Син тіні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Зранку зателефонував радник. Ситий задоволений голос. Лізка лежала в широкій смужці світла. А радник говорив, що смердюча погода, зуби ниють, спина болить, усі кістки тріщать, хе-хе, після вчорашнього дня, гарна опера. А за вікнами туман, рваний туман інколи сипле синім сонцем, але мороз теж налягає, з перепадами, значить, у ясну погоду видно намисто озер і кругляк місяця над ними: романтика, одним словом. А Лізка спала і не збиралася додому, принаймні так видавалося, напевне, і хотілося так. Вона спала на животі, розкидавши руки по-пташиному, звична до всього, наче тут не перший день. Напевне, їй стане соромно, коли прокинеться. А швидше, ні, не хотілося 6. Радник знову зателефонував і вже напряму, дурнувато похихикуючи, плутаючи офіційний тон зі світським, запитав, чи немає у мене Лізки, дружини пана Блоха. Я щиро про себе усміхнувся, уявляючи трикутний лантух, напханий тельбухами і салом, відповідаючи навіть стривоженим голосом, що я дуже погано її знаю, навіть уявляю для себе якось віддалено, бо з паном Блохом знайомі тільки по Філармонії. Затим коротко додав, що її нема і не було. Перший радник перепросив, я відчув, що моя відповідь задовольнила його, бо голос замуркав, захлинувся власними словами, додаючи, що в скорому часі чекає мене на гостину. Він брехав, цей перший радник. У нього посада така, щоб брехати.

Затим я подався на кухню, скоряючись давній звичці самотнього чоловіка, готував каву і читав бігцем, нічого не розуміючи, книгу. Вона увійшла до кухні так, як заходять помочитися діти, з затуленими очима; сіла мені на коліна і поклала голову на плече, виставивши з-під поли халата коліно. Округле і гостре. Вона щось пролопотіла мовою всіх сонних і знову вчепилася довгими кігтями у моє плече. «Мені пора… Я чула… чорт би їх побрав…» Збігла кава, а за вікнами почала гарувати безпритульна псарня. Тоді я запитав у нерішучості: «Коли побачимося?» — «Не поспішай…»

Пили каву маленькими ковточками, поглядаючи поверх газет, наче нічого цікавішого від газет не було у світі; ми поволі намагалися повернутися до реальності, — пережитий світ між нами цієї ночі нічого не коштував, якщо він реально не закріплений, чим завгодно, хоча б псячою смертю, хоча б кров'ю з пальця, хоча б лайкою. Але ми напружено вдавали, що читаємо. Пили каву. Скрізь смерділо кавою, вологе повітря викликало подразнення горлянки, тому вона трохи кашляла, все скаржачись, що знайомий продавець дав пачку цигарок зовсім неякісну, і вона вже діловим тоном пробувала роз'яснити мені, чому ці сигарети не придатні для вжитку. Тут, напевне, до мене почало доходити, що її розумові здібності далі виготовлення пачки цигарок не заходять, хоча природа наділила її чіпким практичним розумом; тому-то вона вночі розповідала зовсім божевільну історію, підкоряючись, радше, йдучи за віковим покликом жіночого мазохізму і садизму. Як тільки вона у балачці перекинулася на щось суттєве, то у двері вдарив дзвоник. Вона вся зібралася, наче для стрибка. Я поплівся, весь випорожнений, щоб відкрити двері.

Іноді зустрічі зовсім бувають полишені сексу: це з колишніми дружинами та коханцями, які тільки-но претендують на руку жінки, яку ти кохаєш. Останнє сумнівне, але якщо в атмосферу твого життя, що вже доповнилося кількома затишними жіночими речами, і не тільки, коли це почало битися в тобі пульсуючим нервом ранкових скандалів — отака бувальщина, — починає влазити почвара, недолуга і незрозуміла постать.

Кловський прочинив двері широкою, але м'якою долонею, і відразу за ним вбігло кілька чоловіків сірої зовнішності, з проваленими носами, очима, розміщеними по горизонталі ближче до прогнутих голених скронь, обсипаних дрібними прищиками. Вони заверещали малозрозумілою мовою, підняли догори «Узі» і забігали кімнатами, кидаючи на підлогу речі. На цей раз Кловський був зодягнений у жовтого кольору шкірянку, ніжну на дотик, як телячий язик, він рухався виважено, повільно, як хижак. Глипнувши на мене сливовими безсоромними очима, він так розплився у приємній посмішці, наче ми товариші по коледжу і не бачилися років з десять. Газетна ідилія пролетіла, як феєрична комета на День незалежності, і всі мої вічні страхи, кохання з шипінням брьохнулися в ріку щоденного забуття: я лежав на підлозі, позбавлений можливості розмірковувати, а переді мною плавало широке обличчя Кловського, і Лізка стовбичила перелякано в моєму халаті, що з'їхав з плечей, світячи шоколадними сосками, з гордо піднятим підборіддям, але без відчаю в очах, а з тим немилосердним сумом, що готує людину до всякого і до всього, і звична до будь-якого, навіть атмосферного, коливання, а не тільки ранкових візитів до хоч і колишніх, але американських конгресменів; і я прискіпливо, лежачи, шукав істерику правди в її очах, правди того, що вона таки не причетна до цього карнавалу, але заглядати жінці в очі — це все одно, що дізнаватися свою долю наперед у якогось вуличного ворожбита з нечистим кислим подихом. Я лежав упосліджений, ледь дихав, намагаючись заговорити з Кловським, а той тільки блукав волооким поглядом кімнатами, переходив на Лізку і шипів щось крізь зуби, міряючи її аж занадто ніжним поглядом, як для убивці. Він зупинився, спостерігаючи, як розхитуються чорні павутини мосту, промовляючи: «Туман і тінь… Тінь та туман… Туман і тінь…» — і тільки знизу я відчув, як йому боляче, непоправно боляче, бо я побачив невидиму нитку, що пролягла між ними. І я мовчав, доки його люди бігали і мотлошили речі. Кловський поволі, риплячи шкірянкою, підійшов до Лізки, яка курила, затягуючись нервовими короткими затяжками, пихкаючи димом; його вказівний палець торкнувся гострого соска, що від збудження задерся догори, і Кловський усміхнувся, але якось у себе, наче усвідомлюючи, вловлюючи невідоме, зовсім інакше почуття, з гіркотою переконуючись, що воно ніколи не вживеться з його розумінням світу, з якоюсь гибельною утратою; тут до пари красивий жест, але він поволі продовжував подорож пальця далі, ткнувши пупа, а затим запустив долоню між ноги, підвів голову і зовсім розв'язно заіржав у обличчя Лізці.

Я лежав у холодному поту, слухаючи невідомо для чого, як відчиняються і зачиняються велетенські броньовані двері — ранок, люди поспішають на роботу. Кловський заходився пластмасовим сміхом, низьким і одноманітним, що тривав ледь не хвилину. Нарешті зупинився і заговорив до мене, — бійці піднімали попід руки, всаджували в крісло, а Кловський чемно роз'ясняв: «Ця жінка не твоя, американцю, вона ніколи не зможе бути твоєю. Ця жінка зайнята паном Блохом. А перед кінцем вона належатиме мені. Чому? Це краще не запитувати, американцю, коли влазиш у чужий світ. Ось так, ось так, ось так. Але… щоб цей кінець не наступив, нам необхідно познайомитися з однією людиною. Пан Блох зацікавився тією людиною. Ти вчора з нею спілкувався. Ось так».

Я вже був подумки розпрощався з життям, а зараз сидів, прокручуючи в голові образи моїх знайомих. Кловський допоміг мені, показуючи фотокартку директора НДІ. Відомий алкоголік, щоправда високоранговий, але нічого особливого. Кловський бачить мій подив і ще більше радіє. Кловський говорить, що ми з цього дня приятелі, нехай його не турбує досить незвичний початок знайомства, але знаєш сам, що він, тобто Кловський, на роботі, а ця лярва — жінка чи довічна коханка пана Блоха. І Лізка, гойдаючи стегнами, зовсім по-дитячому трохи награно, пройшла кухню, зрізала шматок спальні й заліпила гучного ляпаса Кловському. Спочатку на одну щоку, потім на другу. Той і не муркнув, а продовжував тріщати брунатними кісточками вервечок, викочуючи свої сливові очі у простір і копилячи смачні губи.

Це було якось навіть кумедно, вся ця тарабарщина, вся ця історія, аби не два патьоки сліз Лізки — скидалося щось на погано зіграний спектакль, коли актори тупочуть і лепечуть на сцені казна-що. Мене такий розклад справ потішав. Могутнє раціо здибилось у моїх нетрях, притиснуло кволого і немічного індіанчика, і мені захотілося побільше прожити, бодай на годину, але потягнути життя. Мене, одним словом, потішало: ми вирушили у дорогу в темному і довгому, як труна, авто, що м'яко і торжественно пропливло засліпленими латунню сонця вікнами, в суцільному тумані, у сльоті, з тошнотним присмаком недавньої хвороби і похмілля. Ми розмовляли цілу дорогу, хоча ні я, ні Лізка не знали її кінця, Кловський напрочуд цупко ухопився за розмову і, видається, був дуже радий, що є нагода поговорити. Лізка сиділа позаду, піднявши точені ноги, підтиснувши їх майже до грудей, м'яко опустивши підборіддя, але кинувши погляд поверх голів, поверх керма; проте між ними різниці зараз я не бачив. Два чорних гада, які на відстані випускали одне на одного жала, звивалися тугим клубком, потім вільно відпружнювалися. Від цього тхнуло чимось первісним, і це мене найбільше займало. Навіть парфуми Лізавети пахнули волошками. Значить, пахло скрізь смертю. Я не міг не вгадати такої речі. Такі, але не занадто гострі, не такі інтимні почуття затягували мене в різні халепи в латиноамериканських країнах. А зараз мені приємно слухати Кловського: без сумніву — він розумний чоловік, якщо можна в цій країні лишатися розумним чоловіком і найманим убивцею.

Пилипович

Я пам'ятаю, що тоді лежав сніг. Мені більше нічого не згадується. Здається, я розповідав побрехеньку, трохи подібну на правду, про Прибалтику, в тому сенсі: було це внаправду чи це знову придурі мого мозку. Я розхитував у собі залишки спокою, спостерігав краєм ока за Лізкою і недоумкуватим американцем. Ми їхали на гостину, що навряд чи добре для когось закінчиться. Лізка заспокоїлася, напилася шампанського, гарикнула, щоб водій увімкнув вентилятор, і курила цілу дорогу, кидаючи свій стервозний погляд кудись у туман, до павутини чорного мосту. Вони не спали — по тому, як склеплялися їхні очі, було видно, що вони довго не спали. І я вирішив, що це її остання поїздка. Блох кілька разів скаржився на те, що йому треба заводити сім'ю, що роки летять надто швидко, а цього добра він так і не спробував, але з Лізкою навряд чи вдається думати про сімейний затишок; лярва — вона й у Африці лярва. Мене пробило холодним потом після однієї такої розмови. Я довго дивився на Блоха, на його стіл під склом, і мені видалося, що частина його планів під склом — то я і Лізка. Він усміхнувся краєм уст, потягнув усмішку довго, так довго, що можна було чути, як ляскає язик від задоволення, хоча це моє перебільшення. Я запевнив Блоха, що про такі речі думати рано, зовсім рано, над дахами з гуркотом пролетіли птахи, і він високо скинув брови, я намагався щось відшукати в його очах, але нічого не відшукав, окрім короткого життя, що ніяк не хотіло зупинятися, але у мене ж вистачало сили запитати у самого себе: чиє ото життя. Мені вже обридло убивати людей. Це не порожні слова. Я хотів його запитати, хто черговий: я чи Лізка. Я хотів сказати, що у мене з Лізкою нічого не могло бути, бо я надто поважав Блоха, а коли зрозумів, що він остання скотина, то вже вона не хотіла мене. Ми рухалися в молочній каші туману під мої балачки. Десь тільки під мостом я зрозумів, що розповідав дійсно правду, і нікуди від того не дінешся. Правда заскочила, власна правда прихопила мене несподівано, обпекла, ударила, а потім полишила лежати мій карий погляд у втомленій снігом невідомості. Я не мав нічого проти, аби вони спробували трахнутися тут або просто на снігу; я вже не мав нічого проти, але мене щось спокушало потелефонувати Блоху: в нього з'явився новенький коник, отакий собі снобістський бжик. Він продивлявся ролики з розстрілами, зі стратами невідомих і відомих світу диктаторів. Він їздив на якісь пришелепкуваті виставки, збіговиська недоношених уфологів, що начебто бачилися з такими-то диктаторами у тих світах. Він від душі реготав над їхніми промовами, над їхніми доповідями, над їхніми пихатими, виголеними до синьки писками. «Кловський, життя — велика казка?» — і зараз, коли машина поверне в тумані, де будинки чорним шифером, не підсвічені сонцем, безлюдні незаселені вулики, наче намагаються вирватися з білопінної стихії першопочатку — пусте, пусте слово, але я запізнілий романтик, таким і залишуся, хоча мені нічого не світить, це точно. Місто існувало, наче його затопило сонце або велетенська повінь; хвилями закрило будинки разом з дахами, людьми, і тільки птахи, тільки їхні тіні боляче проходяться по моїх нервах. Напевне, кожна людина думає про гріх, коли її зіниці застрягають на небі або на безлюдному сонячному майдані.

Лізка безсоромно заголилася, і я перестав оповідати, а подивився на неї, і від цього погляду їй зробилося ніяково, і лишень щось нас інше утримало: рівним зеленим світлом зайнялися очі, а погляд ковзнув їй між ноги, і мені стало все зрозумілим, бо миттєвість туги, що змінила дикий шал її погляду, урівноважила нас обох, наповнила пустотою, волошковим присмаком, і тисячі сонць посипалися за кам'яниці, котрі вже на горизонті налазили одна на одну, наче чиясь божевільна рука понаставляла кубиків — одні менші, інші трошки більші.

Американець замугикав, весело заляскав пальцями. Ідіотство — друге щастя. Він перебував утому стані, що міг весело сприймати дійсність. Але то брехня. Людина радіє тільки тоді, коли знає, що попереду або позаду на неї чекає щось, і те щось неодмінно її. Герої помирають першими. Тому я не вірю у веселість нормальних людей. Перші християни не були веселі, вони радше були блаженні. Але шкода, що я не християнин, запишіть і це, але теж навряд чи допоможе. Я ніколи не міг позбавитися наївності. Аби у мене вистачало часу, то обов'язково розповів би або доколупався до якихось істин. Це вам не книги. Я маю все-таки дві освіти, перекришив стільки люду, але вважаю то своєю третьою професією, не інакше. Іноді не треба будити пам'яті, котрої не слід будити. Пам'ять — річ тонка, вона в руках невідомого. Хто покличе її, до того й відізветься. Але розум, капосна штука, намагається дати ради тому окрику, зову, крику. Чули коли-небудь такий? Кличуть, а ти нікого не бачиш. Це майже неможливо. Невидимий атракціоніст жонглює нашими мізерними почуттями. Найліпше не ставати у залежність від них, до них і таке інше. Це перевірено життям. Прочитайте книжки тих, кого немає вже серед живих. Вони зовсім по-іншому звучать. У смерті свій голос. Ніхто, правда, не розрішить, де зло, а де добро. Ліпше нічого не робити, як кляті філософи, теософи або попи. Ліпше нормальному чоловіку нічого не робити, а слугувати закону, невидимому закону, що кудись приведе. Така глухота, така тупа невідомість замішана на абсурдності, така висока нота нашого життя, що впіймати апогей неможливо, а неможливо з тієї причини, що світ переламався надвоє, і комусь з двох, комусь найсильнішому він належить, і він управляє нами. І тому ті, що розкидані жити на цій землі, на її нешироких просторах, намагаються розбудити пам'ять, вони хочуть побачити вісь, навколо якої крутиться їхня маленька нікчемна доля, — я убив багатьох людей, товстих запроданих негідників на замовлення інших, тому з відвертістю свого досвіду можу сказати, що життя ні найбільшого професора, ні найуславленішого мафіозі не перемінить кровообігу цього засмерділого гнійника, що ми називаємо людством. Але нікому не відомо, — до банального просто, — де починається зло, а де закінчується добро. І що добре для людини, те для Бога навряд? Кому покортить поколупатися в цих аксіомах, якщо не затятому грішнику, бо святі перевелися або настільки освятіли, що до них ліпше не підходити; вони знають більше звинувачень, ніж відповідей. Хто дасть на це відповідь? Або причинний, або божевільний. Особисто я говорю ці речі тільки тому, що маю досить розвинену уяву, холодний розум і крижаний страх.

Цей маленький пузатенький американець, що раз по раз шкодливо бздів, ласо і чисто якось дивився на Лізку. Лежав сніг, у Лізки втомлене обличчя з чарівними синцями під очима, чарівним писаним профілем. Тому-то я і почав розповідати про Прибалтику, про мініатюрні селища, криті червоною черепицею, що її віддалеки видно, навіть від сизого їхнього холодного моря. Безлюддя серпня, з запахом сухої, готової під косу пшениці, де збереглося все патріархальне, і чийсь невловимий жіночий порух на подвір'ї, і таке ж витончене обличчя сільської жінки. Я довго стояв і дивився, як вона знімає блузку, стоїть без ліфчика спиною до мене і обмиває собі плечі. Вона, напевне, була досить дика, щоб розуміти свою вроду. Вона обкидала себе срібними струменями води, щось про себе наспівуючи; а коли я спробував заговорити, то вона зайшлася радісним, але дуже переляканим криком, здіймаючи куряву, побігла до гостини. Я не став затримуватися, а пішов на вурчання сільського органа, через безлюдь вулиць, через кругляки майданів містечкових зборищ. Я зайшов до прохолодної сільської церкви, де порожнеча нічого не говорила, а сільський органіст виловлював дивні звуки, що мали нагадувати світську музику. Я слухав щось більше, мені видавалося, що повітря ворушиться над моєю головою, і того дня мені вперше захотілося вчинити над собою вбивство, бо стільки болю я не відчував ніколи, як у той день. І тому цей день, з зимою, з американцем, з Лізкою і її синьою втомою під очима, засів цвяхом у моїй голові. Проте розповідав я їм зовсім інше. Я розповідав їм про Ригу, про Дом, де від могутніх ударів повітря органіста у тугій серпневій тиші, з залитими сонцем і смертю майданами, я чув, як ворушиться повітря і скло в склепіннях храму. Мене кликало кудись, але я не зрозумів поклику. Та я впевнений, що він обов'язково прийде, той поклик, ще, і я обов'язково на нього відізвуся.

Американець починав мене дратувати. Та нарешті ми під'їхали до сірого будинку, де ніяким поглядом не можна визначити кількість поверхів. Дивлячись і споглядаючи його спіралеподібні конструкції подекуди підмоченого, вже крихкого бетону, тебе поволі бере острах. «Напевне, хтось так задумував. Можливо, хтось відмивав гроші за паскудний проект, якщо це не наша робота. Безлюдні лункі холи з велетенськими дзеркалами, з порожніми роздягальнями, без охорони, тільки маленький зморщений сторож, що нашому Бокіну не годився в устілки. Людина довго не може жити в тіні і говорити з тінями. Такий Блох. Він тінь, і стоїть в чиїйсь тіні, він радше її породження, бо навіть я про нього нічого не знаю. Він сама тінь, і я стою в його тіні, тому на мені немає крові, тому доки він живий, я себе вільно почував, навіть коли роздроблював кулею черепа найближчому компаньйону. І, напевне, зараз в моїй тіні ховається цей придуркуватий американець. Виходу немає. Ні в кого з тих, хто народився в тіні, немає виходу. Країна, як велетенська споруда, недолуга, зі смердючими маленькими кімнатками, — ця «доміна» маячить сірим громаддям у тумані, поки чийсь побожеволілий погляд виловлює її, як небезпечну і небачену споруду, зліплену за новітнім криком, проте далеко не гіршу і далеко не кращу. І в тому найбільша біда. Такі собі сонні зачаровані царства. Але навряд чи комусь з наших співгромадян вийде означити біду, бо якщо людина рухається у напівтемряві і цей рух є не що інше, як саме життя, і людина споживає в темряві харчі, чужий труд, чужу волю, чужу свободу, — несподіваність виявитися на людях рівна смерті або вона викликає дику ненависть тисячі своїх соплемінників, які вже теж по-іншому не можуть жити, бо цей велетенський клозет у кільканадцять мільйонів, вже маргіналізований, без звичаїв, без мови, заселений напіввилюдками, напівпотворами, що за довгі роки існування в смердючих келіях свого життя звикли до злиднів, до відсутності світла, до відсутності будь-яких свобод, смерть, хамство і ненависть — одна з рушійних сил їхнього життя. Один з тих багатьох я, Кловський, з двома вищими освітами, з витонченими порухами, з новітніми філософськими віяннями в голові, з прекрасною перспективою полишити кілерський бізнес і нарешті завести сім'ю. Така кількість ублюдків навряд чи тривожить, але іноді Об'єднані Нації починають підраховувати кількість проданих у рабство слов'янських дівчат. І це дратує. Не тому, що нашими дівчатами в Еміратах торгують, наче персиками чи помаранчами. Така їхня ціна, вони її визначили. Якщо про людину ніхто не турбується, то вона собі стає непотрібною. Пафос… Приємна штука пафос, — колись він з наших дівчат, доволі романтичних, робив справжніх безвідмовних курвів. Напевне, таки європейський прагматизм ліпше. Або смерть, у будь-якому випадку.

Порожні зали лякають американця. Він зараз миршавенький, весь лоск, весь фльор злітає, і він підіймає по-заячому лапки. Лізка викрешує вогню: синій велетенський пук із запальнички. І сама лякається. Американець говорить, що давно, десь з місяць, не зустрічався з Пилиповичем. Я тільки киваю головою: ми вже рік випасаємо Пилиповича, але якось не доходили руки, зовсім не до нього, а зараз Блох похопився, бо, з усього, базарний і вокзальний бізнес ставали дедалі небезпечніші. Останні дні цього місяця його заїдала думка про одруження. Він готував для своєї сім'ї велетенську квартиру, майже, кажуть, у густих хащах, але навряд чи то правда, квартирою займався він власноручно, тому часті загули Лізавети його вже не дратували, але я вбачав у цьому щось більше. Він годинами з неприхованою насолодою перелистував глянсовані часописи іноземного виробництва, збуджено потираючи чоло, він цікавився модою, а також усіма знаменитостями, що нею займаються, він переймався усіма світськими новинками, включно зі скандалами, акторами і актрисами, чиє життя для нього було не менш загадкове, ніж його, проте Блох у простоті своїй не здогадувався, якою силою наділений він сам, частково то була правда. Але з усього видно, що Блох готувався до нового життя, і з солодкавою, здебільше робленою усмішкою саркастично говорив, коли чув над головою в себе гуркіт, торохкотіння і ґвалтища, що люди, напевне, тільки і створені, щоб вистругувати собі й ближнім труни. Один я з непевною тривогою спостерігав за його новими миттєвими подвигами, і, напевне, один я розумів, що це небезпечно для нас. Лізка продовжувала жити своїм шаленим, зовсім не тихим життям, поглинаючись на тижні іпохондрією, що чомусь вважала за відпочинок. Брак виховання. Вища освіта — це ще не перепустка на той світ, вона одна найменше готувалася до якихось перемін, але вона надто дурна, щоб перехитрити такого чоловіка, як Блох. Інтуїція тут могла спрацювати, як смертоносний детонатор. Я розумію американців, що божеволіють від наших стосунків уже на третій день по приїзді.

Я сидів на єдиному стільцеві, вантажний ліфт розхитував руку зі «скорпіоном», мені доводилося тримати палець на спусковому гачку. Ліфт шурхотить і б'ється у лунці коло колодязя. Я поволі розгойдуюся на стільцеві, граю дулом автомата. Ліфт брудний, важкий вантажний ліфт, обліплений по закутках жовтими недопалками, ліфт, погойдуючись, важко підіймається з поверху на поверх Двері стулкою відчиняються, відкриваючи порожні напівтемні яруси з полиском світлого вікна наприкінці. Американець шокований порожнечею, адреналін кипить у його очах, і він намагається зліпити кілька слів, але нічого не добирає сказати. Лізка несподівано потягла прокуреним голосом якусь нудну блатняцьку пісню, голос у неї, наче в індички. Вона початком потроху наспівувала, і аби хтось трохи дослухався, то йому неодмінно видалося 6, що Лізка бубонить післяпохмільні марення, переконуючи власну совість; Лізка співала, поволі, сильніше, без голосу, але з відчуттям і знанням справи, вона притупувала гостреньким носочком черевика, граючи литкою, досить уміло, затим вона ударила каблуками і пішла, заламавши за шию руки, виваливши груди перед наші обличчя, всім тілом пішла у танок. Американець тільки усміхнувся. Потім тихо і лагідно взяв її за руку, і вона погодилася, обм'якла, і шия впала на його плече, ударивши чорними косами мені в обличчя.

Ми поволі підіймалися догори, ледаче раз по разу зирячи у прольоти ярусів. Я ходив з кімнати в кімнату, але нічого не знаходив, окрім тогорічної пилюки. В одній кімнаті стояв графин з висохлими жовтими квітами. На шибці вичорнілою губною помадою намальовано серце, пробите стрілою. І все. Американець і Лізка чекали біля ліфта. Вона курила, тримаючи сідницею двері, а запопадливий і вихований американець пропонував свої послуги. Лізка піймала іскру в моїх очах і пішла мені назустріч. Ми зупинилися одне проти одного, і її коліно вперлося мені в пах. Вона сказала: «Поки що буду вирішувати я, а не ти… Зрозумів, конюх…» Мене обдало жаром. Це так обдає жаром, коли тебе в дитинстві накривають за чорно-білими листівками порнографії. Я нагнув дуло «скорпіона» і ткнув цівкою у велике красиве зелене око; нижня її губа бридливо поморщилася, оголивши негарно, зовсім неестетично рядок білих різців. І ми рушили до ліфта. Американець сказав, що поїдемо ще на один поверх, передостанній, не інакше, він перекинув цю контору туди, а так — ну його… Це за числом восьмий поверх спіралеподібної бетонної споруди, що у маленьких провінційних містечках нагадувала асенізаторські відстійники, де ми з Блохом грали й у тевтонських рицарів, тільки ця споруда вражала своєю грандіозністю, — з висоти я бачив замерзлу річку, місто і туман. Туман — рідня тіні. Тут тільки ілюзія абсурдності порожніх кімнат, порожньої країни, все це обведено одним жирним пунктиром, абсурдність на перший погляд тільки виднілася — це ви немилосердно втягуєтеся в чиїсь добре відрихтовані схеми, гарно розроблений і спрацьований проект. Якби я на місці дурного моавіта чи ще когось зупинився біля підніжжя вавилонської вежі, то обов'язково запитав би: для чого це? Але той, хто будував і наказував будувати такі речі, що стали складовою частиною твого життя, мали досить розуму, щоб повернути на свою користь. Найбільший пік егоїзму ми називаємо абсурдом. Семиликою абсурдів говорить Провидіння, але ніколи не шахрай.

Це за числом восьмий поверх. Восьмий поверх, восьмий ярус у солодкому тумані тютюнового диму Тільки у напівпорожніх кімнатах, сирих коридорах, трупарнях я відчуваю чийсь невловимий порух, що направляє наші долі. І великоповажні слова, — аж іноді хочеться схилити перед ними голову, — набувають убогих і нікчемних обрисів у житті. Блажен той, хто може жити і проживати декілька життів, і, не інакше, нас усіх відправлять до пекла, бо людина віддавна неспроможна справитися з власним життям. Закон заведений на всю силу, і його ніхто не думає зупиняти; його реконструюють через кілька тисяч років, коли людство досхочу наплюється в обличчя пророків, святих, доки вони їх не каменують, порозпинають, витягуючи раз по раз лик якогось незрозумілого і вигаданого божества. Не інакше, святість часто переходить в юродство, а з юродства у богохульство. Народові небезпечний як атеїзм, так і віра.

Восьмий ярус у тугих вирунах сизого диму. Американець лупив стривоженим поглядом на купки людей, які, видавалося, не мали обличчя, що підпирали стіни і гомоніли між собою, вони запускали півні диму, поважно і чемно розповідаючи щось, напевне, дуже важливе. «Заховай ствол, ідіоте…» — гаркнула Лізка і цокнула мене гострим каблучком. Ми йшли коридором під могильне мовчання людей попід стінами. Я тримав руку напоготові. Американець дихає мені в потилицю, краєм ока я ловлю Лізку з відсутнім порожнім поглядом; американець навпаки, якщо я не помиляюся, то це велика любов, не інакше. В мене крутить у паху, переходить на живіт, хапає під низом. Я поміцніше стискаю рукоятку пістолета. Не інакше, я їх колись пришию, сучі діти.

Ми нарешті зайшли в закапелок, зупинилися перед велетенськими дверима, з усього видно, броньованими, з широкою бронзовою чи мідною табличкою, де навіки вигравіювано: «Директор». Магія цього слова десь звіддалеку змушує підійматися в мені хвилі страху, але я тушу її, натиснувши широкий контакт дзвоника. Нам довго не відчиняють. І я слухаю, як єхидно шепочуться між собою співпрацівники, на кшталт: ич, які швидкі вишукалися. Я починаю грюкати. Лізка терзає мобільник, призначення якого навряд чи відоме цим остолопам. Вона викликає підмогу. Я дубашу двері. Нам відчиняє перекошена від люті мармиза секретарки, яка тільки-но виконала свій усталений історичний обов'язок. Я пхаю їй ствол прямо в горлянку, з насолодою слухаючи, як тріщать її передні різці. Вона ойкає і падає навзнак. Лізка лається по телефону благим матом, а пришелепкуватий американець лопотить і доводить, що так порядні люди не чинять. Доки Лізка не дає йому кулаком під дих.

Вузька гарна спина Лізки обертається до мене, чорні коси — запах диму, матіоли, парфумів і нудотний чоловічий запах, якого я ще не чув. Вона перегороджує мене, що для опецькуватого чоловіка, котрий поспішав на поміч, виросло у велетенську проблему. Лізка витягає з сумки «беретту» і тицяє її у червоного пористого писка добродія, зі щоками і лобом, всіяними дрібними, завбільшки з сірникову головку, бородавками. Шкіра у нього просякнута алкогольними приступами гіпертонії, але шкіра пружна, доглянута, випещена роками неробства. Лізка витягує руки, сама потягується кішкою, граючи спиною, виставляючи круглого міцного задка, і хрипким, але урівноваженим голосом, через тремтяче плече чоловіка, що готовий з переляку заритися в кахлі п'ятаком, звертається до решти: «Спокійно! Це не напад. Ми з карного розшуку. Ми прийшли у справі…»

Двері нарешті прочиняються. До холу, де лежить з заюшеним писком секретарка, тримаючи догори руки, вийшов моложавого вигляду чоловік, років під сорок, і скоромовкою заговорив до американця. Він зривався на істерику, але Герман кількома словами його заспокоїв. Його називають Пилиповичем, і він відразу впізнає мене. Обличчя видовжене, можна назвати інтелігентним, аби не здоровенні селянські вуха. Він якраз стояв на сонці, а сонце било у широке заґратоване вікно, крізь кімнатну пальму в кольоровому вазоні, й вуха у нього зараз були рожеві. Він то дивився на свою секретарку, що скулилася на зачовганому килимі, посмикуючи нервово ногами і руками, то переводив збожеволілий від жаху погляд на Лізку, що тримала на прицілі опецькуватого, з писком п'яниці чоловіка. Я усміхнувся, опустив ствол і простягнув руку. Чоловік, котрого називали Пилиповичем, якось навіть вдало затрусив великими вухами, почав швидко перепрошувати і гукнув, щоб заспокоїлися, це непорозуміння.

Ми, перемовляючись, заходимо досередини, в розкішний кабінет, з великими порцеляновими тарілками, підібраними зовсім без смаку, на стінах, з пістолями, з шаблями; вже дорогою ми мило розмовляємо про непотрібні, але знайомі для нас речі, як добре виховані люди. Тільки Лізка стовбичить у проході й відмовляється заходити, вона кричить, щоб я відпустив американця, вони, мовляв, поїдуть звідси, а ви домовляйтеся; за вікнами впала шапка снігу, дві сині краплі звалилися з коміра, розбилися об носок черевика, і я пригадав, що вона примусила водія зупинитися біля річки, біля широкого рукава, що розвертав широкий степ разом з налиплими багатоповерховими дачами, вкритими червоною черепицею, вона стояла проти води, розставивши широко, по-чоловічому, ноги, сильна, спокійна на перший погляд, з чорною втомою під очима, в очах, і глибоко, смакуючи, дихала, жадібно ковтаючи холодні й вологі згустки повітря; падав сніг. І зараз вона похитувалася, струшуючи з себе бісер розталої води, і чекала, глипаючи своїми очиськами у невідомість. Я її розумію. Я її розумію більше за всіх бабів у цьому місті. Проте я телефоную до Блоха, видавлюючи якийсь неіснуючий подив, у котрий сам вже по миті готовий вірити. Блох відповів, що буде за кілька годин, а якщо виникнуть непередбачені моменти і ситуації, то нехай всі діють на власний розсуд, тобто на мій, Кловського.

Це була наймарудніша затія. Найдовша у часі, у затратах, у грошах. Блох довго підводив нас. Я один знаю, скільки нервів і здоров'я йому це коштувало, але він полюбляв вдавати з себе вельможу, зовсім безпристрасного, але пристрасть у нього одна, напевне одна — гроші. Можливо, щоб зненавидіти людину, мені треба начепити на неї те, чого не вистачає мені, але з усього було видно, що він прагнув світу, а світ поки що дивився на нього крізь пальці, як на велетенський гаман. Я не хочу дивитися на це, як на трагедію, я сам сповнений трагічного змісту і не менший егоїст. Рятувальний жест.

Якраз настав час повного затишку, бо капітал перестав надходити, і коли ми вже устаткували ринки, з точним графіком поборів, з рекетом, з торгівлею дрібними партіями наркотиків, аж до разового використання, сюди входила і нелегальна торгівля ліками та психотропними препаратами, шприцами, зарядженими саморобними порціями опію, і проституцію ми розподілили на ранги, включно з вокзальною, де жінку можна було придбати за дуже низьку ціну, але на п'ятнадцять хвилин, у вузькому вагончику, загнаному в тупик, використаному під будиночок відпочинку, а ще ми розбили на секції будинки розпусти, — одні зі збоченськими нахилами, котрі коштували непомірно дорого, на диво, вони мали найбільший попит, затим ми налагодили і ускладнили систему виготовлення фальшивих документів, паперових купонів, продовольчих карток, зменшивши продукцію до мінімуму, але ускладнивши і поліпшивши технологію виготовлення, обставини, а точніше, випадки і неприємності з Інтерполом трохи вплинули на зв'язки за кордоном, притушивши таким робом наркоторгівлю в широкому її спектрі, й прикрилося надходження до декотрих фондів, що більше спеціалізувалися на торгівлі людьми, дітьми і жінками; тому нам неодмінно треба було вишукувати нові надходження капіталу. Найбільше готівки нам давали ринки. Проте в країну на всі сто вкотилася інфляція. Фондові гроші не могли довго лежати на балансі, такі суми набагато перевищували уяву нормальної людини про надходження, тому валюта знову розтікалася на легальні або напівлегальні будівництва, на підкупи впливових осіб, бо кожен виплеканий майже тисячолітньою традицією слов'янський чиновник, той, що стояв на ієрархічній драбині, являв собою унікальний механізм по знищенню будь-якої нормально започаткованої справи, іноді він мав силу зупинити самого Президента. Практично гроші знаходилися в обігу.

Останні місяці мене прихопили монастирські справи. Вони виникли якось несподівано, зовсім по-дурному: органи безпеки почали буцімто цікавитися людом, що крутився навколо Пустині. Блох на той час згорнув усі види діяльності на території і навколо колишнього монастиря, що вже не називався монастирем, а тримав якесь бджільництво. Перший радник вирішив, що нічого особливого за територією не числиться, і прохання пана Блоха м'яко відхиляв, — я ж занурився у кокаїновий рай, купався у срібних мріях, займався вивченням психології тарганів та комашні. Але початок зими убив мої наукові досліди. І вони перекинулися в іншу царину.

Пилипович був одним з тих людей, що милувалися навіть кінчиком свого носа. Черево його наводило на якісь невідомі роздуми, і, побачивши пузце у дзеркалі, він міг півгодини простояти у химерній задумі. З вигляду це респектабельний мужчина, високий і гарний, а якщо завбачливо не розстібати жилетки та піджака, то черева його зовсім і не видно. Він полюбляв провадити довгі розмови про нещасне дитинство, вживав якнайменше багатокалорійної їжі, розмовляв тихим і приглушеним голосом, але з вуркотінням, з настановою. Тиха, можна сказати, боягузлива вдача його водила від однієї посади до іншої. Він мав невелику, якраз статистичну совєцьку сім'ю, але не вірив у комунізм, як ніколи не вірив у Бога, проте атеїстом себе не вважав, бо часом передплачував собі часописи найпоширеніших мормонських сект і в гніві, коли злився на своїх підлеглих, вергав мормонівськими притчами, що навряд чи мали якесь відношення до християнства, а до зачумлених аспірантів і поготів. Тож сумирний норов привів його до посади у якомусь там гуманітарному вузі. А що Пилипович мав романтичні нахили, то швидко написав кілька поем, пару десятків віршів. Так він хотів потрапити у вічність, говорили і терли злі язики. Проте плани у Пилиповича були меркантильніші: з роду бабій, він заманював красивим текстом зашмарканих початкуючих поетесок. У середовищі глибоко літературному його сприйняли як ще одного блазня. Тоді він подався кудись у мандри довгими чиновничими кабінетами; віддамо належне Пилиповичу — він мав залізну витримку і вмів жертвувати чимось. Проте останні одинадцять місяців Пилипович лишався ледацюгою, який займався тим, що мудрував, як урізати платню своїм аспірантам, щоб купити чергову колекційну порцелянову тарілку японського виробництва. Всі вони естети. Видається, зло починається з надто великого захоплення людством введеним у рамки поезії чи то мистецтва. Втім, це нашарування, ця благенька і тендітна ілюзія, як кола на воді, коли твоєму зору відкривалися довгі пропрілі коридори, де, знеможені розкішним життям за вікнами, нещасні аспірантки готові віддатися вам прямо тут або у прохлореному клозеті за тюбик імпортної губної помади. Але з холодним поглядом стоїка Пилипович спостерігав за ситуацією, чомусь фанатично переконаний, що земля, хоча б ця частина суходолу, тримається виключно на ньому чи для нього, йому ніколи не приходило в голову, що нічого в цілому для Києва і всесвіту не трапиться, не станеться, якщо йому передавить ноги трамвай десь на Контрактовій площі з вічним духом цибуляних чебуреків, або, навпаки, гепне на харківській трасі вантажівка, або ще якась інша капость скрутить в'язи за кутком рідного інституту. Ситі люди довго вважають себе вершителями людських доль. Ще довго, навіть коли їхнє життя полишене сенсу, а вивітрений дух заблукав у власних тельбухах чи статевих органах протилежної статі, та і не тільки.

У цьому житті все має ціну. Аби в опонента були довші руки, аби він міг не тільки руйнувати, а й будувати, то перспектива зробити набагато більше, ніж залучити на свій бік велетенський людський бардак: тому ми і сиділи за гарним, з червоного дерева столом, обставленим декоративними пальмами та орхідеями. І Пилипович, що за останні роки перекинувся в інший вид діяльності, тобто взагалі покинув поезію, гуманітарне направлення і більше був пов'язаний з технікою, ніж з естетськими уподобаннями, що смерділи кількома революціями, не більше, та й то безкровними, з неймовірним пафосним галасом, що закінчувався розподілом і тяганням з рук у руки міністерських портфелів напівграмотними, з трьома освітами колгоспними мужиками, що вчора чи позавчора слугували п'яним шевцям десь під Уманню. Тож Пилипович займав посаду директора науково-дослідного інституту по конверсії, який займався розробкою і переходом військових заводів на мирну продукцію. Якось несподівано, після короткої приватної бесіди з Блохом, він перебрався з гуманітарного інституту, по якому гуляли протяги, вешталися примарами висохлі мумії німфоманок-критикес і алкоголіків-аспірантів, готових за високу оцінку їхнього нікчемного існування в подібних пенатах падати перед Пилиповичем навзнак: боги іноді сходять на землю. Він перебрався на цю посаду карколомно швидко, так, що цього навіть не встигли помітити у верхах. Там роздавали чергову партію портфелів. І тому зараз, в цій напівмармуровій кам'яниці, я повинен був влаштовувати марудну справу.

Через банкірів, друзів Блоха, що кілька років уже з бізнесу отримували паї, а їхні дружини соболині хутра, коштовності й авто, що їх розбивали з дитячою безпосередністю, мов шкаралупки горіхів, а тому з тією ж ніжністю і простотою звикли до наших подарунків, наче ми якась худоба, хоча раціональне зерно в такій думці є.

За допомогою радників і кількох екс-прем'єрів нам вдалося вибити у державних структур цей дозвіл, чи то патент, для повної іноземної ясності, по переходу військових заводів на мирну продукцію, а банкіри виділили шалені гроші готівкою для розробки новітніх проектів. Пилипович зібрав досить міцний колектив, більшість з них дивилася на світ дебільними романтичними очима алкоголіків, педерастів, онаністів і стукачів. Усі вони поклялися у вірності перед шефом, і це означало, що вони не дадуть спуску нікому, навіть власній тіні. Через Пилиповича, тобто через його досить офіційну контору, запускали гроші в обіг. Ми закуповували за кордоном дешеві, але дефіцитні у нас товари. Добре розроблена система, що налагоджена через наркокур'єрів, котрих здебільше ми забезпечували фальшивими паспортами, виводила наших на потрібних людей за кордоном. Через радників ми зазнайомилися з митницею, що погодилася, дуже скромно і чемно, за якийсь там відсоток, пропускати товар, що більшою частиною числився в документах як гуманітарна допомога. Або Місія Червоного Хреста.