Син тіні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Потім я почув, як настирливо, одноманітно, розбуджуючи тишу, гудуть мухи. Велетенські жирні чорні мухи на нашому приміському скотомогильнику. Я побачив купи кісток, шматки чорного м'яса, а мій тонкий нюх вловив кислий сморід трупа. Купи нагромаджених кісток ламають простір, чистий порцеляновий простір у невидимій проекції, фантастично відтінюючи небо, улоговину яру, прикидану снігом, велику водозбірню, сковану льодами, з рівним димом і чорним гайворонням над вивернутими пластами землі. І я слухав, зачудований лущанням крилець, дзенькотом згасаючого життя, що ворушилося на дні, під похованими купами кісток, гною, лахміття. Я втягував запахи, як віддалений крик минулого, де розлука тільки-но народжувалась, а людина існувала чиста, як вода. І запахи пробивалися крізь всі мої пори, претендуючи і завойовуючи світ. Тоді я відкрив очі… мені не хотілося їх відкривати, як у далекому дитинстві, як у далекому житті, з народженням муки. Я слухав, як в далекій пам'яті ще летять над водозбірнями птахи, змиваючи крилом білу хвилю. Я відкрив очі й побачив перед собою витончене обличчя Лізки.

Це продовжувалося миттєвість, коротку і сліпучу, наче б за дахами тобі зненацька відкрилася ціла прірва синіх квітів, велетенське море квітів, — і десь давно, колись давно я наїздив потроху додому, і цілі поля виникали раптово з-за чорного киплячого гудрону автостради неподалік Пирятина або перед самими Лубнами; тоді приходило відчуття, що звичні предмети повернулися на своє місце, не втратили свого першочергового значення, набуваючи якоїсь округлої чарівності повсякдення. За вікнами лежав білим вогнем сніг. Фіолетово рихтіло за склом. Подих Лізчиного перегару тверезив, але водночас наповнював ще більшою чарівністю тління і розпусти, від якого забивало подих, викручувало мошонку: я ненавидів людське почуття, бо воно робило мене вразливим і безпорадним, і я міг дякувати йому, бо мені відкривалося таке, чого не вдавалося прочути нормальній людині. Я зовсім по-іншому заглянув у її очі, повні лихоманки, п'яного обману. Вона провела мені рукою по грудях, легкою вологою долонею, вся усміхнена в себе; сказала: «Все добре… Тобі тільки ребра поламало… Ти врятував Блоху життя…» — І знову її погляд при прізвищі Блоха розчинився у світі, наче не існував, наче мене не було, наче його ім'я разом з моїм знесло вітром з лиця землі. І вона похопилася, видавлюючи з себе: «Все у нас буде добре…» — «У нас…» — Лізка знизала плечима. Я нічому не вірив. Вона здогадувалася про мій стан. Ні, вона його ловила навіть на відстані, випиваючи, мов воду губка. Я не вірив собі, відчуваючи, як колотиться серце об ребра, а очі вилазять з орбіт.

Найстарший радник по-турецькому пограв пузом, виголосив тост, витягнувши руку з келихом, проллявши горілку на голого черепа охоронця ще іншого радника; наш радник лупонув навсібіч очима, винишпорюючи Лізку, відбиваючи нападки, претензії до свого відвислого, дебеленького задка, що ним він погравав зовсім по-жіночому і, якоюсь мірою, напівсвідомо.

Тоді я знову поглинувся солодкими снами, забуваючи назавжди про Лізку, про круглий зал з тупомордими радниками з однаковими черевами, про кімнати з давніми бароковими меблями, і як Лізка бігала серед гнутих з плюмажами шаф, стільців, крісел з червоним протертим оксамитом, і вона там таки бігала, пестячи подушечками пучок шерехувату поверхню, трохи поточену шашелем, а більше часом; вона клала на них долоні, зволожуючись поглядом, просвітлюючись уся: дивний запах віддалеку нагадував тихі листопадові вечори, коли надворі голе гілля, небо підмітають різнокольорові султани димів, а в грубі гуготить синім полум'ям брикет з лушпиння соняхів, баба читає книгу, пахне чаєм і котами.

Рипнули двері. На порозі стояв Блох, в сірому мішкуватому, але дуже дорогому коверкотовому пальті, поглинутий повністю тінню, з маячком вогника на широких вилицях від то синього, то червоного вогню від бра, від каміна, що наливався жаром з самого обіду, а зараз наповнював поволі, все невпинніше нестерпним, нудотним теплом кімнату за кімнатою. Вогонь падав, як від удару кулі. Так стояв Блох. Він стояв непохитно, як свій, як чужий, як людина, яку покликали, щоб вона засвідчила чиюсь смерть. Блох стояв і вичікував, засунувши руки в широкі кишені пальта — широкий у плечах, невисокий на зріст. Я бачив, як міняться погляди радників. А потім вони таки опам'яталися: так буває, якщо тебе спросоння піднімуть у плацкарті нетопленого вагона. Впала сірникова коробка. Тріск сірників об жорстку коробку нагадав мені про якийсь зовсім інший світ, куди неодмінно треба повертатися: радники закивали головами, радісно заговкали, покликали до себе Блоха. Він пішов, одкидаючи важку тінь, підминаючи, топчучи ногами килими.

Дуже багато однакових з лиця радників. Пісне обличчя одягненого Блоха просяяло: він зараз думав про Лізку. Але ліпше, аби він не думав про неї, щоб не навернутися на дійсність. Він вгадав мої думки, погляд у нього поважчав, а потім вичах зовсім. Радник міністра фінансів закричав ледь не на всю горлянку, що треба випити за нового радника, тобто пана Блоха, щоправда, він трохи збився на товариша, але встиг виправитися. І всі однакові радники, з нашим найголовнішим радником, тим, що полюбляв азіатську розкіш, випили за здоров'я нового їхнього знайомого, пана Блоха. Ми ще раз переглянулися з Блохом. За стінами гудів соснами вітер. Всі, все піддавалося чарівливій оманливості на якусь мить. Блох сидів за столом, схрестивши пальці рук, і видно було, як побіліли кісточки; він непорушно дивився кілька хвилин на голе пузо нашого радника, нашого патрона. Той трохи прочуняв з пиятики і зараз ворушив по-рачачому очима, перекидаючись з одного обличчя на інше, намагаючись зорієнтуватися у розмові, у часі, у людях. Він зупинився на п'явких очах Блоха, весь знітився, — такий точно у радника був вираз, коли його підловили у будапештському музеї на крадіжці золотої попільнички короля Молдови. Там радника не били, а він, у свою чергу, мотивував крадіжку тим, що Молдова колись належала до Радянського Союзу. Зараз наш радник ворушив по-турецькому животом і в повній задумі гриз огірок.

Нарешті заговорив Блох. Він говорив повільно, дякуючи за гостину, за полювання; він вишукував очима Лізку, — м'язи під дорогою сорочкою ходили ходором. З морозу обличчя Блоха видавалося виліпленою посмертною маскою. Він сів у вітальні, вийшло так, що важка тінь лягала аж від крісла, проходила розкиданими цеглинами порнокасет, глянсованими часописами мод, побитими Лізкою келихами аж до самих дверей. Нарешті Блох заговорив. Часом мені видавалося, що краще б він промовчав, але він говорив, уперто торуючи шлях до своєї мети, як звір з обідраним боком; він говорив так, як його дядько, але з тією різницею, що дядько тільки переконував, а Блоху треба було вибити з цього ідіота патронство. А ще він шукав очима Лізку. Він радий не бачити її. Коли я вийшов і сів на табурет, радники ще більше напружилися. Наш патрон ще якусь годину ворушив животом, а потім зареготався, дивлячись запитально на всіх радників, а ті підтримали його. І несподівано запала мовчанка, всі глянули на Блоха, підняли склянки, випили і стали ляскати по плечі.

Потім починалася дорога крізь дикі хащі, плутанина в тумані, — листопад місяць, а снігу по коліна, а то і більше, — ми вибиралися на прямий шлях, минаючи порожні зупинки в ранковому тумані. В роті кисло. В очах нічого, розпач за минулим. Нагадувало весну. І коли ти прожив у цьому світі рівно половину, тебе чомусь завжди тягне порівнювати, але навряд чи це втішає. Ми їхали назад. За кермом сиділа Лізка. Я бачив її худенькі плечики, рівну напружену спину жолобочком, що просвічувався навіть крізь вовняну сорочку, а Блох сидів якось боком, видно його обличчя, що відтінялося то зеленими, то синіми, то червоними віхтями світла, і світло часом переходило в неіснуючий якийсь у природі колір, наче тяжке тіньове покривало спадало з його плечей — тоді найбільше видно його зморшки, глибокі борозни від куточків рота до квадратного підборіддя. Обличчя з поглядом мертвої рибини. Ми під'їхали до безлюдного Хрещатика з дірками переходів, з неправдоподібною, але все ж таки існуючою коробкою Центрального універмагу. Ми піднялися вгору на Театральну, колишню Ленінську, і я подивився на пагоду театру, що облущеними стінами світив на перехрестя вулиць. Потім ми виїхали на Проспект, не доїжджаючи Володимирського собору. Тоді мені подумалось, як в молодості я любив повертатися цією дорогою: жовта маса світла злипалася, авто рухалися величаво, як в якійсь поезії, наповнюючи мірним торохкотінням простір від Євбазу, що колись стояв на місці універмагу «Україна». Єврейський базар. Або жидівський. Кому як впадало в голову. Жовта кипляча маса котилася з гори на гору, з синім димом вихлопів, з трунким відчуттям і передчуттям солодкого відпочинку і нереальної метушні, що її вчинили люди у цьому вулику. Я згадав, а може, це приходило раз по раз, вириваючись білими світлинами з моєї пам'яті, моєї розтрусної свідомості, видихи невимовного щастя, що навряд чи збувається. Я відчував, як мене скочує в інше життя: червневий день в диму сонця, в диму попередніх дощів, а тролейбус викрешує іскри, западає на бік, і я притискаю до грудей великий акваріум із золотими, чорними китайськими півниками. За спиною піднімалися будівлі, кожна чудніша і прекрасніша наступної. Я вискочив на Фучика. Спіткнувся, задивляючись на гарних жінок у вітрині перукарні. Рибки лежали під ніжним, ще не жорстоким червневим сонцем, билися одна об одну плавниками, подібними на султани, що їх носили жінки з чеського кордебалету.

Ми доїхали Шулявської, колишньої Большевика, повернули на курс жовтого цідила автобуса за номером сімнадцять. Іноді Блох обертав голову, і як голова оберталася, то чорні провали очей взагалі ховали вираз, напевне, зляканого школяра, що вперше побачив оголену жінку, і не тільки, вона віддалася йому, і він від несподіванки закам'янів перед розкішшю зрілої жіночої плоті, — я не знаю, я не бачив. І голова його оберталася на Індустріальному мосту, де він спрагло шукав оживлення, але було надто рано. І Блох реагував на свою тінь. Але чомусь я був впевнений, що він дивився на витончену потилицю Лізки з по-домашньому зав'язаним вузликом волоссям; вона ледь висунула кінчика язика, правила авто трасою, повз зашмульгану зупинку Караваєвих дач. І голова Блоха коли-не-коли оберталася, а погляд оживав на синіх коліях, де квадрат дому відтіняв інший квадрат, а в дворах ще панувала фіолетова ніч і шипіла лезами рейок перша Васильківська електричка. Навряд чи він був задоволений. Він нагадував мужика, котрий скопав добрих три сотки городу, а зараз сидів і думав про іншу роботу. Йому тільки заважала жінка. Було видно, як вона його дратує, попри те, що один її погляд примушував битися шалено його серце. Напевне, так і з Лізкою. Напевне, таке воно, справжнє кохання: на межі ненависті.

Лякаючись непередбачених наслідків, а радше перестраховуючись, Блох повіз мене до себе, на стару квартиру з пробитим дахом, де чутно воркотання голубів, а в пластиковий тазок падає вода. Ми сиділи на тісній кухні, сьорбали чай, заледве перемовляючись: така собі статистична українська родина, заміс міщанства й інтелігентності. Одним словом: ракли. Ні пришити, ні прилатати. Тоді Блох витягнув білий з водяними знаками папір. Кімната дихала урочистістю. Блох обвів усіх зволоженим, більше розчуленим поглядом, чіпляючись кожної деталі, додаючи цьому ще більшої торжественності але нічого не сказав. Навіть глибокодумно не промовчав. Перед ним лежав дозвіл на відкриття фонду якогось там Гловченка. Папір засвідчило кілька державних печаток, кілька підписів, з радниками. А найголовніше, там стояв дозвіл Президента. Вгорі державний герб. Блох облизнув губи. І сказав здавленим голосом: «Від сьогодні — ви всі патріоти…» Лізка хихикнула, але напоролася на його скляний погляд і замовкла. Він ще раз, наче телекамерою, пробіг поглядом вперед, взад, донизу, на опухлі Лізчині очі, на прокушену її губу, на тендітну постать, що тремтіла під зеленим светром; тим поглядом, в якому смерть, сонце, любов, і сказав: «Все, іди туди, куди треба йти!»

Від Лізки тхнуло потом чужих чоловіків, і це його трохи збуджувало. Він підняв їй спідницю, повільно, так, щоб я побачив, і став водити там рукою. Він хихикав, приговорював: «Молодцем… Молодцем. Добра у мене жіночка…» — до цього Блох ніколи не називав Лізку жінкою. Він облизував губи і говорив: «Моя курва. Моя блядь». А ми мовчали, бо це була, без сумніву, Блохова перемога. Через фонд він буде відмивати всі гроші, що надходитимуть нелегальним шляхом. Частина перепадатиме раднику, але тут теж віднайдеться вихід. Блох, наче читаючи думки, подивився на мене: «Хочеш Лізку. Знаю, сука, що хочеш… Але треба ділом займатися. Візьми на себе монастир, той, що за Голосієво. У нас відтепер почалося інше життя. Відтепер у нас могутній покровитель…» — але не видно було, щоб Блох з того пишався.

Від того дня він ще більше пішов у тінь. Від того дня я займався структурами фондів: циркулюванням і надходженням грошей. Відкривалися ринки. Державний побор з'їдав майже весь заробіток, тому ми віддавали державі десять відсотків, а решта перекидалася на фонд. Всі гроші, зароблені на наркотиках, проституції, на торгівлі нелегальними документами, торгівлі живими людьми, а рахуй, теж проститутками, все надходило на фонди, на їхні філії, що я з того дня скажено розробляв. Мною було відкрите місце, що через кілька років називатися стало Китаєвською пустинню. За давніх часів тут, у Голосіївських лісових хащах, ховалися монахи-відлюдники, які робили вичитку одержимих бісами. Дурень валяється, а монах, об'ївшись корінців, знай читає якоїсь молитви. Кажуть, допомагало. Потім комсуки, через Лавру патріархату Московської церкви в передчутті кризи відкрили монастир Китаєвська пустинь, куди почав збиратися досить химерний люд. Коли наші дісталися туди, то там ледве-ледве жевріло життя. Ми почали торгувати деревом, переховувати товар, людей, перераховувати величезні суми на користь монастиря. Батюшка Прокопій, чи якось так його називали, навряд чи знав добре російську та українську. Ця скотина до того була мусульманином, турком, що сховався від своїх братів-терористів. Він тупо підторговував гробами. Якось серед ночі від синіх озер в тиші ми почули кроки. Лізка сиділа і курила позаду, свердлячи ненависну спину Блоха. Дорогою, що нагадувала серпантин, в поночі ряд у ряд рухалася неймовірна процесія з білих, тільки-но виструганих трун. Пахло сосною, чоловічим потом, бражкою. Ми намагалися їх зупинити, але один бородатий мужик, ґелґочучи незрозумілою мовою, витягнув обріза і бабахнув по машині. Наші наздогнали його біля самого монастиря і утопили в озері. Вони витягували його кожного разу, як тільки він знетямлювався, а потім знову опускали у воду. Він кричав і просився, але нарешті замовк. Труни продовжували свою подорож.

Одного гожого дня я заприятелював з доктором Оліховичем. Симпатичний чолов'яга, він розповідав мені довгі історії про гармонійне перелаштування світу, він був чистої води буддистом, в темному англійському костюмі, з білими манжетами, з пробором посередині, наче лорд, зализаний і напахчений найдорожчими парфумами. За добрим коньяком, за справжньою кавою, що її готувати умів тільки я, за розмовами про Моцарта і квантову механіку, про розширення свідомості, про платонічне кохання і зоофілію ми проводили вечір, аж поки доктор не розповів свого секрету: він підробляв тим, що у дітей злиднів вирізав одну нирку, часто ставлячи брехливий діагноз. Коли я розповів цю банальну, можливо, давно відому історію Блоху, то він забігав кімнатою, закричав не своїм гласом, тріснув Лізку по задниці: «Підвалило роботи… Негайно притягни сюди доктора!».

Доктор був романтиком своєї справи і взагалі романтично налаштованою особистістю, доволі обдарованою, бо на першому курсі медичного університету він писав широкі оди на честь правителів, ректорів і деканів. Це мало наслідки за дефіцитом обдарованості, які гибіли на кухнях або по мордовських таборах. Доктор міг годинами тинятися вулицями міста, весь торжествено піднесений, з палаючими очима, споглядаючи, зовсім по-шиллерівськи виставивши ногу, прекрасні будинки ненаглядного минулого. Доктор Оліхович кохався на бароко, а ще годинами міг розповідати про жовті прохідні двори, з ліпленими статуями, колонами, повитими мороком таємничості й чарівністю загадок, кохання і пороку. Він не знаходив собі місця, якщо вихідного дня не надибував нового дому, що давав наснагу для роздумів, доволі глибоких і філософських. І це вражало його серце так сильно, що доктору бажалося занотувати це до грубезного зошита, розквітчаного віньєтками, трояндами, холодними і розсудливими фразами великих філософів. Доктор завжди порівнював будинки з людьми. Останнє складалося не на користь людства. Хоча людство доктор теж любив, ніжно і трепетно вболіваючи за його майбутнє: він навіть писав листи до ООН або до самого Президента Сполучених Штатів. Він навіть отримав відповідь, чому був несусвітньо радий. Доктор Оліхович говорив завжди ніжним, вуркітливим тоном, вібрував вдало голосом, витренуваним перед люстром, як диктор телебачення — від сексуальних перепадів до пафосного гніву. Він любив своїх родичів, що мешкали десь на березі Азовського моря, і постійно надсилав їм грошові перекази. Він ніколи не говорив про політику і політиків, бо чомусь вважав їх за дебілів, а їх заняття вартим психіатричної лікарні. Доктор Оліхович прославився у вузьких колах як естет. Чепурним, зібраним, з сивіючою борідкою і вишуканими манерами. У Лізки, коли вперше побачила його, загорілися очі, і вона сказала, що оце виховання, не те, що ви з Блохом, — бики і конюхи. Оліхович ненавидів слово «несправедливість». Якщо він видаляв у когось без його відома нирку, то мотивував це виключно тим, що у нього надто багато родичів і подорожчала квартплатня, що його колекція марок з різними палацами, будинками, колізеями досить давно не поповнюється. А найголовніше — він же доктор Оліхович. Він мав коханку і коханців. Як і кожен модний чоловік, доктор Оліхович був романтиком і бісексуалом.

Але дощовими вечорами, коли морок опадав як щось суттєве, як те, чого можна торкнутися пальцями, і це зробиться в одну мить можливим, як перша пекуча любов розкидає волосся вашою щокою, торкнеться вологими губами; але дощовими вечорами, особливо літом, я любив його слухати під нестерпне, але чарівне дзеленькотання птахів, ми переставляли тупо шахові фігури, бачачи, як в далеких лугах цвіте гречка, повітря нижуть стрижі: знову дощ, і це радувало; а дощовими вечорами, у повній безнадії, з придихом сірки, під тріск невимовний, далекий лускіт цикад я любив його слухати, заворожуючись дивними пасажами, колообертами цілих систем; його слова, здавалося, завмирали на якусь мить, затим розбігалися чорнилом по неякісному папері. Він, як і кожен порочний чоловік, говорив пристрасно, а не палко, відтісняючи вас з велетенського життєвого простору, відсилаючи в неіснуючі світи, в далечінь уяви, де йдуть дощі на Антильських островах, а там довгоногі оголені мальтійки. Оліхович вдало варив воду. І всі, від путанок до обдурених домогосподарок, мріяли про сивоволосого, з благообразною борідкою доктора Оліховича.

А перед цим одного гожого дня я з'явився між трьома велетенськими рядами ліжок, — це скопище гноюшників, гомиків, старців називалося лікарнею, — тут тхнуло корвалолом, хлорованими простирадлами, лізолом, купами запрілих у передсмертній конвульсії тіл, прогірклою кашею, ненароком санітарами і хворими перемішаною з сечею. Тут розкидав общипані крила відчай. Я крокував між рядами хворих людей, що вже навряд чи відчували саму потребу лікування, котрим вже нічого не допомагало, і чим більше я бачив смолянисту жагу в їхніх очах, готовність жити, викликану ліками, тим більше, тим глибше мене вкидало у холодну байдужість, а вони тяглися до мене вигаслими поглядами надії.

А перед тим Блох, вже у своєму новенькому офісі, обставленому десятками непотрібних речей, за блискучим, відполірованим ручним методом столом, де бовталося його чомусь гостроносе відображення, говорив низьким сиплим голосом, щоб я їхав і привіз сюди Густава Оліховича. Я вже не говорив Блоху нічого, тільки помітив маленький синець під оком, у самій лунці, де проміння зморщок. Я вже нічого не говорив Блоху, розуміючи його, як він глибоко в тіні, як його роз'їдали ревнощі за Лізкою, божевільні гроші, яких він навіть і не уявляв отримати. Він балушив очі, вибльовуючи слова: «Я хотів заробити собі на будинок…» — але гадати, що Блох дійсно заробляв собі на будинок, дурнувата помилка. Тому мені ліпше остерігатися або мовчати. Я намагався відшукати дорогу за кордон, але з того нічого не вийшло. Хтось доклав Блоху, і він з'явився у повному супроводі, зі здоровенними мужиками з битими мордами, з охороною в міліцейській формі. Я спаковував валізу. Тільки зайшов Блох, я поставив валізу на місце і пішов перевдягатися. Блох стояв посеред кімнати, засунувши руки до кишень, розхитувався, а потім сказав тільки одне: «Ну, ну, ну…» — і вийшов, витягуючи за собою ескорт.

Ночами я думав про Лізку. Я знав, що вона навряд чи така, але я пам'ятав і жив тим ранком, вечором, і особливо ранком на Караваєвих дачах. Я пам'ятав її, всю по-хлопчачому завмерлу за кермом, тендітну і тремтячу, з мішками під очима, з чистим поглядом; внизу вимальовувалися, над синіми коліями висли квадрати приватних будинків, ліхтарне світло розливалося зеленими вогнями, синіми — давив мороз. І мені останнім часом доводилося мовчати, — іноді втома нагадує покірність.

І ми мчали полудневим часом прямо на розпечену сонячну кулю. Густав Оліхович розповідав мені про нове у психології, про новітнє у трансцендентній функції, але розмова не клеїлася, бо, як кожен добропорядний збоченець, доктор починав розуміти, що у нашій розмові, незважаючи на лагідне сонце, на затишок у природі, щось, видно, у наших стосунках змінилося, і тому очі його зателіпалися у виїмках черепа, наче він ловив щось тривожне у цьому червневому повітрі, напоєному сонцем, невимовною радістю, яка солодко ламала всі наші кісточки. Початком він з тривогою слухав кипіння протекторів, потім дослухався до приймача, але все боявся заговорити, наче зараз перед ним відкриється божевільна правда, після чого Оліхович не зможе жити у цьому світі.

Тоді він несподівано починає говорити про матір, — від нього тхне ліками, дорогими парфумами; його гарної форми каламутні очі, опущені в невідомість рядових прогулянок, зволожуються досить по-театральному, тому він витягає хустку. Він оповідає знову пристрасно., наче це не мати, а його жагуча коханка або наступна жертва: за лобовим склом перекочується сонячна куля, летить над Голосіївським озером. Тоді він починає оповідати — хриплим, зламаним голосом, глухим, як у старого алкоголіка, і тоді перед вами старий чоловік, напомажений, випрасуваний, як цирковий клоун, — він оповідає з патетикою шкільного оповідання, як мама довго помирала. Він описує все дослівно, до найдрібніших деталей, включаючи і запах кошачого посліду, консервованої малини, розбовтаної в окропі; він навіть розказує, як кричать кури на вулиці, й Оліхович б'є руками себе по боках, як двома велетенськими крильми. Розказує про вижовклі портрети на стінах, і тоді ворушиться, виникає, виростає думка, що Густав Оліхович це вигадав, щоб продовжити дорогу. Але я знаю, я розумію, що виною тому — гарний, прекрасний день за вікнами. І не більше. І я знаю, що ця поїздка закінчиться добре для нас обох, але цього не знає сам доктор Густав Оліхович. І це солодко напружує, обкладає таємницею кожен нерв.

Мене завжди дивувала Блохова безпристрасність. Він впивався у вас поглядом, холодив самими очима, у яких нічого не було, не могло бути, готовими зайнятися шаленим гнівом, але жоден м'яз на обличчі не здригнеться. Він говоритиме довго, протяжно, нудно, поки ви вже втомитеся чекати, розслабитеся, попливете, він оповідатиме якісь неіснуючі чи існуючі тільки для його уяви історії, доки не вліпить в очі: вам треба, шановний, померти. Це якось усіх шокувало. Бо він ще грався у благородство, якого ніхто з цих ублюдків не мав. Ніхто не вірив у чемність манер, вважаючи це за манірність.

Нарешті ми вже прибуваємо. За вікнами сиплеться сонце. Я спостерігаю, як коридором пройшла Лізка з кіпкою білих паперів, вбрана по-діловому; я встигаю подумати: нащо вона йому зараз, коли один порух мізинця кине до ніг тисячі дівчат, але я зараз ловлю себе на думці, що я забуваю Блоха минулого, в мені вже живе маленький деспотичний чоловічок, що апелює в короткому проміжку до минулого і майбутнього мого життя. Опріч мене, моя професія кілера навряд чи й Блоху приносила задоволення. Навіть нікчемний колишній радник, що зараз у залі телебачення, мав більше задоволення, ніж він: завів цілий курятник, з ведучими, з дикторшами, і ласує потроху, впивається маленькою, химерною, але владою.

Це була неділя, один з вихідних днів, до яких Блох ставився трепетно, як і до Лізки; видно, вона була його давньою пам'яттю, проте я можу помилятися; я дивився, як за вікнами снує жовтогаряче світло, обгортаючи дивними і невидимими хвилями навколишній світ, — невідомо, чому він змусив нас стовбичити у кімнаті зі стінами, оббитими червоною вагонкою, модерновими, абстрактними картинами, з невитравним духом дорогого справжнього китайського чаю. Густав Оліхович геть усе забув від страху, а я напружено шукав Лізу, забуваючи Оліховича і все на світі. Мені було радісно: я любив ці червневі дні, напоєні спокоєм, важкими радісними зливами, затишком небуденності, але повної сірості, де ніколи не розібрати: смерть — позбавлення життя як покара чи як найвища благодать. Все суще починає вертітися навколо тебе, як у несказанному дитинстві.

В проміжку якогось часу мені недовго доводилося жити за межами столиці; я кожен день цигикав на фастівській або Васильківській електричці, серед товариства пикатих і низькорослих мужиків, оповитий самотністю і перегаром, розпачливими криками, наче западалася сама земля, — рівно о восьмій я відміряв свій час, глипнувши на білу привокзальну вежу, що нагадувала білу цукерку, і спускався до метрополітену, виходив і крокував сірим і безлюдним Хрещатиком, здається, у березні місяці, минав гастроном, сходив по переходу, просмерділому рудими міськими щурами, п'яними і нахабними двірниками, малолітніми немитими повійками. Якийсь час це нагадувало кишенькове одкровення, коли в сіромі дня, в навислих фантомами сутінках я чекав невідомо кого в підземній трубі переходу, притискаючись до мокрої і холодної стіни, сподіваючись на випадок, що мені в чомусь поталанить. Я намагався повернути свою долю, що вже, напевне, давно повернулася в інший бік, торохкотіла на проіржавілих коліщатах, але ні я, ні мій дух не хотіли миритися з цим, кидаючи запеклий, німий виклик фатумові. В проміжку цього часу мене заколисувала тупа і ядуча самотність, невимовна самотність, тиха і печальна любов, що не говорила, а була німа, як риба у глухій березневій воді; ночами я сидів у невеликому містечку, неподалік столиці, з велетенськими мостами, потворними будинками, з вийнятими вікнами спогадів, я жив у містечку, де знав тільки одного бармена, п'яницю і бабія, але доброго хлопця. Іноді він мені, як жебракові, давав гроші. Я купував собі книгу, буханець хліба, невеличку пачечку чаю. Тоді я не їхав до столиці, а в тиші читав, слухаючи, як кухнею ганяють миші навипередки, а в повітрі наливається святами. Я не витримував, бо чекав п'ятої години ранку, коли електричка потягне мене перед шматками сонних містечок, селищ, сонних і нікому, здавалося б, не потрібних, як якісь давні батьківські настанови; я потім влітку, в немислимій спекоті буду їх пізнавати. Але з часом я звикся з цим божевільним ритмом, він набирав якоїсь музикальної прелюдії, лягав шовковистими полотнищами людських згадок і таємниць. Аби не любов, що роз'їдала мене, як іржа, то неодмінно все б скінчилося добре: я б зроду не став професійним убивцею. І то був прекрасно прожитий час. Я приїздив до столиці, я заходив до під'їзду, вимитого і ще мокрого від ганчірки прибиральниці. Я натискав ґудзик дзвінка, і мені відчиняли: пара темних, блискучих, підсвічених жовтим вогником ізсередини очей вистрілювали у мене любов'ю, як нагорода за божевілля самотності, за муки зневіри. З часом я починав розуміти, складати ціну вимученому щастю, бо навіть зараз думаю, що для мене ще не все втрачено. Потім я шкодував за вузенькими провінційними вуличками: надворі мороз, дівочі голоси, а у тебе пачка чаю; скоро Новий рік, і ти роз'їдаєшся нестримною любов'ю. Ти тужиш за людьми, але вони оминають тебе, як облузану стіну ще доброго будинку, що відслужив свій вік, але ще годен служити. Але з часом все осипається, відходить, тільки ночами зводить під горло, що могло бути інакше, але назад нічого не повернеш, як не зупиниш долонями дощ. І приходить час, ти збираєшся на свято, на Новий рік, у сліпій задумі юності, минаючи будинки за будинками, але щось тебе вже насторожує, і то тільки на мить, і ти вже безоглядно віддаєшся повному щастю, що круговертить це чудне місто. Ти чимчикуєш приспаним містом, наперед знаючи кожен крок, деревину, облущену літеру на вітрині, і в переході ти бачиш божевільну з дивними видовженими рисами обличчя. У неї чорні передні зуби і допитливі кошачі очі. Вона телефонує раз, другий, третій; вона дратує мене, бо мені необхідно подзвонити, але нічого з того не виходить, бо божевільна нарешті дотелефонувалася, і голос її лезом летить чорною трубою: «Алло, це морг?! Так, це морг, скажіть, будь ласка?! Ага… сьогодні до вас привезли новонародженого хлопчика, так, так, так. Я його мати… Признавайтеся. Віддайте мені його…» Голос у неї писклявий і низький. Я пізнаю її — у неї є кавалер, олігофрен Гриша, що п'є тільки пиво і продає свою наречену дванадцятилітнім лобурякам, які прогулюють уроки. Але ця новина у підземному переході закінчує мою епопею. Зимовий ранок. Це я вже розумію. Навіть тоді, коли мені радісно відкривають двері, й тепло світиться пара очей.

Блох з'являвся тихо, наче відрізана дверима жирна тінь; він нагадував літо на вгасанні. Він виникав перед нами у ту хвилину чи навіть по тій, коли ми вже досить втомлювалися, кидали марну затію його дочекатися. Він був, як крик божевільної в переході, в якої ще не опало, як у кітної скотини, черево. Коли він з'являвся, то мене підмивав ізсередини спокій, що навіювало притамоване, але з годинами, секундами, миттєвостями все більше усвідомлене відчуття помсти і провини; я розумів, що мене не могли зрушити ні його холодна погроза, яка нічого не обіцяла, бо він знав усім нам ціну, ні тихий лагідний шепіт, що більше збуджував, ніж заспокоював, обіцяючи невидимий, зовсім параноїдальний світ. Я зрозумів, що у мені жила спокуса, а тому як більшість людей жили нею, то вони тягнулися до моїх пор спраглими губами. Але чомусь не Лізка. Я її кохав. Це спалахнуло у моєму паху того літнього, високого, сліпучого дня. Вона з'явилася тоді у коридорі ще раз, але на цей раз спиною, так близько, що ніздрями я вловив тонкий запах дорогих парфумів, кислого тютюну і поту Блоха. Ніколи Лізка не була так далеко від мене. Я зрозумів, що любов віддаляє, а не зближує людей. Чиста любов між чоловіком і жінкою. Якщо щось трапляється, то перед вибором, де запанує ніч. І ніч та буде їхнє життя разом, і вони потемки шукатимуть одне одного, зрідка знаходячи. Це щось інше, Ніж спрагла лихоманка очікування. Я буддист, а може, збоченець. Я прочитав усього одну книжку по Дзену і зрозумів, що цього мені і недостає — некерованості. Коли я зрозумів, що зайшов надто далеко, то відчув, що мені пізно кудись повертатися. Я, напевне, збоченець.

Блох одягнений у сірого костюма. Його звичний улюблений фасон, досить дорогий, щоб цього не розуміти. Скромно. Як для більшості клошар, що оточували його у квітчастих сорочках, — дуже скромно. Його виголене до рожевого обличчя зі слідами боротьби, років нестачі підточували його прямі риси, чіткі брови і безпристрасний сірий погляд. У ньому вмістилося щось від людини минулого. А обличчя нагадувало українських аристократів. Це було найстрашніше, бо світ обертання цієї людини далеко не шляхетний, та навряд чи він жалкував за старими добрими часами. Він запросив доктора Оліховича широким жестом, але цей порух нагадав йому щось, він якось трохи знітився: цей жест, видно, щось викликав з минулого, ударивши в ніздрі запахами комірчини, складу, лантухів з борошном, мишачого калу. І Блох, напевне, піймав на мені тінь давнього минулого, і кінчики його губ увігнулися досередини. І я пішов слідом, розуміючи, що йому зараз потрібна моя допомога.

Доктора Густава Оліховича довго били. Те, що називалося биттям, включало у процедуру легенькі стусани під гузно. Блох власноруч лискав його по писку трьома пальцями. Його, напевне, потішало тремтяче рожеве воло, перелякані, напіввилізлі з орбіт очі. Блох лискав його щиглями по носі. Доктор хникав і пукав. Він намагався це зробити якнайтихіше, але завжди, коли намагаєшся, то робиш навпаки. І тому рівно через п'ять хвилин доктор Густав Оліхович стояв на колінах і канючив, щоб його відпустили. Блох, видавалося, спостерігав білий полудень, простягнутий до горизонту, перекинутий через кам'яниці, зло блискаючи очима, покусуючи губу. Потім він присів на край столу, несподівано заговоривши:

— Шановний, ви відібрали, ні, ви викрали у мене навіть надію. А ще ви дозволяєте собі тринькати робочий час. Ви викрали у мене три хвилини, плюс ще дві на роз'яснення. Наголошую: сюди вас запрошено для того, щоб від завтрашнього дня ви зайнялися донорством живих органів. Донорів ми будемо відшукувати самі, їх приводитимуть у окреме місце, де ви проводитимете операції.

Блох подивився на мене. З усього було зрозуміло, що йому непереливки, але дивився він на мене, наче перед ним скляні двері. Затим привели якогось китайозу. Китаєць виник тихо, як тінь. Китаєць усіх перепрошував, чемно кланявся, але щось чіпляло в його кролячих червоних очах деручким жахом так, що доктор Оліхович голосно пукнув, а Блох сказав «фу». Тільки китаєць нахилився в поклоні, я встрелив з «берегти» йому в потилицю. Постріл був вдалим, бо очі вискочили з орбіт і повисли на ниточках нервів, перш ніж китайоза звалився на підлогу.

Дорогою назад доктор Оліхович намагався довести, що він нічого поганого не замишляв, то радше велика життєва помилка, від котрої всі ми психологічно залежні. Я з ним погодився. Доктор Оліхович продовжив свою думку, наголошуючи, що нирка дітям злидарів зовсім не потрібна, що однієї досить, що у нього дуже багато хворих родичів, а особливо він дуже прив'язаний до своєї мамочки: він навіть витончено пукнув. Мені тільки довелося усміхнутися і сказати, що нічого особливого не трапилося, просто професійні вичавки, що доктор сам би згодився, але на це знадобилося б дуже багато часу, і що такі речі ми компенсуємо. А щодо китайози, то тут ми вирішували свою справу, доктор до неї не має ніякого відношення; китайоза прихопив з собою дуже велику кількість грошей, а ще намагався залучити до цього діла карні органи, проте ми і їх не боїмося. З цими словами я підвіз його до клініки, сірого велетенського напівпорожнього дому. Я наголосив йому, що обов'язково заїду за ним о першій годині, бо о другій на нас чекатиме перший добровільний донор. Він ще раз, при слові «добровільний», пукнув, прожогом вискочив у двері, лишаючи запах дорогих парфумів, випраної білизни, напрасованих штанів і ліків. Інтелігентний запах.