Син тіні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Нарешті одному з переписувачів, що їх кілька стовбичило під колонами, під велетенськими очиськами люстер, вдалося дізнатися — Президент відсутній у країні; тому натовп жалеподібно зморщився, потягнувся довгим пропарфумленим, прокуреним, проновиненим хвостом розсідатися на заздалегідь приготовані місця; тут запрацювали ще одні підводні течії. Але найголовніше в цій країні — це умовності. Під ножем умовностей падала не одна велика доля. Кажуть, так гинули в недалекому минулому їхні вожді, улюблені й славимі. Треба дивитися на очі цих людей, на купи їхніх зморщок, що збігаються і розбігаються у немислимій міміці, котрій би позаздрили найуславленіші блазні. Вже відповідальність за те, кому потиснути руку, з ким і яким чином привітатися, з ким заговорити належним чином; за час мого перебування виросла, укріпилася ціла наука, що розробляла навіть подуви вітру, і як повертати голову чи плече, як трусити черевом і вертіти носом, як видихати чи вдихати при тому чи іншому чоловікові. Тоді державні справи видаються чимось середнім між клозетом і світським прийомом, що якимось чудом затягнувся на роки, проте справа вирішувалася швидко: одним розчерком пера. Видавалося, що держава існує для того, щоб ти на якійсь вечірці дізнався про нестравлення шлунка одного чи іншого чиновника, виділення потових залоз клерка з адміністрації, а сон генерала, що викрикує команди нецензурною, впливає на розвиток національної гвардії. Нічого нового. Навіть смішно, що світ такий подібний, і від нього нікуди не подінешся. Кожне засідання нагадує якусь середньовічну гравюру, де за столом збираються чорнопикі біси. Вони таки доволі симпатичні, бо намальовані, й навряд чи справжні. Тому в цій країні, ураженій глупим атеїзмом, цей герой сприймається, любиться якнайбільше.

Я його запримітив одразу. Довга, густа і страпата тінь, що її відкидав ескорт міністра фінансів, напханий чиновниками провінційних банків, колишніми бухгалтерами, колишніми радниками і стукачами і просто підбріхувачами та казнокрадами, що тріщали наперебій, затулила його постать. Нарешті він виринув з-за колон. Невисокий, але доволі дужий чоловік з невиразним обличчям, бо занадто чіткі у нього риси, навіть витончені, але про цю витонченість поволі у цій країні забулося, і витонченість у них стала межувати з брезклістю, солодкавістю. Радники, котрі трималися купи, але врізнобій, переглянулися між собою, навіть усміхнулися. Це трохи розрядило атмосферу, але дивина: люди припинили рух у бік концертної зали; вони зупинилися, так поволі зупиняється течія річки, коли у гирловині трапляється обвал. Люди припинили потік, наче купа диких мавп, чекаючи команди ватажка; невідомість розповзлася по очах і лицях страхом, і десяток пар очей закипіли переляком, його, переляк, можна навіть вловити на запах; лоби запітніли, шукаючи неіснуючу відповідь. А пан Блох, наче усвідомлюючи свою неминучість, стояв, засунувши руки до широких сірих вовняних, англійського виробництва штанів; він думав, але навряд чи це було правдою. Він просто вибирав жертву.

Першим отямився бородатий радник; він так повів бородою, що дружина його аж зойкнула, задріботіла, напевне, на місці. Вона й потім заговорила відривчасто, запально щось на вухо раднику. Радник намагався робити розумний, а не переляканий вигляд; нарешті, трохи повагавшись, скосивши оком на вусатого радника, він ступив крок уперед. Блох у квадраті охорони, не виймаючи руки з кишень, пішов йому назустріч. Вони зупинилися і кілька секунд ввічливо міряли один одного поглядами. Стало так тихо, що було чутно, як налаштовують музиканти скрипки. Радник простягнув руку Блох легко потиснув її, і вони рушили поруч, паралельно, але порізно. Радник хитро косував своїм азіатським оком. Блох ішов, пропікаючи сірим оком відстань тільки попереду, аж жовна бігали під натягнутою шкірою. Туга, пещена, цупка шкіра. Чомусь у мене забилося нездорово в голові про Бухенвальд — такою шкірою оббивали крісла німецькі гауляйтери.

Мені розповідали, що він зробив собі капітал, підторговуючи пиріжками. У кожен пиріжок чи піцу він недоважував десять грамів м'яса. І з того вийшов неабиякий капітал. Але це радше чутки. Достеменно я знаю, що з відома одного знайомого мого банкіра він, тобто Блох, враховуючи великий інфляційний курс, взяв у держави позику на кілька мільярдів і повернув ту ж суму рівно через рік, як і було обумовлено, але тоді, коли за ці гроші можна було придбати пару черевиків. Говорили, добрі відсотки здобиччя поклав у кишеню і банкір. Радник цього разу виявився не при ділі.

Потім дружина першого радника тихо підійшла до мене, взяла під лікоть і, торкаючись легенько пальцями, у неї так здорово це виходило, говорила в нікуди; вона говорила: «Він до вас підійде… Я просила… Так…» І вона голосно дзвякнула коштовностями на пухкенькій, але доволі гарній шиї: я вже знав від неї, що це подарунок легендарного і міфічного пана Блоха; як і багато інших, дуже цікавих речей, що з'являлися у булькатого, пелехатого радника. Багато золота і всіляких брязкалок, кажуть, Блох дарував усім дружинам радників. Радники мало цікавилися речами, їхньою історією і передісторією. Час від часу це навіювало досить невеселі думки, але життя, рух по ієрархічній драбині, рух у широкому просторі своїх колег, а зрештою, власна невштивість у подібних ситуаціях, але рангом нижче, змушували закривати очі. Проте всі говорили про пана Блоха. З інтонації голосу, так вдало прихованої, можна необізнаному чоловікові потрапити в халепу, зазначивши про себе: говорять не інакше, як про велетенську рептилію або справжнього кентавра. Та час від часу про нього намагалися говорити відверто: іноді зневажливо, іноді весело, і ніколи з повагою. Це щось радше межувало. Ці люди дуже багато часу проводять у розмовах про безкорисливість, про свободу, про любов: усі перелічені добродійства швидко зникають, як тільки ртутним поливом наллється надворі біда. Вони дивовижні, як діти: готові убити пророка, а слухати бандюгу.

Люди поновили течію, пхаючи свої обважнілі тіла, заклопотані голови до наготованих лож; радники проходили через інший хід. Я маю надію, що Судного дня нам не доведеться стовбичити у черзі, — тут запахло мускатом, східними травами, і вже зовсім безлюдний майданчик, весь, навіть білетер, повернув голову і побачив дивного чоловіка в червоному індійському сарі; голомозий, з правильними рисами обличчя, навіть ніжними, велетенськими чорними віями, він прикривав свої темні, великі, у півобличчя, майже жіночі очі з зачаєним, притравленим вогнем самолюбування. Він очолював охорону. Високий на зріст, і видно, як упівслова його починає слухатися охорона. Не тільки розуміти. Говорив він мало, майже не звертав ні на кого уваги, бавлячись лівою рукою вервечками, а правою раз по раз торкаючись пояса. У нього були атлетичні плечі, й при ході він ледь розхитувався. І тут я знову побачив ту жінку. Одягнена вона була зі смаком, витончено, без крику. Так одягаються тут повії, що досягли статку, перестали займатися роботою, але всі навички проституції були для них за життєве кредо, хотіли вони того чи ні. Чоловік у червоному індійському сарі досить безцеремонно розпихав людей, але ті нічого не говорили, не обурювалися, не галасували, тільки запопадливо усміхалися. Театр, де актори перегравали настільки, що це вже зробилося новим мистецтвом. І нарешті Блох зайшов до самої зали. Він зайшов і кахикнув. Неголосно. І ніхто не обернув голови. Люди чекали на виставу, а радше дотримувалися неписаного закону субординації. Блох щось сказав чоловіку в червоному, і слимача усмішка забігала у голомозого на устах. Жінка піймала мене своїми зеленими очиськами. Окрім втоми, я не побачив нічого. Вперше у житті я перелякався. Про такий погляд мріяли десятки відомих кінорежисерів. Погляд романтичний, порожній, і десь на дні лежала смерть. Вона торгувала нею. Вона уміло витягувала її з дна своєї свідомості; у цих витончених порухах, у гарному тілі, у розмові — сама смерть. Маленька машинка, що виготовляла смерть. У неї, напевне, жарке і ненаситне лоно, але тяжко лишатися з нею більше доби. Таких жінок називають дитям природи. До двадцяти років вони не мають своєї думки, а коли вона з'являється, то це думки усіх негідників світу. І ця особа вже не розуміє: так необхідно. І вона мене помітила в натовпі. І я потрапив під її погляд. Погляд якось зволожився, як мені видалося, і вона мені усміхнулася. Значить, я був потрібний цьому чоловікові, невисокому на зріст, у сірому костюмі, з широкими штаньми, з гострими рисами обличчя, якого чомусь ніхто не хотів помічати, але всі думали про нього. Один міністр фінансів припідійнявся і помахав поблажливо пану і пані Блохам рукою з лож. Блох не відповів, відповіли дружина і чоловік у червоному сарі.

«Ви Герман Нейман?!» — це запитання застукало, ударило розпеченим осиним жалом. Я поволі повертав голову, з подивом спостерігаючи, як вискакують з-під мого погляду однакові голови, з однаковим виразом, з однаковими пісними ліпленими рисами. Я почув найчарівніший жіночий голос, але він перелякав мене настільки, що я навряд міг видавити з себе хоч одне слово. Потім все знову набуло матеріальних рис. Все зупинилося, і я в далекій панорамі побачив скрипачку, з гарними грудьми, але потворним брезклим обличчям, і нарешті — дружину пана Блоха. Мені нічого не лишалося, як чемно підвестися і відповісти: «Так…» — «Ви говорите майже без акценту…» — «Я студіював слов'яністику…» — «Ах, так…» — вона усміхнулася, доволі щиро, так можуть тільки професійні повії, що в Америці заробляють божевільні гроші. «Пан Блох бажає з вами поговорити…» — і вона чекала протесту, але я промовчав і підвівся просто під тарарам звуків, що у програмі називалися «Фантастичною симфонією» Гектора Берліоза. Я йшов за нею, поглинутий страхом, певною мірою відчуваючи, що з таких прогулянок навряд чи можна знайти вихід; я прямував за нею, віддалено вгадуючи невиразну тривогу, так, як ото буває у дитинстві. Ця країна кишить неймовірними пригодами, такими, що в Америці ніколи не побачити, проте у Штатах є щось інше. Ти за якусь миттєвість бачиш, як невидимі перепони ламаються, відкриваючи світу невиданому мій погляд. Але це вже романтика, подібна до Едгара По. Проте з упевненістю можу сказати, коли я слідкував за спиною, рівною і гарною, цієї жінки, то вже, напевне, з долею американського прагматизму, знав, що останнього і слід прохолов. Нічого у світі не могло зупинити падіння. Я йшов і крізь завивання, гармидер звуків чув, як вурчать пуза у закам'янілих перед французьким генієм панів, з орошеними від неймовірної натуги потом лобами, з вибалушеними очима, що нагадували безколірні водянисті кульки: ніхто, рівно як і я, нічого не розумів. Але по гурчанню газових каскадів у черевах, як по дорожніх знаках, можна визначити неймовірний фуршет, або обід, або вечерю, що чекає їх наприкінці вистави. Але ще є буфет. В бік буфету ми і прямуємо.

Ми зайшли до буфету. Банальність обстановки радше вказувала на несмак, а не на нетямущість. За вузьким, але досить довгим столом сидів чоловік у червоному індійському сарі й поволі зтирав якусь жовту рідину собі під ніздрі; він навіть не звернув уваги, а дивився в інший бік, тільки всього раз зловив лихим блиском ока, але наче зразу вцілив, обличчя дівки. Біля нього сиділо ще двоє. І з тих двох я неясно чомусь розрізнив пана Блоха, що сьорбав ріденький чай, вмочуючи туди сухарі. «Індус» перестав набивати ніздрі якоюсь гидотною і подивився на Блоха. Погляд в обох був відсутнім, але щось мені говорило про таку річ, як змова.

До буфету стали заходити, здебільше по одному, ще люди. Вони заходили і сідали за довгого стола, неясно, навіть зовсім незрозуміло кривлячись, як на картині новітнього художника, де не розібрати ні виходу, ні початку, ні ідеї — самі очі, з претензією на погляд у вічність. За якусь хвилину, коли чашки з ріденьким або міцним чаєм — кому як до смаку — потрапили в широкі, з короткими пальцями долоні, мельхіорові ложечки старанно перемішували цукор, і сім пар сьорбнули, прилипли пересохлими губами до брунатної рідини, а в шлунки стравоходами пішла гаряча хвиля, нарешті вони всі на мене подивилися, як на десяте чудо світу. За вікнами велетенськими зеленими комахами висіли ліхтарні вогні. Нарешті голомозий повернувся, коротко засвітивши між нами карий погляд, але бачив він тільки жінку в амбразурі синього вікна з зеленими мухами ліхтарів; пучки у нього іце блищали від рідини, що неприємно подразнювала носові пазухи. Неупереджене око могло це прийняти за наркотик, але навряд чи пан Блох і сам чоловік, доволі розумний на вигляд, могли собі таке дозволити. Потім він повільними рухами витягнув з кишені вервечки, без хрестика, буддійські вервечки, і втомленим голосом заговорив у невідомість: «Ми з вами побачитися давно хотіли. — Пауза. — Проте… Дайте стілець чоловікові, пане… перепрошую, Нейман? Так? Отож нам, тобто нашому підприємству, потрібні люди за кордоном… Враховуючи ваше минуле, тобто ваші заслуги, ми 6 хотіли навести зв'язки, не зі Сполученими Штатами, а з філіями в інших країнах і людьми, що колись працювали з вами у банківській системі чи мали відношення до таких… Взагалі, нам потрібні люди там, чим більше, тим ліпше…» — І він замовк, продовжуючи гіпнотизувати невідомий, але широкий простір паркетом до столу і від столу до вікна з зеленими мухами ліхтарів. Пан Блох початком не виявляв ніякої цікавості. Рипнули двері. У повітрі зависли мелодії вальсу «Фантастичної». Блох якось скривився, його вдарив по носі різкий запах. Він кинув на мене один, всього один-єдиний погляд: мені тільки зараз лишилося вирішити: жити мені чи вмирати. Я міг би пристати на пропозицію, але навряд чи це було 6 чесно і розумно. Я знав репутацію цього чоловіка, але не настільки, щоб давати свої рекомендації, які навряд чи мали 6 силу в самих Штатах, та у Гонконзі чи інших філіях це могло спрацювати стовідсотково. Але меткий погляд пана Блоха вирішив усе. Я не був придатним до таких речей. Я міг або мовчати, або отримати кулю в лоба. З двох одне. Який настрій випаде на цього пана. Я знав, що вони рано чи пізно вийдуть на напівмафіозні азіатські з європейською чи американською орієнтацією фірми, і потік лівого капіталу забезпечений. Але мене навчили обходитися коректно.

З дитинства мене привчили, що життя складається з великих і малих заборон, але все це оповите чарівною невідомістю; і цю чарівну невідомість треба прорвати, а там ось і знаходиться те, що складає наше життя, і як тільки я думав про ці речі — життя давало страшного крену. Батько говорив: якщо можеш дати раду фантазіям, то фантазуй.

Але те, що зараз було переді мною, мало чим нагадувало фантазію. Я теж бачив чарівливу жіночу постать у квадраті вікна, але говорив собі, що на вулицях цієї країни можна побачити мільйони і тисячі жіночих облич, готових віддатися або під пензель, або їхні тіла за найдрібніший кошт поставлять на коліна; цій, напевне, поталанило найбільше, тому що розплата буде, напевне, однаковою. Кількома тисячами років смердючого пекла більше, кількома менше. Ніякої різниці. Тим паче, що це ніколи не перестане боліти. Іноді мені видається, що нас заборонили від самого початку, і смерть не що інше, як справдешній кінець. Але це дурні фанаберії. Божевільні думки, коли тебе відділяють тисячі кілометрів від рідного дому. Тому мені зовсім не хотілося говорити. Почувався я набагато краще. Вигляд у мене був досить шерепкуватий. Проте пан Блох підвів свій холодний погляд від склянки і сказав: «Ми дамо пану… е-е-е-е… Нейману подумати. Але зараз він побуде в ролі гостя. Не більше. Ви 6 хотіли побачити країну більше, ніж того бачив нормальний, тобто пересічний громадянин… е-е-е. Навіть неординарна особистість, ну, припустімо, як наш Кловський, може бачити дуже багато, але не все. Так що у нього є час на подив. Світ, розумієте, надто дивовижна штука, тому я намагаюся ним не захоплюватися. Це прерогатива Кловського. Він естет. Він має більше вільного часу, ніж того заслуговує. Але він творча особистість, яка вдосконалюється. Він мені подобається, хоча я не люблю азіатів, нігерів і масонів… Хоча я є якоюсь мірою масон».

Я уважно слухав цю словесну кашу, намагаючись вловити в ній здорове зерно. Початком його можна сприйняти за хворого філософа, якщо саму філософію не величати хворобою. Несподівано я дивлюся на жінку і бачу, як у неї ширшають зіниці. Я читаю мрію в її очах. Я починаю повторювати собі синхронно, уперто, що це помилка, я повторював собі, але світ дійсно зупинявся в очах жінки, і світ зараз зупинявся на її очах, і не ховався, пропадав у холодних, але живих очах Блоха. Я люб'язно усміхався, відділений зовсім нереальним світом туману за спиною жінки, що ховав верхівки міста і зелених ліхтарів, що підсвічували велетенські плями домів, і починав поволі перетравлювати жах, ввічливо кланяючись, пояснюючи, що останнім часом у мене склалися досить неприємні стосунки з моєю батьківщиною. Блох усміхнувся, мовляв, він усе знає, а дружба з розумним чоловіком для нього найкраще, що може бути. Він уперто підсовував ще якусь тему, і я бачив, як наливаються смертельною ненавистю, навіть самою смертю очі Кловського. Вже за їхньою давньою слов'янською звичкою, мені почало пригадуватися, що мені снилося, але від того настрій геть зіпсувався. Ми ввічливо обмінялися візитками; потім мені запропонували склянку коньяку. Я не відмовився, вкидаючи одним духом пекучу рідину до шлунка. Чемно розкланявшись, я впіймав розріз її очей, що тріщали вогнищем, іскрами пристрасті. Я думав, що помиляюся.

«Ми зустрінемося після концерту… Так, пане Блох…» — дах Філармонії з усіма вензелями, дебілкуватими квітами і букетами, з картинами і пастушками, з чадом усім повалився мені на голову.

В антракті я намагався всидіти на місці, але щось з тривогою луснуло в повітрі — натягнулось і луснуло, як шість років тому у Вашингтоні. Я вже стояв на східцях і дивився, як під натиском інстинкту, корячись справедливому позову завжди бути з народом, легко і граційно сходив східцями, разом з усіма, перший радник… Тільки зараз я помітив чудову, золотавого кольору засмагу: кажуть, що він відпочивав чи їздив у справах на Кубу. Другий радник, зі щіточкою вусів, теж з дружиною, але вибілілий, навіть з нездорово зеленавим кольором обличчя від сексуальних забаганок, зійшов на майданчик трохи пізніше. Але теж вчасно, щоб продемонструвати свою причетність і любов до народу. Найскромнішим виявився міністр фінансів. Напевне, тому, що він був молодим, і в кулуарах усі цитькали на нього, наче він дійсно з усім скописьком міністрів розкрадав казну. Решта, що уявляла себе народом, дозволяла лаятися зі своїми дружинами, інші вдавали із себе столичних снобів. Я намагався зачепитися поглядом за когось, за щось серед десятка, десятка, десятка заслюнявлених ротів, але марно. Похід до буфету починав набирати пафосної ноти: порухи, рухи, напіврухи — все уповільнювалось, як у старому або модерному кіно. Якось спонтанно, всі в один раз, ставили ноги, наче затримуючи дихання, наче розтягуючи задоволення, наче це набувало значення великого релігійного дійства з містичним гумовим запахом: торжественний, але скромний поворот голови, яблука очей трохи навиліт, зіниці або звужені, або розширені, як у початківця-наркомана, як у першокурсниці педагогічного коледжу, що вперше прийшла віддатися, і не просто віддатися, а віддати честь своєму викладачеві. І вуркіт, що долинав з глибини єства: у кого з грудей, а у кого зі шлунків. Стількох міністрів за один раз, у такій кількості я не бачив у жодній країні. Міністри трималися осторонь щодо загалу. Міністри ходили під вікнами. Вони чинно проходили короткий шлях, розверталися і йшли впоперек. Вони по-старосвітськи трималися подалі один від одного, але ввічливо, з єхидненьким поросячим оскалом їхні дружини віталися з дружинами радників. Вони нікуди не поспішали, але по фосфоричному палахкотінню очей вгадувався лет їхніх фантазій, зачаєних на дні шлунків. Бідний Берліоз. Але потім мені хтось ввічливо роз'яснив, що ціна на більшу частину продуктів у театральному буфеті о цій порі знижена до неможливого; тому антракт має такий чудодійний ефект, якщо не сказати дефект, котрий, в свою чергу, накладає печаті суму, радощів, ну, все як належить при екстремальних ситуаціях, на їхні обличчя, змушував рухатися онімілі члени, готові за тижні, а то й роки бездіяльності атрофуватися в затишних кабінетах; їхні риб'ячі погляди говорили з пафосом, що все життя — це тлін, прах, пилюка в чиїхось ногах. І нічого більше. Кисле дихання доводило, що в їхніх будинках, незважаючи на статок, на видне становище у суспільстві, сонце радості ніколи не виїдає очей. їхні діти — це маленькі злодюжки, що зловживають становищем своїх батьків, а дружини сплять з водіями, щоб потім довести при черговому скандалі, що водій теж людина, але чому цій людині дозволяється більше, ніж іншим людям, як і двірникам, швейцарам у цій країні, — для мене лишається великою загадкою, коли службове становище вказує на чіткі риси характеру людини. Але тут все сплутане у немислимий вузол.

Я опинився несподівано нанизу, відігнаний гарячою людською хвилею під маршами, — на мене подивилося недобрим оком якесь авангардне створіння, з вилицюватим обличчям маргінала на задану національну тему. По хвилині, коли я очухався, прийшов до пам'яті, то перед моїм зором закрутилися задниці. Парад. Половинки задниць, затягнутих у дорогий матеріал, у модний матеріал, у старі, протерті, але акуратні штани чи спідницю. Шик і торжество. Вони живо рухалися, в одному ритмі навіть, перевалюючись під одягом, живо вибравши напрямок буфету, тихенько і акуратно попшикуючи. Вони були різні. До того різні, що я незчувся, як почав їх рахувати, а коли отямився, то кипуча вже пристрастями маса втягла і мене у свій маленький марнославний потік, і я поплив, наповнюючись відчаєм, серед обривків слів, фраз, запахів і звуків.

Це було дивовижно просто. Двері відчинилися, втягуючи чорний людський язик. Маківки голів застрибали, як яблука, пущені водою, але вони ще примудрялися шипіти звуками, клеїти докупи слова; я виринув і побачив перед собою акуратні столики в тиші золотавих абажурів, приємні розмови, манірні рухи поганих акторів, що їх у свою міру, незалежно від професії, виконував кожен з любителів романтичної музики нещасного француза Гектора Берліоза. Вони, щасливі, сиділи і гомоніли між собою, а за вікнами в зелених ліхтарях завмирало щасливе місто, велетенське місто, яке волею чиєюсь злою не стало третім Римом. Але це більше нагадувало пікнік, що закінчувався повальним п'янством. Це навряд чи можна назвати антрактом. Тому я поплівся шукати знайомих, розпихаючи, десь доволі безцеремонно, весь цей набрід велетенських, маленьких, великих, геніальних державних чиновників, що кожного тижня вішали собі заслугу на груди не меншу, ніж рятування батьківщини. Тут увімкнули кондиціонер. Ритмічний сухий звук змусив завмерти початком перший, затим другий десяток людей. Інші намагалися не помічати, тому продовжували рухатися до вільних столиків, але очі у них вже налилися безучасністю жаху. Вони якусь хвилину пхалися у спини. Вони ледь-ледь ворушили своїми головами. І звук повторився. Він нагадав звук автоматного затвора, але з тією різницею, що за звуком потяглось розложисте, гумоподібне хурчання.

Я намагався заговорити то з одним гостем, то з іншим, але з того нічого доброго не вийшло. Тому я прилаштувався біля самого столика, біля пивної стійки і замовив коньяку. Мене тривожило наразі тільки одне запитання: чи продовжиться велика «Фантастична» вічно упослідженого Гектора Берліоза, бо це мало нагадувало антракт. І далі, якщо це не антракт, тоді що це, чого чекати від цього божевілля. Та ось вдалося мені розгледіти знайому постать — це слідчий по боротьбі зі злочинністю. Він спеціалізувався на маніяках. Він знав про цих людей так багато, що міг розповідати годинами; можливо, тому він вже цілих три роки нашого знайомства мав шалений успіх у жінок. Дами ходили до нього і дивилися на цих людей, що мирно, з ніжними поглядами зверталися до них, вже зарюмсаних, про поміч і допомогу, щоб дами в міру своїх можливостей подбали про їхні нещасні сім'ї. Зарюмсані сентиментальні людожери. Більше від усього дами полюбляли спілкування з людожерами і ґвалтівниками. Радше і краще, аби це було сукупно: ґвалтівник тримав у собі людожера. Ця суміш зачаровувала дам. Вона наливала їхні очі невимовно гарним оксамитовим світлом, соком якоїсь небуденності, й вони говорили майже до ранку, якщо те дозволялося патроном, вони тріскотіли на всілякі несексуальні, навіть неземні теми з молодими і немолодими людьми, там, за ґратами. Тогоріч їм найбільше імпонувало тріо новоспечених бізнесменів, що якогось гожого дня вибралося на пікнік. Спиртного у них виявилося не в міру багато, радість бульбами сходила на губах і в голові, тому нічого ліпшого не придумали, як насмажити шашликів з власної подруги і продовжувати гулянку. Це трапилося десь у Донецьку, але випадок чомусь так зачарував столичних лікарів, міліцію і СБУ, що їх доправили у Павлівку, до божевільні. Кілька років знаменитості й не дуже знаменитості збиралися на колоквіуми, на сесії вирішити, що це було. Історія ця, як і всі, швидко захолола, похоплена потоком подій та іншими історіями, від яких холонула, збуджувалася кров у жилах великосвітської публіки.

Ми привітались, як давні приятелі, поляскуючи один одного по плечу. Він зразу почав оповідати про якогось маніяка, новенького і свіжого, про його інтелектуальне поновлення, про книгу рекордів Гіннеса. Ми наливали і випивали. Ми перекидалися на знайомих, заводячи розмову одним і закінчуючи кимось іншим. Навколо буркотіло, наливалося і жило на всю силу. Коли до буфету полилися витончені клозетні запахи, що ще не встигли встоятися кілька ночей, гармидер покрив тріск дзвоника. Натовп не зреагував. Коли до нас підійшов директор по розробці новітньої зброї, а ще він займався розробкою і переходом військових заводів на мирну професію, на виробництво цивільного, про що було сказано упівголоса, мій слідчий відкланявся, і ми продовжили розмову з вельмишановним паном: колись по моєму прибутті він хотів бачити свою безпутну доньку в моїх руках. Натовп наповнився випарами: алкогольними і сексуальними; вони помацували обвислі стегенця чужих жінок, хоча їхні нічим не поступалися новоявленим пасіям. Потиски рук і ніг під столами. Масні погляди. Сентиментальний розпач. Цей розпач забудеться над клозетом, коли шлунок спазмуватиме від позовів блювання. Розмоклий туалетний папір на підлозі нагадуватиме викинутий на кахлю людський ембріон. Директор щиро бубонів про якісь нові конверсії, якусь ахінею, що не притаманна його життю, далекому від усіх інтелектуальних і божевільних віянь салонних протухлих балачок. Він із задоволенням випиває зі мною коньяк, перепитує, чи не бачив такого-то, а чи не трапилася мені така-то; він скидає на мене своїм заворожуючим поглядом полтавського селянина, що знає толк у житті, а це химерне плетиво, кружало інтриг з потисканням рук, вітанням — це для нього невідоме, болюче, як вирваний зуб. І ми домовляємося, що зустрінемося обов'язково якось у офісі. Зараз у нього новий офіс. Шикарний і загнаний під європейські стандарти. Дивні люди, — живуть за азіатськими законами, а марять Європою. Наших американців займає Азія як екзотика, хоча це скоро почало обридати, і люди мріяли про зручні англійські каміни.

Тоді я почув легенький подув, наче вітер слизнув поверхнями столів. Я підняв голову, прошиваючи поглядом простір спорожнілого буфету, і побачив, як з-під вікна, підсвіченого зеленим ліхтарним світлом, відходить втомлена постать буфетника, а над столами подекуди тягнуться і обертаються на протязі вихрі диму від непотушених сигарет. Кондиціонер поламався. Тоді я почув подих. Тяжкий і жаркий. Подих обпік мені щоку, і я обернув голову. І бідні сни великих людей; я вдячний Провидінню, що я народився маленьким і сірим американцем, що досягнув середнього статку в себе на батьківщині, а тут зробився помітною постаттю у політичному житті країни, якщо сітку дрібних, дбаючих про кишеню інтересів можна назвати політикою. Тоді я побачив знову перед собою зелені очі й зелені вікна. Я вже досвідченим оком визначав, на скільки піднявся мороз — у декотрих місцях ліхтарі переливалися малиновим світлом, обтягуючи різнокольоровим коконом скляні лампи. Жінка стояла переді мною, трохи осторонь, вдало вибравши позицію, щоб я бачив струнке тіло, затягнуте у строгий діловий костюм. Подумки мені довелося прицінитися до неї як до повії, але у неї ще, видно, було не досить досвіду, не так розвинена інтуїція, щоб вгадати мої крамольні думки. Те, що вона прийшла мене спокушати, ніякого сумніву не викликало. Я бачив, як палають її очі, — нерівним світлом, у яких вільно вживається демон, любов, зрада, ненависть. Маленька машина смерті. Вона ступила крок уперед, виставивши, мов з дерева точену, ногу, і складки на спідниці окреслили її втягнутий живіт, стегна, що круто ставили ноги, тонкий стан з правильними круглими грудьми азійської форми. Вона ще раз усміхнулася, але вже занадто, бо цього разу переграла. Тривало наше переморгування якісь долі секунди. Мені, напевне, треба зупинитися. Але ми підіймаємося на поверх, ще на один, аж під дах Філармонії. У неї холодні довгі пальці з наклеєними синіми нігтями, а половинки сідничок плавно ходять під тканиною, дивно і вдало з'єднані зі спиною. Мої ніздрі набиваються десятками запахів, що її оточують, і від цього голова йде обертом, від шипучих фантазій, гострих передчуттів задоволення, в передчутті найбільшого. Мені вже не хочеться говорити. Ось тільки ми пролітаємо половину сходинок, як закінчується волання нещасного Гектора Берліоза з його «Фантастичною» — відчиняються двері, висипаючи на білі кахлі чорні трикутнички людей.

Люди метушаться, кидаються до роздягальні, потім до своїх жінок. Радники сходять, не поспішаючи, але тільки з такої висоти досвідчене око може розібрати, де той чи інший радник. Жінка натягується, наче вся вихолоняє, закусивши губи, слідкує. Червоне сарі повільно, розкланюючись голомозою головою, проходить до виходу, гомонячи щось у японський сканер. Я штовхаю її у спину і кажу: «Іди…» Вона їжачиться. Потім чарівно, мовби сама до себе, усміхається і говорить: «Нехай… Я собі можу дозволити набагато більше, ніж ти собі думаєш…» Говорить вона неправильно, не так, як дружини радників, міністрів, депутатів. Але все збивається чарівною мелодикою її голосу, її жестами, її розпашілим себелюбством. Вона прикушує губу, і зараз я бачу, що вона справді боїться. У неї тремтять коліна, ті, які я нещодавно хотів обіймати: переді мною провінційна дівчина у надто дорогому лахмітті. Очі у неї широко дивляться донизу, на чорний мурашник, що слідить сірими патьоками бруду, галасує. Блох, розмахуючи руками, прокрокував, розганяючи навсібіч людей. Я бачу його широку, гладко виголену потилицю; я бачу, як метушиться спокійний завжди Кловський, він то призупиняється, віддаючи команди решті, то знову поринає у сомнамбулічні, наркотичного змісту сни. Я знову намагаюся її зупинити, але вже несподівано потеплілі пальці цупко, зовсім по-дитячому чіпляються, обвивають мої. Зелено за вікнами.

Машину кидає з вибоїни у вибоїну. Ми перескакуємо Хрещатик, машину заносить, я потрапляю ногою на білого пластикового слоїка з полуничним йогуртом. Солодкавий запах, подібний на полуницю, повзе салоном. Водій лається. В пам'яті моїй короткій: слизькі східці, і вона біжить донизу, світить у очі білою шиєю з доладно зібраною зачіскою, зовсім домашньою; така неймовірна простота, що аж підтискає до горла, наче ось це стільки чекало на тебе, наче воно створене для тебе. Ось вона запала на ліву ногу, — каблук відлітає з тріском, вона обертає до мене просвітліле обличчя; нарешті я чую чийсь розпачливий, водночас зраділий крик. Це кричить Кловський. Вони зустрічаються біля вбиральні. Жінка симпатично стрибає на одній нозі, але Кловський непорушно щось вичитує, масно блимаючи зіньками, перемотуючи слова, як на відеоплівці, як на древньому магнітофоні; він непорушно, але в такт все ж таки похитується, маячи червоним індійським сарі, перебирає пальцями брунатні горошини буддійських вервечок.

Знову машину заносить, але цього разу водій вертить навіжено кермом. Зелені ліхтарі. Чорні стежки до білих квадратиків будинків. Я відчуваю, як за шибками холодно. Авто зупиняється. Ми мовчимо, потім вона починає сміятися. Сміється вона, як кожна повія на будь-якому іншому шматку землі. Але це мене не стримує. Мені нікуди діватися. Відтоді, як вона усміхнулася і налила в мене отрути. Я розумію все і нічого. Діти біжать додому, тягнучи за собою санки. Я вже починаю думати так, як думає їхній громадянин. Я завжди боявся цього. Але звикаєш до всього. Вона обхоплює мене за шию, її вологі губи закривають мої, і більше вже нічого не потрібно. Водій обертає голову, махає рукою і поволі виводить машину на трасу. Ми їдемо до мене. У мій бардак.

У неї асиметричне обличчя. Ніс з горбинкою. Я це тільки зараз бачу крізь тіні, що падають від довжелезних балок мосту. У водія ще запітніле чоло, пара поволі вихолоняє, і водій намагається з нами заговорити. У неї зелені очі: колись, ще в далекому дитинстві, вони іскрилися, а зараз у поночі нагадують камінчики, просто зелені камінчики. її груди крізь тканину, крізь викіт підіймаються легко, і до мене тільки доходить, що вона давно не відчувала. Машина гальмує перед під'їздом. Ми виходимо, і я боюся втратити, розвіяти на морозі, у поночі, підсвіченій зеленими ліхтарями, ту чарівність, що тремтіла ледь теплим вогником. Я спостерігаю за її рухами, за кожним кроком, і вона відчуває, трохи збивається з ритму, якось навіть незграбно, з перебільшеним артистизмом підтримує сукню. По ходу, — ліфт не працює, а на стінах написано «Комуністи говнюки» або «Мій телефон такий-то, сосу по утрам, даю сосать у вівторок — комуністам знижка» — телефон справжній, — по ходу я намагаюся розпитати її ім'я; вона обертає голову через плече, один тільки край, і говорить простим, але трохи здивованим голосом: «Ліза…» Густий шлейф парфумів, чужих чоловічих парфумів; мене трохи бере моторош, коли я уявляю кількість можновладних чоловіків, що їй довелося затягувати у ліжко: їхня кількість несподівано виникає і хлюпається в моїй уяві, як велетенські ріки соляної кислоти, що роз'їдають це тендітне, трохи грубувате створіння. Я думаю про те, що життя робить їх стервами, але не настільки, щоб вони перетворилися в грубу худобину, як у дешевих привокзальних борделях. Тут одна згадка про привокзальний бордель викликала у мене щемкий відчай. Нарешті вона подала мені руку. Ми пройшли ще кілька прольотів, і перед самими дверима вона потяглася рукою до чорної сумочки, зовсім маленької, мініатюрної, напевне, такі носять зараз голлівудські хвойди. Потім вона зовсім спокійно входить у тугий кисіль незнайомих запахів. Зупиняється, і я чую, як вона тяжко дихає. Я її кличу на ім'я. Але вона не озивається і стоїть, дихаючи поривчасто, але тихо. Я напружено починаю щось вишукувати, мацаючи вимикач, а пальці раз по раз натикаються на пластикові штучки, що їх можна напомацки сплутати з чим завгодно, на розкиданий одяг з кістяками вішалок; я просуваюся в пітьмі до синього квадрата вікна, сопучи, втягуючи повітря велетенськими жерлами ніздрів, туди, де у сизому, вилинялому, цвілого кольору просторі, у сизому морозі розчавленим павуком завмирає підвісний міст. По всьому вона стоїть і дивиться прозорим поглядом на вікно, на підвісний міст, на мою широку спину. Вона поволі звикає, не так швидко, як хотілося. Вона на початку відчуває запахи, вони огортають її плечі, руки. Вузька смужка світла падає на підлогу: круглий жовтий місяць світить з-за хмари. Одна бретелька на плечі спала. Тут я починаю розуміти, що світло не так уже й потрібне зараз: Ліза стоїть і звикає до запахів, до звуків — як об раковину ритмічно вибивають краплі, одна за одною вони руйнують тишу, як камінчики, пущені дитячою рукою у воду, а тиша сходиться назад широкими і тугими колами. Тут я починаю відчувати, що марудність світу пов'язана з жінкою, для мене з цією жінкою, бо — у мене замакітрилось у голові. Тиша розбивалася краплями води, потім знову змикала над нашими головами чорні кола. Хтось з нас спробував відшукати руку іншого, але у вушній раковині розбивалися, опадали звуки — чиргикання нігтів об шпалери, об цупкий одяг. Зараз я розумів свою безпорадність, продиктовану сорока роками цивілізованого життя, наче той хлопчак, що, надивившись фільмів про космонавтів, надумав запускати ракети сам. Я притиснувся до стіни і думав, що нічого доброго з того не вийде, але це «нічого доброго» підстьобувало найбільше, із цього не шукалося виходу — ні мною, ні нею. Тріснув вимикач. Повільно жовта тягучка електричного світла заливала кожен закуток мозку. І видно: вона, не роззуваючись, пройшлася кімнатами, м'яко і граційно, зовсім по десь баченому, пройшлася кімнатами, кинула норкову накидку на тахту, розворушивши кіпи паперів гострим носком черевика, ціна котрого могла прогодувати кілька американських безробітних сімей; вона підняла плечико, викапана Грета Гарбо з древнього пронафталіненого фільму або як Віра Холодна, фальшуючи здебільше умисне, і перше, що спадало на думку, що тут кожна друга подібна на голлівудську шльондру.

Чомусь відразу уявив її коханців, з утробними голосами, м'якими виваженими рухами і порухами, підібраними як на замовлення. Мені поволі підступає до горла відраза, холод сповзає ногами. Я не можу уявити її у своєму ліжку. Вона не склала собі ціни. Вона ходить кімнатами, скидає одяг, зовсім по-школярському, по десь вивченому розкидаючи панчохи. Міст хилитається у молоці туману чорним павутинням. Вона стоїть спиною, в одних трусах, і вертить головою, шукаючи ванну. Нарешті знаходить.

Все добре і зле пов'язане з водою. Я слухаю, як срібні потоки падають їй на тіло, але ніяк не можу уявити це тіло. Це відгонить «чуланною» романтикою; проте я хочу себе переконати, що тобі треба колись насправді когось покохати, і так, щоб світ видався немилим. Коли відчуття смерті живе в тобі похвилинно, це перша ознака кохання. Навіть щось більше. Або я зараз п'яний і дивлюсь, як у молоці туману висить химера мосту. Зараз сніг. А влітку білі піски і сині озера. Поранені кричать птахи. Без жінки я б ніколи про таке не подумав. Краплі тарабанять об раковину. Значить, зараз вона увійде. Мені зовсім по-хлоп'ячому захотілося затулити очі.

Вся дивина полягала в тому, що вона давала, як остання курва; взагалі, як ще можна віддаватися чоловікові, але ця жінка робила так, що тобі ні за що не було соромно. Я дивився на її чітко окреслений профіль, на витончені риси обличчя, на очі, що, видавалося, задивлялися в себе, і ловив себе на думці, з неприхованим дитячим захватом: я не знаю, хто вона. Найліпше людині блукати потемки, покладаючись на неіснуючі закони. Це чомусь називається коханням. Тому я намагався поєднати останні невихололі спогади, коли вони ще не набрали форми, не взялися гіпсовими завитками і плюмажами, і я пробував звести край однієї думки з іншою. Вона лежала, ледь посопуючи, і в поночі висвічували її тоненькі ніздрі, частина обличчя, чомусь зовсім неправильного; вона лежала, притиснувши руками до живота подушку, зовсім гола, зігнувши ноги в колінах. І я заговорив до неї у суцільній темряві, дослухаючись, як виє пес на круглий місяць. І вона відповіла крізь солодку дрімоту, але це говорило про те, що вона не думає спати. Вона буде говорити щиро, але зараз ніхто не думав про щирість. Про справедливість і про ще декотрі неіснуючі речі.

Із вікна видно тільки небо. А ще більше я боюся дивитися на неї. Вона надто вродлива, щоб лежати тут і належати одному чоловікові, єдиному мужчині. Колись давно, у Парагваї, я дивився, як хор золотушних дітей з брудними виразками, видутими від водянки і рахіту животами, співав «Аве Марія». Прекраснішого співу мені не доводилося чути. Купа гнилих, напівмертвих отроків виводила божественні слова; через багато років, у Мадриді, я подибав, як каталонці, місячи глину зі смердючим кізяком, лаючись та причащаючись вином, ліпили стіни церкви. Вони будували храм, просякнуті наскрізь дикою нестримною радістю, раз по раз припадаючи до велетенського бутля з червоним, густим, вистояним роками вином — його принесли монахи з сусіднього монастиря; серед робітників блукала жінка, молодиця з крутими стегнами, білими балабухами грудей. І молодиця час від часу когось заводила до сараю.

Тому, лежачи на ліжку з прекрасною і чарівною жінкою, не боячись собі в цьому зізнатись, я, розмінявши четвертий десяток, розумів нарешті, промитарившись у диких одіссеях, що весь наш маленький і незатишний, або для когось затишний, світ зліплено з бруду й болю, — це стало таким простим, банальним, але водночас суттєвим, що я тихенько і щасливо розсміявся. М'які й трохи солонуваті губи, де відчувався мій дух, моя плоть, торкнулися зовсім по-домашньому мого плеча. Лізка підсунулася ближче до мене і поклала голову на груди. Зараз вона нагадувала тоненьку зміючку, що готова випустити отруту. Але не хоче. Якусь хвилину вона ще лежала, потім відірвалася, знялася і, легка, пройшлася кімнатою. Я запитав у неї, що вона шукає, але відповіді не дочекався, знову пірнув у якусь солодку бовтанку, буркаючи щось крізь сон.

Поблукавши потемки кімнатою, вона нарешті знайшла помаранчі, сіла на стільця, скупавшись у зеленавому світлі туману і ліхтарів, зручніше вмостилася, покрутивши кругленькою сідничкою, і, закинувши далеко ногу на ногу, здираючи товсту шкуринку і бризкаючи запахами і соком, почала ні з того ні з сього розповідати, що вона пам'ятає, як вони на Солом'янці мешкали втрьох: мати, вона і вітчим. Потім вітчим почав «приставати» до неї у туалеті, перейшов згодом на ванну, інколи забігав до мініатюрненької спальні з рожевенькими гіпсовими купідончиками на туркменському з червоними і синіми розводами килимі й приносив зовсім не дитячі іграшки, здебільшого журнали польського видання з голими жінками і чоловіками, — звична собі для цих місць історія, — доки вона з цікавості сама не почала заходити до його спальні. З того і почалося?! А-а-а, нічого особливого. Вона, правда, довго не відчувала задоволення, їй просто було цікаво, а ще вона ревнувала його до матері, і кого більше — вона ночами намагалася визначити; іноді вона так ненавиділа свою матір, що готова була зробити все, аби мати не жила з вітчимом. Але довгі ночі, проведені коло білих дверей спальні, наводили думку на протилежне. І тоді вона з відчаєм усіх ревнивців почала слідкувати за вітчимом, коли він повертався з роботи, з магазину, з пивниці; вона почала вимагати грошей, заявляючи, що все розповість матері. Початком вітчим давав гроші: як-не-як, а викладач у академії. Проте гроші нічого не врятували. Вона перетворилася на маленьку ревниву сопливу сучку. Вона не кохала вітчима, але притаманне відчуття власності, задоволення, ще чогось, про що вона не могла говорити, змусило її зненавидіти матір. Але час непомильно розставив усе на свої місця: мати застала їх з вітчимом, і у досить непривабній позі. Мати пішла з дому. Вітчим намагався її відшукати, а потім і сам пощез. Матір через кілька днів зловила міліція, коли вона після спроби невдалого зґвалтування семирічної дівчинки, як та підняла крик, перерізала горлянку дитині кухонним ножем; ще з добрих три години вона блукала Кавказькою, забрела у якийсь дім, забрьохана, у крові, довго копирсалась у холодильнику, доки підпилий наряд, що не сподівався на удачу, затримав її і доставив до слідчого ізолятора.

Лізка неждано сміється. Сміх у неї щирий, лускучий, розлітається весело кімнатами. Вона говорить, що частину вона вигадала, а трохи підгледіла у газетах. Хто вона? Хіба кому яка є різниця: людина влаштована так, що перш за все намагається заповнити порожнечу, але це заповнення будь-якою ціною нічого не дає, навіть місця справжній злості, а вона по-справжньому люта на цей світ, бо більше здобула свого у житті, але здобула надто дорогою ціною. Ні, таки цей народ аж ніяк не може без філософії. Я спробував виринути з зеленого напівсну — з розказаного майже нічого не пам'ятаю, але мені гидко. Я простягую руку, вона жбурляє помаранч і, по-дитячому вихляючи стегнами, йде швидко до мене. її поцілунок ворушиться у вусі. Вона вигинається лозиною, роситься слизьким, зовсім без смаку потом, а зелені очі наповнюються глиняною каламуттю: йому розповісти, чия вона жінка? хочеш чарівної брехні чи правди? а хочеш знати, хто такий Кловський, що бовтав у червоному сарі? а про Блоха ти що-небудь чув, чи ти теж вважаєш, що він вискочка? І вона відсідає, відлипає і лежить на спині, зігнувши ноги в колінах так, що видно ямочки сідничок, вся пропахла потом і помаранчами.