Син тіні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тому цей вечір, передвечір'я у мене завжди поєднувалося з цим Надбалтійським днем, де для мене водночас вирішилось і кохання, і мета мого життя. Можливо, воно б виліпилося іншим, але зараз те мені перед самим кінцем відомо: людина повинна йти по життю, віддаючись найбільшому супротиву. Аби я те знав, то навряд чи життя мене поставило б у глухий кут, хоча, з одного боку, життя моє добре влаштоване, і я не маю тих проблем, що ними проймається навіть добра половина Кабінету міністрів. Але чогось немає, і найголовнішого.

Дядько наказав іти. Невідомо, куди він повів Блоха, але я знав: його повели у велику таємницю, яка нас відділить, розлучить. Пізніше Блох розповів, що це був чорний лімузин зі шкіряним відкидним верхом; того дня вони поїхали на машині, та мені видається, так більше хотілося Блоху. Але Блох, упившись, наголошував, що того дня вони справді їхали на чорному лімузині із золотими підфарниками: четверо чоловіків і один хлопчик. Блох розповідав, як йому від подиву підходило до горлянки серце. Автомобіль, мов чорний антрацит, з броньованим склом; я здогадувався: це той автомобіль, що частенько з'являвся у ревізійні дні. Часто через паркани, через освітлену ліхтарями в жерстяних плафонах дорогу видно, як кипить шинами мощеною кам'янкою, кишкаючи приспаний спокій містечка. Одного разу вони збили китайця, але ніхто не зупинився, вони їхали далі. Китаєць лежав серед бруку з розламаною головою. Ніхто навіть не спробував відкрити двері, навіть пискнути. Тиша зради і смерті.

Тож вони поїхали. Якщо людині є що згадати, то вже неодмінно згадує. Так і Блох. Він з неймовірною точністю став пригадувати. Йому було, напевне, про що згадати. Як і мені: широко відкриті очі, запах людського лайна і крові. Так і він з неймовірною точністю передавав кожну рису обличчя. З усього видно, що він часто пам'яттю повертався до цього моменту, до цього шматка свого життя, яке вирішило всю його подальшу долю. Неймовірність ситуації тут виключена, і шанувальникам, тим, хто полюбляє «малинку», ліпше звернутися до моєї автобіографії, ніж до Блохової. Але про мене поговоримо значно пізніше, можливо, навіть і не в цій книзі. Як Бог покладе на душу.

Тож вони поїхали темними приспаними вулицями. Лягала кутками, закутками полуднева тінь. Тінь від пристані й до Натроців. Вони зупинилися біля коробок, сірих облущених коробок місцевого елеватора, зачекавши, доки сторож повиносить лантухи з лишком зерна. Дядько сидів непорушно, дрижала тільки кістлява рука з напнутими синіми венами.

Довгий стіл застелений білою цератою. Вітер ворушить над чолом литкастої Люськи пасмо волосся. Блох помічає тільки чоло. Йому дере в горлі й нудить від кислого старечого перегару. Шестеро дорослих чоловіків, що зі свистом поглинали повітря, видихали його, видавлюючи на пористих лицях велетенські краплини поту, сиділи непорушно, тільки щелепи рухалися, блискали бліді долоні. Вітер піднімав обриси, ворушив виріділе волосся. З усього виділялася рухлива грифоняча дядькова голова. І нічого. Багато вітру, багато сонця. Вони тарантулами з одірваними лапами насолоджувалися останніми проблисками життя. Далі безодня, далі гірше, ніж калюжі крові. Вони пітніли від безсилої люті, спостерігаючи за литками Люськи, що початком осмикувала спідницю, а далі дозволяла лапати. Вони неживо повертали голови, наче ляльки, іноді риб'ячим поглядом змірювали відстань від себе до жінки, але то була відстань від краю могили і до життя. Блох відчував, як відкриваються невидимі пори, випускаючи солодку слину, як запахи легко розлітаються повітрям, настирно множачи похіть, як, видається, оса у високому полудні вирішила долетіти до сонця; і вже задоволення підкрадалося не з голови, не з самої уяви, вже не билося немічним черв'ячком, а озивалося з-під живота, від самого низу, віддаючи різким болем, здіймаючись вище по тілу, вище, вище — так, що не можна відірвати погляду від тугих, покроплених росою оранжевих, до золотого оранжевих, помаранчів. І він обривав свій погляд. Так, їх вже шестеро. І Блох вирішив скуштувати помаранчів, але голос дядька ударив, як струмінь води по вухах: «Не все, чого кортить, приносить задоволення!» — і, випнувши черевко, як прищ, що так недорікувато стримів на видному місці, він продовжував ремиґати, поглинати їжу разом з чоловіками, впевнено повторюючи рухи. І потім, тихим вечором, у хижі на Батиєвій горі, він тихим голосом, готовим зірватися в істериці, заглухнути назавжди у цих нетрях, оповів, як вони минули двори Бунів, колишню садибу Котляревського, пройшлися руїнищами садиби Капністів. Але мені байдуже навіть те, що спогад ртуттю тремтів перед очима.

Це основи науки, яку він почав розуміти, коли одного сонячного дня брат заплив далеко, до середини річки на човні й скинув його у воду. Падаючи грудкою на дно, розкидаючи в бульбашках руки, відштовхуючись назад, він почав розгрібати руками воду, намагаючись дістатися туди, поближче до сонця, і побачив велетенську рибину, що призупинилася, стала в течії, заворушила зябрами, втупилася в нього перископічними баньками; рибина завертіла червоними плавниками, тримаючись у непорушних водах, ткнулася мордякою у тепле тіло, ковтнула білогубим ротом води і кисню: і він здивувався зовсім іншому, протилежному світові, але дуже подібному. І через багато років тут, на Батиєвій горі, він зізнається, що позаздрив цій скотській безпристрасності. Це було на межі божевілля, але це було правдою.

Це початок науки. Він дослівно розповідав, як вони пробиралися чагарями зруйнованим селом: гірко пахло викошеною травою, пилюкою від зруйнованих стін, коминів. Тут стояло колись кріпацьке село. Потім вони пробиралися крізь вибалки, і малий Блох збивав прутинякою голови будякам. А тоді вони зупинилися. Дядько сказав, що вони нарешті прийшли. Він показав куцим кривим пальцем на квадратну будівлю з облузаними стінами, вифарбувану в зелений колір. І малий без подальших роз'яснень зрозумів, що це дядькова крамниця: на роздоріжжі між Ковтунами і маленьким, зовсім занедбаним хутором під назвою Ванжина Долина. І вони почали копати. Дядько копав, а малий старанно допомагав відтягувати землю. Дядько дбайливо зняв сорочку, в багатьох місцях заштопану акуратними латочками, випрасувану і пропахлу дустовим милом: у містечку через хату ще водилися воші, а електрику в деяких селах не провели взагалі.

Він працював так напружено, що, видавалося, гуло повітря; він працював, не розгинаючись, і чим більше дядько захоплювався роботою, то малий ще більше намагався йому годити. Пізніше, вже коли робота йшла до кінця, то малий з лоскітним подивом відчув себе причетним до якоїсь таємниці, — вони підкопували гребельку невеличкого ставочка, де плавало жабуриння, бородавчасті ропухи, що їх дітвора називала «зилями». І коли вода пішла на спад, на завбачливо прочинені двері складу, дядько радісно заойкав, заохав. Він кілька хвилин простояв, а потім різко сказав: «Пішли». Але тут щось трапилося, у кислому передпразниковому повітрі щось трапилося, бо з'явився наполовину блаженний, але не настільки дурний, щоб йому не повірити, місцевий ідіот Льопа. Він вирячився на дядька, на малого і заклацав язиком. Льопа сказав: «Ай-ай». Тоді дядько його поманив у бур'яни, показуючи, що у нього є щось за пазухою. А у повітрі пахло кисло празником.

Так, це було перед уродинами дядька і на якийсь літній празник. Це о тій порі, коли білизна завмирає порваними знаменами, а з бідацьких гуртожитків не чути голосів — усе мертво, все завмерло у пекельній мовчанці, аж зуби зводило. Льопа зупинився, переступаючи з ноги на ногу, наче збираючись бігти, але дядько завбачливо притримав його за комір, легко підхопив із землі заступ, пхнув Льопу до широкої і високої стіни бур'янів. За чверть години він повернувся, якось п'яно і оскліло усміхаючись самими губами. Очі, що у тієї рибини. Так, тоді хилилося на празник і на дядькові уродини.

А потім під'їхало чорне, з широчезними крилами, з позолоченими підфарниками авто. Він запам'ятав дорогу серед степу, золоту шовковисту траву і люту синю безлюдь неба, від якої зводило душу і боліли зуби. Вони їхали шестеро в авто, мовчали, а говорив тільки дядько.

Вам відомий запах іхтіолки, перемішаний з трійним одеколоном. Трійний одеколон — найдешевший одеколон. Його навіть п'ють, і навіть часто. Отож, що таке свята у наших маленьких провінційних містечках, де селилися останні недобиті збризки аристократії. Це запах іхтіолки, холодний осінній вітер за вікнами… Більше мені туди не хочеться. Там осінь цілий рік. І якщо ти повертаєшся в ті місцини, придбавши несподівано сонячного дня, високого олов'яного полудня квитка, то це щось таки трапилося у твоєму житті; несподівано покинувши все, ти повернувся, ти потрапив на свята, де порепаний асфальт облито блювотиною, під черевиками розбігаються загрозливо великі калюжі неправдоподібно рудої сечі. Купи битого скла недорікуватому столичному гостю видаються страшним побоїщем, але все те не що інше, як напад, дикий напад радості, що ховалася, як гнійна виразка, у глибинах зніченої свідомості, що її колись відшукали доктор Фройд і доктор Юнг. Ілюзії. Пекельні ілюзії. Кому, як не мені, якого задів Янгол смерті, дивитися на це марнославство і нікчемність людського духу. Мені видається, що ліпше б вони ходили, віддаті на відкуп тому, що ми називаємо смертю; ліпше б було, аби вони народжувалися відразу в мундирах, а їхні жінки з пологових будинків Відправлялися до борделів. Спробуй довести їм, що так би було набагато чистіше і світліше у цьому світі. Але…

Потім авто з чорними крилами минуло кілька дворів: завтра два п'яних міліціонери знайдуть Льопу з розрубаною горлянкою; бідолаху так пожолобить, що ніхто не зможе його впізнати, проте більшість при-ходитиме на «впізнання», щоб поскалити зуби. Чужа смерть завжди захоплює. Головне, що не тебе. Можна тицьнути пальцем у покійника і, пощиривши зуби, навіть покартати онука, доньку чи сина. Але чорний автомобіль, як гарант, похитував того дня у м'якому салоні шістьох дорослих чоловіків і одного притихлого хлопчака. П'ятеро з присутніх були до того старими, що іноді траплялися такі оказії — вони плутали початки і кінці речень, з їхніх привітальних промов випадали цілі слова, словосполучення, їм не допомагали навіть придбані дипломи трьох і більше вузів. їх імена завжди на слуху, але навряд чи хто знав цих добродіїв у обличчя. Безсумнівно, що їхні заліплені кислотинням очі перебачили на своєму віку доволі щастя, про котре мріють сірі, згорблені і злющі, як невитрахані мавпи, підлеглі. Іноді на свята, як оце зараз, їх можна вгледіти здалеку, але навряд чи це когось задовольнить. Як і їх самих. Слава прийшла надто пізно, але придибала до їхнього двору зовсім не та, яку вони бажали змолоду. Більшість їхнього життя — це їжа. їжа оживляла їхні осклілі очі, їхні занімілі порухи, їхні вигаслі з роками надії. Добре свинство — жратва. Без нього нічого не рухається у світі. Щоб змусити людину діяти, примусити робити, що тобі забажається, забери у неї жратву. Або навпаки: нагодуй до всирачки. Все інше полишене сенсу. Людина швидко забуває про віру, про надію, про любов. Це балачки. Одна моя знайома мала добру платню. У неї була хвора на лейкемію племінниця. У дикому бедламі інфляції вона видавалася досить заможною жінкою. Вона починала перші кроки у великий світ. Вона, як кожна вродлива жінка, впала в очі своєму шефу. Такий собі посередненький стукачок, що колись міг промовчати, підносив у служби безпеки течки, вислужився до капітана, а потім, у часи темні і смутні, накрутив капітал, заснував телекомпанію. І отож, за допомогу він запропонував моїй знайомій бути наложницею, не коханкою, а наложницею. І та, обдуривши себе пронафталіненим пафосом, пішла підставлятися, й того мало: знайшла якесь виправдання. Далеко не дурна панночка, їй легше підставитися, ніж виривати з бюджету по кільканадцять доларів, відкладати для лікаря. їй хотілося всепоглинаючого щастя. їй хотілося сито їсти. Але біда в одному: вона надто правильно говорила в житті. Потім я її десь бачив. У досить непривабливому, досить сумнівному товаристві, що складалося з педерастів та лесбіянок: отакі дурепи лупають на вас оксамитовими від наркотиків очима, доньки тіньових бізнесменів, що колись дуже добре починали, а зараз пустилися берега, тягнучи в болото відчаю, безвиході свою сім'ю; всі вони говорили якісь нісенітниці, перемішані з пафосом виживання, бездарні балачки, намагаючись імітувати італійську богему середини двадцятого століття. Я спробував заговорити з нею, але вона відчула в мені більше, ніж кілера, настовбурчилася, стала схожа на перелякану облізлу стару кішку — брак виховання: аби не наркотики, то з неї вийшла б першокласна повія. А так просто проблядь. Шлунок і похіть загнали в могилу не одного великого.

До цього у малого Блоха, видно, спала пам'ять; до того, як п'ятеро старших піднялися з-за столу, а Люська злякано стрельнула поглядом вицвілих очей. Очікування на розрахунок. Ось вони п'ятеро піднялися з-за столу, засланого білою цератою. І у повітрі запахло дощем, липами і медом. Кінець всьому. Першим подолати путь до чорного лімузина наважився Геннадій Прокопович: він першим наважився, він першим спробував Люську, коли вона влаштувалася мити посуд до їдальні під номером першим. Тоді їй виповнилося тільки шістнадцять; він, Геннадій Прокопович, якраз пообідав, як оце зараз, і стояв, очманілий від випитого і з'їденого, аж поки шерепу Люську підсунув йому під очі начальник громадського харчування — на свою біду. Відтоді Люська підскочила в очах меншого начальства. А у Геннадія Прокоповича подагра вже під'їла коліна, хоча причетності до аристократичної спільноти він не мав ніякої, про що не жалкував. Втім, він вже стояв десь на межі хвороби Паркінсона і смерті. Геннадій Прокопович, якщо дивитися не уважно, а з висоти останніх років, здавалося, так і народився: з довгою пеларгічною тонкою шиєю і голим черепом трикутної форми, що лупав уперед, тільки вперед перископами сльозливих очей, з гнояком, жовтим і густим, і ворушив білими риб'ячими губами, наче намагався виклянчити у Провидіння кілька зайвих кроків. Він ішов цього полудня, що пропах дощем, смертю, вином і жінкою. Він вибирав шлях, оминаючи кожну приступку, кожен камінчик, тому видавалося, що він ішов пританцьовуючи, цей напівбог, напівчоловік, напівфавн, що несвідомо чи свідомо змушував поштиво дриґотіти дрябля жіночих грудей, молодиць, які готували придане своїм донькам: вони настовбурченими квочками, розпустивши пір'я, загрозливо воркочучи, кудкудакаючи, заполоняли узґанок будівлі, де зупинявся двічі на рік Геннадій Прокопович. Цей шанований чоловік мав безліч загадок. Дійсність не терпіла цих загадок, тому він, приховуючи деякі сторони свого життя, завчасно постарів. Інші злі язики, не такі добросовісні, бовкали, що постарів Геннадій Прокопович завчасно від розпусти, надміру ситого життя, наче воно буває занадто сите. Багатство ніколи зайвим не буває. Розкіш не псує, псує відсутність думок у голові здравих.

Якраз того дня, коли Блох-менший подивився на цього зачарованого, чаруючого чоловіка захопленими, вже не дитячими очима, і мені довелося підійти до чорного, з широкими крилами лімузина. Ми зупинилися у сутінках і дивилися на сонце, що заходило далеко за соснами, падало в глибину сизого яру, і навіть нікому в голову не приходило, що там недалеко інший світ, проходить траса, але безповоротність, безвихідь цього світу, де ми народилися, не пішла й через роки; вона, як неповноцінність цього народу, що її він увібрав з віку в вік — ти можеш прокинутися, набрати повітря повні легені, подумати, але нічого, нічого, нічого. Степ, вітер, дощ, туга.

І тому зараз більше з жалем я дивлюся на Геннадія Прокоповича. Багатство, тим паче — зароблене ціною крові, дозволяє поводитися свинею навіть у найдобірнішому товаристві. Таким десь був Геннадій Прокопович. Але цьому передувало дуже багато, немислимо багато. Мені доконче невідомо: злим чи добрим був чоловіком Геннадій Прокопович. Ця найважливіша риса характеру, коли твій вік смердить сіркою, теплим котячим свіжим послідом, гірчичними припарками, ця найсуттєвіша деталь заходить у тінь перед невблаганним ударом побуту, що на цій землі згубив усе. Але з усього видно — смак він мав невибагливий, майже військовий, майже спартанський. Починав-бо з простого бухгалтера на маленькому заводі місцевого елеватора. І йому поталанило взяти за дружину молоду і гарну жіночку, що у скорому часі перетворила його життя на пекло. Якось четвертого дня літа, коли немислимо пряжило, аж вода кипіла у колодязях і водозбірнях, молодого бухгалтера, якому немислимо було вже жити, відправили на склад роздавати працівникам зерно. Сталася достеменно така ж історія, як і з нашим Блохом. Всі історії великих і малих подібні на злочин. У Геннадія Прокоповича лишилося дуже багато зерна, так багато, що йому перехотілося вішатися на сволоці: він навіть облишив думу, як краще дістатися нагору, щоб там почепитися. Час видався голодним: цього вистачило, щоб купити кількох маленьких, але досить впливових осіб. За рік він вибився у директори універмагу. Тут він заприятелював з іншим чоловічком, що трусив головою поруч з Геннадієм Прокоповичем, — Дмитром Васильовичем. Головбухом, що приходив звірятися до Геннадія Прокоповича паперами. А одного гожого дня, коли шановний Дмитро Васильович приніс папери на звірку, то застав у кабінеті свого люб'язного і шанованого шефа чоловічка, подібного до грифона. Він щось уперто доводив. Чоловік, зодягнений у вилинялу зелену гімнастерку, крою сорок третього року, і взутий у биті валянки, на які натягнуті трофейні німецькі калоші. Дмитро Васильович навіть подумав про себе: фу, кого це знову занесло, — як і кожна слов'янська душа, він дуже багато переваги віддавав зовнішності. Відлуння Азії.

Цей чоловік був неабияким жихом, це впадало у вічі. І тому, коли Дмитро Васильович вперше побачив його серед вутлих мебельок місцевого магазину, що на тоді дорівнював шести-семи найкрупнішим європейським супермаркетам, його сутулу постать, що несамовито рухалася начищеним паркетом, а голова смикалася і викидала малозрозумілі фрази, а голос сходив на тріскучий шепіт, з претензією на велику таємницю, і ця таємниця западала бульканням десь глибоко в гирлоподібній горлянці, — впадало в око: треба чекати на бурю, спокійне життя закінчилося, і що цей молодий чоловік з кущами рослинності під яструбиним носом нікуди йти звідси не збирається. Поводив він себе настільки нахабно, а радше впевнено — часом люди або частина людства, щоб спекатися свого супротивника, вдаються до такого слова, як брак освіти, брак культури, але за справжнім браком освіти у людини вишукувалися найтонші, найінтимніші риси характеру, що в часі видавалися негожими. Цілий світ. Своя психологія, помножена на лютий канібалізм світовлаштування. І тому Дмитро Васильович, піддаючись азіатській ілюзії, що нею заполонило світобуття, світосприйняття, світобачення енного й не енного чиновника, тож Дмитро Васильович заповзявся видати кілька мудрих, але простих, як світ, сентенцій, щоб скинути юного нахабу. Проте він простояв цілу годину, затим другу, але так і пішов, зелений від жовчі, що вдарила в печінку, з печінки на висіріле, побувале в бувальцях обличчя поважного чиновника, великого бухгалтера.

Так з'явився у кабінеті директора зовсім юний Юхим Блох. Що ж він говорив, цей юний нахаба з яструбиним профілем? Мова у цього юнака неоковирна, але він заворожив Геннадія Прокоповича, наче наклав на нього закляття: стиснувши до синього кулачки, Дмитро Васильович бігав підвалами і від люті обпльовував стіни. Юхим Блох окремі фрази ковтав: на ясний слух людині падало якесь белькотіння, що нагадувало вирування, досить неспокійне, кипіння брунатної жижі, що, вірогідно, мала досить неприємний запах, а про смак краще промовчати. Він говорив, рвучко метаючись з одного кутка кабінету в інший, випускаючи з чорнодірого рота рої хаотичних думок, підтверджуючи їх широкими жестами, мережачи просто перед обличчям візерунки неіснуючих, а тому далеких для Геннадія Прокоповича світів. Світ цей Геннадію Прокоповичу видавався то нікчемним, то неосяжним, у тій залежності, до якої інтонації доходив співрозмовник. Для вуха сторонньої людини це було темним шизофренічним кошмаром. А цей чолов'яга зупинявся, наче вжалений, наче його торохнуло громом і наче хто ухопив його за шкірки і, добряче теліпнувши, таким от робом зібрав докупи потрібні звуки, голосні й приголосні. І недурний, навіть більше, ніж недурний, Геннадій Прокопович зачаровано і розчулено плескав у долоні.

Юхим Блох, напевне, з тих людей, яких нишком називають авантюристами; він подовгу сам не розумів свого щастя, коли б не життя. Початком Юхим Блох більше насолоджувався самим процесом, самою теорією, яка безпомічно лізла з його горлянки неоковирними реченнями і пропозиціями. Тільки коли йому вдавалося переконати свого майбутнього партнера, він скрупульозно, доточно і «дотошно» перевіряв кожну деталь. Тому, напевне, перемагав, якщо ще не зважати на одну, наиосновнішу деталь: потрібна удача. Удача засвітила Юхиму Блоху з першого разу, — він продав кілька ящиків тушонки, але коли заліз до комори, там несподівано наткнувся ще на кілька. З того почалося. Точніше, воно існувало поруч, як кохана жінка, що іноді дозволяє тобі заповзти до неї у ліжко — коли яка примха. Але зараз, по хвилині, неждано розвінчавши секрет, Юхим став володарем становища. Ідеї виявилися м'якшими глини. Він блаженно виліплював з них ночами цілі теорії, що лягали у темних закапелках його малоосвіченої свідомості, чому він по-дитячому тішився. І тому, але невідомо чому, движимі радше інстинктом, коли всі підіймалися з-за широкого дубового стола, вони зазвичай підтримували одне одного попід лікті, за плечі, і тому, видно, Дмитро Васильович із загнаною в кутки свідомості ностальгією, шмаркаючи гнилими ніздрями, дрібочучи паркінсоновими кроками, думав і гадав, гадав і думав, що в цьому житті йому поталанило. Все склалося добре, — дожити до старості в цьому світі неабиякий привілей. Шановному бухгалтеру якось далеко було до того, звідки цей привілей походить. Він за все життя прочитав кілька брошурок. Першу, коли одружувався; другою була інструкція по боротьбі з гризунами в широкій сільській місцевості. Йому подобалося слово «широкий». Чоловіком Дмитро Васильович був непомірно скупим, чому і полюбляв людей широких. І зараз він пригадував цього молодого чоловіка у вилинялій зеленій гімнастерці з такою солодкою оскоминою, наче повертався на кільканадцять років назад. І йому робилося непомірно приємно, що таке трапилося і доля занесла цього молодого чоловіка до кабінету Геннадія Прокоповича. І він зараз перебував у тому стані, коли прощається все убозтво. Дмитро Васильович чи не єдиний з цієї компанії відчував себе вибраним, а не ідіотом. Він почував себе причетним до чийогось великого задуму. Тому він щиро вірив у власну персону, як ідіот впевнений у тому, що світ треба зруйнувати достеменно йому, а не Господу Богу. Проте він не мав великих претензій до життя. Він виміряв свій світ жінками, хронічним нежитем, простатитом, у чому мав велике задоволення на старості, бо життя не переставало приносити втішні для нього сюрпризи. Навіть шеф не встигав по кількості жінок, з'їденого, випитого і запареного. Інше — велика таємниця.

Але якщо вам поталанило у житті побачити Геннадія Прокоповича, що зараз, у паркий день, наче розбавлений молоком, у цей день, коли він ворушив напружено півкулями сірої рідини, що втрачала фосфор, то вас огорошило[1] б відкриття: невже цей напівпаралізований чоловік з виряченими рачачими очима, з облізлою пелагічною шкірою, з черевом, подібним до акваріума, цей чолов'яга з єхидненьким, але добродушним усміхом міг одним порухом руки згноїти в тюрмах половину сімей нашого містечка. Але він, як і кожен насичений багатством чоловік, переобтяжений владою рухати гроші з однієї кишені в іншу, мав благодушність терпіти абсолютно всіх, аж до Президента Сполучених Штатів. Попри усю його загальмованість у житті суспільному, в житті соціальному, в житті миротворчому, Геннадій Прокопович намагався долучитися до чогось такого, що іноді його змушувало паленіти з сорому або вклякати, як переляканому, якогось там сонячного дня, коли розгублений погляд зупинився на золотому хресті зачиненої під музей церкви. Можливо, перша думка у нього виринула така: чому це золото ще не в моїй кишені? Проте віддамо належне — він не був чистої води атеїстом. І прозорого полудня, коли мухи сікли незайманість червневого повітря, зависаючи клубками над горами сміття, вигрібними ямами зі смердючими окостами, або безбоязно роями перебиралися з одного кінця містечка в інший, вишукуючи напрямок до місцевого скотомогильника, то він поважно розхитувався на плетеному з рогози китайському стільчику, намагаючись заводити розмову на всілякі потойбічні, таємничі речі з першим-ліпшим перехожим. А тому як дорогою, що під старими дуплястими каштанами, де скромно примощувалися двоповерхові будинки начальників і місцевої знаті, ходив тільки майор Варганов, дебошир і алкоголік, що пам'ятав останню японську війну, то ізотеричний досвід Геннадія Прокоповича мав виключно східний характер. Він навіть дуже часто акцентував на ньому, персонально і авторитетно зазначаючи, що японська релігія не годиться для нашого народу, бо вона надто м'яка і безладна. Тому найкращу релігію вигадав Йосип Сталін.

З усіх чудодійних перевтілень найбільш мудрим у побуті був місцевий суддя Юхим Ювеналійович. Цей вершитель закону володів усіма видами земних перевтілень. Достеменно до нього ліпилася фраза з Екклезіаста, що Бог створив людину простодушною, а вона собі все ускладнила. Але він був не такий дурний, цей маленький миршавий чоловічок, щоб ускладнювати собі життя: він тікав від тих ускладнень, що навибудовували його колеги; він жив від залежності, що намила ціла система совєтського реалізму. Проте одним з найчудовіших, одним з найгеніальніших його перевтілень було спілкування з народом. Скажемо прямо, що Юхим Ювеналійович брав хабарі доволі давно, десь з початку своєї кар'єри, хоча він завжди виступав у тіні Геннадія Прокоповича та Дмитра Васильовича. Але його зеленава фізія наганяла моторошного жаху на забобонного Геннадія Прокоповича та чепурного Дмитра Васильовича. З-за дубового столу він виходив завжди третім. У нього червоні капшуки, що оторочували вижовклі яблука очей; він завжди ховався у тіні Начальника і Головного Бухгалтера. Юхим Ювеналійович скрипів суглобами, згинав у гострих колінцях ноги, пукав доволі голосно, але досить симпатично. Його спілкування з народом починалося вдосвіта, від крихітного ринку, критого кількома капелюшкоподібними дахами; від незграбного квадрата автостанції, де всі вікна побиті і замощені фанерою, Юхим Ювеналійович накуповував безліч всілякого дріб'язку, запихав у авоську так, щоб це все було видно, і спокійнісінько, дрібочучим кроком мандрував до центру. Магія його прогулянок Примушувала нашорошувати вуха, і кожна людина, яка мала гріх на душі, намагалася хутчіш потрапити йому на очі. Він тоді неквапно призупинявся і тремтячим голосочком пробував випитати стан здоров'я, стан сім'ї і ще щось таке, від чого його пробирало солодкою втіхою. Все життя Юхим Ювеналійович харчувався у громадських їдальнях, що кишма кишіли тарганами, щурами, мишами; його меню за останні тридцять років складалося виключно з лапші, приправленої двома ложками олії, склянки ряжанки і компоту з сушених слив. Після цього він з'їдав рогалика, потрушеного цукровою пудрою. Це вважалося у нього делікатесом. У наших краях рогалики готувалися відмінні, першокласні рогалики. Готувала їх Шурка Метлушенкова. Розповідали, що перед стратою він верещав і просив тільки одного, безтямно б'ючись головою об стіну, намагаючись вибити рештки життя, щоб не скуштувати ганьби і відчаю, перед стратою благав, щоб йому принесли чашечку компоту і притрушений цукровою пудрою рогалик. Відколи міський суддя побачив Юхима Блоха, то у нього засудомило ноги, пряма кишка засмикалася від шлункових позовів, закисло зробилося у роті, а чоло зросило дрібним потом. Метке око Юхима Ювеналійовича визначило відразу ціну Юхиму Блоху. Він якось навіть зневажливо окинув напівблаженного злодюжку Геннадія Прокоповича, що ляпав у долоні, а також з виряченими очима Дмитра Васильовича, який подумки доконував нахабу-гостя. І суддя своїм голосом більшості врятував Юхима Блоха, а тим і відтягнув свою погибель на кілька років.

Що ж такого говорив Юхим Блох, чого не знав Ген-надій Прокопович? Чим він так зачарував купку дрібненьких шахраїв, що на бездоріжжі цієї держави дорівнювала дюпонам і рокфеллерам в їхньому початковому стані? Купа підстаркуватих добродіїв, що мирно доживала життя дрібним хапузтвом перш за все, що практикувалася виключно з хабарів і крилася круговою порукою. Ця купа підстаркуватих добродіїв, котрим вже далеко за п'ятдесят, з несподівано хлоп'ячими іграми, несподівано підпала під владу молодого грифоноподібного Юхима Блоха. Чому така важлива зовнішність у моїй розповіді? Перш за все, це похідна з глибинного менталітету цього народу, до того древнього, що вирішив одним рипом усі проблеми цивілізації, світовлаштування, і одного світлого дня це зробилося для них непотрібним, наче відпрацьований матеріал, щоправда, це відбувалося у їхніх головах. А можливо, ще перед жорстоким азіатським законом, де зовнішність важила більше, ніж розум, де по обличчю людини, яка викликала симпатію чи антипатію, вирішували, судили, убивали, любили. І тому зазначимо, що в далекій молодості кожен з цих добродіїв не нагадував античних героїв, а нам, мабуть що, стидотно винишпорювати в їхніх рисах арійських профілів і наснаги. Час відкрив дорогу рябим посередностям. Але одна людина завчена так, що у житті їй набагато приємніше і цікавіше бачити гарні або потворні обличчя, бо кожен певен, викохуючи ілюзію, що цеглина упаде з іншого даху і обов'язково не на вашу голову, а на голову ближнього свого, дарма, що християнин. Приємної омани!

Яку ж таємницю приніс Юхим Блох в компанію підстаркуватих добродіїв? Він говорив прості речі, що, видавалося, лежали на поверхні, але цього ніхто не помічав. Він розповідав, як запеклий театральний режисер, підсилюючи свою розповідь для переконливості рухами, пластикою, мімікою. Він відтворив цілу мізансцену, як начальник отримав коштовні матеріали, мабуть, великої цінності, і їх треба списати з рахунку, під якийсь документ. Як це зробити, щоб закон став на його бік. І Блох стривожено рве чуприну перед трійцею. О, а для чого страшенні дощі, велетенські бурі й циклони, що виламують з корінням цілі гаї. Хіба не відомо, що кошмарні землетруси руйнують міста, а пливуни зносять і поглинають селища. Повінь вимиває цілі хутори, нищить щонайкраще. І він світліє, цей Юхим Блох, лицем. І він розповідає, як найліпше влаштувати стихійні колізії.

У нього купа списаних школярських зошитів, прошитих суровою ниткою. Діло за технікою, умінням просочитися розуму там, де держава поставила закон.

Потім вони зупинилися біля яру, біля синьої улоговини, слухаючи всі шестеро, як віддихає матіоловий вечір, робиться душно, парко, і перед очима малого Блоха промайне велетенська білопуза рибина з блискучими бляшанками луски, з червоними крилами плавників і вибалушеними срібними очима, а круглий рот, червоні як кров зябра викидатимуть тисячі дрібних пузирів; і він вдихатиме свято, що розливалося теплим молоком спокуси невідомого, навіть радісного відчуття зради старому, бо напевне знатиме, що там, у високих будяках, де вдень гудуть над фіолетовими квітками бджоли, лежить з перерубаною горлянкою чоловік. Він почує на смак, на дотик, наче вирвану вену з розрубаної шиї, смак життя, коли вони поведуть до складу захмелілу Люську, яка йтиме, погойдуючи крутими стегнами, безпорадно і волого лупаючи телячими довірливими очима. Ось на півдорозі вона заспіває, притупуючи босими ногами, рівно в ритм пісні, клекочучи через горлянку, через викіт гарячою і грішною своєю кров'ю, готова запросто зірвати сукню: на складі, серед складених навхрест лантухів, з пробитою черепицею, крізь яку видно розірване матіолове небо в жовтих віхтяках ліхтарного світла, він почує запах, не подібний до всіх запахів, що йому донині доводилося скуштувати. Люська питиме з великої зеленої пляшки вино, закинувши голову, оголюючи ніжні округлі плечі, розсипаючи мідне волосся, що горіло навіть поночі. Вона питиме і ковтатиме жадібно, обліпивши м'ясисті, вологі, чутливі губи горлечком, затим заголить спідницю і співатиме буркотливим втомленим голосом, потім вона безпомічно впала на лантухи, і малий почув звук — м'який, теплий, відірваний вже від життя звук, готовий померти, звук відданості. Йому захотілося кричати, а не плакати. Розтріпане, мокре від вина і слюнів пасмо волосся перерізало зелене око. Люська розставила білі широкі стегна, задерла дорогу плисову спідницю, і один з шести вже заступив її широкою спиною, а він бачив, як рожева розчепірена п'ятірня, аж видно лінію долі, мацала одвислу і мокру матню: постать хихикала, хрюкала, стрибала на одному місці й верещала від задоволення, тільки дядько чомусь відвертав свого грифонячого профіля у невідомість вечора і говорив до сутулих, з розплилими шмарклями постатей: «Значить, комісії чекати післязавтра… Так…» — Йому відповідало, шмаркаючи, спльовуючи: «Тяк-тяк… Α-a подивись, які у неї ляжечки…» — І дядько продовжував дивитися у ніч чи у невідомість, слухаючи, як скаженим реготом, туди, поближче до станції, вибухає свято, а воно ото все звичайно давно проїлося, плюнути хочеться, але нічого його не пустить, скоро його черга, як оце мені, розбивати кулями головешки, а Сабалову білувати собак, бо людина звикає до всього, що вона принесла у світ, до свого свинства, не інакше, вимисливши списати гріхи на когось перед кінцем. І п'ятеро старих пердунів, гилунів у народі, задріботіло ніжками, наче вони вперше побачили голу жінку, гарну жінку, що у погляді можна втопитися від утоми, любові, невитраченої туги за чоловіком: чимало-бо їх, добровільно зґвалтованих, зіпсутих пішло зі своїми виблядками у світ. Людина тому й зупинилася на власній нікчемності, бо, видно, їй залюбки не чинити опору: нехай іде, як іде. І пробираючись верболозом, він відчував за спиною опіки чужих голосів, чужі погляди били йому в потилицю. Це видається зараз мені сумним, непотрібним для паперу, для часу, а для Блоха, з його холодною відчуженістю до подій, з його упередженістю навіть до рідної матері, з його несприйняттям світу, що давав йому тепло, — все це нагадувало купівлю-продаж якогось предмета, непридатного для вжитку. Як моя писанина. Тоді, видно, в ньому народжувалося разом із страхом, разом із запахом жінки і старечої сечі, перемішаної зі спермою, анальними газами, що виділялися з прямої кишки від послаблення прогнилої вкінець простати. їх нічого не рятувало, як і Блоха. Світ переставав існувати для них, як тільки вони почули його смак. І тоді, втікаючи, гадаючи віддалено про дядька, виносячи його образ кудись у свою ще незаплямовану невідомість, він бачив своє минуле. А дядько набирав повні легені повітря, погляд його зволожувався, і він дивився, як мошкара б'ється над іржавими абажурами, як гуде вітер у проріхах дахів, як пищать кажани, розкидаючи перетинчасті крила, збиваючи запізнілий дріб'язок птахів, а гола жінка з красивим точеним тілом, різьбленими ногами з диким реготом, повним презирства, борсається великою білою рибиною під плюсклим лантухом черева мужика, випльовуючи короткі, уривчасті, за рік надолужені образи, лайки, виношуючи все це ціле літо, цілу осінь, цілу зиму. І так воно мандрувало порочним колом, зжинаючи час, втягуючи потоки і потічки подій, виліплюючи найхитріші махінації цієї трійці.

Мене ніколи не обтяжувала відповідальність перед людством, мене обтяжував комплекс неповноцінності, точніше — сама неповноцінність. Мене турбував сам пафос сходження, в'їдання у чужу свідомість, як у власний неприбраний дім. Щось у засмерділих недопалках, використаних і розкиданих підлогою презервативах є таке, що захоплює, викручує нутрощі. В цьому теж свій пафос. Але неприбрана душа — це з розряду езотерики, — смердить набагато міцніше. Від цього хочеться сховати голову під пахви. Але душа не належить землі, достеменно таке мені відоме, як і те, що тіло поточать і розрихлять хробаки. Але у просмерділій підстилці, у напівтемряві живе більший черв: непотрібна мрія. Те, що заохочує, наливає солодкою спокусою. Неминучість втрати. Напевне це. І тому, коли я бачу ослизле від поту і похоті тіло жінки, що навіжено борсається в обіймах якогось там педераста, що не підар з тієї причини, що природа видала на одну хромосому більше. Це викликає у мене природну відразу, бо воно захоплює, те дійство, де немає любові, бо воно посягає на ваші нікчемні душі. А ваша нікчемна душа з дірками, як у шматку голландського сиру, то моя робота. Не інакше, перед самою смертю можна з'їхати на пафос. Як оце зараз у дощовий празник, старий празник, з тихими вуличками, з пір'ям різнокольорових яток. Годовщина, немислимо яка за рахунком годовщина октября. Сьогодні в кабіні ліфта тхне хлоркою. Вчора ось тут п'яна Шурка Гаврилишинкова з сорок шостої квартири порубала Костю Слюсаренка. Коли двері прочинилися, то люд, що пхався у передрадісному збудженні, побачив, як він довго бився у власних тельбухах, чвиркаючи кров'ю, вертячи більмами очей, як велетенський червоний павук.

Немає більшої свободи, ніж блаженство убогих духом. Але його не існує. Радше річки потечуть у протилежний бік, а ворон ворону око виклює.

Блох дивився з пагорба у синьку улоговини, вслухаючись в глухі, зовсім не значущі, без жодного бажання, натяку на щось істотне голоси люду, що розбрідався напівголодним втомленим стадом по своїх убогих до чорноти помешканнях. Він слухав свято тиші, і крізь товщу спокою, з мідним лущанням цикад, він почув надривний осоловілий голос Люськи. Голос хрипкий, випитий до краю, висушений чужими губами, брудними обіцянками, повний справжньої пристрасті. Тоді вперше, рвучи боляче, вкидаючи у безнадійність, до нього прийшла уява, і малий побачив, як вона витанцьовує голими, повними ногами у віхті іржавого світла, а старигани сидять із розстебнутими матнями і осоловіло, п'яно спльовують під ноги. Пахне матіолами. Запах в'їсться йому, як і запах лайна, майонезу, гречки — назавжди. Він ще не знає, де знаходиться більша таємниця: сторож у будяках з перерубаною заступом горлянкою чи гола Люська, яка витанцьовувала в складській пилюці під іржавим ліхтарним світлом. Пахне матіолами. Синьо в очах.

Потім знову Блох спускається в улоговину. Я бачу його з узґанку двоповерхового будинку, крізь рвання туману, крізь сизу кушпелінь голів, що пихкали цигарковим димом, крізь вгасаючу тулмоту, крізь тріскотню празника, і мені видно, як палахкотять зеленим світлом світлячки на'піщаних берегах Голубихи, туди, ближче до Натроців, звідки надуває південними вітрами, а далі западає жовта безвість, і ще далі — на Пристань, усього з чотирма дворами, де не перевівся звичай викопувати власноруч могили: так і стоять недокопані ями, обсипаючись з року в рік. Я знаю, куди він біжить, маленький і нікому не потрібний чоловічок, падаючи в неминучість, в безпам'ятство минулого. Ось на порозі, спиною до стіни з червоної цегли, сидить його баба Маланка, по-чоловічому розкарячивши ноги. Вона розриває маленьким кишеньковим ножичком білі, випуклі, ніжні черевця піскарям, витягує дрібненькі, як намистини, тельбухи, що не витримують, риплять і лускають під репаними брунатними пучками. Ніж тупий, з зализаними краями. Чути, як криця рве м'ясо.

Від однієї згадки про той період, тобто про найостанніший період його життя вдома, у мене смердить в роті, наче у передпокої хто забув винести труну з покійником. Але кожного потішає думка, напевне, намарна і даремна: все те, що зараз є, то неодмінно мине. У житті минають усі речі: і любов, і ненависть, і біль, і розлука, і успіх, і багатство. Кому як виділила доля. Можливо, у мені не полишає горіти чи жевріти думка, що людина повинна повною мірою скуштувати всього у цьому світі, бо неповноцінний буде суд над нею, якщо вона завдала собі клопоту жити далі і не завдавала клопоту, як існувати виключно в рамках того суспільства, яке їй не імпонує. Надто мудро як для недоколиханих ідіотів, кількість яким п'ятдесят з гаком мільйонів.

Потім була школа. Маленький переляканий Блох сидів за першою партою, а над головою висів синій глобус; в одне із свят спостерігав з узґанку двоповерхового будинку, крізь рвання туману, крізь сизу кушпелінь і мерехтіння голів, що виринали, пірнали, висмикувалися, ворушили носами, чіплялися вухами і знову пощезали, пихкаючи сизим димом; крізь вгасаючу тулмоту, крізь тріскотню тисячі мешканців, крізь агонію празника мені видно, як палахкотять зеленим світлом ферми на піщаних берегах Натроців, оперезаних лишаєм річки Голубихи, звідки надуває південними вітрами, а ямами западає жовта безвість, а ще далі Пристань з чотирма дворами, половина котрих порожня, і де за звичай від гетьманщини пішло викопувати власноруч могили. З часом могили обростали розкішними вишнями, а дітвора влаштовувала в тих ямах нужники. Діти продукують несвідому ненависть до світу. І тому я знаю, куди він біжить, маленький, нікому не потрібний чоловічок, падаючий в неминучість сущого безпам'ятства минулого, що тяжіє для нього порожнечею.

[1] Те саме, що й — приголомшило, ошелешило.