ДІАНА (піддається): Про кого?
РІШАР: А ти як гадаєш?
Діана хмурніє й мовчить. Це забавляє Рішара. Він провокує її, наспівуючи ім’я тієї, про кого він мріє:
РІШАР: Еліна...
ДІАНА: Ах, Еліна!.. Знову Еліна... (Спантеличено.) Зізнаюся, що не знаю, яке зі слів обрати: «ще Еліна» чи «вже Еліна». Вважаю, що ти зовсім здурів!
РІШАР: Та невже? Хіба ти ніколи раніше не бачила закоханих?
ДІАНА: Закоханих в іншу? Ні.
Пауза. Між ними можна помітити жорстоку тонку гру, що полягає у дратуванні партнера і вивідуванні його істинних почуттів.
ДІАНА: То саме це й відбувається?
РІШАР: Я не знаю.
Він підводиться, та від болю на мить зупиняється, хапається за комод, аби не впасти.
ДІАНА: Досі болить спина?
РІШАР: І так, і ні. Залежно від дня.
Він мацає поясницю, глибоко вдихає і виструнчується.
Діана із розумінням посміхається. Рішар, прагнучи спекатися незручної теми, жартує:
РІШАР: Ми такі несправедливі з нашим нещасним тілом! Коли воно вправно працює, ми б хоч раз його похвалили! Помічаємо ж ми його, тільки коли занедужаємо, а сердимося на тіло тоді, коли йому болить.
Діана стривожено киває головою і веде далі стриманим тоном:
ДІАНА: Ти бачився з Еліною?
РІШАР: Її мати — ота зміюка — відмовляється від моїх подарунків і зачиняє переді мною двері!
ДІАНА: Що ж, не дивно — вона дуже горда.
РІШАР: Недоречна гордість!
ДІАНА (двозначно): А де гордість буде доречна? Ти знаєш такі місця? (Пауза.) То ти вже не бачишся з Еліною?
РІШАР (просяявши з радощів): Чому ж, бачуся!
ДІАНА: Невже?
РІШАР: Ми бачимося потай. Вона приходить до мене у парк. І ми разом гуляємо.
ДІАНА (дещо глузливо): Романтика...
РІШАР: Я відчуваю, що вона мене кохає! Або що вже готова покохати мене! Однак...
ДІАНА (безжально насолоджується кожним його словом): Однак усе це не йде далі звичайних прогулянок...
РІШАР (підтримує її жарт): ...і обміну віршами! Мюссе, Верлен, Бодлер — я більше не можу! (Підсовується до Діани.) Що мені робити, скажи?
ДІАНА (ошелешено): Я правильно зрозуміла: ти питаєш у мене пораду?