Варіанти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

РДОЗ-робот був невисоким і прямокутним. Лакований яскраво-червоний футляр був його найпривабливішою рисою. Він ходив на чотирьох тоненьких кінцівках і мав ще чотири на верхній частині свого контрольного корпусу. Він скидався на тарантула, замаскованого під робота. Й одразу звернувся до Мішкіна:

— Гаразд, синашу, берімося до діла.

— А це буде дуже небезпечно? — поцікавився Мішкін.

— Завиграшки. Я б упорався навіть із зав’язаними очима.

— За чим я маю пильнувати?

— Я скажу тобі.

Мішкін стенув плечима й пішов за роботом повз касу і крізь обертові двері на поверхню Гармонії. Йому здавалося, ніби робот знає, що робить. Але Мішкін помилявся. Брак знань у нього був страхітливим, неминучим і на диво зворушливим.

Можливо, тільки діва верхи на єдинорогу була б так само нетямущою, як Мішкін.

(Звісно, його дружок-робот теж не був втіленням кмітливості. Додайте його невігластво до невігластва Мішкіна — і ви отримаєте справді велике від'ємне число, яке дорівнює кількості захворювань на плеврит від початку Другої Пелопоннеської війни.)

Джем, солодкі великодні булочки, феляція, колір губів — оце було в голові Мішкіна, коли він нетвердо ступив на сумнівну поверхню Гармонії.

— Як довго тривають галюцинації? — запитав Мішкін.

— Чому ти запитуєш мене? — лагідно здивувався шеф із побитою гармонікою. — Я теж галюцинація.

— Як я можу сказати, які речі реальні, а які — ні?

— Спробуй лакмусовий папірець,— радив Чжуан-цзи.

— Ситуація тут така, — мовив робот. — Ти маєш точнісінько виконувати те, що я кажу, бо інакше справді загинеш, і то притьмом. Зрозумів?

— Авжеж, — кивнув Мішкін.

Вони йшли по пурпуровій рівнині. Вітер дув зі сходу зі швидкістю п'ять миль за годину, долинав електронний щебет птахів.

— Коли я скажу тобі лягти, — напучував робот, — тобі треба мерщій упасти на землю. Не буде часу блимати очима і затинатись. Я лише сподіваюся, що твої рефлекси в гарній формі.

— Здається, ти казав, ніби тут немає небезпеки, — зауважив Мішкін.

— Чудово, ти піймав мене на суперечності, — усміхнувся робот. — Я, може, маю свої причини брехати тобі.

— Які ж?

— Може, я маю свої причини не повідомляти тобі, — відповів робот. — Просто слухай, що я кажу тобі тепер. Лягай!

Мішкін теж почув тихеньке пронизливе дзижчання. Він гупнувся на траву і розбив ніс, ревно прагнучи виконати наказ. Побачив, як робот розвернувся, тримаючи два пістолети в металевих руках.

— Що це? — запитав Мішкін.

— Парувальний поклик шестиногого протобронтостегозавра. Коли цих тварюк опановує жадання, вони ладні задовольняти його з ким завгодно.

— А хіба вони не бачать, що я неналежний об’єкт для їхнього потягу?

— Звісно, бачать, але їм треба кілька хвилин, щоб сигнал дійшов до їхнього мозку, бо прото-Б важко назвати кмітливими. А тим часом двадцятитритонна розпашіла тварюка вже вилізе тобі на голову.

— То де ж вона? — запитав Мішкін.

— Підходить, — похмуро мовив робот, крутячи пістолети за їхні запобіжники.

Дзижчання погучнішало, зросла його амплітуда. Мішкін побачив, як щось, схоже на метелика з двометровим розмахом крил, пропурхало повз із веселим дзижчанням. Не звернуло на них уваги й зникло десь ліворуч.