Варіанти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ніби я не знаю, — всміхнувся Вінс. — А як ти ще даєш собі раду в житті?

— Це тяжко, — зізнався Мішкін.

— Ти реготатимеш із мене, якщо я розповім тобі про це, але насправді я завжди хотів навчитися гри на скрипці. Хіба це не кумедно?

— Анітрохи, — відповів Мішкін.

— Чи ти можеш уявити собі, що я, великий тупий Вінс Пальйотеллі, граю щось з «Аїди» на якійсь чортовій цигикалці?

— Чом би й ні? — сказав Мішкін.— Я певен, ти маєш талант.

— Я, на мій погляд, — розповідав Вінс, — мав мрію. А потім почалося життя, сповнене всякої відповідальності, і я проміняв нематеріальну, тонесеньку, мов павутиння, тканку уяви на грубу сіру ряднину...

— Хліба? — припустив Мішкін.

— Обов'язку? — підказав Чико.

— Відповідальності? — запитав робот.

— Ні, ніщо з названого не підходить, — заперечив Вінс. — Такого невігласа, як я, не годиться дурити паралельними конструкціями.

— Можливо, тобі треба змінити ключові слова, — підказав робот. — Спробуй «тонесеньку тканку поезії на грубу сіру ряднину повсякдення».

Вінс глянув на робота, потім запитав Мішкіна:

— А хто твій мудрий товариш?

— Це РДОЗ-робот, — пояснив Мішкін. — Але він опинився не на тій планеті.

— Що ж, скажи йому, хай стежить за своїм писком. Я не дозволю, щоб якийсь чортів робот розмовляв зі мною отак.

— Перепрошую, — похапцем мовив робот.

— Забудь. Думаю, я не їстиму жодного з вас. Але, якщо хочете мою пораду, пильнуйте тут за кожним своїм кроком. Тут не кожен такий, по суті, вітрогон, добряга й велика дитина, як я. Інші істоти в цьому лісі зжеруть вас, тільки-но побачивши. Щиро кажучи, зжеруть вас радше тому, що на вас обох гидко дивитися.

— А який, власне, вигляд нам варто було б мати?

— Власне, будь-який, — відповів Вінс.

8

Мішкін і робот подякували зичливому хробакові - вопу й чемно кивнули головами його невихованим братам. Пішли далі лісом, бо тепер, здається, іншого шляху вже не було. Пробиралися повільно, потім трохи швидше, і кожен, ступаючи, відчував кислий віддих і мокрий кашель давньої смерті, що, як і завжди, човгала поряд із ними. Робот це коментував, але Мішкін був надто заклопотаний, щоб відповідати.

Проминали високі шкарубкі дерева, що поглядали на них бурштиновими очима, напівприкритими зеленими тінями. А коли пройшли далі, дерева позаду них зашепотілися.

— Що за чудасія! — мовив дебелий в’яз.

— Я думаю, що це, може, була оптична ілюзія, — проказав дуб. — Надто та металева штука.

— Ох, моя голова! — простогнала плакуча верба. — Що за ніч! Дозвольте, я розповім вам.

Мішкін із роботом і далі просувались у внутрішні закутки чимраз густішої пітьми, де примарні, тьмяні, невиразні спогади колишньої лісової пишноти ще досі чіплялися до блідих міазм. (То було своєрідне вмирання навколо священних стовпів непевної люмінесценції, які сповзають зі зламаними хребтами вздовж галуззя плакучих дерев.)

— Нема сумніву, тут дуже похмуро, — похнюпився Мішкін.

— Такі речі загалом не впливають на мене, — мовив робот. — Ми, роботи, не схильні до емоційності. Натомість співчуття вбудоване в нас, тож ми здатні відчувати все опосередковано, а це те саме, що й відчувати безпосередньо й по-справжньому.

— Гм, — зітхнув Мішкін.