РІШАР: А тепер будьмо серйозні, повернімося до Еліни. Що мені робити?
ДІАНА: Забути її. Забути обох.
РІШАР (явно стомившись від постійної неоднозначності слів): Ти це зараз заради них кажеш чи заради себе?
ДІАНА: Ні, заради тебе! Ти лише марнуєш час. Злидні й нещастя підняли цих панійок на такий рівень відчуття чеснот, що тобі їх не досягнути.
РІШАР: А я думаю, що досягну!
Діана, не тямлячи себе, схоплюється.
ДІАНА: Навіть не думай про це, Рішаре!
РІШАР: А от і ні! Мені вдасться! Я переконаний, що подобаюсь їй! Вона буде моєю!
ДІАНА: Навіть не мрій!
РІШАР: О, ти мене ще не знаєш!
ДІАНА: Я тебе надто добре знаю...
РІШАР: Коли вже я прагну жінку, то отримую її!
Між ними западає незручна тиша.
8. Мансарда
У кімнаті з низькою стелею з вузьким прорізом фрамуги перед Діаною, яка гортає папери, сидять, мов дві схвильовані школярки, Родіка й Еліна.
ЕЛІНА: Цього разу треба піддатися.
РОДІКА: Хай там як, а я вже його не стримуватиму та відчиню клітку!
Діана, дочитавши до кінця, простягає їм документи.
ДІАНА: А я кажу — ні!
ЕЛІНА: Чому?
РОДІКА: Слухайте, мадам Поммере, він кожній із нас дарує по будинку! На півдні Франції — мені, в Парижі — Еліні. Два будинки! Ви тримаєте в руках нотаріально засвідчені дарчі — це, вочевидь, не шахрайство.
ДІАНА: А ви не погоджуйтеся.
РОДІКА: Ми так не можемо.
ЕЛІНА: Ні, ми не можемо.
РОДІКА (хрипко): Нам ніколи не пропонували стільки за таку незначну послугу!
ДІАНА: І все ж таки ні!
РОДІКА: З мене годі!
ДІАНА: А з мене — ні!
ЕЛІНА: Ви його зведете в могилу! Йому потрібно бачити мене, кохати мене! Мені незрозуміло, чого саме ви хочете. Про що ви нас просили? Подарувати йому кілька місяців щастя, перш ніж його не забере рак. І я хочу їх якнайшвидше подарувати Рішару!
ДІАНА: Ще рано.