходять і йдуть, не підозрюючи, що священники теж відчувають потребу в розмовах і у підтримці.

Священник зізнається мені, що ненавидить весілля, бо йому добре відомо, що буває після кількох років спільного життя. Після клятви у вічній вірності він ніби грає роль у дешевій виставі про загальну змову. Хоча найчастіше кюре у такому спектаклі — лише декорація. Значення мають величезні букети квітів, розкішні запрошення, вибір ресторану, сукня нареченої... У теплу пору року він іноді — на додачу до служб — вінчає щосуботи двічі. І коли перша пара наречених запізнюється чи продовжує службу непередбаченими вигадками, що їх промовляють уголос, узявшись за руки, наступна пара тупцює на ґанку церкви, і священник не має часу, щоби попити води між двома мізансценами. Одного дня, страшенно втомившись, він ледве стримався, аби не схопити наречену за руку і вийти разом із нею — замість її нареченого. Цей фантазм повторювався щоразу частіше, тож на кінець кожної церемонії кюре ставав дратівливим і неуважним. «А що далі?», — поцікавилась я. Нічого. Сценарій священника обмежувався цією дитячою фантазією. Сам акт він ніколи не уявляв: притаманні йому жорстокість і різкість заважали уяві.

У шале в Пен’я-В’єха, коли дощ чи туман заважали нам виходити в гори, ми тікали від настільних ігор дорослих та починали нову гру — у весілля. Маріука була така вродлива й велична, що всі мої кузени прагнули одружитися тільки з нею. Хтось мав грати наречену — і це завжди була вона. Ми рились у спеціальній валізі, яку витягали до великої вітальні, — якщо посунути її до каміна, вона слугувала за канапу. Маріука відмовлялася вдягати білу шовкову сукню, що вже її вбирала під час заручин моя тітонька. Ми часто підступали до неї знову, умовляючи бути у білому — я, певно, чіплялась до неї найбільше. Вона вагалася — то усміхалася нам приязно, переконана, ніби нам точно відомо, що їй буде личити, і готова послухати нас, то в останню мить казала «ні», причому так твердо, що мороз ішов поза шкірою. Зрештою білу сукню вона тицяла в руки комусь із дружок — мені чи одній з кузин — і вбиралась у рожеву сукню з муару, місцями подертого. І тоді кузени по черзі просили у неї руки, а вона охоче вінчалася спершу з одним, потім з другим.

Та якось вона несподівано погодилася на білу сукню. Сліпуча краса — довгі чорні коси, засмаглі руки й обличчя на тлі білосніжного шовку! Та поки кузени схиляли перед нею коліна і сипали компліментами, я помітила, як вона тихцем відвернулась і тихенько заплакала — пряма, незворушна, вона проливала сльози з таким впертим і ніжним відчаєм, що ми ще довго оговтувались від шоку. Як і всі інші, я так і не збагнула причину її сліз, однак я була єдиною, хто не намагався її заспокоїти.

Ми зі студентами любимо слухати проповіді священника. Для нас це — єдиний спосіб дізнатися про сподівання і внутрішні переживання того, хто здатен висловитись лише мовою Езопа. Зрештою, для цього й писались євангельські параболи, тож кожен з нас по черзі приміряв на себе роль Доброго Самаритянина, Паралітика, Повії, Юди та Улюбленого Учня. Хай там як, покірно сидячи рядочком на лавці, ми терпляче чекаємо почути все те, що священник приховує від нас цілий тиждень і що відкриває нам щонеділі мовою, зашифрованою у біблійні глоси. Особисто для мене це — таємний засіб запобігти катастрофі, наближення якої стає очевидним щоразу, коли священник читає проповідь. Він справді зізнався мені, що якось зомлів від «перенасичення сакральним». Від цього зізнання, зробленого тільки для мене, я відчуваю таку тривогу, що хочу промовити якесь замовляння і перекинутись на могутню захисницю священника, яка оберігала б його фізичне і духовне здоров’я. Тож я старанно стежу за тим, щоби сакральне не переповнювало мене і щоби весь мій вигляд давав знати: я ж тут, я на цьому березі теж! Саме тому завжди ношу червоне. У дощову днину — червоний непромокальний плащ, у морозну — червоні шарф і рукавички, улітку — червону хустку. Двозначність червоного кольору захищає як від навали профанного, так і від надміру сакрального.

Одного разу, коли священник гарував над проповіддю (він ніколи не питає нашої думки, завжди виходить до бою сам), П’єр запропонував йому виклик — прикрасити її рідкісним слівцем, незрозумілим більшості парафіян: скажімо, болість (того дня у Ґабріель свербіло у горлі), еркер (вікно, що стирчить над фасадом) чи листовійки (метелики з прямокутними крильцями — вони нагадують мені Вівіан у золотому плащі). І коли ця кумедна гра тільки починається, робота над текстом просувається на диво легко, ніби прагнення здивувати аудиторію вивільняє якісь потаємні сили.

Лише раз (з якихось сімейних причин) я побувала на суботній службі. Трохи запізнилася. Проповідь уже почалася. Я відразу зауважила «слово дня»: переступ — воно має наводити на думку про злочин і надається до різних змін словоформи, від «прóступу» до «перестану», вже не кажучи про «пересадку». Як на мене — загадка так собі. Мало кого зворушить вираз «переступ жертви Ісака». Утім, переступивши через цю неприємну сходинку, я сіла на крайнє місце і задрімала.

Далі був так званий «поцілунок примирення» — вимога потиснути руку чи обійняти незнайому людину, що сиділа поруч із вами, попереду чи позаду вас; це спроба на мить поринути у близькість моменту, коли можна бути тільки собою і насолодитись ілюзією, буцімто всі ми любимо людей. Однак усі ці простягнуті руки, відмовлятися від яких не можна (на противагу тому, як буває у реальному житті, коли кожен має право пройти, не привітавшись), усі ці мокрі або холодні руки одразу повертають нас до звичного презирства, яке зазвичай постає з байдужих і незважених жестів; цей «поцілунок» — повна протилежність відчуттю, коли сидиш поруч із гладунею, від якої відгонить потом, як доводилося мені усі роки навчання у школі. «Гладуня» — це не якесь рідкісне слово, «гладуню» ви не знайдете в словнику, однак саме його ми вживали: для учнів Школи Святого Серця Жулі Бутар була гладунею, і вона тхнула. Ось чому кожен жест у її бік ставав своєрідним вибором, втіленням свобідної волі, тоді як «поцілунок примирення» у католицьких церквах — лише зловживання владою.

— Примиріться одне з одним, — велів священник зібранню.

І Вівіан, у щирому пориві усієї своєї натури, обернулась до мене. Я її не помітила, бо вона змінила пальто, і стримане сіре вбрання приглушувало її венеціанський кармін. Вівіан — з її породистою шиєю і гострим підборіддям — мов маленька дівчинка обережно взяла мене за руку, пригорнула до себе і поцілувала мене у щоку. Вівіан ніколи не користується парфумами — але її свіжий запах оп’янив мене, і я мало не впала на свій стілець, безладна, мов лялька з соломи. Під час причастя Вівіан рішуче попрямувала до священника і прегарними пальцями, блискучими долоньками взяла суху проскуру, за смаком подібну до пилу, а священник поглянув на неї зверху поглядом, відомим нам усім, — поглядом, що його кожен вважає належним тільки собі. І мені так кортіло волати! Коли черга дійшла до мене, священник вимовив моє ім’я і подав мені проскуру, і я раптом згадала, що сама хотіла усього цього.

І після того пароксизму святості Вівіан зникла з обрію так само швидко, як і з’явилась. Окрім знущання з мене, інших функцій тут вона не мала, — тож вона виконала своє завдання смиренно й невинно, як від неї і вимагали. Вівіан перетворилася на літературного персонажа, якого ми зі священником час від часу обережно і меланхолійно згадували — достоту як згадують про спокусу, якій не піддався.

Кожний рік, минаючи, залишає у мороці забуття ті слова, які ще вчора здавались такими новими! Ось чому, на відміну від Вівіан Ріс, для мене так важить писати. Керуючись цією логікою (а ще прагнучи вищого ККД), я вирішую збутися старенького «Макінтоша» і придбати сучаснішу модель. Помічаю оголошення про продаж «Performa-6300»: пряма оборудка, без посередників, ціна (як пишуть) поміркована, але інструкція відсутня — десь загубилась. В оголошенні переконують у простоті приладу — він сам, по черзі відкриваючи свої аркани, проведе мене стежкою ініціації та перетворить на впевнену користувачку, — тож будь-які технічні тексти тільки заважатимуть. Через кілька тижнів користування навмання та відчайдушних маневрів, остаточно втративши надію і вийшовши у дощ, я стрибаю в авто і їду до міста, об’їжджаючи перехрестями, де жебракують все численніші румуни — без зубів або навпаки, із золотими усмішками. Я простягаю їм дріб’язок і з цікавістю спостерігаю за їхньою впевненою поведінкою, мало сумніваючись у тому, що з такою самою жорстокою і безжальною впевненістю відбувається відбір жебраків на хлібні місця...

У місті я йду до магазину різної техніки, де один-єдиний продавець заклопотаний винятково касою, — таке враження, що він готовий викликати наряд поліції, якщо недбаха-клієнт матиме необережність поставити йому хоч якесь запитання. Тож я сама вивчаю інструкції, гортаю сторінки, а через пів години тривожного борсання, відчуваючи, як серце мало не вистрибує з грудей від одчаю, я, прибравши (як мені здається) бездоганно гідного вигляду, перетинаю гущавину нечитабельних назв і навмання вибираю два підручники — «Word 98 для початківців» та «Word 98 для всіх», переконуючи себе, що вони підійдуть, адже зараз 1998 рік і я працюю на програмі (або з програмою) «Word», хай який прийменник буде тут правильно вжити...

— Даруйте, месьє, мені дуже не хочеться вас відволікати, та не могли б ви мені підказати, будь ласка... Я користуюся «Макінтошем», маю програму «Word 6», тож яка з цих двох книжок...

— Мадам, шостий «Word» уже мінімум рік як не існує — таке хіба у букіністів знайдеш.

Він вирік це, навіть не глянувши у мій бік, з такою зверхньою зневагою і холодним виразом — достоту на обличчі водія, коли на червоному світлі румун, чия черга жебракувати і який прикрасив свій старенький капелюх різдвяною гірляндою, або румунка, що причепурила свою зачіску квітами з лісу, підходять до дверцят із жартівливим приниженням, міцно затиснувши у долонях картонний келишок з логотипом якогось фастфуду. «Та як ви смієте так нахабно захоплювати нашу країну?!», — обурено думають водії за своїми надійно зачиненими дверцятами. «Як ця нещасна підлога, — міркує продавець, — взагалі терпить присутність цієї дурепи?! Як ви смієте мацати своїми пальцями корінці цих премудрих посібників?!» І не має значення, що вже завтра новенькі підручники можуть опинитися у букіністів, а косовари замінять на перехрестях румунів — на загальну пиху це аж ніяк не вплине.

Повернувшись до Вюрта, я розповідаю священникові про свою провальну вилазку. І роблю висновок: це історія як про невинність, так і про турботу про іншого — варто приладу застаріти, інструкцію до нього вже ні в кого не знайдеш...

— Наймарніша марнота, наймарніша марнота, марнота усе... — зауважує священник.

Еге ж, я теж читала Книгу Екклезіястову...

— Немає нічого нового під сонцем... Подумати тільки: скільки спільного між програмним забезпеченням і сексом! На полицях усе поруч: «Word 5», «Word 6», «Word 7», «Посібник із насолоди болем», «Три уроки орального сексу», «Як збільшити сексуальний потяг»...

— Орального? — перепитує священник.

— Поясню іншим разом...

Він вибачливо усміхається.

— Будь добрішою. Не суди за тим, що бачать очі твої. Скажімо, цей вимотаний продавець... Чому б не припустити, що він трохи знайомий з класикою? Хтозна, можливо, йому випадково потрапив до рук один із текстів Святого Павла?

Авжеж, адже Святий Павло, що остерігався жінок, поставився б до мене так само, як і цей юнак, переконаний у важливості своїх обов’язків; якби Святому Павлу дали таке дрібне завдання, як наглядати за касою, він так само пишався би роллю охоронця і відваджував би нерішучих, одним поглядом угадуючи нестійкість, брак знань, несуттєвий інтерес — словом, жіночність.

Я вдячно регочу: священник чудово мене розуміє і завжди влучно відповідає. Я ніби спілкуюся з другом дитинства, достоту Блас на подарований мною малюнок відповів би іншим малюнком, або кількома словами, або усмішкою. І тоді я знайшла б у собі нові сили спостерігати за бурсою диких сарн — завдяки усім тим літнім місяцям, проведеним у Іспанії, я стала майстром анімалістичного жанру, і лише тому, що таємно тішилася, підкладаючи малюночок під матрац Бласу!..

У п’ятницю ввечері Блас і Маріука поверталися джипом до свого селища. Тож на вихідних ми задовольнялися недалекими прогулянками навколо шале та пікніками у сонячні днини. Кожну дитину просили брати з собою книжку, щоб ніхто не галасував під час сієсти, щоб можна було почути покрик орла, бекання баранів, а часом і легкий похруст камінців під ратицями сарн. Поруч завжди лежав бінокль Бласа, він навмисне залишав його для нас, знаючи, що він значно ліпший за наш бінокль, хоч і зір у Бласа був кращий: він помічав сарн там, де навіть напружившись ми не бачили геть нічого.

Якось Блас помітив ведмедя — тільки він чітко розрізняв звіра там, де ми бачили лише колихання кущів. Ця пригода закарбувалась у моїй пам’яті: ми не бачили ведмедя, і це нагадало мені слова зі Святого Письма про те, що людина при вигляді Господа обов’язково помре і що дивитися можна лише на Його спину і на Його вбрання. Тож гущавина, де зник ведмідь, була божественними шатами, у які я втупилася зі священним трепетом, шукаючи очима хоча б найменший рух, справді переконана, що загину, якщо побачу ведмедя око в око. І не тому, що мене вразить невидима блискавка, а тому, що ведмідь, не в змозі терпіти погляд людини, кинеться на мене з люттю. Раптом я з упевненістю подумала, що Господь може вийти зі свого сховку і з убивчою гримасою підійти до мене. І, так раптово змінившись, він змінює ім’я і стає дияволом. Ці думки налякали мене, я ніби уздріла птаха, у тіні від крил якого гніздився безум, і крик того птаха досі, через десятиліття, лунає в мені. Я побігла по порятунок до батьків, та вони не могли бачити моїми очима, — я це зрозуміла за доброзичливими поглядами, якими вони зустріли мене; тоді вперше й назавжди я сприйняла зичливість як безпомічну і порожню. І обернулась до Маріуки, яка зазирнула в мене своїми темними очима, — очима ініційованої, що, як і я, бачила й знала.

Щосуботи й щонеділі після служби повелося, що священник обідає в мене з моєю родиною. Утім, іноді ми порушуємо це правило, адже Поль рідко прогулюється зі мною, віддаючи перевагу саду, де вигулює Чікіту. І якщо днина ясна, я телефоную священникові. Годину чи дві ми гуляємо з псюрою, потім разом, з Полем чи без нього, залежно від робіт у саду, п’ємо чай. І читаємо вголос — таким чином роман знову займає важливе місце у нашому житті. Коли до кімнати вриваються дівчата, священник дістає з кишень цукерки — під час хрещень йому дарують багато солодощів, — кілька шматочків ладану або пригоршню неосвячених проскур. А я нетерпляче гортаю аркуші свого рукопису і кричу:

— Дівчата, по кімнатах! Дорослі спілкуються!