Син тіні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Доживаючи до цього часу, я часто згадую дорогу, що вела на маленьке містечко Китаєве: як тепла пилюка рівно лежала неходженими стежками, кожен порух піднімав тисячі пилинок, і вони висіли нерухомо у повітрі, а перед цим червива автострада виносила наш «мерседес» у вузенькі, загиджені помиями робітничі завулки з безликими облузаними стінами цегляних будинків, де пацанва показувала дулі й голі сідниці; сонце виринало несподівано, як у первісному світі, з-за жухлої кукурудзи, з-за полів, а потім поглядом навскіс, через озеро, іграшково піднімалася золотим хрестом церква. Це викликало подив. Проте церква до Китаєвського монастиря не мала ніякого діла. Пізніше у нас з ними почнуться проблеми. Але зараз поруч їде чистий, випрасуваний, з прилизаним бріоліном чубом доктор Оліхович.

Через місяць дороги, через місяць прекрасного настрою я ловив себе часто на тому, що існувала якась таки задалена несумісність цих прекрасних видів, які виникали зразу біля самого Китаєва з його безпретензійною подібністю до Швейцарських Альп, а то й ліпше, з тим, що там діялося, натягуючи нерви часом не тільки мені й доктору Оліховичу, а навіть нашим можновладним патронам. Оліхович нервувався всього кілька днів. Потім якось притих, тільки пітнів, важко дихав, але й це скоро пройшло. Він почав облаштовувати міліметр за міліметром свій новий кабінет над озером; допомагали двоє монахів, котрі ні біса не розуміли по-українському і навряд чи були монахами, а радше приблудами сумнівного походження, якими кишів монастир, тільки-но відкритий і взятий в оренду в комбінату по бджільництву. Вони ходили непевними кроками, розжирілі на дурницю, заляпані дармовою «згущонкою», тушонкою і горілкою. У них були каламутні очі, розтріпані бороди і гнилі, як у наркоманів, зуби. Доктор криками примушував їх працювати, але по четвертому дню вони зґвалтували хлопця і дівчину, яких доктор готував на операцію, і їх відправили в монастир.

Оліхович готувався до операції, наче католик до торжественної меси. Тиждень він ходив весь нашорошений, з піднятими плечиками, достоту тобі горобець на сідалі, — намагався ні з ким не розмовляти, впевнений, що це чомусь може погано вплинути на справу: дітей йому привозили з вокзалу або передмість. Бралося тільки на літо. Зимою їх було більше, і вони вертілися в здоровенних з довгими рукавами куртках, вкрадених десь на складі будтоварів, але траплялося таке, що вони стягували ганчір'я з мертвих старших своїх товаришів; бліді й визеленілі обличчя, де драглинням переливалася вже твердіюча в часі злість, з фосфоричним блиском в очах, котрий навряд чи нагадував яскравий блиск щасливого дитинства, а радше це був сизий, налитий дикістю виживання оскал загнаної тварини. Тихі й злякані, наче звірюки, вони почуміло бовталися довгим коридором, справляли нужду від переїдання просто на підлозі. Очі потроху в них наливалися спокоєм. Четвертим днем вони вже нипали кривими вуличками містечка, і співчутливі громадяни жбурляли вслід шматки цегли, порожні бляшанки: дітвора з відвертим дорослим досвідом і цинізмом крала курей, лапошила дівчат, що поверталися трохи запізно зі школи. П'ятим днем вони внадилися до старої, що за безцінь купила хату і приїхала десь з-під Саратова. Вони мали її за кілька курячих яєць та цигарок. Тоді переляканий слідчий зателефонував куди слід. Але мені уявляється відповідь на тому кінці, коли, напевне, бідоласі дільничному захотілося пустити кулю собі в лоба, і в часі він не проминув своєї долі.

Оліхович, як натура витончена і сентиментальна, затиснувши хусточкою носа, ходив між рядами лежанок і тільки розводив руками. Під кінець тижня він запросив охорону, бо зграї малолітніх безпритульних почали розбиватися на угруповання, почастішали випадки гомосексуалізму, садизму, і було навіть одне вбивство. Мені приносили велике задоволення розмови з Оліховичем. Зараз відчувалася тонка, ледь вловна гра тіней думок цього чоловіка; нас спорідняла відруханість від світу, хоч і не повна, але якась умовна межа вже переступлена, і її більше бачив, відчував доктор Оліхович. Це змушувало його пітніти, наливало гарні очі невимовним жахом, і, щоб сховатися від навального кошмару, лагідними вечорами, коли мухи і комарі єдині мешканці у високому повітрі, де не ворухнеться листок на дереві, в такі години, коли тобі, ще зовсім молодому мужику, хочеться кричати і любити, я потроху починав розпитувати про світ нормальної людини, обтяженої неймовірним страхом переступити межу, і яку непомітно переступав, стояв на порозі доктор Оліхович. Я розпитував, а потім ми довго розмовляли про театр, про останні новини. Я так запалив Оліховича, що він почав збирати вирізки, і переді мною відкривався чарівливий світ, пронафталінений, театральний, з високо піднятими обличчями, з ницістю справжньої розпусти. Те, що розповідав доктор Оліхович, було нудніше всілякого серйозного анекдоту. Він розповідав досить розлого про свої відвідини театрів, іноді в цих нудних розмовах, що раз по разу повторювалися, проривалися його справжні мрії, і доктор пітнів, вертів головою, а затим зупинявся на своїй лабораторії, обтирав хусточкою піт, відпивав з келиха пива, світлого і свіжого, і продовжував розповідати. Про що він говорив, цей чоловік, уражений жалом мрії? Мені байдуже, про що він говорив, цей старий козел. Він читав довжелезні театральні монологи, і тільки тоді вичитував його світ, повний рожевих соплів, повний запаху жіночої білизни, сексуальних подвигів; захопившись, Оліхович міг викликати повагу, але це була така повага, як до засудженого на страту. Таке шанування людину нічим не обтяжує. Але в розмовах мені хотілося підштовхнути його пошвидше зрозуміти, що матеріалізація його мрії — ось той сарай, повний маленьких шмаркатих ублюдків.

Затишок закінчився разом з докторськими експериментами. Операції спочатку не насторожували хитрих підопічних доктора Оліховича. Він з ними годинами гуляв берегами озера, розповідаючи чарівні історії про викрадення справжніх принцес, про багатих нафтових арабських шейхів, він переповідав їм детективні історії і цим викликав нечуваний захват. Тільки-но вони бачили його замріяну постать, гуртом перлися, відпихаючи одне одного ліктями. Але хитрі малолітні вокзальні вурки аж ніяк не хотіли лягати під скальпель нашого епікурейця; вони так звикли байдикувати, пожирати в немислимій кількості делікатеси, що скоро лінькувато виходили на прогулянки і то тільки для того, щоб щось потягти у містечку. Швидко у них з'явилося щось подібне до ієрархії з жорстокими законами: від насильного гомосексуального контакту і до вбивства. Ці дванадцяти-тринадцятилітні хлопчаки жили справжнім дорослим життям, навіть його не імітуючи. Тому я часто дивився на доктора Оліховича, що перед тим, як видалити з них їхні нутрощі, проводив дебільні розмови доби Ренесансу чи фрейдистські сексуальні теорії. Щоправда, за місяць роботи доктор нам виграв страшенні гроші. Але кінець цієї практики настав так скоро, що ми навіть не чекали.

Доктор Оліхович спокусився на десятилітню дівчинку, що її привезли і кинули в сарай просто на цементовану підлогу. Добросердечний доктор Оліхович підняв дівчинку. Він дбав про неї цілий тиждень. Можливо, доктора вистачило б на більше; він викупував її у власній ванні, ковтаючи солодкі слюні, власноруч розчісував золотисті волани, вплітав рожеві стрічечки; він водив її пі-пі в кущики, аж доки самому доктору не захотілося зробити пі-пі і показати, що у нього є. Дівчинка виявилася не такою вже й дурною. Вона, щоправда, розплакалася. І я не певен, що на житомирському вокзалі ця новітня Жанетта не бачила чогось більшого і чогось ліпшого, ніж статевий орган шістдесятилітнього естета доктора Оліховича. її вокзальні побратими, я певен, показували й розказували набагато більше, ніж того уявляв зромантизований доктор. Тож дівчинка закричала і втекла. Зі спущеними штаньми доктор Оліхович пробіг майже до своєї лабораторії, і шість пар очей здивовано подивилися на свого казкаря і кумира. Це був початок катастрофи. Я відчув запах смалятини в повітрі. Я потелефонував до Блоха.

Сонце високо стояло над зеленими кронами. Я телефонував до Блоха і думав про Лізку. Я відчував, що вона надихає мене, як надихають тигра жертви на арені гладіаторських боїв. Я відчував сліпе натхнення пристрасті; воно розкриває широко мені очі, відкриває сльозливі пори похоті, і моя уява починає зливатися з цим світом, битися скаженим ритмом в очах. Я телефонував до Блоха. Підняла трубку секретарка. Я нахабно обірвав її і попросив, щоб вона дала мені Блоха. Блох заскрипів на тому кінці слухавки: по його голосу, що падав камінцем у вилинялий полудень, по манірності, по втомі я зрозумів, що зробив велику помилку, але я вперто продовжував говорити, що є велика небезпека. Блох сам розумів небезпеку. Він, напевне, найбільше розумів цю небезпеку, але час працював на нього. Він наказав діяти, але десь в перспективі я вже побачив свою смерть.

Мене завжди цікавило торжество смерті. Воно рівне торжеству любові. Як добро рівне злу. Я ніколи не наголошував на тому, що я роблю добро чи витворюю зло. Я просто прогинався під обставини. Іноді обставини прогиналися під мене. І тоді я був самотнім. Я відчував, як невидимий дихає мені у спину. Я хотів скуштувати все раніш часу, і мене удостоїли такої честі. Шкода, що я народився християнином, який зрадив своїй вірі. Це питання колись найменше мене хвилювало, а з роками я відчуваю його тяжбу. Але скоро обставини врятували нас. Безпритульні вурки збунтувалися. Скопом вони зґвалтували доктора Оліховича, потім накинули шнурок від електропривода і повісили його, перед цим повідрізавши вуха і статеві органи. І під ранок ми знайшли тільки кілька донорських трупів і мертвого доктора Оліховича. Мені невідомо, що врятувало нас у цій ситуації: Провидіння, справедливість чи зло злучилося на мить з добром, щоб привести у рух божественну помсту?

І того травневого дня, після дощу, а дощ проходив широкими полотнами, наступав і відступав, лишаючи місце сонцю, я, споглядаючи погорі пластикових столів, зразу помічаю Блоха, як невловиму полудневу тінь, котра мандрує за чимось більшим, і хоча вона гидка, бридка, волога, смердюча, ця тінь, що поглинала майбутнє і минуле, але вона необхідна, як саме створення світу, бо одне й інше виключає, доповнює. І я знову відразу пізнаю його, крокуючого крізь гирловину цементованого цирку Севастопольської площі; він спокійно проходить кілька клумб, з чорними тінями круглого будинку з написами «Мебель», що ранньої весни, в далекому тумані нагадують чорні іспанські галіони, далі сходить на доріжку, відданий на відкуп долі, виграючи легким усміхом на устах, широко розкидаючи руки, готовий піймати весь світ, і більше подібний на якогось схизмата, протестантського священика, ізгоя, ніж на великого махінатора; він продовжує свій шлях від «Нотаріальної контори» під прицілом погляду сторожа Бокіна, що пантрує тихим маніяком під вітринами магазинів. А перед цим були дощі, і я, самотній, пам'ятав їхню навалу, більше нічого іншого. Тільки літаки на Жулянах віддавалися передсмертним виттям. Мені навряд чи пам'ятається день, число, взагалі дата. Коли в житті все втрачає сенс, то неодмінно життя наповнюється тихими шизофренічними малюнками, тихими забаганками, яким ніколи не збутися, але вони настирно відбуваються… Це народжувалося і вироджувалося миттєво. І я через багато років думав про Лізку, смачно повторюючи її ім'я, як багато чисел, як вселенську муку, що ніколи не проходила. А пара очей доєдналася ще до пари очей сторожа Бокіна, що у вільні дні нипав ринками і тибрив помаранчі. І того травневого дня, з вибухлим жовтим квітом кульбаби, в озерах димлячих калюж, коли я побачив нескладну постать Блоха, то продовжував пам'ятати обруховий біль несправдженої любові, розбитої любові.

Частина друга

Герман

Сніг лежить від краю і до краю. Я дивлюся в ніч, у степ, але не бачу кінця ні тому, ні іншому. Сьогодні ще потемки зателефонували, якраз тоді, коли в тумані починають вимальовуватися велетенські вени підвісного мосту, а тіні западають чорними жолобами на стіни, — і дзвоник довго, відчайдушно бився кутками. Навіть я побачив, як вилазять налиті похмільним синдромом, видно, можна порахувати сині й червоні капіляри. Я бачу себе в люстрі. Мені соромно, але я нічого не можу вдіяти. Це мене рятує. Холод собачий. Я звик, що в Оклахомі трохи по-іншому. Зовсім по-іншому. За годину почнеться гуркіт. Сусід почне крушити, ламати, дрібнити стіну. Видається, що ці люди народилися тільки срати, жерти, стругати собі й ближнім гроби. Як водиться. Вони однакові з обличчя: пласкі, жовті, гнилозубі — коли їм вже за тридцять. Більшість з них випускає струмінь кислоти, а не сечі. Більшість з них мочиться кров'ю, а не сечею. Вони як один ненавидять державу, в якій народилися. Вони довели себе до відчаю нездійсненними ідеями. Це в них у крові. Найчудніше дивитися, як азіат вбирає у себе всі європейські надбання. Навіть у культурному плані ця держава, що географічно належить до Європи, — Азія. Тож навіть у культурному плані азіат так і лишається азіатом. Смердючий, іноді навіть добродушний кочівник. Він голосно чаламкає за столом, відверто псуючи настрій золотавого полудня за широкими вікнами «Макдональдса», хоч і дешевого, але окультуреного крокування до світлого майбутнього цивілізації. Він ще голосно бздить, точно купа гансів.

Тож мало з тим. Чийсь єхидний, з запопадливим хихотінням голос зарипів у трубку, намагаючись улесливо збити балачку на щось інше, щоб не кликати мене до Філармонії. Але єхидненький смішок змінив чийсь владний голос, і тому мене трохи перестало мутити, і я починав уже думати, хто б то міг бути. Це був радник. Найулюбленіший з усіх радників. Він пив багато, розмовляв мляво, але багато, проте більшість зі сказаного — тріпотня. Одного разу я застав у нього жінку. Таких я бачив на картинах Фрагонара. Про таких жінок, напевне, мріяв Едгар По. Велетенські очиська, у стані сама вишуканість. Легка втома, невеличкі купки зморщок тільки додавали шарму. Радник перехопив мій погляд, усміхнувся посмішкою задоволеного пацюка. Іноді мене забавляло урочисте гудіння паровозних составів, і я чомусь думав про цю жінку. Я наперед знав цю жінку. Я знав цей тип жінок: ними повні бруклінські чи вашингтонські борделі. Але специфіка цієї країни така, що вони посідають тут найвищий ієрархічний щабель; і коли я думаю про неї, то я вслухаюся в торжественне як на їхніх похоронах, так і на їхніх весіллях: торжеств енне гудіння паровозних составів, що калатали у смолу ночі колесами тоскний прощальний тамтам; це нагадувало, вигадувало, що світ у цій частині земної кулі не зупинився, що здоровий глузд вкладений в якусь дивну подорож, і є надія, що состави везуть не тільки смерть, а щось інше.

У цій країні я навчився спілкуватися, знаходити людей виключно по запахах. Так мене вчив радник — цапобородий, з виряченими, ледь-ледь азіатськими очима, з поблажливою ухмилюгою. Щоправда, лукавенька ця усмішка закралася і в'їлася не так давно, але радник розпоряджався нею, як чимось природним, жонглюючи направо і наліво, бо влада чудодійно впливає на цих людей — замість відчуття відповідальності вони невідомо чому відпружнюються, дають волю власним почуттям, найменше дбаючи про діло, забуваючи, що у цьому світі є найсильніші, могутніші за них. Тому в цій країні, де так багато богомольців, юродивих, пророків, святих, усе вщерть, наче вигрібна яма, заповнене атеїзмом. Тому, видно, вони плутають віру із забобонами.

Дзвоник теленькав у густій тиші з чорним вікном, з висірілим простором, а я вже складав у пам'яті добре викарбуваний образ одного радника, затим іншого, ще іншого. їх дуже багато, цих радників, як на душу населення, вже не говорячи про Парламент, що тільки усно називався Парламентом, бо країна пчихала, як допотопний паротяг, на старих законах ще диктаторської системи. Мене одного часу займали ось такі хитрі, з вивертами махінації, що зводилися до елементарного і абсурдного: хто і кому в який час потиснув руку.

Мені телефонував радник. Зовсім інший. Не найголовніший з усіх радників, але, мабуть, найхитріший, бо в голові виношував тисячі божевільних ідей, що йому підкидали його радники, а вони, в свою чергу, похоплювали у своїх невірних дружин, коханок, з несмачними китайськими фізіями порнопроституток. Азія. її благотворне дихання із засмерділим європейським акцентом, мов клин у голову після веселої історії. Цей радник, що телефонував, курирував фінансові питання десь у нетрях секретних служб. Він був по рахунку п'ятим радником, і за числом, напевне, п'ятим. Під час п'янки він все хотів мене розсекретити як агента ЦРУ Насамкінець — ФБР. Він вигадував якісь дурнуваті, зовсім неіснуючі, абсурдні штукарства, з підставлянням ноги, несподіваними запитаннями, якось поперед себе багатозначно дивлячись у простір, але більше був подібним не на колишнього агента, а на повію протилежної статі, котрих зараз розвелося в цій країні занадто, якщо не сказати більше, у зв'язку з легалізацією гомосексуалізму, і тому до содомського солоду призвичаювалися люди зовсім іншої сексуальної орієнтації, — мода потребує жертв: стара теза спрацювала бездоганно; і трохи пізніше, десь через півроку по нашому знайомству, після кількох гучних пиятик, його застрелили в авто; потім загинула дружина. З коханками трапилася зовсім туманна історія: вони чомусь в один день потруїлися шампіньйонами, придбаними у фірмових магазинах. Проте злі язики намагаються скинути на щось інше, уквітчуючи воланами, різноколірними хвостами салонних балачок, що у старій добрій Європі нагадують кабацькі теревені найупослідженішого ґатунку. Я дивився на нього, виваляного у власних мізках, у крові, у жовтому дитячому лайні, наче намагаючись вгадати п'яницю і джиґуна, що змушував тремтіти своїх підопічних клерків, того, що примушував танцювати голими своїх коханок перед п'яними гостями: такий собі дріб'язковий казанова, що в балачках між життєвим свинством, засадивши чергового свого компаньйона, розводив теревені про справедливість, — він би міг дожити до старості, милуючись рожевими сходами, заходами, він міг би до свого статевого вигасання стати добропорядним сім'янином і довгими зимовими вечорами розповідати дітям, онукам про тяжке становлення незалежної держави, до якого він начебто був причетний; він міг би умлівати, як герой, в обіймах вірної коханки, яка б таки не тримала його за грошовий мішок і яка б не виказала одного гожого дня дорогу його авто, коли він летів без охорони назустріч смерті… Але Божа справедливість — це не порожнє слово. Йому треба було для цього міцно тримати язик за зубами, тільки і всього; він був надто дурним, щоб не робити цього. Тільки і всього. Рожева піна зазнайства притаманна цим людям, що вибудували до цього часу невідому світові ієрархічну драбину, на якій ламали собі ноги. Безжальний, але пустопорожній кінець, з прокушеним синім язиком, з перспективою в нікуди, з десятком смертей. Без пафосу. Тварини не можуть помирати з пафосом.

Цей телефонний дзвінок додав, налив у мене самотності. Я нишпорив по кухні, не вмикаючи світла, шукаючи пляшку, але скоро облишив: сидів, обливаючись липким потом, у передчутті чогось, так, як ото бачиш — один день хоронить у собі інший. Життя проходить. І я в цій країні намагався жити сім'єю, проте з того нічого доброго не вийшло, але з яких причин, то краще промовчати, бо неможливо щось вгадати тут наперед; це з розряду дрімучих друїдських містиків. Ідіотство, якому варто повчитися нашим американським кінематографістам.

Я сидів у темряві, слухаючи, як з гуркотом провалюється, котиться трубами людське відходне; я кожною жилою, кожною порою прочував сморід, віддалено вгадуючи їхні вичахлі трагедії, неіснуючі для більшості людства, і дивився у вікно, де між будинками, в світлі пройому, в перспективі велетенським павуком у молоці туману піднімався міст; я блукав у темряві очима, блукав і бродив думками, бо завжди до мене вкрадався тонкий страх, коли мене запрошували на великосвітський раут. Невідомість прибивала мене до підлоги. Я чекав чого завгодно. Тим паче, мені сказали, що покажуть того чоловіка, а можливо, познайомлять. І прізвище у нього дивне — Блох.

Вони всі збиралися у Філармонії. Я під'їздив сюди втретє чи учетверте. Моє око завше милувало накопичення будинків, зв'язане чарівним безладом, що дивно рухалося у перспективі повз тебе у велетенських синіх прогалинах неба, з вікнами, жовтими проти сонця, наче очі велетенських добрих тварин. Жовте сяйво над вулицями з іграшковими будинками, з тишею: видавалося, що хтось клав на долоні велетенське безпам'ятство і муки цього народу. Виходило так, що ця країна, окрім мене, нікому не потрібна.

Філармонія нагадує пишно, без смаку відреставрований сарай, або церкву сектантів-сімдесятників, або нігерський склад на далекому Півдні. Коли я початком говорив про це людям, то вони вилуплювали на мене недовірливі очі, а потім на них сходило, вони відшукували неіснуючі перипетії, неіснуючі перегородки в негнучких звивинах слов'янського мозку: мовляв, це ж американець, він нічого не розуміє, хоча п'є не гірш наших ідіотів.

Усі три відвідання Філармонії закінчувалися доволі нудно, а для мене трагічно: я напивався і йшов шукати містом повій; я знав їхні пристановища в «Інтуристах», їхніх вугруватих сутенерів, чимось подібних на аргентинських, але ці короткі зустрічі, іноді вони заповнювали цілу ніч, закінчувалися кисло і безрадісно. Перші роки на континенті, коли я кохався, знайомився з їхніми дівчатами, коли я злягався з ними навіть по коханню, мені видавалося, що я займаюся онанізмом. Потім, з часом, з довгими і сирими роками звички я нарешті дочовп, що радість любові, велетенське блаженство, що накопичується в організмі, то зовсім інше, зовсім не потрібне тут, коли тебе розгризає ностальгія за домом. І коли я в порожньому готелі виглянув з вікна, так, за пустою звичкою, із неба упав обрухом дощ, і так несподівано, як у мене в Оклахомі. І я дивився на розпростерту дівчину, гарніше якої ще не бачив, але продажну і відверту в цьому, то мені піддавило під груди, і тому я думав про матір, про дім, про все, що там лишилося за невідомою межею втрати. А просто йшов дощ. Просто собі.

Тому збіговиська у Філармонії, а початком я їх тільки так і називав, не викликали у мене ніяких позитивних емоцій. Я колишній конгресмен, тому ця мілкота, що називала себе правителями, керівниками держави, спочатку викликала у мені зачаєний і тихий сміх без злоби. Я навіть дивувався, що їхні особи, обтяжені владою та зв'язками, сприймаються іззовні серйозніше, ніж жонглювання циркового блазня. Але це початком. Це нагадувало погляд дитини одного милого шовкового вечора, що споглядає гру карликів і тільки невдовзі помічає жорстокість їхньої поведінки; що там смерть, а не гра.

Іноді я чув, як їхні дуті знаменитості, з ослячою претензією на світове визнання, гидили, лаяли і сміялися з найбільшого свого національного поета; але несподівано я зачарувався одинокими, самотніми голосами у сирих підземних переходах; так я зустрів чоловіка, зовсім сивого, в заяложеному драповому пальті, з червоними очима і прозорим геть поглядом від вічного кон'юнктивіту; і він з тремтінням у голосі розказував мені, як загинув під артилерійським вогнем ескадрон їхніх солдат, що боровся за незалежність. Я живо бачив перед собою ртуть тремтячого серпневого сонця, як вітер ріже степ, а ескадрон у синіх жупанах, з червоними шликами, під картеччю, змикаючи і розмикаючи ряди, топчучи трупи і поранених копитами коней, несеться вперед, оголивши синю крицю клинків; як вони без жодного крику оголюють шаблі й летять назустріч смерті; як дико, зовсім по-людськи, піднімають свої сливові очі коні, а крупи їхні сходять милом і кров'ю; кіннота змикає і розмикає ряди, і ніхто не повернеться, навіть коні будуть збиті.

Мене такі речі захоплюють, навіть розчулюють, але не цих громадян. Сьогодні я прибув трохи пізніше, бо біля виходу вже стояло двоє броньованих автомобілів першого радника, з бородою, з телячими витрішкуватими очима, з уподобанням на східний манер; найперший радник якраз виходив попід руку з дружиною, зачаєною і тихою істеричною акторкою, що ніякими косметичними фанаберіями не могла втримати одвислого гузна; вони не привіталися зі мною, хоча дружина подала якийсь хитрий знак, якого мені, напевне, до самої смерті не розгадати. За ними, блискаючи зневажливо поглядом, але навчено і тупо луплячи очі поперед себе, з дружиною, що намагалася вискочити наперед, а він осмикував її, все намагаючись вимушено триматися на відстані, йшов радник із фінансів, колишній спецслужбовець, той, що після чергового «похорону» свого кореша, чи то пак товариша, розповідав про справедливість; він для поважності відпустив вуса, щось муркочучи своїй переполошеній дружині, якій, у свою чергу, скрізь ввижалися коханки.

На млі ока з'явилася охорона; вона бігла, низько, по-хортячому схиливши голови, світячи у прибулий люд бритими потилицями, у тихому сонці, що падало віхтями з-за паркової гори, — я певен, що на горах, порослих парковим деревом, зачаїлося до десятка башибузуків, озброєних найновітнішою ізраїльською зброєю. Всі чекали Головного. В їхній уяві він не був головним. Усі вони його ненавиділи, досить абстрактно, а частина навіть, потайки пукаючи під ковдру, готувала кишеньковий державний переворот; але зараз усі вони чекали на нього, бо без Головного цей театр, захований у маленькій коробочці, освітленій жовтим, майже восковим світлом, під назвою Філармонія, дійство у цьому ящичку не почне рухатися, як заплановано насправді, а значить, частина втіхи пропала.

Потім вони всі повинні пройти під аркою, що на вході; і вони її проходять; там повинно дзенькнути, якщо у когось є зброя або щось негаразд. Але радники один за одним обминають арку, наче ганебний стовп; приниження дістаються таким, як я, меншим рангом, гостям, ще комусь… Охорона топчеться у задзеркаленому вестибюлі, кавчить щось у рації, вигукує приглушеним голосом, тупо гублячи у невідомості туалетів погляди; вони притримують руками пістолети, що аж дами прибулих гостей тріпочуть в екстазі й вириваються з роздумів: чи допоможе від імпотенції кефір їхнім чоловікам. Гості Філармонії парами походжають холами, вищать м'якими підборами, дами тріскають каблуками, брязкають золотими ланцюжками, кулонами і браслетами; сліпучі коштовності давно забивають природний блиск очей, і головне: ніхто не вітається, хоча знають одне одного з самого народження, вважай, двері їхніх кімнат виходили в один і той же коридор, зі спільною кухнею, сральником і коритом, що називалось ванною. Ех, поворот долі. В цій країні більше чуда, ніж правди. І це ще одна особливість. Тут можна все життя бути повією найвищого ґатунку, а клеїти з себе великомученицю. Тому, напевне, у людей і довіра дуже маленька до всіляких там власних новоявлених святих, якщо їх можна назвати такими.

Час минає дуже нудно. Голови стрибають м'ячами на хвилі випарів. Люди потрохи розходяться, чекаючи на перший дзвоник, але чомусь, за древнім диктаторським звичаєм, бояться податися до концертної зали. Але навряд чи це турбує присутніх. Вони вже в душі ворушать гаддями своїх низьких почуттів, вишукуючи нової жертви. Ось майнув тінню спікер. Охорона щурами розлітається навсібіч, а він пройшов, невиразний чоловічок, тягнучи тінь влади, кинувши на мить оком, відмічаючи друзів і недругів, і точне розташування: часом хтось з його друзів не залип у іншому крилі? Щось відмітивши про себе, муркнув і підійшов до одного радника, до іншого і чемно, але досить холодно привітався з усім натовпом радників легким кивком голови: їхня кількість тільки полегшила неприємну церемонію вітання, від котрої нелегко позбавитися. Спокійним, ледь хриплуватим голосом він сказав, що Президента не буде, то можна не гаятися і розпочинати. Але всі напружено чекали хвилин п'ятнадцять Президента, а радше — перестраховувалися.

Для годиться треба хоча б дочекатися міністра фінансів. Справжнього. Тому атмосфера гусне, набирає мелясної щільності. Люди починають з імітації люб'язності, тієї риси, притаманної азіатам; вони якось видовжуються, обличчя набирають похвилинно форми зовсім іншої, наче перед вами добрий шматок тіста вкинули до розпеченої грубки: підіймаються кінчики їхніх вуст, вертяться носи, посопують зовсім у дитячому ритмі ніздрі, чергуючи то нестримний захват, то на такий манір проявляють гнівливість або обрушливий страх, хапаючи розріджене, насичене немислимо дорогими парфумами повітря; і нарешті — ось він, джеклондонівський герой, з простодушною посмішкою, велетенськими кулаками, чемною вимовою. Його посмішка нічого не обіцяє. Цей чоловік — міністр фінансів, він сама вишуканість, яка може дорого комусь коштувати. Він надто молодий, щоб бути негідником, але якщо негідників розбивати на ранги, розводити на кількість, то він має якесь виключне становище: він породження більше великого діла тисячі негідників, ніж саме зло. І якщо у природі цієї країни дійсно розібратися зі злом, це питання іноді риторично випливає з усього гармидеру суспільного життя.

Президента не дочекалися. Під аркою задзеленчало, і я побачив, як услід охороні міністра фінансів, тримаючи догори дула короткоствольних пістолетів, вскочили дебелі молодики, пасучи навсібіч. Ніхто майже не зреагував. Увага гостей прикута до молодого, сильного, красивого і стильного міністра. Чоловік, що зайшов зразу за охороною, радше розхолодив настрій громадян, що приготували одне одного для вистави, натягнули поміцніше нерви. І в цій мелясній атмосфері, в її тисячі, десятках тисяч маленьких течій змінився напрямок і настрій, і почалися довірливі розмови, що залишалися істинами в останній інстанції; старі, облізлі курви, притрушені пудрою найдорожчих салонів, де десяток кутюр'є змушували помирати на подіумах у немислимих конвульсіях десятки манекенниць, щоб тільки одна дама невідомого напівпідпільного державного чиновника вичавила безцеремонно, а більше по простоті своїй, цілий тюбик. Ці дами, безперечно вищого світу, давали поради молодим, тоненьким, з виблідлими обличчями, млосними фригідними поглядами, загадковим, як модільянівські красуні, дівчатам, радили напутньо своїм близьким, родичам, взагалі знайомим, як краще, в який манер розставляти ноги, бо чоловікам обридають навіть найвродливіші жінки, а значить, треба уміти ловити фарт і вчасно, головне — вчасно розставляти ноги; вони навіть, ці дами, що ними кишить на збіговиськах нижчого ґатунку, радили для таких випадків, який одяг, якість яких парфумів зводить з розуму чоловіка, не обмеженого грошима і владою. Потім розмова перекидалася на їжу — всі вони грудасті, з підтягнутою шкірою, ті, що під сорок або за сорок, — ведуть довгі, велеречиві розмови, від яких фруктів кал м'якшає, а від яких груш виникає запор і може попсувати анусний отвір і цим викликати підозру в невірності, щоправда, до персон, власниками яких вони були, то лишалося тільки сумніватися: будь-яка інша шльондра на Хрещатику виглядала краще, ніж ці довгоносі й довгообразі самочки, замасковані, як індіанці останнього племені на землі, дорогою, немислимо дорогою європейською косметикою; їхні обличчя видають селючок, збризок райкомівської або сільповської знаті. Потім розмова почала обертатися навколо нарядів: їхні чоловіки ловили краєм вуха такі балачки, задоволено хрюкали; затим йшлося про ціни, про нових людей, дуже «антіресних» людей, і про війни, але знову нерухоме і рухоме майно. Дамочки підтакували, але розмова у них більше не в'язалася, ніж в'язалася. Добродії у шикарних костюмах, з довгими червоними носами або рожевощокі українські кола брюньйони, похихикували так, що важність їх черев збільшувалася раз од разу завдяки вібраціям голосів. Так починалися спроквола балачки про справи, зовсім далекі від державних. Але це тільки моя думка. Іноді в розмові випірнало щось середньовічне, коли дуже статечний молодий чоловік чи пристаркувата і замаскована дамочка несподівано вигукували ім'я якогось астролога. Розмова збивалася на сни, містичні прозріння. Містика тут у пошані. Хоча більшість з присутніх були затятими атеїстами, а ім'я Папи Римського викликало не те щоби усміх, а щось навдивовиж непристойне.

Всі ці колотнечі, розмови навколо неіснуючих проблем утихали тільки по прибутті чергового чиновника; знаходились одинаки, які лічили і записували міністрів та радників на кількість: бажаючий міг за будь-яку іншу, теж незначну, послугу звернутися за допомогою до такої ось людини і пересвідчитися в наявності того чи іншого чоловіка або для себе визначити кількість апарату на цей день. Це могло б бути небезпечним, аби це мало необхідність і комусь загрожувало. За моєї пам'яті країна грозилася вибухнути кількома пустопорожніми переворотами, але навряд чи це скидалося на правду.