Син тіні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Частина перша

Дядько

Завжди добре розводитися балачками у свята, коли вигасають сни, а все бовтається у густій мелясі оманливого щастя. Ніякої турботи, ніякого клопоту, якщо сам не накличеш собі на голову. Навіть віддалено згадуючи той день, не можу прийти до пам'яті. Як і більшості людей, що прожили довге життя тут, на цій землі, мені не доходить, що ця скорбна печаль і юдоль і є їхнім життям. Кажуть, що наша батьківщина велично красива з висоти пташиного польоту; тоді я готовий на неї дивитися згори цілу вічність, тільки дивитися! Тому, видно, лише в такі дні трапляється щось подібне, що перевертає ваше життя, як пожолоблену жерстяну посудину. Видно, тому Блох з'явився, наче привид, на залізничному пероні саме тоді, в сизі, прокурені й пропиті украй свята. Відтоді минуло двадцять літ. Але всі, до останнього бомжа і каліки, що збивалися за бульйонним кип'ятком під місією Червоного Хреста, пам'ятають той день. Так пам'ятають рівноапостольних. Можливо, я перебільшую, але коли когось любиш або ненавидиш, то завжди витримуєш його у пам'яті, й він стає, набираючи цінності, наче гірке давнє вино. А тоді, двадцять років тому, всі до одного на пероні, мов ужалені, попіднімали голови. Проститутки позіхнули протяжно і тихо, а коти-сутенери, що бездіяльно вешталися, замітаючи холошами перон, навіть присвиснули і провели Блоха довгими поглядами. Пустими поглядами, наче пилюка, гнана серпневим вітром. А Блох стояв, похитуючись від голоду, із задубілим до зеленого обличчям, облизуючи кінчики губів, що порепалися і зараз нагадували місиво. Якраз пробило четверту годину. Саван сну і відпочинку для святкуючих. Рівно о четвертій вдарив електронний годинник, вирвавшись даремно з утроби привокзальної пустки. І зараз, перекинувшись пам'яттю в той час, я спокійно, з відчуженістю, говорю: біда рухає правду, і цьому немає ради.

Тому з віком вчишся поціновувати рештки життя. Інший час, той відрізок, слугує для цього короткого, маленького, нікчемного копіювання з райських кущів, якщо вони існують у природі Бога взагалі. Найстрашніше: чим більше ти віриш, тим менше ти знаєш, тим більше тебе опосідають чорні думки, які заважають насолоджуватися рештками життя. За плечима у тебе, позаду, м'ясорубка. Але того дня було світло празника, а я нипав пероном, сподіваючись прихопити роботу полегше. Людина так і нишпорить життям, аби від нього відкрутитися. Це легше, ніж кривавим потом здобувати свій насущник. А тому смерть ніколи нікого не тішить, але є тим сурогатом, що підсилює смак життя. Життєвий дороговказівник. Якщо ляку перед смертю не існує, то саме життя полишене сенсу.

Говорю майже відверто: з таким от успіхом можна пролежати лежнем за вивченням всіляких святців та спостерігати, як розносить пилюку на сонці. І тому в мене упало серце, коли я побачив Блоха. Так радіють і лякаються старі рецидивісти-грабіжники, коли бачать свого ватага. Я тоді був надто молодим, щоб відрізнити, де любов, де ненависть, де похіть, а де сама матінка клишонога смерть, хоча останню ти розрізняєш у найприкрішу мить. Така вона, таємниця буття.

А того дня Блох стояв, як людина, готова прийняти все: кулю в обличчя, тюремні кайдани. Він стовбичив під прицілами цікавих і злих очей: злидні нікого не тішать, не роблять кращими і розумнішими. Він стояв, а сонце валило оберемки світла: дахи почервоніли, а в кімнатних дзеркалах воно билося і лягало лагідно, наче жінка у теплу постіль. Сплять передчасно постарілі повійки, поклавши зморщені, наче печені яблука, обличчя на руки котів. У кожного свій олімп і своє падіння згори. Тому я не дуже дивуюся, що Блох подався саме сюди. Він тоді потребував допомоги якнайбільше, але сам не думав нікому допомагати. Людожерство, життєве людожерство.

І він стояв, трохи опецькуватий, з лантухом, у засмальцьованому костюмі, блукаючи голодними, але з голками розуму в зіницях, очима, навіть не сподіваючися на смерть, а напевне знаючи, що переможе. Він тоді вірив так, як вірити почав наприкінці, але навряд чи те правда. Більшість з його особистого життя — домисел, хоча і правдоподібний. Але що з'єднає нас, що розведе: поїзд рухався за поїздом у солодкій бовтанці свята; і цього не зупинити, як не перегородити назавжди долю, — вагони викрешували іскри, синє полум'я, розтираючи чавунними колесами крем'яхи. На якусь мить Блох пропав у широкій смузі світла. Видавалося, що він пощез, він помер, зник назавжди, розчавлений металевими колесами, задутий і розвіяний вітром, і що потік людського марнославства, марноти припинився, і час зупинився на залитому сукровицею світла пероні. Але все тільки починалось.

Того сизого дня, як і пам'ятного для мене дня на узбережжі Прибалтики, я вийшов зі своєї старої квартири на Жулянах. Доля має таку властивість, вона не рухлива, а летить розпеченим клинком вам прямо у серце: можу сказати одне — я дивний чоловік; можливо, хтось вважає мене шизом, бо я намагаюся поєднати в собі розуміння добра і зла. І того дня я першим угледів налите кров'ю і сивухою обличчя сторожа Бокіна. Він колишній сторож, але нікому й у голову не прийде, що цього ідіота, цього невштивого кретина розшукує Інтерпол. Він дрібний курдський шахрай, який не захотів воювати за незалежність. Він заядлий педофіл і часто онанірує під вікнами бані заводу «Большевик», навіть досягнувши неабиякого статусу у вищих колах. Ми зустрілися поглядами через багато років, плентаючи втомлено вимоклою від дощу трасою по курсу двадцять другого тролейбуса. Тішило слух вуркотіння літаків. Мені подумалося, що ми живемо у країні чудес: плюнь — і все збудеться, і невідомо чому робиться гидко. Нудить і хочеться виблювати комусь на голову. Але не можна — дві вищі освіти. А ще — я кілер.

Тому, коли людина проживає довгі роки у вигнанні й самотності — вона завжди підозріла. Не інакше це склалось і в Блоха. Коли я рівно двадцять років тому зустрів його на залізничному вокзалі, мене наче по очах уперіщило: невідомість, таємниця цього чоловіка, його фізіономія були настільки недоречні в цьому світові, але наскільки він вмальовувався в навколишній світок, з сірим водянкуватим куполом вокзалу, з купами обідраних безпритульних, що сороками визирали з вікон. Мені ще невідомо було, що нас відділяє бетоноване кільце Севастопольської площі, високе сонце, запах порохового диму, свист кулі. Млівота сизого, голубоокого до жіночого, вавилонського ранку. І там буде Бокін, з перевернутим догори обличчям, що вишукує на небі сліди пророчеств святих, показуючи роздобрілим громадянам чорні дуплиння зубів. Мені б не хотілося оповідати побрехеньки, але неправда і правда такі різні, що в своїй багатоликості подібні одне на одне. Іноді неправда дозволяє безбідно збавляти цю упосліджену, затерту юдоль скорботи. Але вона існує в природі така, що іноді власним дітям радий перекусити горлянку. Це без усякого, — знаходиться кретин і наголошує, перетасовує картки і говорить: правда така ось, як оцет. І все. Тому мене завжди дивувала тупість. Або глупота. Кому як бажається, як хочеться, як дбається. Ідіотство — це як політ індика над білими парусиновими шезлонгами. Але в країні з чіткими жорстокими законами, благоволінням перед ними перш за все впадає в очі така особливість. А переважно вся людність — непрохідні тупаки.

Але про Блоха: вокзал котився у тиху бовтанку зимового сну. Мені вже доволі випадало збурлакувати, але навряд чи я б здивувався, аби зустрів на пероні Франкліна Рузвельта чи воскреслого Тамерлана. Але то був Блох. Він стояв, засунувши до кишень руки, широкі штани лопотіли на вітру, а він стояв, задерши голову, наче його заворожували чорні хмари, що розбивалися об купол вокзалу. З одягу, дорогого, але досить поношеного, я зробив для себе приємний висновок, що справи Блоха покотилися під укіс, і причиною тому, напевне, або його чергова авантюра, або намагання влаштувати державний переворот. Він з тих людей, що полишає грітися вдома всі дитячі й юнацькі ілюзії, але пам'ять його якимось дивним вибриком повертає до них, він підхоплює той вірус і йде далі в світ. Можливо, це його таємниця. Але ці дитячі ілюзії ніколи не вбивають. Ви несподівано відчуваєте, як ваша щелепа відвисає, коли з цього виходить щось матеріальне, як воно набирає форми, наче глина під руками гончара. Такі вони, нездійсненні мрії. Він, напевне, з тих людей, що колись вирішили, що сумних історій досить. Але це теж ілюзія. А зараз він стояв, похитуючись у галюциногенних випарах голоду, і риб'ячим поглядом зирив на сірий, потухлий купол залізничного вокзалу, що нагадував тріснуту дитячу чашку. Мені хотілося покликати Блоха, але щось застрягло у мене в горлянці, наче світ дійсно набрав дивних форм, наче хто мені вперше у житті показав, яке воно, оте життя, є насправжки. Нікуди ви не дінетеся, нікуди не пожалієтеся: віч-на-віч з власною смертю. Того дня ми таки зустрілися. Брудний і подертий одяг Блоха привернув до себе увагу, і дільничний міліціонер підійшов до наших чергових. Савеліч підійшов початком до наших сутенерів — товстозадих, смердючих і ледачих кремезних чеченців з червоними від кокаїну ніздрями, слинючими семітськими губами. Селюки. Вони, як купа гайвороння, залементували і відмовилися навіть говорити про Блоха. Одні божилися і клялися, що його дійсно не знали, але навряд чи це було правдою, бо більшість з них працювали досить довго у підпільному борделі Блоха. Інші, щоправда, допомагали їм добиватися в неймовірно короткі строки державної субсидії. Ці коротконогі субчики, з кучерявеньким волоссячком на скронях, руденькі, як пацючки, вчорашні піонервожаті, комсомольські ватажки, яким доля підкинула фарт, і вони з нікчемних підстилок, вічних посміховиськ перевтілились одного гожого дня в директорів великих заводів, з котрих він збивав данину, але людину ти не переробиш. Тільки, можливо, геній може впоратися з тисячами дрібних і різних справ. Ці маленькі, налиті спермою і смальцем скнари розтринькували державні гроші, як власні, будуючи своїм невірним жінкам, своїм коханкам п'ятиповерхові вілли, розливаючи моря шампану, привезеного тільки-но з самого Парижа. Вони розмінювалися на такі дрібниці, що справжньому діловому чоловікові виходило лишень німіти з подиву і сорому. Але вони, аж до відсидки, аж до смерті, намагалися вдавати з себе велетенських воротил. І цим користався Блох, маючи неймовірні знайомства у всіляких міністерствах. Він годинами простоював у чергах, він роками підколупувався під кожного чоловіка, ночами вивчаючи його психологію, режим дня, звички, аж до недолугого гороскопа. І в один рік він поклав на свій швейцарський рахунок скромну суму, перевівши її через фонд якогось там Головіна чи Головка. Він обходив закон із законного боку, уникаючи страшенних податків, що ними держава у корені знищувала бізнес. Але це в майбутньому.

Проте полишмо це на якийсь час. Чеченці мої відмовилися від Блоха з невідомих причин: він був гарним хазяїном, завжди відрізнявся порядністю у тому, що стосувалося грошей, жінок і горілки. Цьому він навчився у дядька, що все життя пропрацював у торговельній мережі, проходив у одній сорочці двадцять років, вітався виключно з Арнольдою Бухгельдівною, продавщицею і німкенею. З нею ніхто не вітався, бо вона фашистка і зрадниця. Дядько Юхим після ранкового моціону робив велетенський гак — проходив стару занедбану ливарню з чорними виваленими вікнами, потім його виносило на широчезну вулицю, просто під липи, що слинили добру половину літа прямо людям на плечі. Він ішов і ні з ким не вітався. А день його, найчарівніший день, починався кожної середи, коли дядько готував собачатину для хворих своїх легень. Туберкульоз. Від цієї хвороби він іноді навіснів щодо жіночої статі, але так, загалом, тримав себе в руках. Ми мешкали в одному будинку, подібному до барака для військовополонених або довгої свиноферми. Дядько жив окремо, там, де колись була комірчина крамаря. Крамаря розстріляли німці за сховане золото. Крамар біг вулицею з велетенським лантухом, напханим червінцями. А потім його побачили, всього заюшеного, з тим-таки лантухом: він притискав гроші до грудей, а кров рвалася з голови короткими фонтанчиками. Він ще був живим, але чомусь ніхто не захотів йому допомагати. Тож дядько мешкав у крихітній комірчині з одним вікном майже під самою стелею.

Дядько хворів ще й на «гімерой». Назву цієї загадкової хвороби повторювало ледь не два квартали — донизу і догори. Дядько людина набожна, але балачок про душу, про потойбічні світи, про ще якісь там апокаліптичні явища він ніколи не любив. Він був, напевне, тією людиною, яка вірила точно у титли закону, або просто до нього не пристала ота вся гівняна віра нашого народу в забобони. Дядько вірив у своє діло. Він не говорив і такого, а видавалося, просто жив, заклопотаний своїм «гімероєм» і сухотами. Кажуть, він страшенно не любив речей, а особливо коли перебирався з місця на місце, де бував і де йому доводилося жити. Єдиний предмет його захоплення і поваги — це витяги з Карного кодексу України, що він засклив, взяв у гарну рамочку і почепив на стіні. Як вже згадувалося, то мешкав він у кімнаті навпроти. Сухий кашель, матюччя. Ніяких розмов, ніяких скарг. Маленький обскубаний грифон з жилавою шиєю, обкрученою синіми набухлими венами. У вихідний день він ніколи не зачиняв дверей, а сидів у дверному отворі, весь у холодній тіні, купаючись у пилюці, що нею сонце бавилося крізь тріснуту шибку; він сидів спиною до нас, розкарячивши ноги, потім раптово зводився, знімав штани, наче не помічаючи здивованих поглядів вуличної шантрапи, що заздалегідь приходила подивитися на таку-от дивину. Дядьків «гімерой» плутали з сифілісом. Це було темою розкішних таємничих розмов, коли холодний зимовий вітер стугонів у шибках. Тож дядько демонстративно знімав штани, виставляючи свій зморшкуватий курячий зад, якось дивно присідав, подавшись наперед, згинаючись сам, відстовбурчуючи свої гострі коліна так, що сині яйця теліпалися між стегон, потім безпристрасно поволі засовував свого костирлявого пальця між половинок, у чорну діру ануса. Грифон тобі, канатоходець над проваллям часу і пороку. Потім він кректав, смачно сьорбаючи губами повітря, прокручуючи ліворуч і праворуч пальця. Так кілька разів. І говорив невідомо до кого: «Гімерой! От, падло, таки гімерой» — ці слова він повторював кілька десятків років, доки його не забрали до Полтавського централу за розтрату, і він повісився на шнурку від бандеролі, що вже передав до тюрми його небіж Блох. І всі мешканці, ось ці цікаві паскуди, що піддурювали вихідними своїх чоловіків, потроху підсипаючи до борщу щурячої отрути, і їхні чада збиралися біля дверей, початком хитро й боязко виставляючи писки, вертячи зіньками, а потім, давлячись, перлися і ледь не стромляли носа у поверхню білого унітаза, обляпаного блідими плямами крові. Вони задихалися від захвату, наче велетенські рибини, які не знають, що ось-ось потраплять під удари найпотужнішого гвинта. У них палали очі, ворушилися жовті від збудження язики, аж липка слина збігала на підборіддя. Пацанва просто верещала від захвату — маленькі нікчемні кровушники, що вродять не одне покоління вбивць за покликанням. Ну, у кожного свій хліб, а совість не кожному потрібна. Як індикові крила.

І дядько, байдужий до людської думки, поправляв штани, затим хазяйство, розвертав бліде до зеленавого обличчя і говорив з єхидним пафосом, смакуючи кожну фразу: «Шкода мені вас, ішаки, але хрєн з вами!» І навіть доктор Павловський, що частенько заходив на чарку до дядька Юхима Блоха, говорив великомудро, що ото в нього від вічних нервів, від невлаштованого життя: тут доктор завжди робив дуже розумну міну, бо вже був дуже п'яний, але напускав на обличчя такий вигляд, мовби таки щось розумів у поведінці дядька Юхима. Дядько взагалі мав крутий норов, але доктора слухав з превеликим задоволенням, навіть з хтивістю в жовтих очах. Ніщо так не дратувало дядька, як пси або обласна ревізійна комісія. Ще дядько не любив людей, так говорили. Але навряд чи це правда. Думаю, що чоловік жив за іншими законами, там, де глибока тінь ховає зморшки, печалі, добродійства, і тільки один Господь сподобить перед смертю його. Його навіть шкода, бо коли ми дивилися, як він самотньо мандрує під дощем, то нічого вже й говорити. А псів він не любив тільки з однієї причини: лікарі приписали йому вживати собаче м'ясо і лій. Дядько жер його тоннами, але нічого не допомагало. Він ригав тим салом, і місяцями від нього смерділо псятиною. Дядько весь час поривався перестріляти усіх псюг, що скавуліли, рвали шерсть за ґратчастим вольєром, але хитрому докторові вдавалося припинити це безчинство. Осоловілий від самогону, доктор знову натякав на холостяцьке життя, а дядько поривався дати йому в писок, бо його діймало одне: ревізії. Дядько важчав за столом, дивився на синій квадрат вікна і говорив, що треба знову робити революцію і його замучив «гімерой». Потім протирічив собі, випускаючи щось на кшталт: віслюче життя, йолоп завжди думає про революцію, а не про те, як зробити краще так чи по-інакшому.

Людині не варто чогось забороняти; тільки-но вона скуштує самої заборони, як тільки вона почує її смак, то її неодмінно потягне у ту невідомість, нехай там клацають велетенські ножі гільйотини. Ось доктор. Ця сволочуга практикувала на абортах, на тоді заборонених. За три роки його існування в нашому містечку ім'я Павловського обросло такими невиданими чутками, таємницею, що в порівнянні з ним Рокомбаль — недоносок і вишкрібок. Але вони чомусь сходилися, дядько Юхим і Павловський, хоча одне одного ненавиділи. Доктор з іншого світу, наче неіснуючий в уяві фантом, нікому не потрібний, враз набирає монументальності ката: люди полюбляють сцени. І тому, коли він робить вишкрібку Соньці Метлушенковій, то під його вікнами цілі юрмища цікавих. Маленькі падлюги, вони думали, що кров'ю повинні сходити тільки заради їхньої забави. їх виховала війна. Вони жили нею. їхні батьки пам'ятали війну, їхні діди жили війною. Війна і смерть стерли тендітні риси на їхніх обличчях. Вони мали аристократичний вигляд, але плебейська кров рабства давно текла спаленими венами. Людину перестала цікавити відповідальність, вона почала жити святом, йти шляхом найменшого опертя. І ми з Блохом через десять років бачили їх, ще молодих, але з витертими обличчями, наче нумізматичні монети, наче древні могильні плити. І ми не кращі.

Потім наступала середа. Середа завжди випадала сонячна. Цими днями дядько підходив до вольєра, де скавуліли, затим притихали рудогриві лайки. І тоді ж, з боку бойні, рипнувши у пустку чорними дверима, з'являвся Сабалов, татарин. Він мешкав на бойні, над самим урвищем, і нічого більшого не знав, як різати велику рогату скотину. Коли у нього запитували: а якби отак штриконути ножем людину, то Сабалов напускав гумову посмішку і, дебілкувато розтягуючи слова, нечленороздільно розказував, як би він розтяв яремну вену своєму недругові. Але це так, він чоловік миролюбний і полюбляє виварені яловичі хрящі. Доктор, ця недолугість, це ракло з водянистим промовистим поглядом вибалушеними в темінь пекла очима, з рожевим і випещеним жіночим обличчям, де лягла тінями манірність і загадковість, з порухами закоханого гамадрила, рухами, конче далекими від справжніх, що підтверджував оксамитним голосом; цей пєдріла, тонкий з виду знавець східних наук і філософій, такий неприступний, що несподівано застукай його на нічній вазі, то вас заб'є у пропасниці істерики, перемішаної з подивом: як цей ангелоподібний фантом потрапив голою сідничкою у купу людського лайна. Проте це ефемерне створіння, що поглинало конячі дози горілки, морфіну, промишляло на заборонених абортах, трахаючи на прийомах пацієнтів — здебільше п'ятнадцятилітніх дівчаток, підторговувало і нашому Сабалову трохи наркоти. Азія, Азія, Азія. Скільки вовка не годуй, один біс, у ліс дивиться. Мені б хотілося бути безпристрасним до обох, але чим я вирізняюся у світі? Тож цей тип з ангелоподібною зовнішністю, з тихими й солодкими розмовами, що викладав у медичному технікумі філософію, естетику, гігієну, що носив у кишеньці набір для педикюру і був взірцем чистоти, несподівано для міста зґвалтував дванадцятирічного хлопчика, небожа нашого Сабалова, а останній на допиті підтвердив, тупо засвідчивши, що хлопчика він, Гришка Сабалов, продав за калим доктору І цей світоч, ця загадка купила у Юхима Блоха німецьку трофейну гранату і підірвала під собою, з диким вереском тягаючи сонячним днем кілька метрів гарячих і смердючих тельбухів. Міліцейський наряд, що тільки-но приспів, спостерігав з превеликою цікавістю, як він конає, покурював, перемовлявся. Хтось оповів, що вони навіть встигли розказати кілька бородатих анекдотів.

Але все ж таки: історія існує для того, щоб люди брехали одне одному ще більше, перебріхували історії. Гришка Сабалов ще цього нічого не знав, як і ми, пацанва, причаївшись за великим зеленим парканом.

Гришка Сабалов заходив якось з двору: він довго вагався, наче боявся переступити невидиму грань, поволі занурюючись у невідомий світ запахів, людей; через хвилину тяжка тінь злітала з його плаского круглого обличчя, щось подібне до посмішки падало на губи, він відчував, напевне, таки відчував внутрішню силу, тому так довго розкурював прогірклий сирий «Казбек», ганяючи дудку між поламаними чорними пеньками зубів, випихаючи з нутра вчорашню сивуху. Він підставляв останньому осінньому теплу пласке своє обличчя.

І коли у його рисах проступає несусвітня тупість, що вмощується на ваших очах у кожну виїмку, то світу відкривається безпристрасність ідіота, повного незрозумілої дикої хтивості. І у святі Гришка не годиться, тому що Гришка жив не як святий, а не тому, що він ідіот. Халіф на годину. Пізніше нам з Блохом доведеться бачити такі обличчя нуворишів, нових парламентарів, нових багатіїв. Нічого у світі не можна заборонити; це однаково, що зупинити вітер.

Дядько тією годиною сидів на ослоні, умліваючи від сонця, від радості осені, але очі ворушилися, як дві живих п'явки: він душив на ногах фурункули, спустивши штани зеленого «хебе». Після кожного вичавленого фурункула він облизував губи і дивився у протилежний напрямок, у протилежний бік, навіть здавалося, що він взагалі забув про притихлих вгодованих рудих псюг, про Гришку з роззявленим заслиненим ротом. Потім у повітрі щось ворушилося, завмирало, і ми бачили, що Сабалов тепер дужий, міцний і його не перемогти, а обличчя у дядька якесь нещасне, навіть зле. Сабалов брав до рук зашморга. Він розтягував мотузку, голосно бренькав нею, підхихикував. Псюги, розімлілі від жратви, втихали. Сабалов зупинявся, упиваючись тишею. Зараз Сабалов красивий мужик. У нього сухий тріск в очах. Він теж частина цієї легенди, що люди витворили життям. У нього розкішна чуприна, намащена милом. А дядько якось дивно і безпорадно сидить на порозі, світить впалими грудьми. Пацанва метушиться за акаційками, торохкотить гілляччям об паркан. Дядько смикає цигарку за цигаркою. Зараз добре видно його фіолетові квацьки неживих очей, готових налитися люттю, ненавистю, чим завгодно, але не любов'ю. Він думав, напевне, про роботу або про життя, що його відбирає у нього поволі, але впевнено хвороба. Ще він думає про жінку сторожа Прокопенка. Прокопенко ходить сторожувати до каналу, де склад, там днями і сидить, п'є гірку тиждень, а потім лупцює дружину. У нього гарна, писана, але блядь, дружина, тому його, видно, і тримає на роботі дядько, бо робітник з Прокопенка ніякий, а жінка у нього як мальована. Це навіть через багато років зрозуміло. Війна завжди підкидає фарту. Сабалов потягує дудку казбечини. Дощ прогуготів зранку. Туман стоїть дворами, падає м'яким крилом аж до Берегової. Зараз я вже бачу очі Блоха. Дві чарівні картинки. Сабалов піднімає руку з мотузкою високо, проти горлянки, проти очей, відчиняє ногою двері, а сучки підтискають хвости, розбрідаються кутками, скалячи ікла. Народу, тобто пацанви, прибуває. У школі, через старий сквер, закінчилися полудневі заняття. Б'є бронзовий дзвоник, злітає чорне гайвороння. Я знаю, що дзвоником б'є косоока Люська. Вона косоока, руденька, але доладна. Волосся у неї гарне, воно розсипається на сонці шовком. А Сабалов ухопив цупкими пальцями за загривок руденьку сучку, що ганчіркою повисла у повітрі, заскавуліла протяжно на кілька дворів, забила у повітрі лапами, і руде, шовковистими воланами волосся Люськи нагадувало йому обгиджену шерстку псюги. Напевне, тому Блох ніколи не любив рудих жінок. І тоді я спостерігав, як він з диким жахом дивився на людину, що перебувала в тіні й світлі, в тіні й світлі. А затим ось Сабалов, промовляючи, надуваючи губи, з шумом випускаючи повітря, облизує пучку великого пальця, з гучними приахкуваннями, на кшталт вірменського «ах-вай», чіпляє на сука старезної, відполірованої роками мотуззям гілляки груші-дички псюгу, в какашках, шерсть якої обліплена пласкими глистами; він їх принципово не забивав: забобонний страх перед кров'ю чи поганське поклоніння в далеких віках перед жертвоприношенням диким азіатським богам? Розуму в його вузьколобій, з важкими щелепами, мов із слонової кістки, голові вистачало на прогулянки від розваленого ковбасного цеху і на гостину до дядька Блоха. І день у день, з року в рік, крокуючи топтаною стежкою, Сабалов усвідомлював авторитет персони, а тому губи від злості, втіхи, себелюбства у нього синіли. Але Авторитет. Раб потомків Тамерлана. Камергери при дворі царя теж мали графські титули: це не заважало їм носити лакейські генеральські лівреї. Тому Сабалов, з усього, вважав себе кращим за бидло, що населяло наше містечко; півмісяцем повні губи, а як вішав, то тішився по-дитячому. Отакий герой і покидьок.

Жінок він панічно боявся. Боявся, певне, з тієї причини, що китайця, який підторговував морфієм і гашишем, різнокольоровими ліхтариками: синіми, зеленими, червоними, — знайшли мертвим. Хтось розламав йому голову — кажуть — і засадив у лоба цвях з картонною табличкою: «Геть жовтопиких! Геть від наших жінок! У Тайвані могло бути гірше!» У китайця водилися неабиякі гроші, і всі жінки містечка — хто в думках, хто як — горіли бажанням заскочити до нього в ліжко. А перед Сабаловим жінки тремтіли — вони визирали з вікон своїх помешкань млосними і повними відчаю поглядами недолюблених. Сабалов, у свою чергу, коли шпацірував до помешкання Блохів, відчував спиною їхні хтиві погляди. Сабалов боявся помсти. І була ще у містечку Нонка, начальниця клубу, яка давала тільки начальству: прокурору, начальнику міліції, а на найгірший кінець — аптекарю. Інколи Нонка нікому не давала. Така собі місцева Бріджит Бардо, недоторкана провінційна красуня, яка тамадувала на весіллях; а там гляди — гордо сама труси зняла. Сабалова прозивали тхором. Від нього дійсно смерділо, як від тхора. Але гонор Сабалова не дозволяв такого. Він беззаконно привласнив собі прізвисько — Кіт. Те, що Нонка ігнорувала Сабалова, діставало його найбільше. Шлях їхній на роботу проходив однією дорогою. Сабалов крокував позаду Нонки, а коли у нього набухало у штанях — траплялося це дуже часто, — він потирав здуту матню і говорив у спину Нонці: «Нон… Нон… Подивись, що у мене є…» Нонка знову обзивала Сабалова тхором. На цьому залицяння гицеля Сабалова закінчувалось.

Сабалов у молодості носив широкого крою ковбойські штани з мініатюрними лампочками, широкий борецький пояс і крислатий солом'яний капелюх. На ті часи мода була зовсім іншою, але Сабалов, як і кожен оригінал і нікчема, вважав себе за взірець. В юності Сабалов відрубував голови собакам, котам або кидав їх у кочегарку м'ясопереробного комбінату і верещав від задоволення, як тварини вибухають у вогні: в юності, на початку зрілості, Тхір закохався у Нонку. Застромити прутеняку між ніг — це називалося коханням.

Сабалов никав весіллями. Випити на дурницю в наших краях, як годиться, як і треба. Як належне. На одному з таких банкетів, куди забрів Сабалов у широких штанях, в крислатому капелюсі, де п'яний вдризк підполковник полтавської міліції, що весь час залицявся до Нонки, а та, кокетуючи, бігала між гостями і столиками в коротенькій спідничці, — трапилося те, що з гордістю будуть згадувати вурки всіх поколінь. Сабалов мало бачив. Він багато мандрував, але нічого не запам'ятав, окрім жіночих облич, жагучих ніг. Країни, міста, тюрми зробили з нього людину таємниці, мов велетенська масна тінь пробралася в його нутро. Він збуджувався тільки від запаху крові. Але щоб він мав ненависть до людей, то навряд чи то правда. Йому байдуже. Ні риба ні м'ясо. Ні холодний ні гарячий. Він — віддзеркалення дядька Блоха. Але щоб його роз'їдала ненависть… Навряд. З жінками у всіх негаразд. Навіть у жиголо. Але у кожного по-різному. Не думаю, що це пов'язано з жінками. Просто в Сабалова вповзла тінь. Нонка нагадувала, слугувала взірцем усіх жінок, яких Сабалов вилистував на сторінках іноземних глянсованих часописів.

На час рокованого весілля Кіт, або Сабалов, або Тхір, «відкоцав» тюремні нари три роки. Давали п'ять. Він у далекому Кустанайському на Новий рік зрізав верхівку ялинки біля пам'ятника воїнам Великої Вітчизняної війни. Поговорювали, що йому б намотали більше, але у чоловіка трохи з головою негаразд, тому і зійшлися на цьому. На «зоні» його тримали за шниря, не опущеного, потім за «відморозка», і в його обов'язки входило на параші опускати молодих хлопців. Під регіт паханви та вертухаїв Тхір давав їм імена: Люся, Лариса і т. д. Він мав і таке повноваження. Навряд чи йому це не подобалося, але не кожна людина має повноваження займати своє місце. Але задрипанця Сабалова скоро перевели в шнирі, а потім самого стидним чином опустили на параші. Бути сволочутою теж завидне повноваження. Люди заздрять, значить, на те є причина, — бути повноважним чогось такого, чого у них самих немає.

Нонка — вишукана пані. Навіть п'яна, вона по-сно-бістськи вертіла задком, відштовхувала короткою пещеною ручкою залицяльника. Граційно, наче мадам Помпадур, — задіваючи одвірки, вона подалася до озера, ніжно обіймаючи дерева, в схололу улоговину. Там і заночувала, сон зморив її під кущами малини. І тут, при свідках, з якими заклався, а повірені — три кореші по зоні, Сабалов заголив сукню і сонну взяв. Він хропів на ній, пускав соплі, кричав так, що було чути аж в Натроци. Чи вона нічого не пам'ятала, чи вдавала, але своє діло Сабалов зробив: ніхто так не відчуває задоволення, справжнього екстазу, як ті, що лежать на дні пекла; або мандрують туди без транзиту. Вони живуть тільки раз. Думаю, Сабалову поталанило. Він спробував райського блаженства там, де ніколи не буде. Ніхто не скуштує блаженства від земного життя, бо там, за межею, для нього не існуватиме. Тут їхній світ. Мені навіть думати про це не хочеться. Як і останнім часом про Будду.

І Нонка прокинулася в сутіні, з заголеною до пупа сукнею, вся в слизотинні. Вода важко шамротіла об берег. А наступним днем все містечко знало, що в улоговині вона займалася коханням з напівбожевільним Котьою: п'яна баба передку не хазяйка. Народ сказав: краще з Сабаловим, ніж з ментами. Різниця невелика. І тому Нонка, великосвітська дама задрипаного погорілого театру, яким є наше містечко, три місяці доводила, писала скарги, що такого не було, що її нахабним чином зґвалтовано. І подала до суду. Сабалов тільки розвів руками: нічого, мов, не знаю, імпотент, мовляв, і пустив соплі. Проте добрі знайомі Нонки: начі, полковники міліції, психіатри — запроторили Сабалова до божевільні, звідки він вийшов геть нормальний через три місяці й влаштувався до гицельні. А за тиждень до звільнення Сабалова в улоговині яру, де віком лежала чорна смоляниста тінь, на сучку висохлої шовковиці Нонку знайшли повішеною. Слідчий, молодий лейтенант, затиснувши пальцями ніздрі, доторкнувся до теплого тіла загиблої, в екскрементах. І криміналіст, і доктор затвердили факт самогубства.

Так Сабалов потрапив у святі мученики маленького провінційного містечка. Тільки один Блох, дядько нашого Блоха, сплюнув: «їх треба чіпляти на гілляку обох. Ту за мусорів, а цього, що він покидьок».

Мені доводилося не раз чути, як кричать люди, заготовані на смерть. Це не назвеш відчуттям. Я сам кілер, хоча з двома освітами, з приємним домашнім вихованням, з усім тим терпким непотрібним мотлохом. Але той день лишився десь на кривавому узбіччі свідомості, куди я інколи повертаюся пам'яттю все життя. Можливо, тому, що Блох мені часто його переповідав. Те, як Сабалов не забивав псів дубцем, ані різав. Тільки душив або вішав, маючи від того приховане задоволення. У кожного свої забаганки. Через багато років до мене дійшло: щоб убити людину, є безліч, набагато більше рецептів, надто вона хитра і розумна тварина. Можна язиком доконати кого завгодно. Тож Сабалов забивав псів за особливою методою. Чим дуже гордився. А дядько ласував свіжатиною або пив собачий смалець з медом. Сабалов зараз сидить під грушею на дзиґлі, показуючи своє простодушне вилицювате обличчя. Аби не хитрий вираз очей. У нього правильні риси обличчя. Публіці, народу таке годило.

Чорне гайвороння сідало на дашки. Дашок за дашком. І неба не видно, наче у велетенському вулику. Мені колись наснився такий сон, але то було на узбережжі Прибалтики, де я вперше спробував людської крові. А Сабалов зараз як живий курив, зиркаючи на дядька, що рівно нарізав у дюралеву мильничку стружки домашнього мила, гукаючи матір Блоха, щоб та хутчій несла окріп. Дядько відшатковував рівно половину бруска. Ми з Блохом знічев'я спостерігали, як він замотує мило у газету і ховає за комином у печі. І завжди: дядько нарізав мило, кидаючи лихий погляд на Сабалова. Що говорять очі співучасників: нехай їх звело горе, хвороба чи ще яка капость. Ненависть? Відчай і невідомість.

Несподівано я побачив малого Блоха через латку сонячного двору. Він ішов до дядька впевненою ходою і, видно, думав щось своє. Коли вони порівнялися, то я почув розмову. Глуху, розірвану розмову двох партнерів, а не дядька та небожа. Блох почав невпевнено, але швидко вирівняв свій дитячий писклявий голос. Він розказував, що у нього є надлишок зерна. Його влаштували на роботу до елеватора, щоб він відміряв зерно, і він робив це по честі, але вийшло так, що коли поділив зерно на всіх, помітив — лишилося більше половини, тому він знову запевнив дядька, що зробив усе правильно, чесно значить. Блох стояв і ошелешено озирався, наче хтось його повинен ударити. Дядько тихенько, про себе, покривив губи і запитав, чи малий часом нікому нічого не розповів, не пробалакався часом. Блох заперечливо завертів головою. Дядько лизонув сам себе усміхом по обличчі, крякнув і додав, що добре, дуже добре, але краще б він нікому не говорив, але про це теж потім, нехай вони поговорять іншим разом. Дядько Юхим перевів свій каламутний чорнильний погляд на Сабалова, що вже старанно білував сучку, густо і бридко спльовуючи під ноги, наче кінчав ротом. Губи у Сабалова сині, репнуті рівно до половини. І Блоху завертілось у голові. Але, напевне, того дня він скуштував усього, що розвернуло його долю в іншому напрямку; він відчув запах і смак долі, ковтаючи нудотну слину, нюшачи повітря, просякле псячою кров'ю, свіжим оббілованим м'ясом. Але про чуже життя так глибоко, так нечемно оповідати, як і тяжко, і неблагородно хамові доводити свою правоту. Щось подібне… Свіжа кров, свіжий вітер.

Завжди добре вести розмову від неіснуючої особи, коли за це найменше відповідальності; або ще коли останнього давно і дух прохолов. Але найбридкішим може бути те, що половину тобі розказаного бачив на власні очі. Гидотно копирсатися у власному лайні. Кожній людині подавай чуже. У нас знищене відчуття приватної власності навіть на рівні екскрементів. Але того сонячного дня дядько, примруживши око, розкидавши пук зморщок по обличчі, зважив на долоні велетенську червону коробку з-під чаю і смачно відрахував масні червінці. Червінці злипалися, а дядько слинив пучки і відраховував гроші Сабалову І ми, всі присутні, чомусь зовсім по-іншому глянули на дядька. Щось подібне мені довелося пережити на берегах Прибалтики. Тоді я числився лишень якимось клерком, але вже отримав завдаток за першого клієнта. Цей настрій, бридотний і солодкий, повторився там, на залізничному вокзалі, де над сірим вилущеним пероном мело листям і старими газетами. Гули велетенськими срібними бджолами літаки, тріщали і били колесами вагони, верещали вітри у високовольтних дротах. Гарне слівце «апокаліпсис». Морозом дере по шкірі. При цьому слові у мене виникали чіткі асоціації, що несподівано швидко обростали реальними обрисами. І тоді, в Прибалтиці, на засцяних вузеньких ренесансних вулицях, мені захотілося, навіть пробрало хіттю, якщо так дасте сказати, закортіло, як і під просмерділим куполом, під цим вавилонським вуликом, скопищем, цирком, повним солодких помиїв пороку, під цим куполом людської маячні й ілюзій крикнути Блоху. Мені забажалося впіймати крихку радість, аговкнути Блоха, як того дня, напоєного псячою кров'ю, сонцем, шаленим вітром і теплими червінцями, що їх відраховував дядько Юхим Сабалову; але тінь тяжко лягла на землю. Я бачив, як вона упала від маленького гастрономчика від Фьодорова, перерізала автостраду, лягла на тяжку металеву драбину, поближче напису «Нотаріальна контора». Мені знову прийшло на пам'ять Прибалтійське узбережжя з рівними капелюшками черепичних дашків, з холодним продувним вітром, і по щоках наче леза, а на душі солодкий спокій. Відповідність такого настрою не відкривала для мене таємниць, бо всі таємниці пропащі. Але це вже налаштовувало на ніжність, лоскотливу ніжність, від якої паморочило голову: вам доводилося колись у дитинстві, поближче до тринадцятирічного віку, бачити, як оголена і гарна жінка заходить у річку, і лобок вам вже прибило мохом, і ви страждаєте від полюцій і від яскравих снів. Ось таке вперше я почув, відчув на узбережжі Надбалтики. І того дня я піднімався крутими зачовганими сходами, виметеними, вимитими; з тим відчуттям піднімаються, радше, сходять шістнадцятилітні дівчата, легко дихаючи, перемішуючи страх, ненависть, любов і похіть. Але це більше цікавість. Та легкий летючий настрій швидко розвіювався у теплій кімнаті, захаращеній кріслами з лев'ячими гнутими лапами, з оленячими рогами, що виростали десь із самої стелі; тут втруївся дорогий запах шкіряних, розкішних, пікантно зачовганих диванів у тіні декоративних пальм. Тут до десятка невідомих мені зовсім добродіїв, тому я насторожився, розвіюючи з невимовною печаллю свій солодкий, незбагненний настрій, намагаючись насамкінець пізнати, спробувати його на смак, лизнувши губи кінчиком язика. Але мені видалося доречнішим промовчати, я нічого не сказав, бо за стільки років бездомів'я, лютого голоду навчився ховати не саму думку, а навіть подобу її. Цьому мене навчив Блох. Тому придивлятися до моєї зовнішності — то зовсім дурне, зовсім намарна трата часу, як ловити руками горобців. У мене типова зовнішність клерка, сірої нікчемності з обличчям, подібним на бичачий міхур. Тож, навіть не вітаючись, присів у крісло, дивлячись з нудьгою крізь шибу, як по Даутаві вітер жене чорні хвилі, а хмари зовсім низько біжать над водою: білі, червоні хмари. Щось наче зашепотіло, повисло у повітрі й примусило мене прихилити голову-сипонуло на мене іскрами, різнокольоровими скалками розбитого скла. Я встигнув підняти руки, викидаючи наперед стіл, упав, скинувши пальці, наче у пантомімі, що її виконують глухонімі актори, і тільки голову струсонуло від удару, до мене повернувся той солодкий і тонкий настрій, що забивав паленою гумою ніздрі, що вуркотів тихеньким органчиком десь усередині мозку, повернулося таємниче захоплення, яке наповнило гірко-солодкою слиною рота. Солодка меляса розливалася разом з кров'ю широкими перськими килимами. По хвилі я вже крізь чужі лікті, згорблені смертю і передсмертними судорогами спини бачив тяжкі обличчя в масках. Але порівняно невеликий домашній досвід підказував мені, що навіть будь вони зараз без маскування, то навряд чи ви б щось прочитали у тій нелюдській безпристрасності. Робота робить з роками людину подібною до худобини. Прості собі обличчя, палаючі зсередини очі. Адреналін — це нічого. А затим шквальний вогонь порубав карликові пальми, і з-під них вилазили з перебитими руками окривавлені туші, що по-телячому мукали губами, намагалися щось вимовити перед смертю. Ось така непередбачуваність, коли, здається, ти можеш на своє виправдання бовкнути щось суттєве. Стріляли з кулеметів. Кулі рвали шматки зелені, збивали гілля, розвіювали густий запах пороху і крові, звуків і розпачливих криків. Кулі вищали, гули, намагнічуючи торжественний настрій. Стріляли впритул. І тому статечні добродії з осоловілими очима за грою в покер не встигали щось сказати. Вони падали велетенськими рибинами, казковими, переодягненими в чорні смокінги принцами, наостанку махнувши фалдами, як плавниками. Вони ще встигали побовтатися у купі пір'я, поролону, пальмових галузок. Але тоді вони вже були мертві. Рухалися вони тільки через те, що якийсь найманець пускав коротку чергу тілами. Тоді покійники або перегиналися, або переверталися. Декотрі бігли, наче курки, яким тільки-но перерізали горлянку. Іншим повідбивало голови, але вони уперто дряпалися по стіні, бризкаючи мізками і кров'ю. І тонкий запах пороху нагнітав торжественості. Це нагадувало запах сперми, солоного горіха, моря і крик немовляти. Зі мною було таке вперше. Я захоплено, з немислимою екзальтацією дивився на обличчя найманців, дивуючись візерунку в кутиках очей, промінню зморщок, що перетинали обличчя павутиною. Відтоді як вони з'явилися, вовтузня набула якогось значення, бо до цього був хаос, що його немислимо зрівняти ні з чим у світі. Люди з розбитими головами, поламаними руками, вивернутими пахами. Крізь короткі удари кулеметних черг я почув, як захлинаються від крику і крові їхні жінки; я побачив, я почув найбільшу насолоду, що приховує вбивство, кров: смерть тих, хто дає життя. І мені тоді забажалося стати на повен зріст і крикнути: «Ось ваша кров, ви її пийте!!!» Одне з тих створінь мені часто доводилося бачити у коридорах державної адміністрації. У неї широко відкриті очі, жовті, аж гарячі, романтичні очі. Я навіть захоплювався нею, але час невблаганно розвінчував усі ілюзії. Жінка — то найбільша ілюзія, що випала скорботою для мого життя. Іноді я ставив собі запитання: чи можна бути курвою, маючи такі очі? Але тільки з такими очима і робляться курвами. Надто багато спокуси взяти їх, виколупати і тримати на своїх тремтячих долонях. І зараз, тобто тоді, на холодному узбережжі Надбалтики, вона по-ляльковому наче забула, наче не вірила, наче не сприймала дійсність, що це не прелюдія, а сама смерть, починала грати — підтиснула до грудей руки, усміхнулася, крутнула кругленьким задком, затим несподівано плечі її опустилися двома перебитими крильцями метелика, бо черга взяла якраз нижче, під пояс: я повзав, плутався у теплих людських тельбухах, плаваючи у калюжах гарячої людської крові, намагався впіймати останній вощаний спалах, що колись плутав із золотим, в очах тендітної курвочки. Я думаю, що наших матерів курвами робила війна. Пам'ятав їхні кремезні, майже чоловічі постаті на картопляних буртах, з широкими вивітреними обличчями. Але зараз я повзав і бачив ці яшмові очі, цю купу нерозтраченої ніжності. Потім я знепритомнів від солодкавого духу крові, перемішаного з людським лайном. Більше нічого. Прокинувся від ніжного дотику. Я очуняв у напівтемній кімнаті, гарячий від охолоняючих трупів, з кислим, зовсім буденним смаком власної крові у роті.